Особливості виникнення і розвитку феодальної держави у Болгарії

У VІ ст. слов’янські племена розпочали колонізацію Балкан. У наступному столітті вони утворюють у Мезії (нинішня Болгарія) союз, відомий під назвою “Семи слов’янських пле-мен”.

У 679 р. у регіон семи племен вступили тюрки-булгари на чолі з князем Аспарухом. Слов’яни поступились булгарсь-кій знаті і її вождю політичним впливом, але зберегли свої землі, свій побут і свою мову.

Союз слов’ян і булгар став надійним захистом проти аг-ресивної Візантії. Він активізував основні внутрішні процеси розвитку, давши їм захист в особі сильної князівської влади.

За рівнем економічного і культурного розвитку слов’яни стояли вище булгар, вони переважали і в чисельному відно-шенні, і тому не слов’яни, а булгари розчинились у чужому народі, асимілювались з ним, але вони передали країні та її народу свою родову назву.

У 679 р. Хан Аспарух переміг Візантію, змусивши її укласти з ним мир і визнати болгарську державу, яка відома під назвою Першого Болгарського царства. Землевласницька феодальна знать, яка намагалась подолати опір селянства і підкорити вільну общину, захопити нові землі, збільшити кі-лькість залежних селян, була зацікавлена в створенні сильної феодальної держави і з цією метою об’єдналась навколо кня-зя. При князі Симеоні (893 – 927рр.) Болгарське царство ста-ло найбільш могутньою державою на Балканах, підкоривши Македонію і майже всю Сербію. Симсон, який у 918 р. прого-лосив себе імператором, вів часті та доволі успішні війни з Ві-зантією, змусивши її виплачувати болгарам данину. Болгар-ська церква була оголошена незалежною.

Імперія Симеона не мала під собою міцної економічної основи, вона потерпала від внутрішніх міжусобиць, що піз-ніше призвело до феодальної роздробленості. Візантія, ско-риставшись послабленням Болгарії, після тривалої і запеклої боротьби перемогла Перше Болгарське царство. Панування Візантії в Болгарії тривало з 1018 до 1187 р. У цей період від-бувається подальший розвиток феодального землеволодіння і закріпачення селян, збільшується кількість земель, що нале-жать церкві та монастирям. Візантійське панування сприяло і відродженню рабства. Візантія, прагнувши проводити полі-тику елінізації болгарського народу, створила в Болгарії свою адміністрацію на чолі з катепаном (дукою), який пізніше одержав титул стратига-автократора (повновладного правителя). В окремі райони призначались архонти.

У кінці ХІІ ст. Візантія, ослаблена міжусобицями, ви-явилась нездатною придушити національно-визвольний рух болгарського народу. На початку 1187 р. болгарська держав-ність була відновлена у вигляді Другого Болгарського царст-ва. Важливу роль у звільненні Болгарії від візантійського іга відіграли її тісний зв’язок з Київською Руссю та допомога ру-ських воїнів. У період Другого царства (1187 – 1396 рр.) на-стає новий підйом болгарської феодальної держави. Але вже у цей час проявляються тенденції до феодальної роздробле-ності і в середині ХІV ст. Болгарія розпадається на ряд само-стійних феодальних держав. У 1393 р., скориставшись роз-дробленістю Болгарії, турки захопили столицю Болгарського царства – Тирново, а через три роки, незважаючи на опір бол-гар, поневолили всю країну. Самостійний розвиток Болгарії припиняється майже на п’ять століть.

Суспільний лад

Протягом VІІ – ІХ ст. у Болгарії відбувається процес формування феодальних відносин. Панівне становище у феодальному суспільстві займають представники родоплемінної знаті протоболгар на чолі з ханом і його дружиною, про що свід-чить термінологія протоболгарського походження, яка збере-глася до наших днів (Болгарія, болгари, назви багатьох міст і т.д.). Але панування протоболгар над слов’янами продовжу-валось недовго. Оточені монополітним і сталим землевласни-цьким слов’янським середовищем, кочівники-протоболгари з часом стали осідати на землі, засвоювати слов’янські звичаї і мову, а через два століття повністю асимілювались слов’янами, втративши свою стару культуру і мову. До Х ст. Завершується процес формування єдиної болгарської народності. З кінця VІІІ ст. із розповсюдження християнства до феодалів приєдналось і вище духовенство, єпископат. Представники аристократії називалися жупанами, боілами, тарханами, бага-гурами, а в сукупності вся знать називалась боярством (бо-лярством). Дружинники хана (богаїни) входили в склад нижчого шару правлячого класу.

Невелика частина багатих селян-общинників (кмети) ви-ділялась із общини і вливалась у склад феодалів. Одночасно йшов процес розорення вільних селян, які потрапили в боргову кабалу.

З часів візантійського панування і протягом всього Дру-гого Болгарського царства феодальна власність на землю бу-ла в двох основних формах: баштина – спадкова і вільно-відчуджувана власність феодалів та пронія – земельне воло-діння васала, яке надавалось йому великим феодалом або ца-рем за умови несення васальної (військової) служби.

Селянство, яке складало основну масу населення, поді-лялось на баштинників, париків, отроків. Баштинники вважа-лись особисто вільними людьми, які зберегли право власності на свій наділ і навіть обмежене право розпорядження ним. Із розвитком феодалізму їх кількість скорочувалась.

Парики були найчисельнішою групою залежного селянства. Вони були спадковими держателями землі без права розпорядження нею і без права покинути свій наділ. Парик вико-нував різні роботи, ніс інші повинності на користь феодального власника землі і, крім того, сплачував державні податки.

Отроки – потомки рабів, посаджених на землю, знаходи-лись в найтяжчому, найбезправнішому становищі. Їх кількість збільшилась після візантійського завоювання. На початку ХІV ст. з розвитком феодальних відносин рабство практично зникло, а отроки за своїм правовим становищем зблизились з париками, поповнивши ряди кріпосних селян.

У ХІІІ ст. швидко зростає міське населення, розвивається ремесло, розповсюджуються візантійські монети. У середині століття в Болгарії налічувалось близько 70 міст, серед яких виділялись Средець (Софія), Пловдив, Плиска, Тирново та ін. Потрібність обміну викликає появу значного прошарку куп-ців. Велике значення мала зовнішня торгівля Болгарії з Візан-тією, Київською Руссю, Венецією, Генуєю, Сербією, Чехією, Угорщиною.

Державний лад

На чолі феодальної Болгарії стояв монарх, верховний правитель країни – хан (слов’янською “князь”), який мав ти-тул “івіги” (великий). Хан був військовим керівником і одно-часно верховним жрецем. При хані діяла рада знаті. Інколи болгарські князі скликали збори “всього народу“. При Сим-соні монарх став називатися царем (кесарем, василевсом). Ці титули були запозичені у Візантії.

Влада болгарського царя була спадковою. Після смерті царя вона переходила до його сина чи брата. Найбільшої мо-гутності царська влада досягає в Першому Болгарському цар-стві при Симеоні і на початку Другого Болгарського царства при Івані-Асені ІІ (1218 – 1241 рр.). Але і в ці періоди царі змушені були рахуватися з думкою вищої феодальної знаті.

Впливовим дорадчим органом при царі була постійна рада (сінкліт), членами якої були “великі бояри”, вищі поса-дові особи придворної адміністрації та патріарх.

Продовжували існувати народні збори (“народні собо-ри”), але їх політична роль поступово зменшувалась. Вищі посади в державному управлінні займали бояри. Найбільш значну роль в управлінні країною відігравав великий логофет, перший міністр, який завідував канцелярією і зовнішніми зносинами. Важливе становище займали: протовестіарій, який завідував фінансами царя і держави, великий воєвода і прото-стратор, що здійснювали безпосереднє керівництво військом.

В адміністративному відношенні Болгарія поділялась на області, якими управляли правителі, що призначались царем – дуки або севасти. Правителю області підкорялись кефалії, що керували окремими містами. У сільській місцевості вся влада зосереджувалась у руках феодалів.

Основні риси права

Важливою пам’яткою старослов’янського права Болгарії є Закон судний людям (друга половина ІХ ст.). Цей правовий акт згадує далеко не всі кримінальні злочини і в дуже незнач-ній мірі регулює цивільно-правові відносини. Все, що знахо-дилось за межами Закону, залишалось сферою дії старих слов’янських звичаїв.

У галузі майнових відносин судний Закон містить поло-ження про відносно нові види цивільно-правових відносин. Це, в першу чергу, стосується застави, опіки, поручительства, які виникають у зв’язку з формуванням класового суспільства.

Закон охороняв власність суворими заходами. Смертна кара загрожувала за підпал будинку, викрадення церковного майна з вівтаря та ін. За продаж у рабство вільної людини винний міг бути сам проданий у рабство. Штраф у подвійно-му розмірі належав за вирубування і підпал чужого лісу, за крадіжку худоби.

Серед злочинів Закон особливо виділяє розбій, в якому тут, як і в інших країнах Європи, бачили форму селянського опору і помсти. Покарання за розбій – смертна кара.

Вводиться поняття рецидиву при крадіжці. За повторну крадіжку винного належало осліпити і відрізати ніс – пока-рання взяті з практики візантійського правосуддя.

Вбивця карався штрафом, а коли вбивця невідомий, то штраф платило село, на землях якого був знайдений труп.

Ряд статей передбачали судові покарання за багатоженство: “Хто має двох дружин, виганяє меншу, а його б’ють. Піст 7 років”. Заборонявся шлюб між близькими родичами.

Закон дозволяє заповіт, але забороняє позбавляти спад-щини будь-кого з дітей.

У Законі вміщено ряд положень, які встановлюють принципи, на яких проводиться судочинство. Закон зобов’язує суддів не розглядати справи без свідків, вказує, хто може бути свідком і яка повинна бути їх кількість, а також гово-рить про оцінку судом свідчень.

Поиск по сайту: