Ведель Артем Лук'янович

Арте́м Лук'янович Ве́дель (Ве́дельський) (1767, Київ — †14 липня 1808, там само)[1] — український композитор, диригент, співак, скрипаль. Твори Веделя тривалий час були заборонені і поширювалися в рукописах, їх знали й виконували, незважаючи на заборону. На сьогодні відомо близько 80 музичних творів. Серед них 31 хоровий концерт, 6 тріо, серед яких «Покаянія отверзи ми двери», 2 літургії Іоана Златоустого, Всеношна та один світський кант[2].В Інституті рукописів НБУВ зберігаються рукописи неповної літургії Івана Златоустого і 12 духовних концертів.Переважна більшість концертів Веделя написані на слова псалмів, переважно благального, скорботного характеру, в яких йдеться про досаджання людини злими силами. Три концерти написані на тексти псалмів історичного змісту і лише два (№№ 9, 10) — панегирічного.Як і Березовський та Бортнянський, Ведель дотримувався традицій партесного співу. Концерти багаточастинні (переважно 3- та 4-частинні), більшість з яких побудована за принципом темпового і тонального контрастів, в ряді випадків цілісність циклу скріплюється тематичними зв'язками між частинами. Нерідко частини концертів мають 2-4 відносно самостійні розділи, що складаються з експозиційного викладу, розвитку і закінчення.

40. Бароко взагалі була притаманна певна романтичність. Можна навіть сказати, що хоч в XVII-XVIII століттях романтизму ще не було, проте самі романтики вже існували й досить плідно працювали в мистецтві.
Поети доби Бароко не здогадувались про страшне майбутнє відкриття своїх духовних спадкоємців. Вони вірили, що вся краса від Бога, краса засліплювала їх і нерідко позбавляла психлогічної проникливості. Можливо, з погляду побожної людини це блюзнірство, але не можна не зазнчити, що серед святих, змальованих на стінах Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври, зустрічаються й справді демонічні обличчя, дивитися на які смутно і тяжко (фрески “Святителі”, “Пророки”, “Превелебні отці”).
Митці Бароко зробили зі своєї “небесної” краси культ і віддано, жертвенно служили йому.
Завершуючи тему діяльної і самовідданої любові митців Бароко до краси, хотілося б сказати кілька слів про відому картину Рубенса “Возії каміння”. Зображені тут люди возять звивистою гірською дорогою каміння для будівль, що знаходяться далеко внизу, і кожна затримка на кам’янистому шляху поміж скель і урвищ робить неможливим подальше просування до мети. Вони везуть своє каміння для палаців і храмів, “небесної” краси яких, можливо, ніколи не побачать. І трудяться важко, самовіддано, на межі відчаю і зриву. Але вибору в них немає, бо є лише один єдиний шлях – до чудової долини та її майбутніх казково прекрасних палаців.
Ця картина – метафора будь-якої творчості взагалі, але водночас тут можна побачити й поетичний образ самої доби Бароко, її самовідданого служіння красі, її великих діянь, страхів і тривог. У світовідчутті людини Бароко є чимало спільного з душевним станом рубенсівських возіїв каміння, які докладають неймоврних зусиль, аби не спинитися на своєму шляху до прекрасної мети серед скель і урвищ.У різних культурах, літературах бароко неодночасно склалося, досягло розквіту. Серед країн православно-слов’янської культурної спільності бароко почало формуватися і набуло значного розвитку набуло в Україні та Білорусії, що входили до складу Речі Посполитої і тісніше стикалися з польською та західноєвропейською бароковою культурою. Крім західноєвропейських впливів на Україні бароко мало власні джерела: давньоруські та фольклорні витоки, що проявлялися на різних рівнях українського бароко („високому№, „середньому” та „низовому”). Нещодавно поняття бароко не вживалося по відношенню до української літератури. Його запропонував Дмитро Чижевський і обґрунтував доцільність вживання бароко як назви епохи в українській культурі у трьохтомному нарисі „Український літературний барок” (Прага, 1941-1944), що не образу викликало наукову дискусії. Лише на УІ Конгресі славістів у Празі 1968 р. вчені поставили питання слов’янського бароко, зокрема українського. Розквіт цього стилю в українській літературі припадає на період кінця ХУІ-ХУІІІ ст. і простежується у різних жанрах, але проявляється по-різному.Стильовими домінантами цієї культури були: метафоричність, антитеза, алегорія, символіка. Провідним принципом бароко був кончеттизм. Кончетто - це поєднання в одному образі двох або декількох понять, особливо цінувались поєднання парадоксального. В українській літературі принцип проявився у творчості І.Велмчковського, І. Галятовського, А.Радивиловського, С.Яворського.

41. Спадщина композитора, поета, байкаря і філософа Григорія Савича Сковороди є дорогим надбанням української національної і світової культури.
Вплив Сковороди на дальший розвиток української літератури великий. Він готував шлях до наступного покоління письменників — Котляревського, Гулака-Артемовського, Гребінки, Квітки-Основ'яненка та інших.
Характерне для Сковороди прагнення до народності виявлялося в тому, що він, несучи свою науку й свої пісні в народні маси, використовував народну поезію. Проте в мові його творів поєднані старослов'янські, українські та російські елементи, що утруднює розуміння його творів для читачів нашого часу.
Григорій Савич Сковорода – геній, якого шанують в усьому світі. Гуманіст, поет, філософ й просвітитель – він випереджав свій час глибокими філософськими роздумами. Він був улюбленцем народу і ним лишився для тих, хто ним цікавиться. Г. Сковорода – учитель від Бога: учив, як жив. Сьогодні його афоризми перейшли в повсякденне життя і тарують наснагу усьому українському загалу, яка будує омріяну століттями незалежну й заможну Українську державу.

42. Архітектурний процес 1648-1781 рр. став завершенням семивікового розвитку середньовічної української архітектури. Саме ця доба дала архітектурні й містобудівні витвори, в яких найяскравіше відбилася своєрідність архітектурної творчості українського народу. Засвоєння світової архітектурної спадщини (класичні ордери, хрещато-банні структури) й розвиток автохтонних об"ємно-просторових композицій дозволили синтезувати неповторний національний архітектурний стиль доби Гетьманщини, який став найвагомішим внеском України до скарбниці світового зодчества. На основі проведених автором досліджень вперше зроблено висновок про те, що під кінець розглядуваної доби на Лівобережжі, Слобожанщині й Наддніпрянщині завершився тривалий і надзвичайно важливий процес формування ''річкових фасадів'' міст, які і в ту епоху, і нині відіграють провідну роль у формуванні ''умоглядного образу'' міста. Встановлено, що до 1770-х років розвиток містобудівної композиції значних поселень ішов уздовж підвищених річкових берегів з орієнтацією на заплаву, з постановкою вздовж підвищеного берега ланцюжка домінант: пізніше, з 1770-х років, головний вектор містобудівного розвитку змінюється на перпендикулярний, углиб плато. Особливо добре це простежується на прикладах міст Києва, Чернігова, Ромен та деяких інших.

Проведений у цьому розділі аналіз дає підстави для висновку про значну інтенсивність містобудівних процесів у Наддніпрянщині, Слобожанщині й Північному Лівобережжі у взаємодії консервативних і поступових тенденцій в усіх аспектах містобудівного розвитку. На відміну від міст цих регіонів, міста тої частина України, що лишилася під владою Речі Посполитої, у 2-й половині XVII - 1-й третині XVIIІ століть переживали стагнацію і занепад. Тому в містобудуванні західних земель України в цю добу спостерігаються застійні явища й виразно переважають консервативні тенденції.

Результатом містобудівних процесів доби Гетьманщини стало формування містобудівного каркасу і основних рис архітектурного середовища українських міст з притаманною їм структурою, розплануванням, ієрархічністю композиції, гармонійним зв'язком з природним ландшафтом, естетичною виразністю. Просторовий устрій міст, сформований на період другої половини XVIII ст., значною мірою обумовив їхній містобудівний розвиток у ХІХ і ХХ століттях і нині становить невід'ємну складову національної архітектурно-містобудівної спадщини.

43. Розвиток українського живопису був пов'язаний з крутим переломом в культурному житті Петровської епохи. Утвердження абсолютизму стає визначальним фактором в становленні світського мистецтва. Укази, що видавалися безпосередньо Петром І, не тільки закріплювали культурні нововведення на законодавчому рівні, а й розширювали сферу культури, сприяли її відтворенню.З втратою церквою свого домінуючого становища в країні відбувається швидка секуляризація мистецтва, у тому числі і живопису. Значного поширення набуває книжкова гравюра. Порівняно просте й дешеве виготовлення надавало і й важливого значення у культурному житті: гравюра стає невід'ємним елементом навчальної літератури, газет і календарів. В основі сюжетів нового жанру дедалі більше покладені сучасні події — воєнні баталії, урочисті паради військ, види нової столиці. Разом з тим гравюра зберігає прийоми «народних картин» і лубка. Осередками підготовки граверів на Україні були Київська академія та колегіуми в Переяславі, Новгород-Сіверському та Харкові, їх готували також в друкарнях Києво-Печерської та Йочаївської лаврі. Великих успіхів у мистецтві гравюри досягли І. Щирський, І. Мігура, Н. Зубрицький, брати Адам та Йосип Гочемські, Г. Левицький і багато інших. Вони працюють в галузі книжкової ілюстрації і станкової гравюри, створюють картини на історичні сюжети, портрети, пейзажі.Оригінальним жанром в українському станковому живописі стають картини народних майстрів. Патріотичні сцени з історії, воєнні подвиги та громадське життя займають в їх тематиці провідне місце. Так, великої популярності здобули картини із зображенням опришків, козака-бандуриста («Козак Мамай») та ін. Пишністю і оригінальністю також відзначається твір «Богдан з полками», присвячений Визвольній війні 1648—1654 pp.В Петровську епоху також відбувається становлення мистецтва портрету, що на протязі всього XVIII ст. стає провідним жанром вітчизняного образотворчого мистецтва. Домінуючою формою українського портретного жанру стає парадний репрезентативний портрет. Козацька старшина, що намагалася наслідувати парадні портрети російського дворянства, намагалася таким чином утвердити своє соціальне становище в суспільстві. Здебільшого персонажі на портретах зображувалися на повний зріст, у багатому одязі, як, наприклад, портрети донського отамана Данила Єфремова та запорожця Григорія Гамалії, що найбільш яскраво втілили характерні особливості такого напряму. Утверджувалися також і реалістичні течії, представники якої прагнули зобразити людей такими, якими вони є насправді. До них належать портрети київського міщанина І.Гудими, братів козаків Якова та Івана Шиянів, подружжя роздольських міщан Жемелків і та багато інших.Результатом розвитку мистецтва живопису XVIII ст. стає своєрідний синтез «європеізму» й національних особливостей. Поряд з портретом набуває розвитку монументально-декоративний живопис, пейзаж, театрально-декораційне мистецтво, історичний живопис, якому довгий час віддавала перевагу Академія художеств. Першим історичним живописцем був Антон Павлович Лосенко (1737—1773), який створив велику історичну картину на євангельський сюжет «Чудесний улов» (1762), де зумів сполучити вимоги класицизму зі зм'якшеним людським трактуванням образа Христа. Однією з найвідоміших його картин була «Володимир перед Рогнедою», написана для здобуття звання академіка історичного живопису Академії художеств, якій художник вперше звернувся о національної тематики. Однак, якщо Лосенко трактував історичні події в межах умовно-академічної системи образів, в той час, як творчості Г. Угрюмова (1764—1823) було притаманне стремління до більш точного відтворення історичних подій — «Обрання Михаїла Федоровича на царство» та «Здобуття Казані»

44. ВПЛИВ БЕРЕСТЕЙСЬКОЇ ЦЕРКОВНОЇ УНІЇ НА РОЗВИТОК ЦЕРКОВНОГО ЖИТТЯ В УКРАЇНІ

1. Берестейська унія погіршила становище православної церкви, проте вірною їй залишалася більшість тогочасного українського населення.

2. Розгортання боротьби за відновлення прав утискуваної церкви, до якої прилучилися представники всіх верств українського суспільства, а очолили їх братства.

1. Широких повноважень братствам надавало право ставропігії, що його деякі з них отримували від східних патріархів.

Примітка. Ставропігія – автономна православна одиниця (церква, монастир, братство), яка підлягає юрисдикції не місцевих ієрархів, а безпосередньо патріархові, й користується спеціальними правами.

1. Ставропігійним, крім львівського Успенського, з 1620 р. були Хрестовоздвиженське та київське Богоявленське братства.

2. Право ставропігії мало надзвичайне значення для збереження православної церкви. Адже після Берестейської унії майже всі православні єпископи стали уніатами. Вірними православ’ю залишилися тільки два єпископи: львівський Гедеон Балабан та перемишльський Михайло Копистянський. Після їхньої смерті єдиним православним єпископом був Єремія Тисаровський, який спромігся обійняти Львівську кафедру, запевнивши короля, що він - уніат. Після смерті Єремії польський уряд міг, скориставшись відсутністю єпископів, оголосити православну церкву неіснуючою.

3. Перетворення братств на потужну силу, здатну боротися за православну віру, відбувалося поступово. На початку XVII ст. братства - досить впливові церковні організації. Так, наприклад, вони мали право через своїх священиків відлучати своїх парафіян від церкви, пильнувати дотримання священиками приписів тощо.

4. Діяльністю православних братств опікувалися запорожці, яких було чимало поміж братчиків. Козаки підтримували братства й православну церкву не лише коштами, а й військовою силою. За підтримки козацтва 1615 р. у Києві було засноване Богоявленське братство, а вступ до нього Петра Конашевича-Сагайдачного з усім Військом Запорозьким засвідчив, що козацтво брало православну віру під захист та опіку.

5. Саме за сприяння козацтва 1620 р. було поновлено вищу православну церковну ієрархію.

Поиск по сайту: