Дисидентський рух в Україні (60-80-ті рр.20 ст.)

Дисидентський рух в Україні зародився у сер. 1960-х років як протест проти бездержавності, панування партійно-державної бюрократії, утисків національно-культурного життя, зростаючої русифікації.Головними центрами активності українського дисидентського руху були Київ і Львів.Основні напрямиЗагалом в українському дисидентському русі можна виділити чотири основні напрями: самостійницький, національно-культурницький, правозахисний, релігійний. Найрадикальнішим, а тому й найбільш переслідуваним був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами, хоча окремі з них не відкидали можливості збройного виступу Національно-культурницький напрям, представлений насамперед такими шістдесятниками, як літературні критики І.Дзюбата І.Світличний, літературознавець М.Коцюбинська, мовознавець 3.Франко та ін., базувався на необхідності духовного і культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови.На захист невід'ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примат особи перед державою виступали представники правозахисного напряму. Серед них виділялися генерал П.Григоренко, інженер М.Маринович, математик Л.Плющ, психіатр С.Глушман та інОкремий різновид дисидентського руху являв собою релігійний напрям, що обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед чільних діячів цієї течії були священики В.Романюк, Й.Терля, пастор Г.Вінс та ін.

Форми діяльності дисидентів:1) створення легальних і підпільних груп та організацій;2) розповсюдження нелегальних видань, у яких друкувалися заборонені цензурою твори (самвидав);3) порушення національної проблеми на різноманітних наукових симпозіумах та конференціях;4) організація шевченківських свят, вечорів пам’яті Л.Українки, І.Франка;5) створення гуртків вивчення вітчизняної історії, клубів творчої молоді;6) організація мітингів протесту, демонстрацій, пікетувань;7) надсилання письмових заяв до вищих органів влади СРСР а УРСР, до міжнародних організацій.Релігійне дисидентство: Лідер – Йосип Тереля. Мета:1) боротьба за свободу совісті та віросповідання;2) реабілітація та легалізація УГКЦ, протестантських церков та течій;3) б-ба за вільне здійснення релігійних обрядів, повернення храмів віруючим;4) звільнення засуджених за релігійні переконання;5) реабілітація страчених служителів культу;6) створення комітету з захисту УГКЦ.

35. Загальні риси епохи Просвітительства в Європі та в Україні (друга половина 17-18ст.)Просвітництво — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального сус­пільства. За часом доба Просвітництва — це середина XVII — XVIII ст. Ідеї Просвітництва проростають спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше — в Німеччині, Італії та в інших країнах ЄвропиОсновні риси:1. Прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справед­ливості", рівності.2. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства.3. Вони прагнули розкувати розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню.4. Просвітителі вірили в людину, її розум і високе по­кликання. Цим вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.В українській філософській думці виділяється етап раннього Просвітництва, яке виникає в епоху зародження капіталізму (перша чверть XVIII століття.). На цьому етапі зароджуєься одна з основних ідей Просвітництва — ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти.Своєрідність українського Просвітництва в тому, що тут ще не було середнього класу - носія ідей Просвітництва в Європі, тому українські просвітники - це дворяни й міщани, об'єднані вірою у перетворюючу силу освіти. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Серед просвітників — випускників Києво-Могилянської Академії були літератори, перекладачі, публіцисти, зокрема М. Мотоніс, Василь Рубан, Григорій Полетика, Яків Козельський та ін. Свій суспільний ідеал просвітники формували на основі ідей свободи, рівності і власності.До українських просвітників зараховують і Петра Лодія — першого викладача філософії відкритого для українців у 1787 при Львівському університеті Studium Ruthenum. Він був професоромлогіки, метафізики і моральної філософії, переклав українською мовою твір Хр. Баумейстера «Моральна філософія». Просвітництво XVIII ст.— це якісно новий етап у розвитку української філософської думки. Він характеризується поширенням ідей класичного західноєвропейського Просвітництва, а також утвердженням в Україні двох типів ідеології Просвітництва:1.Ідеологія дворянського Просвітництва, яка виражала інтереси міщан та сил, що були зацікавлені у розвитку освіти і науки, техніки. Це — науково-освітній напрям.2.Етико-гуманістичний напрям як вираз протесту широких мас проти первісного нагромадження капіталу і феодально-кріпосницького гноблення. Цей напрям найповніше втілює Григорій Сковорода.

Поиск по сайту: