Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ВИНИКНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА



Термін "козак" вперше згадується у джерелі XIII ст. (в початковій монгольській хроніці 1240 року) і походить з тюркських мов. Він означав "одинокий", "схильний до розбою, завоювання.

З другої половини XV ст. починається зародження українського козацтва на незаселених землях. Це були землі на півдні від Білої Церкви, не закріплені за власниками. На думку Д. Яворницького, першопричиною козацтва були "ухідництво" та "добичництво". Вже в другій половині XV — на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворилися громади вільних озброєних людей, чисельність яких зростала за рахунок невдоволених існуючим ладом. Починаючи з другої половини XVI ст., у безкраї простори Дикого Поля ринув потік селян-втікачів з Галичини, Волині, Полісся, Поділля. Втечі стали основною формою соціального протесту селян проти сваволі панів. Внаслідок втеч селян і міської бідноти в степах південної Київщини та Брацлавщини зростала чисельність вільного населення — козаків, було засновано ряд козацьких слобід і хуторів.

Козаки розорювали "пустопорожні" землі, займалися мисливством, рибальством, бджільництвом, їх життя було небезпечним: доводилося не тільки обробляти землю, а й оборонятись від нападів татар. Згодом козаки самі почали здійснювати походи на кримських татар. В кінці XV ст. українські козаки вчинили ряд походів проти татар, завдавши їм поразки біля гирла Дніпра. Кримське ханство змушено було побудувати фортеці на Дніпрі та Перекопі. Однак козаки нападали навіть на турецькі фортеці. В 1521 році вони здійснили похід у Молдавію, в 1523 році ходили у Крим та спалили Очаків, в 1545 році знову напали на Очаків і здобули його.

З одного боку, поява такої небезпечної сили, як козацтво, на рубежах Польсько-Литовської федерації непокоїла її уряд. Кожної миті ця руйнівна сила могла нанести удар по державі. Внаслідок втеч селян пани втрачали робочу силу. З іншого боку, новоосвоєні козаками землі на Наддніпрянщині приваблювали панів та шляхту. Держава в особі козаків придбала безкоштовну силу, яка захищала кордони як Литви, так і Польщі.

На нових землях склався своєрідний козацький лад. Козаки об'єднувалися у громади і всі важливі питання обговорювали та розв'язували на радах. Тут обирали козацьку старшину: отаманів, осавулів, суддів. Кожен козак мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра.

На землях, освоєних козаками, вже ніколи, як їм здавалося, не з'являться державні урядовці, не виникне кріпосна неволя.

Але на початку XVI ст. король своїми указами, а господарі — грамотами починають роздавати простори, зайняті козаками, литовським та польським панам — магнатам. Острозькі, Вишневецькі, Ружинські отримували документи на "окраїнні" землі, будували там свої замки-маєтки. Чимало цих земель віддавалось за службу великому князю чи королю з правом збирати з місцевого населення чинші та накладати на нього повинності на свою користь.

Таким чином, через короткий час козаки знову опинилися в залежності від панів та шляхти. Чимало з них не бажало коритися і знову тікало далі, на південь — до дніпрових порогів і за пороги. Тут на початку XVI ст. і розпочинається історія славного запорізького козацтва.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Приєднання українських та білоруських земель до Литви суттєво вплинуло на структуру її державної влади, яка в багатьох відношеннях копіювала систему державних органів Київської Русі.

На чолі Литовсько-Руської держави стояв Великий князь (з другої половини XV ст. - Господар).

Він був монархом, але владу передавав на змішаних підставах спадкування: обирали одного з синів Великого князя. В його руках була вища законодавча, виконавча та судова влада, він очолював збройні сили, проголошував війну та мир, призначав і звільняв державних урядовців, підтримував дипломатичні зносини з іншими державами.

Значне місце в структурі державної влади мали удільні князі. Нащадки князів Київської Русі, а пізніше Гедиміновичі були верховними правителями своїх земель. З прийняттям привілею 1434 року князі в своїх землях стають підданими Великого князя і втрачають свої державні права.

Важливим органом була рада при князі, яка отримала назву "пани-рада". Спочатку до неї входили тільки васали князя. Після Кревської унії до складу ради увійшли католицькі єпископи, пізніше і вищі посадові особи центрального управління: канцлер, підканцлер, гетьман, маршалки та ін.

Спочатку пани-рада була консультативним органом, як колись рада при київському князі, з часом її роль посилюється, і в 1492 році видається привілей, яким обмежується влада Великого князя. Так, він не міг без пани-ради призначати послів, вищих урядовців, приймати і скасовувати закони. Найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики він також мав вирішувати з пани-радою.

Вступ до пани-ради був відкритий лише для католиків, хоч траплялись винятки. Наприклад, князь Острозький, який був православним. В XVI ст. в пани-раду входило до 80 урядників. Велика кількість членів пани-ради робила її громіздким та негнучким органом влади. Раду було важко скликати. Зокрема, з цієї причини Великий князь створив Таємну раду з 8— 10 осіб.

Прототипом феодальних з'їздів Київської Русі був Великий вальний сейм, який репрезентував панів та шляхту всієї держави. Вперше він зібрався в 1507 році у зв'язку з прагненням Великого князя одержати кошти у панів та шляхти на війну з Московським князівством. З часом Сейм скликається для розгляду інших важливих державних справ. І Статут 1529 року вже визнав вальний сейм як державну установу.

Центральна адміністрація складалася з урядовців Великого князя. Першою особою був маршалок земський, який у відсутності Великого князя головував на зборах пани-ради. Його заступником був маршалок двірський. Державною канцелярією відав канцлер, а його заступником був підканцлер. Фінансами завідував земський підскарбій та його заступник – двірський підскарбій. Військом командували гетьман земський та гетьман двірський.

Місцева адміністрація з'явилася після ліквідації удільних князівств, яких замінили у великих волостях намісники - старости. У великих містах, наприклад Києві, були не старости, а воєводи.

Староста був не лише урядовцем, який виконував державні функції, але й управителем великокнязівських господарств, які знаходились на території староств. Старости збирали податки, мали право суду, відповідали за оборону своєї території. Помічниками старост буливозні, які виконували судові рішення, здійснювали явку в суд. У кожному повіті були хорунжі та городничі, які здійснювали нагляд за становищем великокнязівських господарств, шляхами тощо.

ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ

В умовах роздробленості Київської Русі в другій половині XII — на початку XIII ст. реальна влада церковної верхівки в особі київського митрополита помітно зменшилась. Проте глава Руської церкви зумів і в цих умовах зберегти за собою право освячення в сан єпископів та ряд інших привілеїв.

Вищою церковною інстанцією для Київської Русі був Константинопольський патріархат. Він висвячував у сан київського митрополита. Митрополит зберігав тісні зв'язки з Візантією, виступав в ролі її дипломатичного представника на Русі. Спроби деяких київських князів ставити митрополитами своїх людей зустрічали шалений опір в Константинополі. Візантія негативно ставилась і до вимог київських князів віднести до рангу святих (канонізувати) княгиню Ольгу, князя Володимира, засновників Києво-Печерського монастиря Антонія і Феодосія. За цими вимогами візантійці вбачали прагнення послабити залежність Руської церкви від Константинополя.

У другій половині XIII ст. зв'язки Руської церкви з Візантією ослабли. Не тільки Київська Русь, а й Візантія переживала не кращі часи. На початку XIII ст. Візантія під натиском хрестоносців перестала існувати. Лише в 1266 році Михайлу Палеологу вдалося відвоювати Константинополь. Але становище відродженої імперії залишалось тяжким.

У нових умовах візантійська дипломатія вже не могла у відносинах з Київською Руссю дотримуватись колишнього курсу. В 1246 році патріарх призначив київським митрополитом Кирила — ставленика галицько-волинського князя Данила Романовича. Але вже після смерті Кирила в 1280 році патріарх знову призначає митрополитом грека Максима.

У цей час, не без участі Володимиро-суздальських князів, дискутується питання про перенесення центра митрополії з Києва до Володимира на Клязьмі. Максим спочатку займав обережну позицію. Церковний собор 1284 року під проводом Максима відбувся все-таки в Києві.

Переїзд Максима у Володимир поклав початоко затяжному конфлікту в Руській церкві. Вже в 1303 році міста єпархій Галицько-Волинського князівства утворили митрополії, незалежні від володимирської. Візантія плекала надію, що Київ ще поверне собі минулу славу центру православ'я східного слов'янства. В 1408 році патріарх Матвій поставив "митрополитом Київським і всія Русі" грека Фотія, який зробив спробу підкорити своїй владі православні єпархії на території Литви та Польщі і мав в цьому успіх. Але після Городельської унії 1413 року в Литві різко посилюються позиції католиків. Великий князь Вітовт у 1414 році виганяє Фотія з Києва. Митрополитом обирається Григорій Цамблак. Через нього Вітовт намагається прискорити переговори про церковну унію між католиками та православними. Але вже в 1420 році Цамблак зникає з політичної арени. Вітовт поспішає визнати права московського митрополита в литовських та українських землях. Але з цим не погоджується візантійський патріарх. Митрополити Київські і всія Русі ще довго призначаються з Константинополя.

Так, у 1474 році митрополитом Київським і всія Русі було поставлено Спиридона, якого визнав навіть Іван III, хоча в Москві було вибрано свого митрополита. Отже, Москва все ще рахувалася з волею візантійського патріарха.

На українських землях процес занепаду православної Церкви продовжувався. І проявлялося це не в нехтуванні віри: простий люд свято вірив, додержувався православної віри, вважав її за віру батьків та дідів і всіляко боровся за неї. На превеликий жаль, однак, верхи духовенства пере­ворили митрополії і особливо єпископати в об'єкт боротьби в корисних цілях. Часто єпископські кафедри давали як нагороду за різні заслуги. Бувало, що православні церкви передавали католикам.

У другій половині XVI ст. посилюється переслідування православних. Як підкреслює Г. Лужницький, воно йшло трьома шляхами: 1) знищенням церковно-національних цінностей і святинь; 2) зниженням престижу православної церкви; 3) почуттям сорому в зв'язку з приналежністю до цієї церкви.

Трагедією православної Церкви було те, що вона в цей час значно поступалася перед католицькою своєю освітою. З XV до початку XVII ст. вона збідніла культурно, її література обмежувалася в основному церковно-богослужбовими книгами.

У боротьбу за піднесення православної Церкви в XVI ст. вступили собори та церковні братства, які засудили купівлю єпископських кафедр і наказали відлучати від церкви тих, хто так робить. Церковні братства існували в Україні з глибокої давнини, але проявили себе як борці за відродження православної церкви, головним чином, в XVI ст. Найстарішим було Львівське братство, засноване приблизно в 1439 році. Зберігся його статут 1542 року.

Церковні братства дбали про зовнішній порядок у храмі, піклуватися про хворих. У відповідь на занепад освіти, братства засновують школи. Особливу славу здобули школи Львівського та Київського братств.

Спочатку братства були переважно організаціями міського населення, але з часом вони набувають значення всестанового характеру. До них вступають шляхта і духовенство. В 1616 році до Київського братства вступив гетьман Петро Сагайдачний разом з Військом Запорізьким.

Братства рішуче виступали проти полонізації та католизації, проти національних і релігійних обмежень українців, проти аморальної поведінки частини духовенства.

У XV ст. Європу заполонила Реформація. З середини XV ст. в Литовському князівстві ширяться мало не всі європейські реформаційні рухи. Могутнім для України був вплив гуситського руху, тому, що гусити в своїх програмах висовували національні мотиви боротьби. Проникали в Україну і протестантські рухи, але глибокого впливу вони не мали.

Позитивним наслідком цієї діяльності стало пробудження інтересу до рідної мови, поява перекладів Святого Письма. Верхівка православного духовенства вороже ставилась до Реформації, оскільки вона, з одного боку, сприяла поглибленню інтересу до Церкви взагалі, а з іншого — підривала авторитет православної Церкви викликала критичне ставлення до неї.

З середини XVI ст. розвиток реформаційного руху в Литві та Україні був припинений натиском католицизму.

СУД І ПРОЦЕС

В результаті еволюційного розвитку державно-правових інститутів, на кінець XIV ст. склалася така система судів.

1. Великокнязівський— суд з необмеженою компетенцією. Йому були підсудні всі справи. Через велику кількість справ князь створював комісарські, асесорські, маршалкові суди, які допомагали йому, але постійними не були.

2. Територіальні суди (обласні, суди правителя-намісника). Намісники, пізніше — старости та воєводи, очолювали обласні суди. Нижче стояли суди правителя-намісника. Для цих судів вищою інстанцією був суд воєводи.

3. Домініальні - суди магнатів та шляхти над селянством —. Їх діяльність регламентувалася Судебником Казимира 1468 року.

4. У громадах (общинах) діяли громадські, або копні, суди. Якщо на території громади здійснювався злочин, члени громади повинні були зробити все, щоб знайти злочинця ("гнати слід"). Група сусідів мала назву "гаряча копа". До її обов'язків відносилось проведення перших слідчих дій: обшук, опитування потерпілих та свідків. Після того як "гаряча копа" закінчувала попереднє слідство, збиралась "велика копа", до складу якої входила волость або декілька волостей. Тут проводилось судове слідство і виносилось рішення. Якщо "велика копа" виносила злочинцю смертний вирок, до для його виконання збиралась "завита копа"два-три члени громади, на яких покладалися функції ката.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.