Регулювання трудової міграції на національному, міждержавному та глобальному рівнях

Тема 11. Міжнародна міграція робочої сили.

1. Світовий ринок робочої сили: його масштаби, структура, тенденції розвитку.

Перший ринок традиційно належить США та Канаді трудові ре­сурси яких склалися історично за рахунок іммігрантів. США і надалі залишаються країною, яка притягує найбільшу кількість емігрантів. В міграційних пото­ках до США, знизилась частка мігрантів з Європи і зросла їх кількість із Латинської Америки та Азії (китайці, японці, індонезійці, філіппінці). Серед емігрантів, які відїзджають до США, значна частка вчених та висококваліфікованих спеціалістів. Так, серед членів Національної академії наук 23 %, а серед лауреатів Нобелівської премії в США 33 % — іммігранти.

Другий ринок — країни Західної та Північної Європи. Основу міграційного потоку у високорозвинуті країни — Німеччину, Англію, Францію, Авст­рію, Нідерланди складають емігранти з Туреччини, Португалії, Польщі, Іспанії, Греції, Угорщини, Чехії, Словаччини, колишньої Югославії. Збільшується в країнах Західної Європи частка емігрантів з України, Росії, Білорусі, а також з Індії, Пакистану, Афганістану, В'єтнаму та інших країн, що розвиваються. Характерним для Західної Європи є також переїзд робітників з однієї високорозвинутої країни в іншу.

Третій ринок — район нафтовидобувних країн Близького Сходу. Основними країнами регіону, що приймають, є Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати, Катар, Кувейт, Оман, Бахрейн, Питома вага іноземних робітників в цих країнах становить понад 50 %, в Ката­рі — 85 %,ОАЕ —90 %. Переважну частину мігрантів забезпечують Єгипет, Ірак, Сірія, Йорданія, Палестина.

Четвертий ринок — Латинська Америка. Інтенсивними є міграційні потоки між латиноамериканськими країнами. Значна частина робочої сили переміщається з Колумбії, Парагваю, Чилі, Сальвадору в Аргентину, Бразилію, Венесуелу.

Своєрідними центрами притоку іммігрантів за останні роки стали Ізраїль, Південно-Африканська Республіка, Південно-Східна Азія (Сінга­пур, Гонконг, Японія), Австралія та Нова Зеландія, а також країни Східної Європи Росія та Україна.

Масштаби міжнародної міграції робочої сили(за даними Міжнародної організації міграції)

1. У 2005 році від 185-192 млн. осіб, що є приблизно 3% населення земної кулі, змінили країну свого перебування.

2. Близько 7 млн. осіб. В Україні – є іммігрантами і близько 20 млн. осіб українців мешкають за кордоном.

3. Втрати України внаслідок відтоку кваліфікованих кадрів становлять більше ніж 1 млрд. дол. США на рік.

4. 7,7% (56,8 млн. осіб) населення Європи, що включає європейську частину колишнього СРСР.

Структура світового ринку робочої сили.

За даними на 2006 рік - найбільшу кількість мігрантів приймають:

· США – 38,4 млн. осіб;

· Росія – 12,1 млн. осіб;

· Німеччина - 10,1 млн. осіб;

· Україна - 6,8 млн. осіб;

· Франція – 6,5 млн. осіб;

· Саудівська Аравія – 6,4 млн. осіб;

· Канада – 6,1 млн. осіб;

Найбільші грошові перекази відправляють мігранти, що переїхали до США (28 млрд. дол. США) і Саудівської Аравії (15 млрд. дол.. США). Перекази філіппінців, що виїхали за кордон складають 9,5% від ВВП Філіппін і становлять – 7,6 млрд. дол. США.

Регулювання трудової міграції на національному, міждержавному та глобальному рівнях.

Вже протягом XIX ст. деякі країни ввели заборони на в'їзд іно­земних робітників. З кінця XIX ст. окремі країни почали укладати двосторонні конвенції з регулювання в'їзду та виїзду працівників, зго­дом такі угоди укладались і між багатьма країнами.

Так, питання соціального забезпечення щодо громадян Італії та Франції були вирішені угодою, підписаною цими країнами ще в 1904 р. Швеція, Данія, Норвегія, Фінляндія та Ісландія в 1955 р. уклали угоду про рівноправність громадян цих держав в усіх питаннях найму на роботу та соціального забезпечення. Одним з основних моментів Римського договору про утворення ЄС став принцип "вільного пере­міщення осіб".

За договором, підписаним в містечку Шенгені (Люксембурґ) 14 червня 1985 р., Бельгія, Люксембурґ, Нідерланди, Німеччина та Франція погодилися поступово скасовувати контроль на спільних кордонах і запроваджувати свободу пересування для всіх громадян країн ЄС, які підписали цю угоду, інших держав-членів та громадян третіх країн.

Ті ж п’ять країн підписали 19 червня 1990 р. Шенгенську конвенцію, у якій викладено заходи та гарантії щодо запровадження свободи пересування. Шенгенська конвенція доповнює відповідні внутрішні заходи і підлягає ратифікації в національних парламентах. Відтоді Шенгенську Конвенцію підписали вже 30 держав. Існує велика різниця між формальним вступом договору в силу і фактичної відміною прикордонного контролю. Прикордонний контроль може бути скасований тільки тоді, коли виконані технічні умови (приєднання до Шенгенської інформаційної системи). Таким чином, до Шенгенської зони або «Шенгена» входять 25 країн — з них, 22 держави ЄС: Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія, Греція, Австрія, Швеція, Фінляндія і Данія; Від 1 січня 2008 року до Шенгенської зони приєдналися 9 нових держав-членів ЄС, що вступили до Союзу у 2004 році (окрім Кіпру, що приєднається до неї пізніше). Також до Конвенції приєдналися 3 країни не члени ЄС - Ісландія, Норвегія та Швейцарія (грудень 2008).

За сучасних масштабів міграції робочої сили двосторонні угоди стали малоефективними, і тому основну роль почали відігравати багато­сторонні угоди і нормативні акти Міжнародної організації праці (МОП) та інших міжнародних організацій. МОП — це спеціалізована органі­зація ООН для вироблення конвенцій і рекомендацій з питань трудо­вого законодавства. Створена в 1919 р. при Лізі Націй. Місцезнахо­дження — Женева. Нараховує понад 174 держав-членів.

МОП ухвалила низку важливих документів з елементами право­вого регулювання міжнародних переміщень робочої сили: проти дис­кримінації робітників-переселенців, про регламентацію використання праці мігрантів, їх соціальні та економічні права.

Найважливішим із міжнародно-правових документів у цій сфері є Конвенція Міжнародної організації праці «Про трудящих-мігрантів» (переглянута 1949 р.) від 1 липня 1949 р. № 97 (далі – Конвенція МОП), що являє собою переглянуту Конвенцію МОП «Про працівників-мігрантів» 1939 р. Метою прийняття цієї Конвенції є закріплення умов, що забезпечували б законну міграцію трудящих і надання національного режиму іноземцям.

Конвенція № 97 містить положення, що стосуються всіх сфер міграції: загальнотеоретичне визначення поняття «трудящий-мігрант»; права й обов'язки трудящих-мігрантів і членів їхніх родин; поширення інформації у галузі трудової міграції, яку держави зобов'язані повідомляти одна одній; надання безкоштовних послуг і інформації на допомогу трудящим-мігрантам; а також інші обов'язки приймаючої держави і відповідальність роботодавців.

Слід зазначити, що Конвенція № 97, яка поширюється на трудящих-мігрантів, не застосовується до:

1. прикордонних працівників;
2. до осіб, що в’їхали в державу на короткий термін;
3. до осіб вільних професій: артистів і моряків.

Конвенція МОП «Про зловживання в області міграції та про забезпечення трудящим-мігрантам рівності можливостей і ставлення» від 24 червня 1975 р. № 143 (далі – Конвенція №143) є другим і за важливістю, і за часом прийняття документом у галузі трудової міграції.

Крім тих трьох категорій осіб, до яких не застосовується Конвенція № 97, Конвенція № 143 додатково не застосовується до осіб:

· приїжджають спеціально з метою отримання підготовки чи здобуття освіти;

· службовців установ чи підприємств, котрі здійснюють свою діяльність на території даної держави, і які були допущені в неї на прохання їхнього роботодавця для виконання спеціальних функцій на визначений період часу, по завершенні яких вони зобов'язані виїхати з країни.

У Конвенції розкривається поняття «членів родини», під якими слід розуміти чоловіка/дружину трудящого-мігранта і осіб, які знаходяться на його утриманні, – діти, батько, мати.

Слід наголосити, що найбільш повним і важливим міжнародно-правовим документом, що міг би мати універсальне застосування у галузі трудової міграції, є Міжнародна Конвенція ООН «Про захист прав усіх трудящих-мігрантів і членів їх родин» від 18 грудня 1990 р. (далі – Конвенція). У ній не тільки йдеться про права людини загалом і всіх трудящих-мігрантів і членів їхніх родин, зокрема, але й містяться положення, які можуть застосовуватися до різних категорій трудящих-мігрантів та членів їхніх родин, що дозволяє забезпечувати індивідуальний підхід до регулювання правового статусу різних категорій іноземців, а також дається визначення самого поняття «трудящий-мігрант».

Поиск по сайту: