Корпоративні норми і норми права. До корпоративних норм належать:

5. Поняття та види норм права.

Норма права – це загальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу.

За галузевою належністю, тобто за предметом і методом правового регулювання, всі норми класифікуються за інститутами і галузями права. У відповідності з цими об'єктивними розбіжностями законодавець видає кодифіковані акти, формулюючи тим самим галузі законодавства, що відповідають галузям права: норми державного права, норми цивільного права, норми адміністративного права, норми кримінального права, сімейного права і т. д.

За юридичною силою, тобто за актами, в яких норми права містяться, вони діляться на норми закону і норми підзаконних актів, причому за цією ознакою можлива подальша більш детальна класифікація.

За ступенем загальності змісту норми права діляться на норми-принципи, загальні норми і конкретні норми. Норми-принципи не містять яскраво виражених елементів норм права, вони є результатом нормативних узагальнень, виражають соціальний зміст всіх норм права даної групи. В деяких галузях права норми-принципи дозволяють безпосередньо регулювати відносини, спеціально не врегульовані конкретними нормами. Так, наприклад, принципи цивільного права є безпосередньою основою для застосування аналогії права.

На відміну від норм-принципів загальні норми – це загальні правила, що конкретизуються в інших нормах.

Близьким до поділу норм за ступенню формальної визначеності (ступені загальності) є їх ділення за формальними признаками на норми закону і норми підзаконних актів. В літературі висказано справедливе судження, що законодавчі норми за своєю структурною організацією найбільш развинуті. За ступнню узагальнення вони поділяються на конституційні, кодифковані и окремі.

За характером (чи складом) правил поведінки (формі регулювання) правові норми можуть бути зобов'язуючими; правонаділяючими (дозволяють скоєння дій, що містяться в нормі); забороняючими (передбачають стримання від дій, що містяться в нормі, тобто є непрямою вказівкою на правило поведінки).

Ці види норм властиві різним галузям права. Перші дві групи є специфічно регулятивними в позитивному змісті. В адміністративному, природоохоронному, кримінально-виконавчому і інших галузях права переважне місце займають зобов'язуючі норми, в цивільному ж – правонаділяючі. Але немає таких галузей права, вміст яких вичерпувалось би однією групою норм. Навіть в кримінальному праві – системі забороняючих норм необхідним компонентом зобов'язуючі норми загальної частини, а норми про необхідну оборону і крайню необхідність – правонаділяючі.

Специфіка забороняючих норм полягає в тому, що вони формулюються як напівдиспозиції, тобто прямо не встановлюють правил позитивнї поведінки, що є характерне для зобов'язуючих і правонаділяючих норм. Вони вказують лише на забороняючі дії, які не можна чинити, і тим самим – диктують правила поведінки. Тому в зобороняючих нормах немає прямо виражених диспозицій. Статті кримінального кодексу, що вміщують дії, які кримінально караються, представляють собою гіпотези, які злились з диспозіціями. Але якщо їх брати разом з положеннями загальної частини, то характер диспозицій-заборон вимальовується повністю. Особливості кримінального закону зводяться до того, що заборона в ньому словесно не сформульований, але він в силу своєї загальновідомості логічно припускається.

Наприклад, кримінальне покарання за крадіжку власності означає заборонену дію. Як повинен вести себе суб’єкт, які йому слід вибирати установки, яким чином зорієнтувати себе в суспільнвй практиці – він повинен вирішити сам.

Аналізуючи соціальну природу норм права, приходимо до висновка про ведуче значення дозволень, оскільки вони передбачають встановлення державою зобов'язань і заборон. Це значить, що всі ці способи регулювання складають єдину систему, причому зміни в одній з норм права обв'язково вимагають коректування інших.

Спеціалізовані норми не можуть служити самостійною основою для виникнення правовідносин, вони носять додатковий характер. I в залежності віт того яку функцію вони вконують, спеціалізовані норми поділяються на п'ять основних разновидів:

- общие– це норми, напрямлені на фіксування в узагальненому вигляді визначених елементів відносин, що регулюються;

- дефінітивні норми чи дефініції це норми направлені на закріплення в узагальненому вигляді признаків даної правової категорії, вони закреплюють науково сформульовані поняття, визначення понять;

- декларативні норми (норми-принципи) – це норми, в яких сформульовані правові принципи, задачі, цілі;

- оперативні норми, з їх допомогою з дій системи права вилучаються права, устарівші норми і вводяться нові;

- колізійні норми призвані вирішити зіткнення норм, вирішення конфліктних і передконфліктних ситуацій.

За ступенню активізації соціально корисної діяльності суб'єктів права норми права умовно можна поділити на звичайні і заохочувальні. В принципі всі вони „заохочують” таку діяльність, але виділення заохочувальних норм доречне тому, що вони найчастіше спеціально направлені на стимулювання правомірної діяльності, такою, яку суб'єкти юридично не зобов'язані чинити.

Заохочувальні норми мають чітко виражену елементну структуру, причому диспозицією є заохочення, тобто надання різних матеріальних, духовних благ.

Заохочувальні норми – це різновид правонаділяючих чи зобов'язуючих норм. Діапазон їх дії в праві все більш розширюється, причому заохочення нерідко передбачаються і за звичайне виконання обов'язків.

Заохочувальні норми слід вважати нормами права, але виступаючі не як правила поведянки, а як державний призив до визначеної поведінки. При настанні відповідних умов у компетентного органу виникає не тілько право на застосування заохочення, але інколи і обов'язок заохочувати.

За способами встановлення правил поведінки норми права діляться на категоричні і диспозитивні. Перша формулює визначене правило поведінки, виключає який-небудь вибір, хоча може встановити як заборону, зобов'язання, так і дозвіл; друга надає суб'єктам самим визначати конкретний зміст своїх прав і обов'язків і встановлює правило на випадок, якщо суб'єкти не скористались своїми правами. Наприклад, ч. 1 ст. 128 ЦК України визначає, що право власності у покупця речі за договором виникає з моменту її передачї, якщо інше не передбачено законом чи договором.