студентки Бебякіної Ірини групи_346-з

Питання для самостійного вивчення:

· Релігійний чинник в життєдіяльності російського, білоруського, єврейського, польського, німецького населення України.

Серед чинників, що протягом століть відчутно впливали на розвиток українського суспільства, важливу роль відігра­­­вали етнонаціональні та релігійні, взаємозв'язок між якими встановився ще у язичницькі часи. Із запровадженням християнства етнонаціональні і релігійні процеси відбувалися не лише у нерозривній єдності між собою, а й з державним та політичним розвитком України.

Різні релігії, передусім християнські течії, існуючи тривалий час на українському етнонаціональ­­­ному грунті, охопили своїм впливом широкий спектр національного буття народу, стали невід’ємною складовою духовного світу українців.

Географічне положення України між Сходом і Заходом, перебування різних її територій у складі тих чи інших імперій та держав зумовили політичну строкатість, етнонаціональну мозаїчність, мовну неоднорідність та конфесійну полігамність українського соціуму. Ці чинники нерідко спричиняли прояви нетерпимості та сепаратизму на національному і релігійному грунті, церковні розколи, що стояли на заваді духовної єдності українців та консолідації українського суспільства.

Внаслідок втрати своєї державності та тотальної русифікації, яка провадилася російським самодержавс­­­твом з допомогою православної церкви, українці з часом перейшли у розряд неісторичних, "плебейських" (М.Драгоманов) народів.

Значних деформацій етнонаціональне і релігійно-церковне життя в Україні зазнало у радянський період. Політика держави у цих сферах спрямовувалася на нівелювання національних особливостей українців, подолання релігії, штучний розрив її зв'язків з етносом, з яким вона органічно поєднана всім ходом української історії. Все це значно підірвало духовність народу, нега­­­тивно відбилося на його національній свідомості, культурі, звичаях, традиціях.

Із здобуттям незалежності українська держава отримала можливість відродити втрачене, позбутися колишніх упереджених ідеологічних установок щодо нації та релігії, докорінно переосмислити суспільну роль цих феноменів, виробляти і провадити власну політику в етнонаціональній та релігійно-церковній сферах. В цих умовах дослідження взаємозв’язку етнонаціональних та релігійних процесів набувають особливої актуальності.

Наукове дослідження ролі релігії і церкви у етнонаціональному розвитку України актуалізується й тим, що ці важливі сфери суспільного життя останнім часом набули відчутного політичного забарвлення, стали об’єктом протиборства політич­­­них сил різної орієнтації. Про себе як про суб'єктів громадсько-політичного життя все частіше заявляють деякі національ­­­но-культурні та релігійні організації.

Сучасне суспільно-політичне, етнонаціональне та релігійно-церковне життя викликає інтерес у різних категорій населення України. Науковців цікавлять його історичні та теоретичні аспекти, представників державних структур - практичні, пов'язані з пошуком ефективних форм і методів уп­­­равління ними. Пересічні громадяни мають визначитися у своєму ставленні та безпосередній участі у цих процесах.

Необхідність дослідження означеного кола питань актуалізує та обставина, що вони майже не зникають із сторінок російських видань, які мають значне поширення в Україні. Їх висвітлення здійснюється, зазвичай, з позицій національ­­­но-державних інтересів Росії, що останнім часом активно використовує етнонаціональні та релігійні чинники як інструмент своєї геополітики.

До об’єктивного вивчення ролі релігії і церкви в етнонаціональному розвитку українського народу значною мірою спонукає як його минуле, що дає багатий досвід та повчальні уроки для сьогодення, так і нинішня суспільно-політична, етнонаціональна та релігійна ситуація в Україні.

Важливість дослідження політичних аспектів взаємодії етносу і релігії пов’язана передусім з проблемами внутрішнього життя українсько­­­го суспільства, проте вона переконливо підтверджується також світовим досвідом та сучасними міжнародними подіями, оскільки в ескалації політичних і міжетнічних конфліктів нерідко одним з най­­­важливіших чинників виступає релігійний.

Тема дисертації актуальна також з огляду на 2000-ліття Різдва Христового та виникнення християнства, яке істотно впливало, впливає і впливатиме на політичний, національний, духовно-культурний розвиток багатьох народів світу, зокрема й українського.

Стан наукової розробки проблеми. У радянські часи з різних причин, передусім ідеологічних, дослідження етноконфесійних процесів не належали до пріоритетних. Тим більше неможливим було осмислення політичних аспектів взаємодії етносу та релігії, оскільки політологія як наука тоді взагалі не визнавалася. Тривале ігнорування офіційною ра­­­дянською наукою етнорелігійних проблем призвело до того, що вони зали­­­шились найменш вивченими.

Щоправда окремі дослідники робили спроби виявлення точок дотику етносу та релігії, особливостей їх взаємодії. Так, наприкінці 60-х років ХХ ст. російські етнографи С.Брук, П.Пучков, Н.Чебоксаров, Я.Чеснов та інші запровадили до наукового вжитку поняття "етноконфесійна спільнота", дали його визначення, досліджували співвідношення етнічних і кон­­­фесійних спільнот.

Взаємозв’язок етносу і релігії найбільш глибоко й всебічно у радянські часи осмислив московський дослідник О.Іпа­­­тов, який на початку 80-х років дійшов справедливого висновку, що чимало релігій, існуючи на конкретному етнонаціональному грунті, з часом набувають відчутного етнічного забарвлення, а деякі з них стають етнокон­­­фесійними суспільними утвореннями.

Певний внесок у вивчення окремих аспектів взаємо­­­зв'язку етнонаціональних і конфесійних елементів наприкінці 60-х та у 70-х роках зробили Н.Аширов (Узбекистан), І.Макатов (Дагестан), Я.Мінкявичюс (Литва), М.Мустафінов (Чечня), О.Осипов, А.Орлов (Росія), М.Фазилов (Казахстан), К.Фасєєв (Татарстан), Н.Возняк, І.Мигович, І.Полук (Україна) та ін. Вони досліджували особливості взаємодії пев­­­них етнонаціональних спільнот з конкретними релігіями - в основному з католицизмом, греко-католицизмом, ісламом, а також особливості проявів релігійності у поліетнічному середовищі. Одначе тодішні ідеологічні та методологічні установки не давали можливості справді науково досліджувати ці процеси в усій їх повноті.

В умовах незалежної України науковий інте­­­рес до дослідження етносу, нації та релігії як суспільних феноменів значно зріс. Посилилась увага дослідників до вивчення національної самобутності українського православ’я, етнокон­­­фесійної специфіки культури, ролі конфесійних чинників в утвердженні української національної ідеї, питань становлення в Україні національної церкви. Ці проблеми нині плідно досліджують вітчиз­­­няні релігієзнавці нової генерації, зокрема С.Здіорук, О.Са­­­ган, Б.Яськів. Не обтяжені старими стереотипами, вони демонструють перспективні підходи до вивчення окремих аспектів взаємодії етносу і релігії. Проте, політологічного осмислення проблем релігії і церкви в контексті етнонаціонального розвитку України бракує й досі .

У 1995-1997 роках Україна опинилася на 41 -му місці з 59 країн світу і на 2 - 3 -му місці ( після Литви і, можливо , Молдови) з 7 європейських республік колишнього СРСР за часткою населення , регулярно відвідує церкви. За даними цього дослідження , на Україні ходять до церкви один раз на тиждень і частіше 10 % населення (у Росії , що зайняла останнє місце з 59 країн , - 2 %). Приблизно 20 млн чоловік з 50 -мільйонного населення України сповідували православ'я. Приблизно 15-16 млн жителів України - парафіяни УПЦ МП , 3-4 млн. - УПЦ КП і близько 1 млн. - УАПЦ. За даними ватиканського Католицького альманаху , на 31 грудня 1995 в 3323 парафіях було 5752 тисяч прихожан. З цих парафій не менше 600 належать римо -католикам (близько 1 млн прихожан ) , а решта приблизно 2700 - греко -католикам ( 4,5-5 млн прихожан ) . Серед українських конфесій на третьому місці знаходяться протестанти. За даними міжнародної Євангелічної місіонерської організації , в 1995 році євангелічні протестанти ( лютерани , кальвіністи , баптисти , адвентисти та інші ) становили 2,74 % населення України . Найбільш відома баптистська організація Союз євангелістських християн- баптистів України мала в 1999 році 2453 громади з 125457 членами , а Братство християн- баптистів України - 98 громад з 9950 членами . Кальвіністи ( реформати ) налічують на Україні приблизно 200 тисяч прихильників - в основному це угорці, які живуть в Закарпатській області. Адвентисти мали до середини 1990 -х років 150 тисяч віруючих (з них 138 тисяч - адвентисти сьомого дня , решта - адвентисти - реформісти ) . Крім того , наприкінці 2000 року тут було близько 1000 зібрань Свідків Єгови і 260 тисяч осіб , які брали участь у зустрічах Товариства Сторожів Вежі (наприкінці 1997 року - 710 громад і 225 тисяч відвідували зборів ) , а також на кінець 1997 року було 52 мормонські громади з 5 тисячами членів ( на кінець 1995 року - 3100 членів в 37 громадах ) . На четвертому місці знаходилися мусульмани ( суніти ), що складають 0,5 % населення ( за оцінками на 1998 рік) і представлені майже виключно кримськими татарами , що повернулися до Криму в 1989-1991 роках з Казахстану та Середньої Азії. На п'ятому місці був іудаїзм .

За даними на 2006 рік релігійна структура структура населення (у відсотках): УПЦ КП - 14,5 ; УПЦ МП - 10,5 ; Українська греко -католицька церква - 5,0 ; Українська автокефальна православна церква - 1,8 ; Римсько -католицька церква - 1,6 ; протестантизм - 1,8 ; іслам - 1,2 ; іудаїзм - 1,1; буддизм - 1,1 ; інші релігії - 40,8 ; невіруючі - 20,6 .

За даними на 2010 рік на Україні значно зросла кількість прихожан УПЦ МП (до 16,8 %) і невіруючих (до 26 % населення). .

За прогнозами , найближчим часом Україна увійде до п'ятірки європейських країн з найбільшим відсотком мусульман серед населення. Крім " суто українських " , корінних кримських татар і представників мусульманських народів колишнього СРСР , на Україну проживають ще досить великі афганська , пакистанська , арабська громади .

· Причини депортації польського та німецького населення в 1930-1950-х рр. та Голокосту євреїв України.

1 Вплив радянсько – німецьких договорів 1939 року на становище західноукраїнських земель.
У 80-90 роках минулого століття стало відомо широкому загалові про те, що стало приводом для початку Другої світової війни – укладення в ніч з 23 на 24 серпня 1939р. радянсько-німецького пакту про ненапад, розрахованого на десять років (по великому рахунку, це був договір швидше не про ненапад, а про співробітництво у розподілі Східної Європи, що не виглядає дивним, враховуючи хоча б тісні військово – технічні стосунки СРСР і Німеччини в 1923 – 1933 роках). [12] Та додаткового таємного протоколу, яким „розмежовувалися сфери інтересів” сторін(пакт Ріббентропа - Молотова). Це „розмежування” разом із підписаним у вересні 1939р. ”Договором про дружбу і кордон” означало згоду уряду Німеччини на приєднання до Радянського Союзу Західної України, Західної Білорусії, Литви, Латвії, Естонії, Бессарабії. Зі свого боку, Німеччина дістала повну свободу дій в Європі, забезпечила собі постачання з Радянського Союзу воєнно-стратегічних матеріалів і продовольства.
У тексті угоди та таємного протоколу немає жодного натяку про наміри радянського уряду воз’єднати західноукраїнські землі з Радянською Україною. Фігурують лише терміни агресивного характеру, як „сфера впливу”, „інтереси сторін”, „політичні перетворення”... [13]
Таємна угода між Німеччиною і Радянським Союзом проілюструвала імперську суть обох держав, цинічне ігнорування їхнім керівництвом загальноприйнятих у цивілізованому світі принципів міжнародних відносин.
Підписання цього договору уможливило впевненість Гітлера у війні з Польщею, яка почалася 1 вересня 1939 року.
Уже 5 вересня Молотов відповів згодою на прохання німців увести радянські війська у Східну Польщу. Спочатку наступ планувався з 12 вересня, але, оскільки Варшава ще трималась, польський уряд і військове командування перебували в країні, то „визвольний похід” було перенесено на 17 вересня 1939 року. Результати того „походу” відомі. Польська держава перестала існувати. Західна Україна опинилася у складі СРСР. [14]
Два агресори, підступно бавлячись перед світом у демократів, добрих і щирих сусідів, дозволили своїм громадянам за власним бажанням добровільно переселятись або до Німеччини, або на польські землі чи землі Радянського Союзу.

Цим скористалися декілька тисяч польських євреїв, які перебралися на сторону Радянського Союзу. А в другий бік їхали німці і українці німецького походження. Таким чином у 1939-1940 роках вдалося виїхати з радянського “раю” і значній частині української національної інтелігенції (понад 10 тис.). З польських земель (із Західної Лемківщини, Холмського повіту) до Радянської України виїхало біля 900 русофільських родин.
Одним із перших на Коломийщину приїхали переселенці з українського села Лупків Сяноцького повіту, що на Лемківщині. Це було останнє село на території Польщі. А вже через кілометр був кордон із Словаччиною. Німецько-польська війна була для них коротким епізодом, бо вже через кілька місяців у село прийшли радянські агітатори. Вони стали вести пропагандистську роботу серед селян, аби ті добровільно переселялися на радянські землі. Радянський Союз мав попередню домовленість з Гітлером про переселення українських сімей з тих територій, які повинні були в майбутньому залишитися під Німеччиною. Переселенцям пропонувалися території за Уралом та в Красноярському краї, але згодом, з наближенням війни їх залишили в Станіславській області.
На новому німецько-радянському кордоні їхні сім'ї перевели з теплих європейських вагонів, які їм надали німці у холодні російські телятники і через недовгий час, 20 лютого 1940 року цей потяг зупинився в Коломиї. Зима була холодна, на дворі стояли великі морози. На пероні переселенців урочисто зустрічали представники радянської влади в Коломиї, а також делегації з сіл з червоними прапорами і портретами Сталіна. Радянська влада в Коломиї зразу ж запропонувала прибулим переселенцям недавно звільнені німецькі будинки (господарі виїхали до Німеччини) в присілку Ясінки, що поблизу села Турки, а також в с. Малій Кам'янці. На запропоновані в Ясінках 10 будинків погодилися 10 сімей. Решта виїхали до Малої Кам'янки, а також на Тернопільщину. Більша половина переселенців, що були поселені на Тернопільщині повернулися назад додому, коли туди прийшли в 1941 році німці, бо обіцяного там не отримали. [15]
Величезна більшість західних українців потрапила на період 1939 – 1941 рр. під радянську владу, але деяка їх частина опинилася під німецькою окупацією. Близько 550 тис. українців Лемківщини та Холмщини, що на східних окраїнах Польщі, ввійшли до німецької окупаційної зони. Оточені поляками та ізольовані від центрів української діяльності, мешканці цих регіонів були найвідсталішими серед усіх українців в економічному, культурному й політичному відношенні. Проте між 1939 і 1940 рр., рятуючись від переслідувань більшовиків, сюди втекло з Галичини 20 – 30 тис. українських політичних біженців. Переважно вони розселялися серед земляків або у Кракові, своєрідного центру діяльності українських біженців, активізуючи українські громади у Лемківському та Холмському регіонах Генерального губернаторства, як тепер називалася ця частина окупованої німцями Польщі.
За спеціальним наказом Гітлера ці території вважалися німецькою колонією, а місцевому населенню надавалися тільки мінімальні права.
Незабаром після приходу німців для задоволення основних економічних та освітніх потреб українського населення Генерального губернаторства виникли десятки комітетів самодопомоги, до складу яких переважно входили члени або прихильники ОУН, що втекли з Галичини. Весною 1940 р. комітети утворили у Кракові координаційний орган під назвою Український Центральний Комітет, головою було обрано Володимира Кубійовича. УЦК являв собою український заклад соціального забезпечення, обов’язки якого полягали в нагляді за хворими, літніми людьми, безпритульними дітьми, в організації громадської служби охорони здоров’я, освіти, у допомозі військовополоненим та в представництві інтересів українських робітників, котрі виряджалися до Німеччини.
Діяльність комітету не лише допомогла українцям компенсувати ті втрати, яких вони зазнали за років польського гноблення, а й часто полегшувала тяжкі випробування війни та німецької окупації.

Після нападу німців на СРСР та включення Галичини до складу Генерального губернаторства УЦК поширив діяльність і на Галичину. Протягом усієї війни це була єдина організація, що могла , хоч і дуже обмеженою мірою, боронити соціально-економічні інтереси українців Генеральному губернаторстві. [16]
Розглянемо які були стосунки польського незалежницького підпілля і „червоних” партизанів, ставлення до Червоної армії і до СРСР загалом. Незабаром після початку німецько – радянської війни було відновлено дипломатичні відносини між СРСР і польським еміграційним урядом у Лондоні. Пункт 1, підписаної між сторонами 30 липня 1941 року, угоди гласив: „уряд СРСР визнає радянсько – німецькі договори 1939 року стосовно територіальних змін у Польщі за такі, що втратили силу”. Але остаточно кордони між країнами так і не було визначено, тож СРСР і польський уряд, а з ними і суспільство прагнули до зміни їх на свою користь, що між іншим і пояснює впертість польської позиції щодо українського руху протягом війни, аж до Ялтинської конференції 1945 року. [17]
Але з ходом війни і в міру того, як Червона армія просувалася до колишнього польського східного кордону відчувалося посилення зацікавленості СРСР Західноукраїнськими землями. Вже 6 січня 1942 року , Москва фактично підтвердила свої претензії на Західну Україну.[18]
2 Волинська трагедія 1943 р. та її наслідки.
Український і польський народи зазнали більше лиха в ХХ столітті ніж за всю свою тисячолітню історію. Забути про порівняно недавнє жахливе минуле неможливо. Чи здатні історики лікувати, а не роз’ятрювати рани у колективній пам’яті обох народів?
Майже півстоліття волинська трагедія була ”білою плямою” історії, тому що в Кремлі вважали за краще приховувати незручні факти. Однак замовчування – не вихід з ситуації. Є тільки один шлях до лікування історичної свідомості – безсторонній аналіз причин трагічних подій, виявлення мотивів їх учасників, висвітлення об’єктивних чинників, які обумовлювали нюанси політики або поведінки. [19]
Цей конфлікт, обтяжений цілим суцвіттям стереотипів з того й того боку. Найпоширеніші уявлення з польського боку: різанина поляків на Волині й Східній Галичині, на захід од Сяну й Бугу, масова колаборація з німцями бульбівців, бандерівців чи й усіх українців, поляки ж тільки змушені були вдаватися до самооборони. Українські стереотипи: колаборація поляків з німцями і москалями, вчинення ними масової різні українського населення, українці ж вдавались до відплатних акцій.[20]
Сьогодні, коли відкрилися вчорашні спецсховища, розв’язати цю наукову проблему є всі можливості. Однак замість того, щоб спокійно розібратися, деякі польські автори, зокрема Прус, Сємашко, продовжують повторювати гасла комуністичної пропаганди про злодіяння українських націоналістів.
Виникає питання, чому вони не вважають за потрібне заглянути в підручники історії. А з них можна довідатись, що Волинь і Галичина, як і Надсяння, Холмщина, Лемківщина та Підляшшя, ще з часів Київської Русі належали державі наших предків, і українці ніколи не відмовлялися від своїх етнічних земель, які поляки почали загарбувати з 1349 року, скориставшись з ослаблення Галицько-Волинського князівства.
За даними професорів польського університету в Кракові Крижанівського і Куманецького (Статистика Польщі – Краків, 1915р.) етнографічний склад населення Волині перед Першою світовою війною був таким: на Ковельщині поляків нараховувалося лише 4100 на загальну кількість населення 279900 чол., Крем’янеччині відповідно 9800 і 288200, Луччині – 13300 і 340000, Острожчині – 15500 і 224900, Рівненщині – 19600 і 376100, Володимир-Волинщині – 22000 і 365900, Дубнівщині – 9900 і 152074. [21]
Справа якраз в тому, що саме постійна експансія Речі Посполитої на схід не тільки витіснила значною мірою український етнос із західних регіонів, а й заполонила польським осадницьким елементом інші землі наших предків Берестейщину, Волинь, Галичину, Поділля, Полісся.

Тому хотілося би почути відповідь від деяких польських журналістів: яка вина українців у розширенні польсько-української міжусобиці, якщо історія не називає нам фактів збройної боротьби цих двох етносів за межами споконвічного розселення нашого народу. Невже українці збиралися включати до склади ЗУНРу Краків і Познань?
Чомусь про все це забувають ті, хто став джерелом вигідної “правди” про вину українців.
З обох супротивних сторін лунали звинувачення у співпраці з німцями, а це лише загострювало відносини між українцями і поляками. Жертвами кривавого терору стали десятки тисяч мирних жителів з обох сторін. Питання про кількість жертв залишається недослідженим.
Польський еміграційний уряд у Лондоні створює Східну Комісію і Східне бюро, які займалися питанням про національні меншини, що проживали в Польщі. Як стверджує відомий дослідник М. Савіцький, у Польщі шукали “спосіб ліквідації шести мільйонів українців і білорусів. Вироблялися різні проекти, відповідні настанови летіли з Лондона до окупованого краю. Польща знову перетворилася на ворога українського народу”.
“Польський шовінізм, - пише з цього приводу О. Баган – не міг відмовитися від своїх національних амбіцій, занадто закорінених в характері поляків. Таке ставлення польського руху до українців ґрунтувалося на тому, що поляки були переконані тоді в особливій якійсь місії свого народу у світовій війні. Українців вони розглядали як найголовніших своїх ворогів”
В цілому ряді українських і польських досліджень зазначається, що до жахливого українсько-польського конфлікту спричинилися німецькі окупанти і радянська влада, які не втрачали нагоди нацькувати один народ проти іншого, маючи з цього користь.
Німецька розвідка, влада в цілому прагнули спровокувати поляків проти українців. Відомо, що німці одягали форму з тризубом і нападали на польські села, спалювали їх. Німці у тій справі мали і свій інтерес: взаємопоборювання двох народів зменшувало загрозу проти окупантів, дозволяло виставляти окупанта, як рятівника обох народів і далі грабувати продовольство і відсилати дармову робочу силу в Німеччину.
Радянській владі теж був вигідний вихід поляків з Волині і Галичини – тим самим автоматично вирішувалося б питання приналежності цих земель не до Польщі, а до СРСР – на основі голосувань 1939 року. [22]
Конфлікт під час Другої світової війни почав розгорятись на Волині і це має свою закономірність. І не тому, що на Волинь поширили свою діяльність бандерівці, а тому, що там раніше почався збройний виступ українців проти німецьких загарбників. І фашистські окупанти зуміли зіштовхнути між собою українців та поляків, особливо після того, як українська поліція за наказом ОУН перейшла в підпілля і влилась в УПА.
Ось тоді гітлерівці вирішили використати поляків для боротьби з українською збройною силою, що посилювала свій вплив в Україні, розгорнувши бойові дії з окупантами.
Це також добре усвідомлювали більшовики, фіксуючи такий поворот політики фашистів на території Західної України.
Зокрема М.Хрущов, аналізуючи в червні 1943 року загострені українсько-польські відносини на Волині заявив чітко: ”Моя думка, що все це – справа рук німців”.
Польська поліція, що перебуває на службі в німців, спровокувала виступи проти націоналістів. У м. Корці польським поліцейським надано право самостійного розстрілу мирних жителів.
В той час, коли українське населення північно-західних земель, зокрема Волині, доведене до краю німецькою окупаційною політикою і терором більшовицьких партизан, перейшло до збройних форм самооборони, польська шовіністична верхівка підбурила все своє населення до боротьби проти тих, хто був автохтоном у цьому краї. “ в час, коли український народ став до збройної охорони свого життя і майна перед сталінсько-гітлерівськими імперіалістами і коли кривавився в боротьбі за вільне життя, підкреслювалося в матеріалах ОУН, - польські колоністи, що налізли на українські землі, й жили там як меншина, не те, що не дали допомоги українському населенню, і не зберегли нейтралітету, а навпаки, взяли активну участь у боротьбі – на стороні сталінсько-гітлерівських бандитів”.

За таких обставин більшовицька влада остаточно вирішила перетягнути поляків на свій бік, і використати їх не тільки проти гітлерівців, а й українських формувань. Ось чому ми мусимо, розглядаючи проблему україно – польського конфлікту в роки війни, дуже уважно вивчити причини його. Без цього нашим народам буде важко досягти повного порозуміння.
Нині більшість польських істориків сходяться на думці, що винні у всьому польські і українські націоналісти. Вони, мовляв, розв’язали війну між українцями і поляками. Звичайно, тут є доля правди, але хто і де кого бив? Не українські націоналісти прийшли в Польщу і почали палити польські села. Поляки прийшли на Волинь, у Галичину, забрали землі, оголосили ці території східними кресами Польщі і почали палити українські села, нищити українську людність.
І волинянин, і галичанин, і українець Закерзоння змушені були захищатись, чинити опір. Організатором цього опору були українські націоналісти. Тому оцінювати діяльність польських і українських націоналістів у роки війни однозначно не слід.
Війна, яку вели на тих землях УПА, а до того – бульбівці, була, як відомо, не пов’язана з жодною зі сторін, що брали участь у Другій світовій війні. Українці в УПА вели національно – визвольну війну на здобуття власної державності. Тому можна говорити в даному випадку тільки про українсько – польський фронт українського руху, хоч і мав він вигляд відкритої війни. Цей фронт був спрямований проти існуючих у підпіллі представництв польського уряду і його збройних відділів, які створювали, насамперед, з місцевого населення. Далі справа переходила – за логікою боїв і різні – на знищення чи не всіх поляків і українців взаємно.
Одним із способів самозахисту поляків від акцій УПА стала масова втеча поляків у міста. Частина збіглого населення зразу вступила в поліцію, в тому числі й для того щоб отримати зброю. Поліція, з якої у квітні 1943 року пішли українці, ставала польською поліцією на службі у німців. [23]
Велика частина поляків рятувалась від взаємопоборювання тим, що стала виїздити з Волині на терени власне Польщі. Загальне число втікачів за 1943 – 1944 рр., що прибули зі Сходу, дорівнювало близько 30 тис. осіб, які осідали в основному в Любешівському і Ряшівському воєводствах. Велика частина людей зголосилась на виїзд до Німеччини на роботу. Близько 5 тис. поляків прийшло в радянські партизанські загони, частина поляків утікала на Житомирщину. [24]
Щодо мети протипольських акцій: йшлося не так про нищення польського населення в цілому, - що було неможливим, як то стверджують деякі автори. Це було неможливим з огляду на існування на тих теренах, окрім українського і польського чинників політики, ще й німців, і радянських партизанів, які навряд чи прагнули таким робом зміцнювати УПА. Йшлося до того, щоб змусити польське населення залишити Волинь і Полісся, згодом – і всю Східну Галичину, різанина згодом могла стати одним лиш із засобів цього. [25]
У багатьох випадках ОУН добились порозуміння з мадярами і румунами. Тільки на польському відтинку цих успіхів не було, хоч робились спроби створення спільного польсько-українського фронту проти Гітлера і Сталіна.
Здавалося б, що боротьба польського народу повинна була скеруватись проти німців та більшовиків, які у вересні 1939 року спільно знищили польську державу.
Польські шовіністи основне вістря боротьби спрямували проти українського народу. З українського боку на ті події пробували вплинути митрополит А. Шептицький і В. Кубійович В., але без видимих успіхів.[26]
В усіх переговорах польське підпілля вимагало від ОУН-УПА повної капітуляції і підпорядкування під польський провід.
Українське підпілля таких умов прийняти не могло, а тому польсько-українські взаємини гіршали з дня на день. Напруження переросло у відверту ворожнечу, що вилилась у страшну кровопролитну війну між двома підпільними арміями – Армією Крайового (АК) та УПА, яка тривала декілька років, на велику втіху історичних ворогів обох народів, що без сумніву, всіляко заохочували її.

До тепер остаточно не відомо хто розпочав цю війну.
Польський терор проти українського населення мав плановий характер. У Галичині створювалися спеціальні підпільні збройні загони, які підкріплювалися “сотками” боївкарів з Варшави та Кракова. Особливо “розгулювали” польські терористичні боївки на Волині, Холмщині, Підляшші.
Армія Крайова намагалася зробити все можливе щоб утримати так званий “стан польського посідання” (присутності) на волинських землях і застосовувала терористичні та військово-винищувальні методи для здійснення цього плану.
Армія Крайова підпорядковувалася еміграційному урядові, очолюваному В.Сікорським. Це була добре озброєна військова формація. У німецькому тилу існували й інші збройні формування місцевого значення, які були ідеологічно пов'язані з компартією СРСР. Це зокрема, Гвардія Людова, Батальйони Хлопські.
Армія Крайова у своїй діяльності опиралася на польське населення. Своєю метою вона мала відбудову польської державності на західноукраїнських землях.
На Волині польські колоністи повели боротьбу проти місцевого українського населення, колаборуючи відверто з німцями і більшовиками. Одна її частина як “фольксдойчі” служила німцям, працюючи в німецькій окупаційній адміністрації, поліції, а друга утворювала таємні гуртки - “пляцуфки” для співпраці з енкаведиськими партизанськими загонами проти українського самостійного руху.
Перші, хоч ще спорадичні українсько-польські сутички сталися вже в 1942 році. Вони не роблять честі ні полякам, ні українцям. Здавалося, що повернулися часи Я.Вишневецького і М.Кривоноса, в умовах екстремальної історичної ситуації польські боївки і українські повстанські відділи у відповідь діяли адекватно.
28 вересня 1943 року польська боївка напала на с. Руду (Костопільщина) і вбила 12 українців. У жовтні 1943 року „аківці” замордували 22 українців у с. Замостя (Володимирівщина). У м. Горохові польські поліцаї повісили на телеграфних стовпах 50 українців.
Активна співпраця поляків з німцями і червоними партизанами в їх антиукраїнській боротьбі змусила українців Волині перейти до самооборони і розплатитися за всі кривди. Там починаються широкомасштабні “відплатні акції”. Так, наприклад, українські партизани вчинили масові вбивства в польських колоніях Гута Щепанська на Костопільщині, Киселині на Горохівщині. Українські націоналісти з ініціативи М.Лебедя почали “деполонізувати” західноукраїнські території, у першу чергу Волинь, шляхом примусового виселення польського населення. Головнокомандувач УПА Василь Кук стверджує: “Якби поляки ставилися до ідеї української державної незалежності лояльно, ніхто б їх не чіпав. Як не займали представників інших національностей”.
Польсько-німецький і польсько-більшовицький колабораціонізм на терені Західної України був ганебним явищем у польсько-українських відносинах.
Ще в рішеннях надзвичайного Збору ОУН від серпня 1943 року відзначалося: ”Польська імперіалістична верхівка є слугою чужих імперіалізмів і ворогом свободи народів. Вона намагається втягнути польську меншість на українських землях і польські народні маси в боротьбу з українським народом, а також допомагає німецькому і московському імперіалізмові у знищенні українського народу”.
Всякі спроби порозумітися зі сторони керівництва ОУН-УПА з поляками не давали бажаних результатів. Це послужило посиленням антипольських акцій із закликом до польського населення покинути українські землі і переселитися до Польщі.
Щодо втрат населення з обох сторін, то польські історики говорять про 50 – 70 тис. загиблих, тоді третину з них відносять до втрат української сторони. Але ці дані ще потребують детального опрацюваня, а в Галичині 20 – 30 тис. поляків.

Голоко́ст (від англ. the Holocaust, з дав.-гр. ὁλοκαύστος — «всеспалення») — переслідування і масове знищення євреїв і циган у Німеччині під час Другої світової війни; систематичне переслідування і знищення європейських євреїв і циган нацистською Німеччиною і колабораціоністами протягом 1933 — 1945 років; геноцид єврейського народу в часи Другої світової війни. Як жертв Голокосту зазвичай сприймають також інші етнічні та соціальні спільноти, яких нацисти переслідували і знищували за приналежність до цих спільнот (цигани, геї, масони, безнадійно хворі тощо)[1]. Тобто, у ширшому розумінні, голокост — систематичне переслідування і знищення людей за ознакою їх расової, етнічної, національної приналежності, сексуальної орієнтації або генетичного типу як неповноцінних, шкідливих.

З початком Другої світової війни нацисти захопили країни та області з місцями компактного проживання єврейського населення — Польщу, Прибалтику, Україну, Білорусію.

У великих містах (набагато рідше — в невеликих містах) створювались єврейські гетто, куди зганялося все єврейське населення міста і околиць. Найбільше гетто було створено у Варшаві — у ньому містилося до 480 000 євреїв.

На території СРСР найбільшими гетто були Львівське гетто (409 тисяч чоловік, існувало з листопада 1941 по червень 1943 року) і Мінське гетто (близько 100 тисяч чоловік, ліквідовано 21 жовтня 1943).

До прийняття рішення про повне фізичне знищення євреїв, німці застосовували наступну схему «вирішення єврейського питання»:

· концентрація єврейського населення у великих міських районах — гетто;

· відокремлення їх від не єврейського населення — сегрегація;

· повне витіснення євреїв з усіх сфер суспільного життя;

· конфіскація їх майна, витіснення євреїв з усіх сфер економічного життя і розорення;

· доведення євреїв до стану, коли рабська фізична праця стане єдиною можливістю для виживання;

Масові розстріли

Розстріли під Каунасом. Литва. 1942

Розстріл євреїв солдатами айнзаценгруп під Києвом. Україна. 1942

Єврейське населення СРСР знищувалося, як правило, безпосередньо в місцях його проживання айнзатцгрупами (нім. Einsatzgruppen) СС, а також українськими і прибалтійськими колабораціоністами. Знищенням євреїв в окупованій Одеській області займалися румунські війська. По всій Прибалтиці, Україні, Білорусії, майже біля кожного невеликого міста, біля багатьох сіл знаходяться «ями» — яри, куди зганяли і розстрілювали чоловіків, жінок, дітей.

Уже наприкінці липня 1941 року в Каунасі були вбиті німцями і їх литовськими посібниками тисячі євреїв; з 60 тисяч євреїв Вільнюсу близько 45 тисяч загинули в ході масових розстрілів у ярах близько Понар, що тривали до кінця 1941 року. Хвиля вбивств прокотилася по всій Литві. До початку 1942 року залишки єврейських громад зберігалися лише в містах Каунас, Вільнюс, Шяуляй і Швенчіс.

У Латвії протягом декількох тижнів було знищено все єврейське населення провінційних міст; збереглися лише громади Даугавпілсу, Риги і Лієпаї. З тридцяти трьох тисяч євреїв Риги двадцять сім тисяч були вбиті наприкінці листопада — на початку грудня 1941 року. Приблизно тоді ж були винищені євреї Даугавпілса та Лієпаї.

Значній частині нечисленного єврейського населення Естонії, що нараховувало в 1940 році приблизно 4,5 тисяч осіб, вдалося уникнути загибелі. Так 14 червня 1941 року, всього за 8 днів до війни, приблизно 500 євреїв разом з 10 тисячами естонців були депортовані органами НКВС у Сибір, близько 500 єврейських чоловіків були мобілізовані до Червоної армії або вступили в винищувальні батальйони. З решти 3,5 тис. євреїв в Естонії тільки близько 950 осіб не змогли або не захотіли евакуюватися, пам'ятаючи жорстокість співробітників радянських силових структур, виявлену в ході недавньої депортації, і наївно покладалися, на думку історика Антона Вайс-Вендта, на гуманізм німецьких окупаційних влади[15]. Приблизно 2-2,5 тисячам естонських євреїв вдалося евакуюватися у внутрішні регіони Радянського Союзу, чому сприяв той факт, що німці зайняли Таллінн тільки 28 серпня 1941 року. 929 євреїв що залишились в Естонії були розстріляні ще до кінця 1941 року силами прибулої з Риги зондеркоманди 1a (у складі айнзатцгрупи A) під керівництвом штандартенфюреру СС Мартіна Зандбергера. Розстріли відбувалися у Таллінні, Тарту і Пярну, в деяких з них брали участь і члени естонської воєнізованої організації «Омакайтсе». Естонія була першою і єдиною країною Європи, що стала «вільною від євреїв» (нім. «Judenfrei»), про що було повідомлено в Берлін в лютому 1942 року.

У Білорусії лише деяким євреям вдалося евакуюватися вглиб країни. 27 червня 1941 в Білостоці були вбиті дві тисячі євреїв, а через кілька днів — ще кілька тисяч. Протягом п'яти днів близько 80 тис. євреїв Мінську і його околиць були сконцентровані в гетто (створено 20 липня 1941 р.). До початку зими понад 50 тис. чоловік були вбиті. У перші місяці окупації було винищено також більшість євреїв Вітебська, Гомеля Бобруйську і Могильовa. Дванадцять з двадцяти трьох гетто, створених в Білорусії та в окупованих частинах РРФСР (головним чином у Смоленській області), були ліквідовані до кінця 1941 р., а ще шість — у перші місяці 1942 року.

На Західній Україні німці і місцеве населення влаштували погроми вже наприкінці червня — початку липня 1941 р. У Львові 30 червня — 3 липня було вбито чотири тисячі євреїв, а 25-27 липня — близько двох тисяч. Через кілька днів після захоплення німцями Луцьку там було вбито дві тисячі євреїв; з двадцяти семи тисяч євреїв Рівного двадцять одна тисяча була вбита в листопаді 1941 р.

Євреї центральної та східної України, яким не вдалося евакуюватися до приходу німців, потрапили в руки нацистів і розділили долю єврейського населення східноєвропейських областей (див., наприклад, Бабин Яр у Києві, Богданівка в Миколаївській області, Дробицький яр у Харкові). Наступ німецьких військ на схід і окупація ними великих територій СРСР привели до того, що під владу нацистів потрапила частина євреїв, які зуміли евакуюватися із західних районів країни на початку військових дій. Їх спіткала загальна доля єврейського населення окупованих територій (наприклад, в 1942 р. на Кубані). Багато громади Україні були знищені безслідно. Із сімдесяти єврейських центрів довоєнної України, доля яких невідома, 43 були знищені ще в 1941 р., а решта — до середини 1942 року.

Після заняття німцями наприкінці жовтня 1941 р. майже всього Криму, було вбито за активного сприяння місцевого населення близько п'яти тисяч кримських євреїв (кримчаків) і ще близько вісімнадцяти тисяч єврейських жителів

В окупованих Псковській, Смоленській і Брянській областях РРФСР у всіх місцях зі скільки-небудь значною концентрацією єврейського населення були створені гетто і лише потім почалися масові розстріли. У Ленінградській і Новгородській областях, на Північному Кавказі і в Криму (за невеликим винятком) знищення єврейського населення проводилося відразу ж після захоплення населених пунктів і євреї перед розстрілом концентрувалися в певних будівлях лише на кілька годин або днів. Однак у Калузькій та Калінінської областях в результаті контрнаступу під Москвою в декількох населених пунктах окупанти не встигли знищити єврейське населення.

Вбивства євреїв Півдня Росії і Північного Кавказу почалися влітку 1942 року після окупації нацистами цих регіонів. 23 липня 1942 відбулося масове вбивство євреїв Ростова-на-Дону у Зміївській балці. Всього на території трьох автономних республік, двох країв і трьох областей РРФСР, окупованих влітку-восени 1942 року, загинуло близько 70 000 євреїв

«Остаточне розв’язання єврейського питання»

Кілька тіл в'язнів у концентраційному таборі Маутхаузен-Гузен, Австрія. В'язнів змушували працювати на каменоломні, поки вони не ставали занадто слабкі, тоді їх вбивали.

31 липня 1941 Герман Герінг підписав наказ про призначення глави РСХА Рейнхарда Гейдріха відповідальним за «остаточне вирішення єврейського питання»[17].

У середині жовтня 1941 року почалася депортація євреїв з Німеччини в гето Польщі, Прибалтики та Білорусії.

У січні 1942 року на Ванзейської конференції було схвалено програму «остаточного розв’язання єврейського питання». Цю ухвалу не афішували, і мало хто (в тому числі і майбутні жертви) тоді могли повірити, що в XX столітті таке можливо. Євреїв Німеччини, Франції, Голландії, Бельгії посилали на схід, у табори і гето Польщі та Білорусії, розповідаючи їм про тимчасовість такого переселення. У Польщі створювались табори смерти, які взагалі не було розраховано на проживання великої кількості людей — тільки на швидке знищення новоприбулих. Місця для будівництва перших з них (Хелмно і Белжець) було обрано ще в жовтні 1941 р. Знищення євреїв Польщі отримало назву «Операція Рейнхард» на честь убитого в травні 1942 р. у Празі Рейнхарда Гейдріха.

На початку грудня 1941 р. почав діяти перший табір смерті в Хелмно. Там євреїв вбивали чадним газом в закритих вантажівках — «душогубках»

У липні 1942 р. почалися масові депортації з гетто Варшави (найбільшого з усіх створених) в табір смерті Треблінка. До 13 вересня 1942 р. були депортовані або загинули в гетто 300 тис. євреїв Варшави.

В гетто міста Лодзь утримувалось до 160 000 євреїв. Це гетто було знищено поступово: перша хвиля депортацій в Хелмно відбувалася між січнем і травнем 1942 року (55 тис. євреїв Лодзі і провінційних містечок Калішського району), потім ряд подальших депортацій в Хелмно і інші табори, а 1 вересня 1944 року воно було остаточно ліквідовано. Єврейське населення Любліну було надіслано до табору знищення Белжець. В ході акції 17 березня — 14 квітня 1942 були відправлені на смерть 37 тис. євреїв, а чотири тисячі тих, що залишилися, були сконцентровані в гетто Майдан-Татарський на околиці міста. У березні 1942 р. в Белжець були переведені євреї з усього Люблінського воєводства; почали прибувати також поїзди з жертвами із Західної України. Зі Львова в березні 1942 р. були відправлені в Белжець близько 15 тис. євреїв, а в серпні — ще 50 тис.

З Кракову в червні і жовтні 1942 р. більшість євреїв було надіслано в Белжець; в березні 1943 р. близько шести тисяч з залишавшихся там євреїв були переведені в робочий табір у передмісті Кракова Плашув, а близько трьох тисяч — в Освенцім. У вересні 1942 р. більшість євреїв Радому, Кельце, Ченстохови та інших міст Східної Польщі було надіслано в Треблінку. З 300 тис. євреїв Радомського району наприкінці 1942 р. залишалося в живих лише близько 30 тис.

Фотографія з рапорту Юргена Штропа, який керував придушенням повстання у Варшавському гетто. Оригінальний підпис свідчив: «Силою витягнуті з притулку».

У 1942 р. було знищено більшість євреїв Східної та Центральної Європи і значна частина євреїв Західної Європи. Успішний наступ радянської армії на ряді фронтів в 1943 р., зміна ситуації після Сталінградської битви і поразки армії Роммеля під Ель-Аламейном, спричинили прискорення темпів розправи нацистів над євреями.

Швидке просування радянських військ на захід примусило есесівців гарячково ліквідувати останні гетто та робочі табори і замітати сліди скоєних у них злочинів. Спеціальний підрозділ (Зондеркоммандо-1005) займалося спаленням трупів на місці масових розстрілів[10].

Поспішно були ліквідовані майже всі гетто і табори, ще залишалися на території Польщі, Україні, Білорусії, Латвії та Литви (так, наприклад, після придушення повстання у вільнюському гетто останні кілька тисяч євреїв були 23 вересня 1943 відправлені в табори в Естонії); почалася масова відправка єврейського населення з Італії, Норвегії, Франції, Бельгії, Словаччини та Греції в Освенцім, яка тривала до жовтня 1944. До знищення євреїв Угорщини приступили вже після того, як радянські війська заволоділи східними областями цієї країни

Основні терміни і поняття:

автохтони – (від грец. αυτοχθων — місцевий, корінний, тубільний) — термін, що має кілька близькоспоріднених значень пов'язаних з місцевим походженням:

1. Тубільці, корінні жителі країни. Латинською мовою звались «аборигени» (від лат. ab origine — з початку).

2. Етнічні спільноти, що виникли на даній території.

біженці – особи, які внаслідок обґрунтованих побоювань стали жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебувають за межами своєї країни та не можуть або не бажають користуватися захистом цієї країни внаслідок таких побоювань[1

геополітика - (від грец.γη — земля + πολιτική — мистецтво управління державою) — політологічна концепція, що вбачає у політиці засадничу, визначальну роль географічних факторів: просторове розташування країни, розмір території, наявність чи відсутність, обмеженість природних ресурсів, клімат, кількість населення.

гето – (італ. ghetto nuovo — «нова ливарня») — райони міст, де добровільно або примусово, в більш-менш жорстких умовах проживають етнічні меншини. Слово має чіткий негативний відтінок і застосовується саме до районів з поганими умовами проживання, зрідка навіть без зв'язку з меншинами.

депортація — вигнання, висилка з постійного місця проживання або держави окремих осіб чи народів. Застосовується як засіб карного чи адміністративного покарання.

еміграція – (лат. emigratio — «виселення», «переселення») — вимушена чи добровільна зміна місця проживання людей (емігрантів, переселенців), переселення зі своєї батьківщини, країни, де вони народилися і виросли в інші країни глобального суспільства з економічних, політичних, або релігійних причин.

етнічна адаптація — пристосування людини або групи людей до нового етнічного середовища, а частково і пристосування до них цього середовища з метою співіснування та взаємодії.

етнічна асиміляція – (від лат. assimilatio — уподібнення) — процес, у ході якого етнічна, расова, соціальна, конфесійна чи інша меншість сприймає цінності, норми поведінки, культуру більшості тощо.
Термін широко застосовується в етнографії, етнології, етнопсихології, соціології, культурології, соціальній психології та іншіх соціогуманітарних дисциплінах.

етнічна група – запозичено з грецької мови через латинську (старолатинське: ethnicus); грецьке ἐθνικός «племінний; народний; язичницький» є похідним від грец. ἔθνος — «громада; плем'я, народ», етимологічно «група своїх людей».[1

етнічна консолідація – внутрішня згуртованість більш-менш значного етносу під час згладжування відмінностей між локальними групами етносу

етнополітика – Етнополітика - наука, яка вивчає взаємини між націями, етносами і державою, у складі якої вони перебувають.

Етнополітика - це політичній аспект етнічно-національних проблем, спосіб в який держава їх вирішує.

Взаємини різних етносів між собою у межах однієї держави також відноситься до предмету етнополітики.Суб'єкти у етнополітиці взаємодіють і визначають її суть, зміст, способи розв'язання етнонаціональних проблем, тобто держнації, їх влада і об'єкти етнополітики (національні меншини та етногрупи), на які спрямована влада державної (титульної) нації корінного етносу.

етнос – Слово «етнос» з давньогрецької мови дослівно перекладається як «не грек», «чужинець», «ідоловірець». Етимологічно воно означає стадо, група (натовп) людей, народ, плем'я, рід, іноземне плем'я тощо З V ст. до н. е. його використовували у значенні «плем'я негрецького походження», «народ негрецького походження». Себе греки позначали словом «демос» (народ) і відрізняли від негреків тим, що останніх іменували «етносом». У такому значенні римляни ввели слово «етнос» у латинську мову. У зв'язку з його латинізацією з'явився прикметник «етнічний» (ethnicos), що вживався у значенні «нехристиянський», «язичницький». Нині термін «етнос» став науковим поняттям, є еквівалентом давньогрецького слова «демос» (народ) у значенні специфічної міжпоколінної історико-культурної і природної, усвідомленої людьми спільноти. Щоб підкреслити саме таке його значення, інколи поєднують обидва слова у словосполученні «етноси-народи». Нині поняття «етнос» вживається як науковий термін для означення всіх історичних типів етнічних спільнот від племен до сучасних націй[2].

імміграція – (лат. immigro — вселяюся, в'їжджаю) — в'їзд громадян інших держав у країну на довгострокове перебування або постійне проживання. Як правило, зумовлена економічними або політичними причинами, рідше релігійними чи родинними міркуваннями.

колонізація — заселення незайманих земель або захоплення чужих територій із подальшим їхнім заселенням.

«Внутрішня колонізація» — заселення і господарське освоєння вільних земель на кордонах власної країни. Внутрішня колонізація застосовувалась у деяких країнах для придушення національних меншин [1].

«Зовнішня колонізація» — створення поселень (переважно сільськогосподарських) за межами своєї країни, іноді поєднана з підкоренням або винищенням місцевого населення.

Процес колонізації (заселення й господарського освоєння) земель відбувався в другій половині 16 століття переважно на сході та південному сході. Колонізація була народною та феодальною.

коренізація – політика залучення представників корінного населення радянських республік та автономій до місцевого керівництва та надання офіційного (а інколи — й панівного) статусу їхнім національним мовам. Проводилася у СРСР протягом 1920-х років. Політика започаткована XII з'їздом РКП(б) у квітні 1923 року в Москві.

Прикладами коренізації стали, зокрема, українізація та білорусизація.

Паралельно існував інший радянський фразеологізм «братство народів», який також віддзеркалював концепцію марксистської теорії соціального класу.

литвини – Литвини — поширена в Україні стародавня назва литовців і білорусів

· Литвини — село, Полтавська область, Кобеляцький район

· Литвини — село, Берестейська область, Берестейський район

меноніти – протестантський рух, що сповідує одне з вірувань голландських протестантів-анабаптистів. Засноване Менно Сімонсом (нім. Menno Simons) віроісповідування пропагує мирне співжиття в світському суспільстві, відсутність насильства, ненасильницькі методи протесту та вирішення спірних питань і пацифізм.

міграція – (лат. migratio — переселення) — переміщення людей через кордони тих чи інших територій зі зміною місця проживання назавжди або на більш-менш тривалий час.

національно-культурна автономія — форма самоорганізації етнічних груп для збереження та розвитку їх самобутньої культури і забезпечення відповідних прав. На відміну від національно-територіальної автономії національно-культурна автономія встановлюється не на певній території компактного проживання етнічної групи, а як екстериторіальна форма, пов'язана з дисперсним розселенням етнічного масиву. Національно-культурна автономія реалізується через такі організаційні форми, як етнокультурні товариства, центри, земляцтва, громади, ради та об'єднання.

національно-персональна автономія — форма врахування і реалізації в етнонаціональній політиці прав та інтересів національних меншин, різновид національно-культурної автономії.

національно-територіальна автономія – один із засобів децентралізації державної влади в унітарній державі. Суб'єкт адміністративно-територіальної автономії не має ознак державного утворення. Він має систему самостійно сформованих органів виконавчої і законодавчої влади, які, в свою чергу, мають повноваження з кола питань і у межах, встановлених центром згідно з конституцією держави і чинним законодавством

осадники – (пол. osadnicy) — мовне запозичення з польської, термін, яким в радянській історіографії прийнято було називати польських колоністів міжвоєнного періоду — солдатів у відставці, офіцерів польської армії, членів їх сімей, а також цивільних добровольців-переселенців з числа поляків, які проживали на т.зв. «землях коронних» та отримали після закінчення радянсько-польської війни земельні наділи на територіях Західної України і Західної Білорусії.

репатріація – повернення на батьківщину, з поновленням їх громадянських прав, військовополонених та цивільних осіб, які під час війни опинилися за межами своєї країни та перебували тривалий час поза батьківщиною. Особливого політичного змісту набув термін «репатріація» стосовно повернення політичних емігрантів до країни їх походження.

розкольники –— релігійно-суспільний рух, що виник у середині 17 ст. в Росії як реакція проти церковних реформ патріарха Нікона (ніконіанства). Поняття «старообрядництво» з'являється після розколу Російської православної церкви в середині XVII століття. На Помісному Соборі РПЦ 1971 року РПЦ визнала, що всі старі обряди є рівночинними до нових, тобто їх можуть практикувати і не старообрядці.

русифікація — сукупність дій та умов, спрямованих на зміцнення російської національно-політичної переваги в країнах, що входять до складу Росії, чи перебувають в сфері її впливу, за допомогою переходу чи переведення осіб неросійської національності на російську мову й російську культуру та їхньої подальшої асиміляції[1]. Русифікацію зумовила державна політика російських режимів — спочатку царського, а згодом радянського, та обставини, що в них перебували внаслідок своєї приналежності до Російської Імперії чи Радянського Союзу неросійські народи[2].

«смуга осілості» – територія компактного проживання євреїв у Російській імперії, визначена царським урядом з метою запобігання проникнення їх у великоруські губернії і захисту російського підприємництва від єврейської конкуренції.

Смуга осілості була одним із порушень прав людини, зокрема права на вільний вибір місця проживання.

фольксдойче – Фольксдойче (від нім. Volksdeutsche — етнічні німці) — загальна назва німецьких національних меншин у Європі напередодні та в роки Другої світової війни 1939—1945.

Завдання для самостійної роботи 2

студента(ки) _Бебякіної Ірини________групи_346-з __________________________________________________

Питання для самостійного вивчення:

· Чинники самоідентифікації різних етнічних груп України.

Розвиток і зміцнення державної ідентичності України залежить від здобутків українського суспільства у різних сферах життя, що стане потужним мотиваційним і об'єднуючим фактором для різних верств населення

Досягнення оптимальної реалізації національних інтересів України можливе лише за умов активної участі в суспільно-політичних процесах громадян — носіїв національної ідентичності, які об'єднанні в сучасну модерну повномасштабну українську націю.

Це зумовлено тим, що в процесах утворення і функціонування будь-якої держави визначальну роль відіграє велика людська спільнота — нація, підвалина людського співтовариства, головна дійова особа політики та історичного розвитку. Започаткував поділ народів на "здатних до політичного життя" і відповідно — "не здатних" французький мислитель Ж. Боден (1520–1595).

Серед науковців щодо трактування нації сформувалось три основні концепції: етнічна, територіальна та етнотериторіальна. За етнічною концепцією, процес націогенези (виникнення націй) передбачає певні стадії розвитку, культурного і політичного дозрівання, а саме — від згуртування споріднених племен в ширші етнокультурні об'єднання і аж до перетворення цих об'єднань у свідомі спільноти, що стають на шлях творення власної держави.

Саме на цих засадах щодо виникнення нації стояв відомий український учений В. Антонович. Він задовго до О. Бауера, визнаного дослідника психологічної теорії нації, визначив необхідність враховувати в характеристиці нації насамперед особливості характеру, зумовлені як природними факторами, так і набутими історією нації, її культурою.

"За національність треба вважати суму таких прикмет, якими одна група людності відрізняється від цілого ряду інших груп, — наголошував Антонович. — Прикмети бувають двох родів: одні природжені людям, спадкові, що залежать від складу раси, від впливу природи місцевої; їх можна знайти стежкою антрополітичною, дослідом з анатомії та фізіології чоловіка. Другі прикмети здобуваються вихованням і залежать від розвитку культури та від минулого життя народу, себто від його історії.

Сума таких прикмет виявляє нам етнографічну індивідуальність, окрему національність.Нація — це група людей рідних і близьких між собою натурою, хистом, вдачею, дотепом, вдатністю, темпераментом. В оцій близькості і рідненні треба спостерігати дві речі:

· одну — ті осібності та відміни, якими сама природа наділила людей, з якими чоловік починає життя своє, як з природженим, зі своїм власним;

· другу — це ті осібності, що з'явились і виросли на ґрунті перших не самі по собі, а вироблено їх історією нації, її культурою і історичним вихованням.

Вони більш чи менш бувають оригінальні і залежать від того, чи щасливо, чи безталанно переходила історія нації" [1, с. 4].

Інший український націолог О. Бачковський зазначав, що "модерна нація є кінцевим виявом новітнього культурно-історичного процесу. Нарід — це старий витвір не лише історичного, а й природного процесу, вихідними точками якого були розпорошені племена, злучені кров'ю, цебто спільним походженням. Територія, як спільна батьківщина, об'єднувала народи. Історія моделювала їхню душу, цебто свідомість власної відрубности та самобутности. Модерна нація є витвором цієї національної свідомості та волі до незалежного існування" [2, с. 14].

Етнічний підхід загалом розглядає націю як особливий стан і водночас певний етап розвитку та зрілості етносу, пов'язаний з "політизацією" його суспільної свідомості, творенням національно-державних символів та атрибутів, загальнонаціональних інтересів, національної ідеї і національної культури.

Прихильники територіальної концепції (найчастіше вчені західної школи) вважають, що нації — це державні народи, які сформувалися там, де сильна держава виникла раніше, ніж відбулася культурна консолідація народу. За цих обставин різноманітні політичні інституції були спроможні вирішувати проблеми консолідації, прискорювати її, інколи використовуючи із цією метою навіть методи примусу.

Тобто територіальна концепція представляє націю як етнополітичну спільноту, яка має спільну територію, спільну громадянську культуру, спільну економіку, правову і політичну системи.

Важливо, що навіть в таких державах як США, Австралія, країни Латинської Америки, в яких нації виникли на поліетнічній основі за сприяння держав і були, насамперед, політичними спільнотами, не можна ігнорувати факту існування певного культурно-етнічного стрижня, навколо якого здійснювалась асиміляція інших етнічних груп. Так, у Північній Америці провідним був англосаксонський елемент, що чисельно переважав, і якому була притаманна досить розвинена загальна, правова і політична культура.

Стосовно ж інших етнічних груп, то їх асиміляція в єдину політичну цілісність відбувалась під впливом відірваності від основного ядра своєї етнічної спільноти, а також завдяки дисперсному розселенню в умовах кількісного і культурного домінування англосаксонського етносу. Свідченням цього може бути і ситуація в Канаді, де з англосаксонським етносом конкурує компактно розселений і політично зрілий французький етнічний сегмент, що зберіг етнокультурні та політичні особливості. Наслідки консолідації не такі вражаючі.

Міжнародний етнополітичний досвід свідчить, що націогенеза всюди, навіть у випадку із американською ситуацією, відбувається на ґрунті певних етносів, їх етичних характеристик і визначає їх розвиток. Тому цілком зрозумілим є позиція відомих іноземних і вітчизняних етнополітологів, які вважають, що етнічність відіграє визначальну роль у націогенезі, а наступні за значенням — територіальний фактор і політична спільнота. Етнічність, на думку більшості вчених, — це сукупність характерних рис матеріальної та духовної культури, які відрізняють одну етнічну групу від іншої.

Обґрунтовуючи таку позицію професор Лондонської школи економіки, провідний фахівець з питань виникнення й розвитку націй і націоналізму Ентоні Сміт зазначав, що, по-перше, з погляду історії перші нації формувались, як ми бачимо згодом, на основі етнічних ядер й чинили великий культурний вплив. Ці держави стали моделлю для формування націй у багатьох краях світу. По-друге, етнічна модель нації стає дедалі популярніша й поширеніша з огляду не тільки на попередню причину, а й через те, що дуже легко припасовується до новітнього "демократичного" виду спільноти, які дожили до новітньої доби в багатьох частинах земної кулі.

Іншими словами, етнічна модель соціологічно плідна. І, по-третє, навіть там, де майбутня нація не може похвалитися жодними етнічними попередниками, що мали б якесь значення, і де етнічні зв'язки неясні або й вигадані, потреба викувати, байдуже, з яких наявних культурних елементів, зв'язну міфологію й символізм культурно-історичної спільноти всюди стає найголовнішою умовою національного виживання та єдності. Без етнічного родоводу майбутня нація розпадеться [7, с. 50–51].

І, нарешті, третя етнотериторіальна концепція поєднує засади двох попередніх підходів (етнічного та територіального) і вважає, що формування нації відбувається навколо історичних цінностей корінного етносу, зокрема історичної назви звичаїв і національно-державної символіки та спільної території тощо.

У контексті цих концептуальних підходів виникає питання, яким шляхом піде сучасне українське суспільство у формуванні власної модерної нації, яка відповідала б потребам сучасних реалій?

Серед вітчизняних вчених, політиків існують з цього приводу різні позиції, оскільки Україна є історичною спадкоємницею кількох традицій.

Насамперед, в українському національному русі у ХІХ ст. сформувалась етнічна модель, що ототожнювала українську націю насамперед з українським селянством — єдиною і в одночас найчисельнішою соціальною групою, яка не асимілювалась.

Однак ця модель зазнала краху під час визвольних змагань 1914–1923 років, що призвело до започаткування ідеї побудови нації за територіальним принципом, за якою до української нації належать усі, хто проживає в Україні, незалежно від етнічного і соціального походження, і є лояльним до ідеї української держави. Так, В. Липинський вважав, що українську націю можна найкраще сконсолідувати на засадах "територіального патріотизму", розбудженням почуття солідарності між постійними мешканцями української землі, незалежно від їх соціального походження, релігійного віросповідання і навіть національно-культурної свідомості [4].

Осмислюючи сутність цих двох моделей, їх раціоналістичну цінність, доцільно звернути увагу на те, що два визначальні ідеологи національного

Поиск по сайту: