Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Основні етапи і чинники формування української етнічної самосвідомості

В етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб’єднавчі самоназви: слов’яни (словени), руси (руські, роси, русичі) і українці (козаки), що, по суті, віддзеркалювали окремі етапи етнічної самосвідомості. Ключовим терміном початкового етапу формування українського етносу можна вважати самоназви “руські” , “русини”, що мали тоді не лише етнічний, а й етнологічний зміст. Він пов’язувався з усвідомленням причетності до всієї Руської землі, до всього руського, пізніше українського світу.

Про силу патріотичної свідомості (у загальноруському контексті) свідчать фольклорні джерела, і літописи, і державні документи, починаючи з часів князювання Ігоря і закінчуючи періодом гетьмана Богдана Хмельницького.

Загальноруська, а частково і загальнослов’янська самосвідомість (за термінологією Д. Лихачова, “земля – народ”) превалювала в українців тривалий час і після того, як утвердилася загальна самоназва “Україна”. Щоправда, вона майже до ХVІІІ ст. не стала ключовим елементом загальноетнічної самосвідомості українців у силу причин: по-перше, через розкол християнських церков, що розділили Україну на східну (власне Україну) і західну (Русь, Руську землю), по-друге, тому, що загальноетнічна самосвідомість українців набула на цей час соціального забарвлення, втілившись у самоназву “козак” (вільна людина).

Власне, від козацтва починаються витоки української нації, оскільки з ним пов’язане пробудження національної самосвідомості, формування національних інтересів і національної мети, тобто всіх необхідних для нації компонентів.

Їх формування, у свою чергу, базувалося на достатньо зрілому соціально-економічному фундаменті. Економічними передумовами зародження української нації став інтенсивний розвиток в Україні товарного виробництва, що зумовило утворення вже наприкінці ХVІ ст. внутрішнього ринку.

Економічним чинникам сприяли й соціальні та політичні, зокрема наростання національно-визвольної боротьби, у яку втягнулося все українське населення і, власне, всі класи. Національний рух, у свою чергу, спирався на могутню соціальну силу – козацтво, котре взяло на себе одну з головних функцій держави – захист України.

А втім, і “козацька” етнічна самосвідомість також мала два рівні: побутовий (нижчий) та ідеологічний (вищий). Їх ґрунтовий аналіз, як і аналіз процесу наростання національної самосвідомості в цілому, зроблений Я. Дашкевичем, тому ми скористаємося з його наукових розробок. Побутовий рівень етнічної самосвідомості включав такі елементи: 1) поширення самоназв; 2) наявність національних стереотипів, у тому числі й тих, що характеризували інші народи; 3) переконання в існуванні спадкового фактору у вигляді особливої “руської крові”, під якою розумілася генетична близькість до Київської Русі; 4) наявність психологічних бар’єрів щодо сусідніх народів держав: традиційне ставлення до Степу, як до неприйнятого духовного світу (Великий кордон); неоднозначне ставлення до Росії – близької за культурою, але агресивної за духом; індиферентне – до Білорусі, що зазнала значних асиміляційних втрат унаслідок впливу російської нації і яка не підтримувала козацьких повстань; насторожене – до Польщі й Угорщини, підсилене релігійними бар’єрами.

Процес формування вищого, ідеологічного рівня етнічної самосвідомості (власне, це вже національна самосвідомість) включав такі елементи: 1) боротьбу за національні права – вольності для нації; 2) боротьбу за історичні традиції нації (звеличування культу князів, підкреслення величності Київської держави, відновлення національних пам’яток минулого, відстоювання ідеї автохтонності української нації); 3) боротьбу за офіційні права на державну українську мову; 4) засудження національної зради – потуранства, відступництва, ренегатства; 5) протиставлення релігійних світоглядів – людей “руського обряду” людям “лядської віри”; 6) національне мотивування козацьких повстань.

Козацький дух українства, втілений у самоназві “козак”, витав у етнічній історії українців досить тривалий час, і навіть після того, як була скасована Запорозька Січ і козацтво України. Більше того, він після цього дещо посилився як своєрідна реакція на опір. Мабуть, саме тому і затримався процес формування “ власне української самосвідомості. Адже самоназва “українець” прижилася лише в ХІХ ст.

Новий спалах загальноукраїнської самоназви, що асоціювався з іншою самоназвою “українець” і етнополітонімом “Україна-Русь”, припадає на кінець ХІХ ст. В українській етнічній історії цей час відомий як період національно-культурного відродження.

На жаль, офіційне ставлення Росії до української культури і спалаху національної самосвідомості українців було різко негативним. Воно виявлялося в серії указів, спрямованих на “викорінення” самобутнього культурного життя, у тому числі забороні української мови, книгодрукування, театру. Це відомі укази Петра І (1720), Олександра І (1805), “Валуєвський указ” (1863), “Емський указ” Олександра ІІ (1876). Не зайвим буде нагадати тут і “теорію колбочки” (фактичну русифікацію), що втілювалася в життя в останні десятиліття нашого століття. У рамках цих офіційних документів формувалася і офіційна наукова концепція, що заперечувала самостійний розвиток українців і яка трактувала їх походження лише в рамках російського етносу (або з єдиної колиски) як одну з його локально-племінних частин.

Практика применшення значимості українського етносу, що тривалий час існувала, позначилася на формуванні української етнічності.

Ведучи мову про самосвідомість українців у сфері етнічності, ми повинні розуміти, що йдеться про її багатошаровість та ієрархічність. Сучасний її шар можна поділити на три основних типи: національну, етнічну й етнорегіональну (крайову) самосвідомість. У свою чергу, національна самосвідомість, залежно від механізму формування, розпадається на два етапи: на першому (він включає увесь “ спокійний” період становлення української нації до останнього десятиліття – лавиноподібного наростання національної самосвідомості) формувалося усвідомлення цілісності нації, на другомупробудження українства як соціального організму з осмисленням шляхів реалізації головної національної ідеї – здобуття суверенності. Зовнішнім поштовхом “пробудження” української нації стало прийняття парламентом України акта про її суверенітет та незалежність. А ось події “помаранчевої революції” 2004 року беззаперечно засвідчили якісно новий період у розвитку української національної самосвідомості, що потребує глибокого наукового аналізу.

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.