Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Динаміка культурно-історичних процесів у Європі



У структурі сучасної світової культури особливе місце посідає європейський регіон. Європейська культура — одна з найвагоміших складових всесвітнього культурного процесу — має п 'ять періодів свого розвитку: Середньовіччя, Відродження, Реформація, Просвітництво та XIX—XX століття. Динаміка історичних процесів у Європі дає змогу в умовах кінця XX століття пов'язувати європейський культурний регіон, з географічної точки зору, з Європою — частиною світу, яка займає площу близько 10 млн км2 і створює разом із Азією материк Євразія. В демографічному плані Європа — це приблизно 700 млн жителів. Щодо державних структур, то на території Європи розташовані більш як сорок країн.

Спираючись на римсько-еллінську традицію, європейська культура сформувалась як самобутнє явище, яке до останнього часу визначає обличчя сучасної цивілізації. Аналіз європейського культурного регіону потребує передусім з'ясування того підґрунтя, базуючись на якому склалася культура Європи. Цим підґрунтям виступає досить тривалий і строкатий історичний період (від кінця V — до початку XVI ст., а на півночі Європи — до середини XVII ст.), який в історичній науці має назву "середні віки". Традиційно наука оперує й детальнішою хронологією, виділяючи поняття "раннє Середньовіччя" •— V—XI століття, "зріле Середньовіччя" — XI—XIII століття та "пізнє Середньовіччя" — XIV—XVI століття.

Середньовіччя фіксує й певний незбіг у принципах періодизації, якими керується сучасна культурологія, пов'язуючи середні віки із землеробною (аграрною), а Відродження — з промисловою культурою.

Щоб чіткіше уявити основні суперечності культури Середньовіччя, її місце й роль у становленні європейської культури, слід врахувати особливості цієї епохи. Адже виробничі відносини в умовах середніх віків спиралися на власність феодала на землю й часткову власність на селянина. Кріпацька залежність селянина від феодала-земле-власника не дуже відрізнялася від рабства, проте феодалізм створив деякі можливості розвитку економіки, прогресу культури. Поряд із власністю феодала існувала особиста власність селян і ремісників, передусім власність на знаряддя праці, можливість використати їх задля власної вигоди. Природно, що й селянин, й ремісник були зацікавлені в технічному прогресі.

Безперечно, аналізуючи Середньовіччя як підґрунтя європейської культури, не можна оперувати цим загальним поняттям, яке охоплює значний часовий відтинок. Тому, формулюючи загальні тенденції, слід враховувати специфіку конкретного періоду. Так, найважливішим явищем раннього Середньовіччя виступає аграризація населення, його професіоналізація й жорстке соціальне розмежування. Оцінюючи тенденцію до професіоналізації, Жан Ле Ґофф — представник школи "Анналів" — яскраво висвічує її соціальну суть. Адже гасло "Який батько, такий син" — призвело пізніше фактично до заборони змінювати соціальний стан людини1.

Певною складністю й суперечністю позначені політична структура середньовічного суспільства та його культура. Феодал не лише володів своїми землями, а й правив ними як государ. А звідси — складна ієрархія всередині панівного класу та яскраво виражена тенденція до сепаратизму, боротьба феодалів з королівською владою. Парадоксальність ситуації полягала в тому, що вони боролися проти централізованої королівської влади, яка існувала задля інтересів тих же феодалів, об'єднуючи зусилля, наприклад, для захисту зовнішніх кордонів країни, для вирішення загальнодержавних проблем.

Важливу роль в умовах Середньовіччя починає відігравати церква, яка не лише поширювала й зміцнювала релігійну ідеологію, а й виступала могутньою політичною та економічною силою. Зазначимо, що становленню Середньовіччя передував розкол римського світу після заснування імператором Константаном у 324 році Константинополя — так званого Нового Рима. А в 330 році Константи-

1. Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. Москва, 1992.

нополь стає резиденцією імператора, й відтоді Захід і Схід (Візантія) пішли у своєму розвитку різними шляхами. Приблизно в цей же час починається характерне для середніх віків змішання народів, яке, на думку дослідників, надало культурі Середньовіччя особливого колориту.

Саме в цей складний період формується уявлення про творчий потенціал нової релігії — християнства, про консолідуючу силу нового бога — Христа. Поступово християнська доктрина стає основним елементом світогляду середньовічної Європи.

З часів раннього Середньовіччя й у подальші періоди велася безперервна боротьба між церковними і світськими феодалами. В цій боротьбі нерідко перемагали перші й унаслідок цієї перемоги об'єднували у своїх руках усю повноту світської і духовної влади. Досить згадати папу Римського чи багдадського халіфа.

Середньовічна культура була історично закономірним і в багатьох своїх проявах прогресивним етапом у розвитку людства. В надрах середньовічної схоластики, в дискусіях номіналістів* і реалістів**у у боротьбі філософських і релігійних течій розкривалися нові, принципово важливі грані сприймання навколишньої дійсності, поглиблювалося, хоча іноді й у спотвореній формі, пізнання закономірностей розвитку природи й суспільного життя. Можна погодитися з авторами, які вважали, що притаманна середньовічним мислителям тенденція до поєднання культурного багатства античного світу з християнським світовідчуттям, творча інтерпретація греко-римської культурної спадщини дали "можливість створити нову, здатну до саморозвитку, модель духовного життя, головними елементами якої стануть освіченість, філософський раціоналізм і поетична творчість"1.

Другим періодом у розвитку європейської культури було Відродження (від франц. Кепаіззапсе — відродження). Залежно від історичних умов конкретної європейської країни

*Номіналізм (від лат. потеп — ім'я) - напрям у середньовічній філософії, представники якого (Росцеллін, Дуне Скот) вважали загальні поняття лише "ім'ям" одиничного предмета. Номіналісти стверджували, Що реально існують лише окремі речі з властивими їм індивідуальними

якостями.

**Реалізм — напрям у середньовічній схоластиці, представники
якого (Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський) вважали, що
загальні поняття (універсали) реально існують і передують існуванню
поодиноких предметів.

відбувалися певні відмінності у виявленні ренесансних процесів. Тому загальний період датується від останньої третини XIII століття до кінця XVI століття. В окремих країнах Відродження триває до початку XVII століття (Англія).

Найпослідовніше еволюція Відродження відбувалася в Італії де чітко вирізняються чотири її етапи: 1) Проторенесанс (остання третина ХНІ — початок XIV ст.); 2) Раннє Відродження (XIV — 90-ті роки XV ст.); 3) Високе Відродження (90-ті роки XV — початок XVI ст.); 4) Пізнє Відродження (40-ві роки XVI — початок XVII ст.).

З Відродження починається епоха становлення сучасної науки, передусім розвиток природничого знання. Своєрідними джерелами наукового процесу епохи Відродження були, по-перше, антична культура, філософія, ідеї античних матеріалістів — натурфілософів, а по-друге, східна, зокрема арабська, філософія, наука, яка у XII—XVIII століттях збагатила Західну Європу знаннями в природничій сфері.

Наукова думка XII—XIV століть концентрується навколо двох університетських центрів — Парижа та Оксфорда, вченим яких належить головна роль у розвитку природничих наук доби Середньовіччя. Важливі наукові відкриття пов'язані з діяльністю Іордана Неморарія, котрий заклав основи науки про вагу, розвинув античне вчення про рівновагу простих механічних предметів, про рівновагу тіла на похилій площині.

У XIV столітті в гострій полеміці з античними авторами народжувались ідеї, які підготували становлення нової фізики. В цей період уперше широко використовувалися математичні методи, що сприяли появі сучасного природознавства, а також науки про закони руху. Найяскравіша постать у науці XIV століття — це англієць Томас Брадвар-дін (1290—1349 рр.), автор трактату "Про пропорції" (1328 р.). Він вважав, що лише математика відкриває шлях до істини, допомагає "схопити найтонший смисл". Т. Брадвардін увів поняття миттєвої швидкості й зробив спробу застосувати загальну міру для кругового та прямолінійного руху.

Середньовічна Європа в царині природничих наук дала світові таких видатних математиків, астрологів, оптиків, як Школа Орема, Леонардо Фібоначчі (Пізанський), Леві бен Герсон, Джеффрі Чосер, Роберт Гроссетест, творча спадщина яких — то яскрава сторінка в історії світової науки.

XV—XVI століття позначені розвитком нових галузей промисловості. А на цій основі, впливаючи водночас і на динаміку промисловості, розвивалися астрономія, механіка, географія та інші науки. Досить згадати про наукові розробки в царині механіки, оптики, хімії, пов'язані з ім'ям Леонардо да Вінчі (1452—1519 рр.) — італійського митця, інженера, архітектора, філософа й теоретика мистецтва, природодослідника, який утілив у собі універсальний геній епохи Відродження; про винахід друкарського верстата, компаса та артилерії; про геліоцентричну концепцію Миколи Коперника; про географічні відкриття Христофора Колумба, Васко да Ґами та Фернана Маґеллана; про досвідний метод наукового пізнання Френсіса Бекона; про морально-етичну безкомпромісність Джордано Бруно, щоб усвідомити велич Відродження, його особливе місце в * історії людської цивілізації.

Культура Відродження — це культура ранньобуржуазного суспільства, на формування якої значний вплив справила практика послідовного розвитку економіки середньовічних міст-держав, завдяки чому вже у XII—XV століттях відбувся перехід від середньовічних форм торгівлі й ремесел до ранньокапіталістичних форм організації життя.

Особливе значення Відродження мало для розвитку мистецтва, утвердження принципів реалізму. Видатні досягнення культури епохи Відродження стимулювалися зверненням до античної спадщини, не остаточно втраченої в середньовічній Європі. Як уже зазначалося, культура Відродження найповніше втілилася в Італії, багатій на пам'ятки античної архітектури, скульптури, декоративно-прикладного мистецтва. Це мало, так би мовити, символічне значення. Водночас, було б помилковим тлумачити Відродження лише як повернення до Античності. На думку одного з дослідників цієї епохи, "ренесанс — історичний процес, що мав свій власний зміст. Культуру Ренесансу характеризує антифеодальна спрямованість. її творці розуміли Відродження як розрив із системою феодальних цінностей. Вже у XIV ст. діячі нової культури були переконані в тому, що вони живуть у світі, протилежному світові темряви і невігластва, тобто світові середньовічної Європи"1.

Безперечно, Відродження слід розглядати як духовне оновлення, як орієнтацію на світську культуру, як поступове звільнення від догматичної релігійної ідеології Середньовіччя. Водночас слід враховувати, що в умовах Відродження

1. Гусєв В. І. Історія західноєвропейської філософії ХV-ХVІІ ст. Київ. 1994. С. 11.

досить чітко простежується "розведення" церкви та християнства. Культура Відродження, намагаючись утвердити антицерковну позицію, залишалася культурою християнською. Більш того, вона шукала шляхи поєднання християнства з дохристиянськими типами культури, поєднання релігійних і світських її аспектів, духовно-піднесених та земних чуттєво-тілесних прагнень людини.

Виступаючи проти догматизму, зашореності, своєрідної однорівневості середньовічної культури, ідеологи Відродження намагалися формувати "відкриту" модель, у межах якої можливий діалог різних типів культур, розмаїття точок зору, теоретична терпимість.

Дослідники епохи Відродження (Л. М. Батан, Л. М. Брагіна, Е. Ґарен та інші) підкреслюють суперечливий характер Ренесансу. Ця риса особливо яскраво виявилася в оцінці минулого, ставленні до нього. Адже представники принаймні Раннього Відродження повинні були опанувати поняття "нова доба", усвідомити, що народжується епоха, цілком відмінна у своїх основних ознаках від минулої. Надзвичайно глибоко специфіку цих складних процесів розкриває Еудженіо Гарен — відомий італійський філософ, один з визнаних європейських знавців доби Відродження. Він, зокрема, пише: "Усвідомлення того, що народилася нова епоха, яка в найголовніших аспектах протилежна попередній, — одна з типових ознак культури XV і XVI ст. Мова йде про полемічну самосвідомість, яка сама по собі, зрозуміло, не створює нової епохи, проте визначає деякі її аспекти: це передусім яскраво виражений потяг до бунту, програма розриву зі старим світом з метою утвердити інші форми виховання й спілкування, інше суспільство й інші взаємодії між людиною і природою".

Становлення нового суспільства водночас утверджувало найважливішу рису ренесансної культури — увагу до людини, її реального земного життя. Відродження поступово формує свій ідеал — яскрава, сильна, непересічна особистість, що прагне досконалості, щастя через саморозвиток, самовдосконалення, реалізацію творчих можливостей. Людина нової доби — натура активна, навіть титанічна за своїм інтелектуальним та емоційним потенціалом. Не лише наголошується на антропоцентризмі у філософії, а й визнається можливість усебічного гармонійного розвитку людини. Складається нерозривний зв'язок культури Відродження з гуманізмом, який стає, за визначеннями різних дослідників (О. Ф. Лосєв, Л. М. Валкій, В. І. Гусєв, В. В. Єфименко), внутрішнім змістом Ренесансу, його теорією й практикою, його ідеологією.

В умовах Відродження досить складною виявилася соціально-політична ситуація, адже велася жорстока боротьба молодої буржуазії, що тільки-но народжувалася, з економічною й політичною системою феодалізму. Буржуазія вимагала теоретичного обґрунтування права на владу, спростування ідеології Середньовіччя. Відродження — це період активного розвитку соціально-політичної думки (Ф. Гвіч-чардіні, Ж. Баден, Н. Макіавеллі), поява ґрунтовних праць, на сторінках яких аргументувалася необхідність створення сильних національних монархій, утвердження абсолютизму. Найповніше вимогам молодої буржуазії відповідала книга Нікколо Макіавеллі "Государ" (1513 р.), яка "знайомила читача з потаємним боком політичних реалій, зводячи владу з високого п'єдесталу, розкриваючи політичну кухню, часто-густо брудну, що викликало осуд від церкви й водночас зробило книгу таємною чи явною біблією європейських монархів. З цієї невеличкої за обсягом книжечки почалася історія сучасної політичної науки"1.

Особливої уваги при розгляді культурно-історичних процесів доби Відродження заслуговує позиція церкви, роль і значення якої порівняно із Середньовіччям зменшилися, а сфера впливу почала поступово звужуватися. Гуманістична ідеологія Відродження руйнувала в Європі монополію католицької церкви й стимулювала появу єресі — складного феномена духовного життя Західної Європи в XI—XV століттях.

Єресь (від грец. аірєаі£ — особливе віровчення) — точка зору, яка спростовує релігійний догмат і є виявом "вільного розуму" щодо визначення й тлумачення релігійних настанов. у XI—XIII століттях поширилися так звані "бюргерські" єресі, ідеологія яких була відображенням соціального протесту нових, антифеодальних сил. "Бюргерські" єресі - альбігойці, катари, патарени — були поширені в містах північної Італії та південної Франції.

Єресі XIII—XIV століть поєднували, з одного боку, антицерковну спрямованість, вимогу рівності всіх перед Богом, а з іншого — заперечували світські феодальні структури. Так, єретичний рух катарів проголошував увесь навколишній світ породженням диявола, називав його "світом зла". Утверджуючи світ духовний як "світ добра", вони пропонували зруйнувати державу, відмовлялися від виконання певних державних обов'язків (військова служба, виконання законів і норм суспільного життя).

Своєрідним аспектом деяких єретичних течій було поєднання релігійної форми з елементами вільнодумства, з проповідями пантеїстичного світосприймання. Найпослідовніше ці тенденції виявились у єресі амальриканів — "братів вільного духу". Амальрикани вважали, що навколишній світ, людина тотожні Богові, заперечували релігійну ідею пекла та раю, намагалися досягти стану "просвітлення" в межах містичного єднання членів братства.

Нового емоційного насичення єретичний рух набуває з XIV—-XV століть — періоду розпаду феодалізму й формування централізованих держав. У цей час загострюються соціальні протиріччя, які стимулюють селянсько-плебейські єресі: "апостольські брати" (Італія), "полларди" (Англія), "таборити" (Чехія) та інші.

Усі ці єресі завжди поєднувалися з відкритими антифеодальними протестами, з вимогами відмінити будь-які привілеї певних соціальних верств і приватну власність. Єретики часто-густо висувають гасло про "дешеву церкву", відкидаючи папське багатство, пишноту церковних служб.

Єресі як світською, так і церковною владою розглядалися передусім як політичні виступи проти панівного порядку й переслідувалися з надзвичайною жорстокістю. Для боротьби з єресями об'єднуються світська й церковна влада і створюють інквізицію — Конгрегацію святої служби.

З діяльністю інквізиції, яка проіснувала від XIII до XVIII століття, пов'язані найтрагічніші сторінки європейської історії. Боротьба проти єресі поступово вилилася в переслідування вчених, у заборону наукової діяльності. У 1327 році був спалений Чекко д'Асколі, у 1600 — Джордано Бруно, у 1619 - Джуліо-Чезаре Ваніні, у 1689 - К. Ліщинський, жорстоко переслідувалися Ґалілео Ґалілей, Томмазо Кампанелла, Мітель Сервантес.

Найпослідовніше інквізиція запроваджувалася в Іспанії. На території цієї країни "ще у 20-х роках XIX ст. палали багаття в ім'я перемоги "істинної" католицької віри. За три з половиною століття свого існування інквізиція спалила в Іспанії 36 212 живих людей, 19 790 у зображенні (тих, що померли або не були спіймані), а 289 624 особи було засуджено на тяжкі тортури. Отже, 345 626 єретиків стали жертвами іспанської інквізиції"1.

Діяльність інквізиції, яка обмежувала свободу науково-технічної творчості, викликала почуття страху й приреченості, що починають панувати в багатьох країнах Європи, передусім у Іспанії, Італії. Економічний і політичний занепад італійських міст, зміна напрямку торговельних шляхів призводять до занепаду культури Відродження й початку нового — третього періоду європейської культури — Реформації (від лат. reformato — перетворення, виправлення). Реформація — назва широкого суспільно-політичного руху, який на початку XVI століття охопив майже всю Європу, відіграв велику роль у становленні буржуазно-демократичних суспільств і створенні засад нової європейської культури.

Відродження й Реформація міцно пов'язані між собою, адже про необхідність реформувати церкву висловлювалися ще мислителі XIV—XV століть. Спрямована проти католицької церкви, Реформація досягає апогею в XVI столітті, коли в багатьох країнах Європи відбувся перехід до протестантської церкви. Видатним ідеологом реформаційного руху був Мартін Лютер (1483—1546 рр.) — засновник німецького протестантизму. Мартін Лютер вважав помилковим визнання церкви як єдиного посередника між Богом і людьми, він виступав проти зовнішньої обрядовості католицької церкви. Лютер різко критикував аморалізм тодішньої церкви, обстоював тезу про внутрішню релігійну свободу людини. Зі становленням протестантизму пов'язане й становлення нової етики, яка серед гуманітарних наук набуває особливого значення. В основі протестантистської етики — повага до праці, життєвий аскетизм, акуратність, доброчесність, моральність.

Важливу роль у радикалізації Реформації, в перетворенні її на ідеологію перших буржуазних революцій у Голландії в XVI столітті та в Англії у XVII столітті відіграв кальвінізм, засновником якого став французький теолог Жан Кальвін (1509-1564 рр.). Закликаючи до активної участі в реальних життєвих процесах, Ж. Кальвін максимально спростив релігійну обрядовість, відкинувши більшість середньовічних традицій.

Підкреслюючи взаємозв'язок Відродження й Реформації, слід водночас чітко визначати відмінність між ними.

1. Лозинский С. Г. История папства. Москва, 1986. С. 207.

Гуманістична ідеологія Відродження мала послідовно світський елітарний характер, орієнтуючись на освічену частину суспільства. Реформація ж, навпаки, намагалась охопити найширші верстви населення, активно популяризувала свої ідеї. Разом з тим ідеологія Реформації в багатьох тезах виступила як антигуманістичне явище, адже проголошувала свій ідеал не в майбутньому, а в ранньохристиянському минулому. Звільнення людини від феодальних кайданів виявляється пов'язаним з ідеологією, яка не звеличує, а принижує людину, стверджує її природну зіпсованість принципову неможливість своїми силами досягти "спасіння"1. Віронетерпимість Мартіна Лютера й Жана Кальвіна, їхня боротьба проти "земного", "плотського" в житті людини, підтримка практики спалення вчених, єретиків відьом, астрологів надають Реформації не лише трагічного, а й потворного характеру. З коренем вириваючи середньовічне схоластичне богослов'я, Мартін Лютер насаджував нову релігію, однак позитивним аспектом цього процесу стає психологія свідомого, вільного ставлення до релігії, відкриваються шляхи формування нових філософії, науки, мистецтва.

Наступним — четвертим — періодом у культурно-історичному розвитку Європи було Просвітництво. Слід зазначити, що культура епохи європейського Просвітництва вивчається досить ґрунтовно, спираючись на загальнотеоретичні розробки специфіки життя Європи другої половини XVII—XVIII століть. Адже цей період пов'язаний з могутніми духовними шуканнями, які були революційними за своєю внутрішньою сутністю, антифеодальними за соціальною спрямованістю й антиабсолютистськими за політичною програмою.

У другій половині XVII століття виникають надзвичайно складні явища в усіх сферах існування європейського суспільства: буржуазія починає займати панівне становище в економіці, проте політична влада, як і раніше, перебуває в руках феодалів, панує абсолютистська монархія. Водночас капіталістичні виробничі відносини, які складаються ще в надрах феодального устрою, породжують свою надбудову, котра найповніший вияв знаходить у культурі, "в буденній свідомості мас, чиє життя вже багато в чому визначається капіталістичними виробничими відносинами, у психології й ідеології буржуазії, в деяких зрушеннях у типі мислення

1. Философия ранних буржуазних революций. Москва, 1983. С. 58.

частини панівного класу. Так народжується фунт для виникнення принципово нових течій у суспільній думці, у філософії, у наукових пошуках, у різних сферах художньої культури"1.

Просвітництво як ідейна течія епохи переходу від феодалізму до капіталізму пов'язане з боротьбою буржуазії, що народжується, з виступами народних мас проти феодалізму, і стає ідеологічним підґрунтям буржуазних революцій. Провідною ідеєю Просвітництва виступає розум, який опановує природу, адже вона "побудована розумно" й може бути пізнана раціональним шляхом. Особливої ваги в цей період набуває поняття гармонії, котре розглядається (разом з розумом) як основа Всесвіту. Характерною ознакою ідеології Просвітництва стає віра в людину, в можливість удосконалення людини й суспільства через виховання та самовиховання. Діячі Просвітництва боролися за утвердження "царства розуму", яке ґрунтуватиметься на "природній рівності" людей. Шляхом морально-політичного та етнічного виховання вони мріяли пом'якшити вроджений егоїзм людей, зробити людину громадянином.

Можна погодитися з думкою, що "всі створювані на той час теорії релігії, природи, суспільства, державного устрою, які перебували в опозиції до колишніх авторитетів, вбачали сенс життя в боротьбі за вічні істину та справедливість, рівність, дану природою, за незаперечні права людини. Змістовим центром моралі, філософії, мистецтва, навіть релігії у її модифікованому варіанті стала проблема людської особистості І не дивно — увесь комплекс соціальних умов сприяв формуванню більш діяльної, самостійної та ініціативної особи"2.

Епоха європейського Просвітництва пов'язана з діяльністю таких видатних філософів, як Джон Локк (1632— 1704 рр.) в Англії, Вольтер (1694-1778 рр.), Дені Дідро(1713-1784 рр.) та Жан~Жак Руссо (1712-1778 рр.) у Франції. Щодо надбань художньої культури, то епоха Просвітництва дала світові твори Шефстбері й Хатчесона, Мольєра и ьаха, Фрагонара й Фальконе, Генделя й Гайдна, Глюка и Мо-царта. Перелік можна продовжити, та справа полягає не так У кількості названих імен, як у розумінні, що просвітницькі ідеї не лише вплинули на мистецтво в цілому, а й самі ідеологи Просвітництва активно втручалися в його розвиток. Можна стверджувати, що надзвичайно високий творчий рівень розвитку європейського мистецтва цього періоду багато в чому завдячує тісним контактам з філософією, представники якої у свою чергу виступають і як теоретики, і як практики мистецтва.

Так, Д. Дідро можна назвати фахівцем у царині образотворчого мистецтва. Він уважно стежив за розвитком мистецтва, його "Салони" є блискучими оглядами паризьких виставок з 1759 до 1781 року. Саме в цих оглядах — есе - формувалися шляхи подальшого розвитку мистецтва, обґрунтовувалася хибність класицистичних міфологічних сюжетів, штучна, так би мовити, театральність композицій. Д. Дідро намагався максимально використати можливості художньої критики для утвердження прогресивніших, на його думку, художньо-творчих орієнтацій, зокрема Шардена й Ґрьоза.

Смілива модернізація жанрових обмежень трагедії властива творчості Вольтера. Він, як відомо, продовжує використовувати форму класицистичної трагедії, однак уже сміливо насичує свої твори антидворянськими, антиклерикальними ідеями, закликаючи до моральної рівності людей.

Для європейського Просвітництва характерний інтерес до різних видів мистецтва, намагання повнокровно розвинути кожний із них. Вражає й працездатність видатних митців цього періоду. Сприймаючи свою епоху як своєрідний "ковток свободи", вони цілком віддають себе творчості. Драматична єдність протилежних емоційних сил: земного і небесного, добра і зла, вічності і миттєвості — властива, по суті, усім творам Йоганна Себастьяиа Баха (1685—1750рр.) — "Месі сі-мінор", "Страстям за Матфеєм", "Сграстям за Іоанном", 200 кантатам, які вийшли з-під пера композитора. Не менш вражає творча спадщина Франца Йозефа Гайдиа (1732—1809 рр.) — 104 симфонії, більш як 80 квартетів, 14 мес і 24 опери. Відомо, що всіх своїх великих попередників перевершує Вольфганг Амадей Моцарт (1756—1791 рр.), якого ще в 14 років славетна Музична академія в Болоны визнала академіком.

Мистецтво значно змінюється в першій половині XVIII століття. Передусім розширюється коло замовників мистецьких творів. Якщо раніше, скажімо, митці Франції мали одного офіційного замовника — короля, то XVIII століття — це період появи приватних колекцій, салонів, які збирають образотворчі роботи, значно зростає кількість театральних колективів, стає традицією їхнє гастролювання в провінції. Слід звернути увагу й на таке важливе явище, як поступова заміна релігійного мистецтва світським.

Традиційно доба Просвітництва асоціюється з розквітом філософії й мистецтва. Проте вона не буде цілком визначена поза аналізом науково-технічних досягнень XVII—XVIII століть. Поряд з видатними науковими здобутками Галілея, Кеплера, Ньютона, варто згадати про вагомий внесок цілої плеяди відомих природодослідників: Еванджеліста Торічеллі (1608—1647 рр.), Едма Маріотта (1620—1684 рр.), Блеза Паскаля (1623—1662 рр.), Роберта Бойля (1627—1691 рр.), Роберта Гука (1635—1703 рр.) та інших.

Європейська наука XVIII століття своїми успіхами завдячує передусім Леопардові Ейлеру (1707—1783 рр.), чиї здобутки нерідко порівнюють із досягненнями Ньютона. Адже ввесь апарат класичної механіки разом із формулюванням Ньютонових законів руху людство вивчає, користуючись ейлерівською інтерпретацією. Ученим написано більш як 800 праць з математики, механіки, фізики, астрономії й техніки.

Вагомими у XVIII столітті були досягнення біології та хімії, визначені діяльністю Карпа Ліннея (1707—1778 рр.), Жана-Батіста Лам арка (1744—1829 рр.) та Антуана-Лорана Лавуазьє (1743— 1794 рр.).

Останній — п'ятий — період у розвитку європейської культури пов 'язаний з XIX—XX століттями. її аналіз, передусім першої половини XIX століття, вимагає враховувати численні фактори, які зумовили специфіку матеріального і духовного розвитку в цей період і які, з одного боку, вплинули на становлення певної спільноти, а з іншого — утверджували територіальну, національну самобутність країн Європи. Для першої половини XIX століття характерна розбіжність між різними сферами суспільного життя. Особливо чітко це видно на прикладі Франції, де кожна сфера — політична, науково-технічна, філософська, мистецька — демонструвала складні духовні та інтелектуальні пошуки, накопичувала як позитивний, так і негативний досвід, проте не змогла виявити себе як цілісність. Це позначалося й на світовідчутті тогочасних соціальних верств.

Соціально-політичний розвиток Європи XIX століття відбувався під знаком французьких революцій, зокрема 1848 року. Революційна хвиля з Франції прокотилася Німеччиною, Угорщиною, Італією.

Аналіз соціально-політичної та економічної ситуації в Європі у першій половині XIX століття переконливо показує: якщо в ранніх революціях буржуазія боролася проти феодального ладу разом із народом, виступала як революційний клас, то в 1848—1849 роках вона вже не є прогресивною й революційною силою. Досвід цих революцій, через який пройшла більшість країн Європи, був трагічним, але водночас він мав велике значення для формування національної самосвідомості, прискорення темпів соціального й економічного розвитку Європи.

Культурний і соціально-політичний розвиток Європи в другій половині XIX століття вкрай строкатий і суперечливий. Ознаками цього періоду може бути й національно-визвольна боротьба в Італії, народ якої піднявся проти австрійського гноблення; і франко-прусська війна, внаслідок якої у Франції зазнала краху Друга імперія, а після поразки піц Седаном (1—2 вересня 1870 р.) у Франції було проголошено Третю республіку, що проіснувала до 1940 року; і проголошення 18 березня 1871 року Паризької Комуни, яка зламала буржуазний державний апарат і створила державу нового типу — першу в історії форму диктатури пролетаріату.

Європейська культура другої половини XIX століття інтегрується завдяки процесові зближення та взаємодії світоглядних наук і художньої практики. Ця тенденція чітко простежується, наприклад, у взаємозв'язку філософських шкіл (позитивізм, психоаналіз, інтуїтивізм) зі становленням і розвитком художніх напрямів (натуралізм, експресіонізм, сюрреалізм, "новий" роман тощо).

Інтегративність європейської культури своєрідно виявилася наприкінці XIX століття у зв'язку з появою кінематографа (1895—1896 рр.) — специфічної форми інтеграції науки й техніки, внаслідок якої була вироблена система фотографічної фіксації реальності в русі й подальша її проекція на великий екран. Уже XX століття інтегрувало науково-технічний винахід із просторово-часовими можливостями художнього образу й започаткувало появу кіномистецтва. Кінець XIX — початок XX століття позначені широким теоретичним інтересом до проблем культури, спробами створити наукові моделі руху певних її типів, поступовим становленням сучасної культурної самосвідомості. Серед тих першопрохідців слід виділити французького соціолога Еміля Дюркгейма (1858—1917 рр.), німецьких соціологів Георга Зіммеля (1858—1918 рр.), Макса Вебера (1864—1920 рр.).

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.