Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Q-дані (questionnaire data)-дані, одержувані за допомогою опитувальників, анкет та інших стандартизованих методів

Таблиця 1.1

Основні напрями досліджень у диференціальній психології

Об'єкт дослідження Якість дослідження
1. Ознака Одна у кількох індивідів Варіаційне "Горизонтальне" (порівняльно-вікове)
2. Ознака Дві і більше у кількох індивідів Кореляційне  
3.Індивідуальність Один індивід стосовно багатьох ознак Психографічне (історичне) "Вертикальне" (лонгітюдне)
4.Індивідуальність Двоє і більше індивідів стосовно багатьох ознак Порівняльне  

Так, вивчаючи, наскільки варіативною буде наявна ознака, наскільки великий розмах її значень у вибірці, проводять варіаційне горизонтальне дослідження. Якщо потрібно з'ясувати" з якими ще якостями одночасно виявляється досліджувана ознака, - кореляційне (другого типу). При цьому ні в першому, ні в другому випадку не переймаються питаннями генезису і прогнозування цієї якості, обмежуючись одномоментним зрізом. У дослідженні індивідуальності як цілісного явища необхідно дотримуватися психографічного (історичного) підходу, відкривати причини й основні моменти розвитку якості, що є предметом дослідження. Історичний підхід використовують у тому разі, коли намагаються розкрити багаторівневість і багато-факторність індивідуальності, оскільки невідомо, у яких поєднаннях виявлятимуться особливості. Тому в дослідженнях другого і третього типів проводять не поперечні, а поздовжні (лонгітюдні) зрізи.

 

 

7.нема

 

 

8. Ідіографічний підхід (грец. idio - особливий і grapho- пишу) -метод вивчення індивідуальності, спрямований на аналіз її внутрішньої структури з метоюдослідити неповторність І унікальність суб'єктної організації.

Основоположником ідіографічного підходу в психології XX ст. вважають Г.-В. Олпорта. Він зазначав, що "психологія стане більш науковою (тобто більш здатною робити прогнози), коли навчиться оцінювати одиничні тенденції у всій їх справжній складності і коли вона буде спроможна сказати, що стане з коефіцієнтом інтелекту (ІС)) конкретної дитини, якщо обстановка, в якій вона перебуває, зміниться певним чином". Підхід Олпорта вимагає глибокого і постійного інтересу до вивчення й аналізу одиничного випадку протягом тривалого часу, тому лонгітюдні дослідження - необхідність.

Послідовники ідіографічного підходу вивчають унікальні, а не універсальні феномени. Оскільки визнано, що кожна людина неповторна, психолог повинен користуватися такою теорією і такими методами, які зберігають і виявляють індивідуальні відмінності. В ідіографічній психології віддають перевагу дослідженням, які проводять у повсякденних ситуаціях.

Номотетичний підхід полягає в порівнянні індивідів з певного погляду. За ним підходом особистісні риси релевантні для всіх і необхідно з'ясувати, яку ділянку кривої розподілу посідає показник певної людини. Недоліком номотетичного підходу є те, що, даючи концептуальне та емпіричне розуміння певного виміру особистості, він не дає змоги підійти до розуміння окремої людини. Згідно зі старим латинським висловом, наука не займається окремими випадками (scienta non est individuorum), закони та теорії і не повинні нічого говорити про індивідуальність.

Основні переваги номотетичного підходу: широта, точність, відтворюваність, можливість прогнозування. Основні недоліки: відсутність яскравості, життєвості.

Прибічниками номотетичного підходу частіше стають учені, схильні до строгого наукового мислення (tough-minded). Вони вважають, що справжні ідеографічні методи не є науковими, вони по суті-лише номотетичні оцінки окремого випадку. Ідеографічність, на їхню думку, означає лише те, що дослідник фіксує свою увагу на окремому випадку. Якби не було схожості між індивідуумами, то ідеографічне дослідження було б позбавлено будь-якого сенсу. Також прибічники номотетичного підходу наполягають на тому, що всі аспекти особистості та її поведінки, в тому числі цінності, настрої, примхи, можна оцінити цілком точно і надійно. Вони вважають, що емпіричні методи є найкращими для дослідження складних структур.

 

9. А. Біне та В. Анрі вважали, що перед індивідуальною психологією постає дві мети - аналіз природи і варіативності індивідуальних відмінностей у психологічних процесах, а також виявлення внутрішніх співвідношень між ментальними процесами, визначення на цій основі базових функцій та складання класифікації рис і властивостей. Створювана німецьким філософом Юліусом Бан-зеном (1830-1881) характерологія повинна була вивчати відмінності в темпераменті (який розуміли як прояв формальних ознак почуттів і волі), здібностях і етиці (власне характері).

В. Штерн усі тогочасні уявлення про відмінності між людьми оформив у цілісну концепцію, яку він спочатку назвав психологією індивідуальних відмінностей, а потім, додавши тематику групових відмінностей і типологічного підходу, що їх досліджували в характерології, - диференціальною психологією. Ядром майбутньої науки мали стати дослідження інтелекту і здібностей, характеру й темпераменту, типів пам'яті, уваги, мислення тощо, порівняльний аналіз психології геніїв і невдах, психічно хворих і необдарованих, вивчення расових та інших ознак. Автор концепції наголошував, що всеосяжність, властива диференціальній психології, полягає в тому, що диференціально-психологічному дослідженню підлягають насамперед формальні характеристики індивідуальності, що відзначаються найбільшою стійкістю серед аналізованих варіацій поведінки. Категорія психічної варіативності стала наріжним каменем нового вчення. Основними галузями диференціальної психології вважають галузі індивідуальних відмінностей, типологічних і групових.

Нині об'єктом дослідження диференціальної психології постають окремі ознаки, наприклад тривожність, гострота сприйняття, професійна орієнтація, а іноді - індивідуальність загалом. За об'єктом і якістю дослідження В. Штерн виокремив чотири напрями у психології індивідуальних відмінностей, які продовжують розвиватися і збагачуватися

 

 

10.Но́рма (лат. norma — дослівно «косинець», у переносному значенні — «правило») — регулятивне правило, яке вказує межі свого застосування; відповідає чомусь типовому або звичайному.Психологічна норма — асоціюється з психічним здоров'ям. Ненормальним може вважатися те, що спричинює суб'єктивні відчуття неспокою — надмірну дратівливість, пригніченість або почуття вини, а також порушення здатності людини до адекватних дій у звичайній для себе соціальній або професійній якості (дисадаптацію). Аналогічне розуміння норми використовується у сексології. Кожна норма має свої показники та характеристики. Все те, що не відповідає показникам називається відхиленням від норми. Усі відхилення поділяються на позитивні і негативні. Наприклад негативним відхиленням від норми є розумова відсталість, а позитивним – талановитість чи обдарованість. Негативні відхилення від норми призводять до занепаду особистості, групи, суспільства, в той час коли позитивні сприяють їх розвитку. Змістові особистісні характеристики індивідуальності формуються під впливом соціально обумовлених законів, а формальні (темпераментальні, когнітивно-стильові, інтелектуальні) підпорядковані еволюційно-генетичним законам. Як правило, формальні характеристики виявляються під впливом крос-ситуативних, стійких у часі і толерантних до контекстуальної дії чинників. Відношення формальних і змістових характеристик індивідуальності зворотні і релятивні, тобто відносні (Дорфман, 1995). З позицій теорії інтегральної індивідуальності їх зворотність і відносність зумовлені подвійністю якісної визначеності індивідуальності, тобто тим, розглядають її як підсистему соціальних систем чи як самостійну систему. Так, статура, зріст, риси обличчя, колір очей і волосся, форма носа самі по собі є конституційними індивідними характеристиками, але, будучи структурним компонентом цілісної інтегральної індивідуальності як підсистеми соціальної системи, вони можуть набувати функції соціального знаку, тобто статусу змісту. Наприклад, на конкурсах краси індивідні риси набувають значення соціальної цінності як для конкурсантів, так і для журі, глядачів і рекламістів. Вивчивши праці бельгійського соціолога Адольфа Кетле (1796-1874), Гальтон зробив спробу використати у психології відкритий ним "закон нормального розподілу" . Кетле встановив, як розподіляються різні відхилення від середньої величини, довівши: що більше таке відхилення, то рідше воно трапляється, причому це явище можна втілити математично. Досліджуючи великі групи людей, він побачив ритмічність соціальних процесів, на підставі чого створив теорію "середньої людини" (людина хоче діяти так, як більшість людей). Гальтон, навпаки, зосереджувався на особливих здібностях, прагнучи вивчати суперменів і доводячи, що геніальність - це якість, зумовлена спадково ("Спадковий геній").

Люди середнього зросту становлять найпоширенішу групу, а високого - трапляються тим рідше, чим більші їхні відхилення від норми; це саме, вважав Гальтон, стосується і розумових здібностей. Відхилення Кетле пояснював "грою випадку", а Гальтон як послідовник дарвінізму стверджував, що вони визначаються спадковістю. Ф. Гальтон висунув припущення, що індивідуальні психологічні відмінності можна пояснити тільки в категоріях учення про спадковість. Однак біологічна детермінація не є для людей ні єдиною, ні тим більше визначальною. А Гальтон відкидав усі інші істотні причини.

Гальтону також належить першість у вивченні впливу спадковості і середовища на психологічну варіативність за допомогою методу близнюків, який полягав у дослідженні однояйцевих близнят, що через певні обставини зростали в різних умовах. Для дослідження уяви він придумав спеціальний опитуваль-ник, як методичне знаряддя активно використовував статистику.

 

 

11. У. Штерн виділив чотири напрями функціонування психології індивідуальних відмінностей, які продовжують розвиватися і збагачуватися. Тож якщо вивчати, наскільки варіативним виявляється аналізованих якість, наскільки великий розмах його значень у цій вибірці, ми досліджуємо першого напрями. Якщо цікаво виявити, з якими там ще якостями одночасно проявляється цікавий для нас ознака, ми проводимо інше дослідження. А ні з першому, ані в другому випадках не задаємось питаннями генези і прогнозу даного якості, ми обмежуємося одномоментним зрізом. Якщо ж ми наближаємося індивідуальності як до цілісного явища, слід дотримуватися історичний підхід, відкривати причини основні моменти розвитку даного нас якості.Историчними ми мають бути і у разі, якщо намагаємося розкритимногоуровневость імногофакторность індивідуальності – ми знаємо, що з що може виявлятися одночасно, і дружина мають забезпечити можливість застосування типологічного підходу. Тож у дослідженнях другого і третього типу ми проводимо не поперечні, а подовжні (>лонгитюдние) зрізи.

основні напрями диференціальної психології

Об'єкт дослідження Якість дослідження
1. Ознака Один в кількох індивідів варіаційне «горизонтальне»
2. Ознака Два і більше в кількох індивідів >корреляционное  
3. Індивідуальність Один індивід із багатьох ознак >психогеографическое «вертикальне»
4. Індивідуальність Два і більше індивіда із багатьох ознак порівняльне  

 

12.нема

 

13. Для диференціальної психології найістотніші такі принципи:

- принцип інтегрального аналізу (співвідношення частини і цілого), що опирається на теорію інтегральної індивідуальності Б. Ананьєва, В. Мерліна і спеціальну теорію індивідуальності В. Русалова. За цими теоріями індивідуальність - це інтегральна біопсихо-соціальна характеристика людини, яка охоплює такі рівні, як організм, індивід і особистість. Аналіз індивідуальності здійснюють за формальним підходом від нижчого (організмічного, індивідного) рівня і до вищого (особистісного). На основі отриманих даних роблять висновок про цілісну інтегральну індивідуальність, яка складається з усіх рівнів, об'єднаних у систему;

- принцип взаємозв'язку інтра- й інтеріндивіду-альних закономірностей, який ґрунтується на теорії інтеракціонізму і вказує на те, що інтрапсихічні (вну-тріособистісні) структури (особистісні риси, цінності, мотиви, соціальні ролі, установки тощо) формуються під впливом інтеріндивідуальної (міжособистісної) взаємодії з іншими людьми і, у свою чергу, впливають на процеси міжособистісної взаємодії;

- принцип взаємодії ендо- й екзофакторів у детермінації відмінностей, оснований на теорії О. Лазурського про співвідношення і взаємодію в структурі особистості ендопсихічних (спадково детермінованих) і екзо-психічних (детермінованих середовищем) чинників, а також теорії В. Штерна про конвергенцію (лат. conver-go - сходжусь, наближаюсь) двох чинників (спадковості і середовища) у процесі психічного розвитку особистості. За цими теоріями взаємодія ендо- й екзофакторів формує нові психічні властивості;

- принцип вимірюваності й статистичного оцінювання психічних явищ, який вказує, що психічні утворення можна оцінити не тільки якісно (інтелект вище середньої норми), а й кількісно (IQ - 118). Статистичні вимірювання дають уявлення про нормальний розподіл досліджуваної функції в певній вибірці.

У науковому пошуку і практичній роботі психологи дотримуються правил, основаних на системі цих базових принципів, які визначають специфіку професійної діяльності. Основоположним у диференціальній психології, таким, що конкретизує інші принципи, є формальний підхід.

 

14. Формальний (лат.formalis - складений за формою) підхід - сукупністьметод/е аналізу структури генетично детермінованих, вроджених, крос-культурних, крос-ситуативних стійких універсальних властивостей людини, які дають змогу провести необхідну для цілей дослідження межу між найтиповішими, стабільними, відтворюваними в життєвій практиці та експериментальній ситуації індивідуально-типологічними особливостями і рештою особистісних змістових властивостей, що характеризують неповторність людини.

У межах формального підходу для опису структури психіки використовують такі психодинамічні конструкти, як темперамент, стиль, інтелект, характер та ін.

Зазвичай дослідники, пропонуючи пояснення природи психічних явищ, явно або неявно демонструють своє ставлення до двох основних питань психології: "що?" (значення змістового компонента психіки); "як?" (прояв психодинамічного аспекту). Пошуки відповіді на питання "як?" пов'язані насамперед із розвитком уявлень про вияви психічних процесів, властивостей та індивідуальності загалом. Г.-В. Олпорт визначав найважливіший параметр особистості - рису- як вияв "стійких, еквівалентних форм адаптивної й експресивної поведінки", відтворюваних індивідом як реакція на подразнювальні впливи. Формальну складову індивідуальності називають також інструментальною (Палей, Магун, 1979), маючи на увазі характеристику суб'єкта з погляду "знарядь" чи "інструментів", які він використовує для освоєння світу.

Відмінність формоутворювальних властивостей (властивості нервової системи, що становить основу темпераменту, когнітивні стилі, інтелект) від інших характеристик людської індивідуальності полягає в тому, що їх розвиток меншою мірою визначається впливом змістово-смислових детермінант. Формальний підхід припускає виявлення інваріантної (лат. invarians - незмінний) структури феномену, що вивчається, і визначення валідності (франц. valide - дійсний), тобто вірогідності аналізованих параметрів.

 

 

15. Як науковим методом психологія послуговується системою засобів цілісного пізнання предмета у єдності його реальних і сутнісних глибинних проявів.

У науковому методі синтезовані методологія, методика і прийоми дослідження. їх комплексне застосування дає змогу отримати об'єктивні, цілісні знання про предмет науки.

Методологія(грец. methodos - спосіб пізнання і logos - вчення) - вчення про загальну теорію (позицію), з якої повинен виходити дослідник психічної природи Я людини, про правила, яких він мусить дотримуватися в дослідженні, та засоби, якими він має користуватися.

Технічна методологія узагальнює і пропонує найдоцільніші та найефективніші способи й засоби наукового пізнання предмета науки. Оскільки психологія поєднує в собі ознаки і теоретичної, і прикладної дисципліни, її методологія вдається до засобів як наукового пізнання, так і практичного перетворення індивідуального світу Я людини. В уніфікованому вигляді технічна методологія синтезує методики психологічного дослідження та методики перетворювального психологічного впливу.

Методикоюв науковому дослідженні називають процедуру або послідовність здійснюваних пізнавальних і перетворювальних дій, операцій та впливів, які реалізуються у процесі вивчення його предмета і спрямовані на розв'язання завдань дослідження. Як складник наукового методу психології методику розглядають на кількох рівнях: перший рівень - загальна методика психологічного дослідження; другий - методика здійснення конкретного типу наукового дослідження (теоретичного, емпіричного, прикладного та ін.); третій - детально описана послідовність реалізації того чи іншого засобу, способу психологічного дослідження.

Диференціальна психологія використовує загально-психологічні методи пізнання, до яких належать, наприклад, спостереження й експеримент, і спеціальні.

Спеціальні методи диференціальної психології поділяють на: методи теоретичного аналізу (моделювання, реконструювання, типологічний), психогенетичні (генеалогічний метод, метод прийомних дітей, метод близнюків), історичні (біографічний метод, метод щоденників, автобіографічний метод, вивчення продуктів діяльності, вивчення літературно-історичних джерел), діагностичні (тести), математичні (методи математичного моделювання, методи математичної статисти* ки), організаційні (лонгітюдна, порівняльно-вікова, генетико-моделювальна форми організації дослідження) та ін.

 

 

16.Моделювання (франц. modeler- ліпити, формувати) - метод теоретичного дослідження психологічних явищ (процесів, станів, властивостей) за допомогою їх реальних, фізичних або Ідеальних, абстрагованих аналогів, моделей (часто математичних). Перші спроби використання методу моделювання в психології пов'язані з вивченням психофізичних залежностей і процесів пам'яті. Систематично моделювання застосовували в гештальтпсихології, намагаючись знайти фізичні аналоги формування цілісних психічних структур (гештальтів) у природних процесах утворення кристалів, негеометричних конфігурацій та ін. Широке використання цього методу в диференціальній психології і психофізіології почалося в 50-ті роки XX ст." коли виникнення кібернетики уможливило моделювання різних аспектів цілеспрямованої діяльності живих істот. Надалі з'явилися математичні моделі навчання, інформаційні моделі пам'яті, сприйняття та уваги. Моделювання поширилося на найскладніші види інтелектуальної діяльності, такі як гра та розв'язування різноманітних задач. Представлені способи репрезентують одну з технік моделювання - моделювання за аналогією, що споріднена з кібернетичним та комп'ютерним баченням логіки взаємопереходів та взаємозв'язків явищ. У диференціально-психологічному дослідженні моделювання використовують також у техніках "відтворення змісту" та "відтворення логіки пізнання", які застосовують при обґрунтуванні змістових характеристик сутності досліджуваних явищ.

Моделювання як відтворення змістусутнісних ознак предмета дослідження полягає в побудові "образу-моделі" психологічного явища, котре розглядають як багатомірне і багатозмістове, як таке, що реалізує систему природних, соціальних та духовних відносин. Тому побудовані пояснювальні моделі, як правило, постають багатозмістовими, "міжрівневими", що робить інформативний образ досліджуваного явища ціліснішим і повнішим.Моделювання як відтворення логіки пізнанняполягає у створенні теоретичної моделі, яка повторює внутрішні психічні процеси (як правило, когнітивні) пізнання дійсності. Наприклад, психологи у співпраці з інженерами-електронниками створили перші комп'ютери, які моделювали процес оброблення інформації людиною. Метод використовують для теоретизації сутності досліджуваного предмета і способу його пізнання та перетворення. Ця техніка моделювання спрямована на поступове відтворення динамічних психічних характеристик досліджуваного явища у його функціонуванні і розвитку, а також на побудову адекватного способу його пізнання. Реконструювання (лат.rе - префікс на позначення повторної дії і construction - побудова) у диференціальній психології - метод теоретичного дослідження психологічних явищ, що полягає у змістовійі структурній перебудові явища, яке досліджує психолог.

Відповідно виокремлюють змістову реконструкцію, що оперує змістовими ознаками явищ, та структурну, спрямовану на вивчення формально-логічних ознак явищ. Предметом реконструювання можуть бути як психологічні явища, так і способи їх пізнання: пояснювальні та методологічні принципи, теоретичні положення, методи і прийоми пізнання тощо. У межах методу можна використовувати різні техніки. Вихідним моментом реконструювання є якісна диференціація когнітивних просторів (зростання спеціалізації пізнавальних процесів, їх структурування і впорядковування з розвитком системи когнітивних реакцій суб'єкта, способів поведінки і форм взаємодії зі світом), до яких належать досліджувані явища і стосовно яких дослідник має використати метод реконструювання. Якщо обрані явища належать до одного або споріднених когнітивних просторів, то можливе використання техніки прямої реконструкції. За належності явищ до різних просторів дослідник вдається до опосередкованої реконструкції, обов'язково обираючи третє, узагальнене за змістом щодо перших двох, явище як опосередковану ланку. Типологічний метод- метод наукового дослідження, зорієнтований на виявлення подібностей і відмінностей серед сукупності предметів, пошук надійних засобів їх ідентифікації, стійких поєднань властивостей явищ у системі змінних, їх групування за допомогою ідеалізованої узагальненої моделі.

Наслідком типологізації є виокремлення визначених типів явищ, які відтворюють ідеалізовану модель реально існуючих явищ і процесів.

У психології вдаються до побудови закритих і відкритих типологій (К. Абульханова-Славська).

Закрита типологія,як правило, сама є метою дослідження і демонструє загальну закономірність у переліку її проявів. Іноді цей вид типології застосовують для розкриття окремої властивості, що існує як сукупність форм, у кожній з яких представлене різне співвідношення досліджуваних ознак. Для такої типології важливі кількість ознак і типів, характер розподілу середніх та крайніх типів, їх взаємодоповнюваність, через яку описується закономірність загалом. Прикладом закритої типології е типологія специфічно людських типів темпераменту І. Павлова, за якою усіх людей поділено на "художників" і "мислителів" за критерієм переважання першої чи другої сигнальної системи.

При дослідженні вищих психічних функцій використовують відкриту типологію(прогресивну, або конструктивну), що не має повного набору наперед установлених ознак, які вичерпно характеризують типи. Якщо виходити з того, що різним рівням організації психічного мають відповідати різні типології, то вищому (особистісному) рівню може бути адекватною саме відкрита типологія. Починаючи з нижчого (темпераментального) рівня, де кількість типів обмежена (закрита типологія чотирьох типів темпераменту І. Павлова), спостерігається тенденція до індивідуалізації особистісних структур, що на рівні характеру виявляється у збільшенні кількості типів (наприклад, типологія акцентуацій характеру підлітків А. Личка налічує 10 типів).

Принцип типологізації полягає в інтеграції двох тенденцій психологічного дослідження: індивідуалізації та уніфікації змісту психічного.

 

17. Витоки психогенетики закорінені в працях Ф. Гальтона. Зокрема праця "Спадковий геній" започаткувала генеалогічний метод, оскільки в ній вперше було досліджено причини частішої появи обдарованих дітей у деяких сім'ях, ніж у середньому в популяції. У статті "Історія близнят як критерій відносної сили природи і виховання" (1875) описано використання методу близнюків, хоча чіткого наукового обґрунтування цей метод набув після того, як у 1924 р. німецький учений X. Сіменс запропонував досліджувати не тільки монозиготних (однояйцевих), а й дизиготних (двояйцевих) близнят і розробив надійні способи діагностування зиготності. Генеалогічний метод і метод прийомних дітей спрямовані на виокремлення чинників середовища і спадковості в індивідуальних варіаціях психологічних якостей.

Генеалогічний (грец. genealogнa - родовід) метод - метод вивчення характеру успадкування певної ознаки або оцінювання вірогідності її появи в майбутньому в членів досліджуваної сім'ї, що грунтується на з'ясуванні споріднених зв'язків (родоводу) іпростежуванні ознаки серед усіх родичів.

Підставою для використання методу стало таке положення: якщо певна ознака спадкова і кодується в генах, то чим ближча спорідненість, тим більша подібність між людьми за цією ознакою. Тому в генеалогічному методі обов'язково використовують інформацію про родичів першого ступеня спорідненості, які утворюють нуклеарну (лат. nucleus - ядро) сім'ю: пари "батько - нащадок" і "сиблінг - сиблінг".

Сиблінг(англ. sibling - брат або сестра) - одне із двох або більшої кількості дітей (брат, сестра), які мають спільних біологічних батьків. Коли в дітей спільний біологічний батько або спільна біологічна мати, використовують термін напівсиблінг.

Тільки сиблінги мають у середньому 50% спільних генів. Зі зменшенням ступеня спорідненості в успадкованих якостях виявляється (імовірно) менше схожості.

Існують певні правила складання генеалогічних дерев, символи і позначення. Людину, генеалогію якої простежують, називають пробандом(нім. Proband - випробуваний). Членів родоводу розташовують за рядками, які відповідають поколінням, від ранніх до пізніших; дітей - усередині одного рядка за порядком народження.

Метод прийомних дітей - дослідження дітей, максимально рано відданих на виховання біологічно чужим батькам (вихователям). Незважаючи на численні критичні зауваження з приводу операційної валідності методу, нині його визнають найнадійнішим у психогенетиці. Проте достовірні відомості про співвідношення генетичних і середовищних компонент у варіативності психологічних ознак забезпечує об'єднання результатів, отриманих різними психогенетичними методами.

Услід за визнанням психічної унікальності кожної людини постає питання про її природу і чинники, що формують цю унікальність, тобто про етіологію (грец. aitia - причина і logos - слово, вчення) - причини виникнення індивідуальних відмінностей.

Для вивчення фенотипічних і середовищних чинників Ф. Гальтон запропонував метод близнюків.

Метод близнюків - психогенетичний метод вивчення впливу генотипічних І середовищних чинників на детермінацію індивідуальних відмінностей.

Методгрунтується на таких постулатах: 1) існує два типи близнят - монозиготні (МЗ) з ідентичним генотипом і дизиготні (ДЗ), генотипи яких різняться, як у звичайних сиблінгів; 2) постнатальні середовищні впливи для членів МЗ- і ДЗ-пар е однаковими. Зіставлення внутріпарної схожості у МЗ і ДЗ дає змогу визначити відносну роль генотипу і середовища в детермінації ознаки, що вивчається. Якщо ознака контролюється генотипом, то подібність МЗ-близнят повинна значно перевершувати подібність ДЗ-близнят. Такий варіант близнюкового методу отримав назву методу парних порівнянь (або контрастних груп).

 

 

18.нема.

 

19.

 

20. Обмеження методу близнюків стосуються деяких особливостей пре- і постнатального середовища близнят, що можуть спричинити некоректність при використанні цього методу.

Чинники пренатального середовища близнят і їх вплив на подальший соматичний і психічний розвиток аналізувало багато дослідників. Спільний внутріутробний розвиток на перший погляд зумовлює фізіологічну схожість, оскільки на обох плодах повинні однаково позначитися всі стани материнського організму. Проте у випадку МЗ пренатальні впливи можуть продукувати й істотні відмінності між плодами, що надалі спотворює оцінку спадковості. Наявність таких впливів залежить, зокрема, від часу розділення заплідненої яйцеклітини на дві ембріональні структури і відповідно від наявності спільних або різних для кожного плоду оболонок: амніона, хоріона і плаценти. Більшість ДЗ розвиваються, маючи всі три оболонки розділеними. МЗ можуть мати "комплект" усіх трьох оболонок. Все це позначається на особливостях кровопостачання кожного з організмів, що розвиваються, створюючи конкуренцію між ними, а отже, може призвести до пренатально обумовлених, але не генетичних відмінностей між близнятами-монозиготами.

Експериментальні перевірки цього положення, що ґрунтувалися на з'ясуванні ваги при народженні як показника фізіологічного комфорту в ембріональному періоді, дали суперечливі результати. Згідно з одним дослідженням, важчий у парі близнюк потім краще розвивався і соматично, і психологічно; згідно з іншим - ця закономірність виявляється тільки за великої різниці у вазі - до 2-3 кг, а в деяких дослідженнях ніякої залежності між вагою і подальшим розвитком не виявлено. Тому зробили спробу в інший спосіб оцінити час розділення зиготи - за дзеркальністю близнят (Бріланд, 1974). При цьому передбачалося, що коли ділення відбулося пізно, після встановлення латеральної (лат. lateris - бік, сторона) домінантності, тобто домінування одного із зародків у внутріутробному розвитку, то близнята будуть дзеркальними за низкою маркерів: завитки волосся, домінуюча рука тощо. Однак дослідження, проведене на 482 парах близнят шкільного віку, показало, що істотних відмінностей за внутріпарною подібністю між дзеркальними і недзер-кальними близнятами немає.

Можливість пренатальних впливів, що зменшують подібність МЗ, гіпотетично існує, але експериментальний матеріал свідчить радше про те, що в нормі пренатальне середовище на індивідуальні відмінності близнят істотно не впливає.

Ще одне джерело можливих помилок при використанні близнюкового методу - недостатня коректність припущення про однаковість впливів середовища (пост-натальних) для членів МЗ- і ДЗ-пар. Теоретики і експериментатори намагаються глибше дослідити це питання.

Вважають, що сам факт більшої соматичної схожості МЗ порівняно з ДЗ зумовлює можливість виникнення в МЗ у ранньому онтогенезі подібнішого типу рухової активності, а згодом і надання переваги однотипним іграм, тим самим партнерам по спілкуванню тощо. Оскільки гра для дошкільного віку є провідною діяльністю, в якій формується психіка дитини, це може призвести до утворення подібних психічних особливостей близнят такої пари. І навпаки, менш схожі соматично ДЗ-близнята частіше, ніж МЗ, вибиратимуть різні ігри, формуючи основу для відмінностей у розвитку.

 

 

21.нема

 

22. Біографічний метод передбачає використання:

1) автобіографічних методів і методик - вивчення історії життя особистості (життєвого шляху), автобіографій та ініційованих автобіографічних описів, сповідей, автобіографічних анкет, інтерв'ю, опитувальни-ків тощо;

2) методів вивчення біографічних продуктів діяльності особистості - контент-аналіз листів, щоденників, сповідей; аналіз графіків життя, фантазій особистості; побудова кривих продуктивності й діаграм життєвих вимірювань; вивчення чинників і даних каузометрії (лат. causa - причина) - вимірювання і кількісне представлення впливу на явище різних чинників; аналіз біографічних даних значущого кола спілкування особистості, ліній особистісних виборів і надання переваг тощо;

Варіантом біографічного методу є патографічний (грец. pathos - біль і grapgho - пишу), запроваджений німецьким невропатологом і клініцистом Паулем Ме-біусом (1853-1907), що полягав у дослідженні хвороб видатних людей - Й.-В. Гете, Ж.-Ж. Руссо, А. Шопенгауера та ін. У радянській науці патографічний метод використовував генетик Володимир Ефроїмсон (1908- 1989) для вивчення передумов геніальності.

У системі біографічних методів виокремлюють вчуванняяк методичний прийом їх організації і проведення (І. Маноха), що передбачає спільну роботу експериментатора й особистості над біографічними матеріалами.

Метод вивчення продуктів діяльностіє одним із найпоширеніших у психологічному дослідженні. Це система дослідницьких процедур, спрямованих на збирання, систематизування, аналіз і тлумачення продуктів діяльності людини. Центральним у структурі методу є поняття "продукт діяльності особистості" - реально-практичні та ідеальні за формою вияви активності особистості щодо явищ об'єктивного і суб'єктивного світу. Пізнавальні або перетворювальні за змістом, вони виявляють індивідуальність конкретної людини в кожному з її діянь, спрямованих на пізнання або перетворення елементів навколишньої реальності. Широко використовують у практиці історико-психологічного дослідження, психології творчості, аналізу життєвого шляху людини метод вивчення літературно-історичних джерел- комплекс дослідницьких та аналітичних процедур, спрямованих на розпізнавання, формалізацію, тлумачення та прогнозування особистісно орієнтованих характеристик або психологічних ознак історичних етапів, періодів, епох у літературно-історичних джерелах: авторських текстах, мемуарах, документальних свідченнях тощо.

Предметом дослідницьких процедур методу є текст, який психолог-дослідник сприймає як самостійне багатомірне і багатозмістове явище, здатне вміщувати і виявляти:

а) індивідуальне і професійне буття автора через зміст і тлумачення обраних ним проблем;

б) динаміку змін змістового і функціонального досвіду автора протягом його життя, пізнавальні дії автора щодо предмета своєї активності, перетворювальні впливи на предмети, що пізнаються;

в) час культурно-історичного буття автора, освоєний як поєднання свого буття з культурно-історичним процесом.

Методи тлумачення літературно-історичних джерел поєднують елементи культурологічного, психологічного, лінгвістичного, естетичного та інших підходів до пізнання явищ світу загалом, текстів (синтезованих за змістом явищ) - зокрема. Тексти поділяють на авторські(викладені в художньому творі) і тексти-свідчення(сам рукопис, який відображає процесуальні моменти творення - від графологічних, емоційно-експресивних до структурно-змістових аспектів).

Процес тлумачення авторських текстів спрямований на виявлення "прихованого" та утвердження "наявного" змісту авторства - особливої якості, якої набуває особистість, самостворюючи і відображаючи своє культурно-історичне Я. В історико-психологічному дослідженні виокремлюють такі підходи до тлумачення текстів: порівняльно-описовий, історико-документальний, онтологічно орієнтований та ін. Кожний із них має свій дослідний потенціал.

Змістовним результатом застосування порівняльно-описового підходує констатація фактів через порівняння, перенесення та пояснення використаних засобів тлумачення у конкретних історико-психологічних даних.

Історико-документальний підхіддає змогу диференціювати прямі та додаткові свідчення в тексті; оцінити складові тексту (ідеальний та рефлексивний компоненти: що написано, а що "читається між рядками") за шкалою "сучасне - минуле"; побудувати "модель народження знання" - синтез отриманих у процесі дослідження даних, поєднання формально-логічних і структурних компонентів відносин особистості автора та історичної доби. Так, сучасні психолінгвісти і літературознавці схиляються до думки, що автором поетичної казки "Коник-Горбоконик" є О. Пушкін, а не студент П. Єршов, якому на момент написання твору було 17-18 років і який більше нічого не опублікував.

Онтологічно (індивідуально) орієнтований підхід,застосовуючи засоби екзистенціалізму, феноменології, інтуїтивізму, філософської критики та інші засоби тлумачення текстів, дає змогу: дослідити взаємопроникнення індивідуальності автора, історичного періоду його творчості і твору; визначити й оцінити культурно-історичний потенціал автора як виразника наукових, культурних, духовних та інших ідей своєї доби; виявити складники професійної і духовної обдарованості його особистості; простежити процес становлення його таланту в часі особистого життя та в часі історії.

 

23. Для стандартизованого вимірювання індивідуальних відмінностей особистості використовують метод тестування.

Тестування- метод психологічної діагностики, який полягає у застосуванні стандартизованих запитань і задач (тести), що мають певну шкалу значень.

Почало формуватися тестування на початку XX ст. під впливом практичних потреб вивчення індивідуальних відмінностей у здібностях. Засновником тестів був Ф. Гальтон, який уперше застосував методи експерименту і вимірювання. У психології ці ідеї став розвивати Дж.-М. Кеттел, запропонувавши тести як спосіб вимірювання властивостей людської психіки. Існують тести загальних і спеціальних здібностей, властивостей структури особистості, мотивації, психологічних станів, ставлень та ін. За призначенням розрізняють тести інтелекту, тести креативності, тести досягнень, особистісні, проективні тести тощо.

У диференціальній психології найширше застосовують тести інтелекту- методики психологічної діагностики, призначені для виявлення розумового потенціалу індивіда. У більшості з них на спеціальному бланку пропонують встановити вказані інструкцією логічні відношення, класифікації, аналогії, узагальнення тощо між термінами, поняттями, явищами, поданими в завданнях тесту.

Існує думка, що результати тестування інтелекту виявляють не розумовий потенціал випробовуваного, а ті особливості його минулого досвіду, навченості, що відображаються в результатах його роботи з тестом. Тому результати, отримані при застосуванні тестів інтелекту, називають "тестовим" або "психометричним" інтелектом.Тести креативності- сукупність методик для вивчення та оцінювання творчих здібностей особистості. Здатність породжувати незвичайні ідеї, відхилятися від традиційних схем мислення, швидко розв'язувати проблемні ситуації виділили в окремий тип і назвали креативністю. Найвідоміші тести креативності створили Дж.-П. Плфорд разом зі співробітниками (1959) та Е. Торранс (1962). Тести досягнень- одна з методик психологічної діагностики, за допомогою якої виявляють ступінь володіння особистістю конкретними знаннями, навичками, вміннями. Тести досягнень, близькі за змістом до тестів спеціальних здібностей, встановлюють те, що засвоїли досліджувані в процесі конкретної діяльності з конкретними завданнями, а не узагальнені вміння, які формуються з набуттям життєвого досвіду. Особистісні тести- методики психодіагностики, за допомогою яких вимірюють різні аспекти особистості та її характеристики: установки, цінності, ставлення, емоційні, мотиваційні та міжособистісні властивості, типові форми поведінки. Проективні методиу психології - група методів дослідження, які ґрунтуються на інтерпретації проекцій, отриманих шляхом експерименту. Поняття проекції для позначення методу дослідження запровадив у дослідну практику Л. Френк. Проективні методи полягають у створенні експериментальної ситуації, яка допускає різні інтерпретації досліджуваною особою. За кожною такою інтерпретацією вимальовується унікальна система особистісних смислів та особливостей когнітивного стилю суб'єкта дослідження.

 

 

24. У диференціальній психології математичні методи допомагають зробити процес дослідження явищ більш чітким, структурованим і раціональним. Вони необхідні для оброблення великої кількості емпіричних даних

(кількісних виразників явищ), їх узагальнення та організації в емпіричну картину дослідження.

Математичні методи - методи прикладної математики, що використовуються в психології для оброблення здебільшого експериментальних даних з метою підвищення об'єктивності висновків емпіричних досліджень.

Залежно від функціонального призначення виділяють дві групи математичних методів, які найчастіше використовують у психологічних дослідженнях: методи математичного моделювання і методи математичної статистики (статистичні методи).

Методи математичного моделюваннязастосовують:

а) як спосіб організації теоретичного дослідження психологічних явищ через побудову моделей-аналогів досліджуваних явищ для виявлення закономірностей функціонування та розвитку змодельованої системи;

б) як спосіб побудови алгоритмів дій людини в різноманітних ситуаціях і створення на їх основі пояснювальних, розвивальних, навчальних, ігрових та інших комп'ютерних моделей.

Статистичні методи- це методи прикладної математичної статистики, які застосовують у психології здебільшого для оброблення експериментальних даних. Основна мета застосування статистичних методів - підвищити обґрунтованість висновків психологічних досліджень за рахунок використання імовірнісної логіки та імовірнісних моделей.

Статистичні методи застосовують у таких напрямах диференціальної психології:

а) описова статистика, яка охоплює групування, табулювання, графічне вираження та кількісне оцінювання даних;

б) теорія статистичного висновку, яку використовують у психологічних дослідженнях для передбачення результатів за даними обстеження вибірок;

в) теорія планування експериментів, яка слугує для виявлення і перевірки причинних зв'язків між змінними.

Найпоширеніші такі статистичні методи: кореляційний, дисперсійний, регресійний і факторний аналіз.

 

25. Лонгітюдне дослідження - тривале й систематичне вивчення особливостей розвитку одних І тих самих суб'єктів, яке дає змогу визначити діапазон вікової та індивідуальної мінливості фаз життєвого циклу людини.

Спочатку лонгітюдне дослідження (як метод поздовжніх зрізів) формувалося в дитячій та віковій психології як альтернатива методам визначення станів чи рівнів розвитку (методам поперечних зрізів). За його допомогою можна передбачити подальший розвиток особистості і встановити генетичні зв'язки між фазами досліджуваного процесу розгортання психологічних властивостей особистості на основі об'єктивного та послідовного аналізу змістових моментів цього процесу щодо кожної конкретної особистості. У комплексі з лонгітюдним використовують такі методи, як синтез, спостереження, тестування, методи експериментальних технік, психографії, праксиметрії тощо. Порівняльно-вікове дослідження - організація психологічного дослідження як окремої, обмеженої у часі, фіксованої щодо етапу (моменту) Існування досліджуваного явища пізнавальної І перетворювальної взаємодії психолога з суб'єктом.

Предметами дослідження в цій процедурній техніці, як правило, є ті явища, вивчення "зрізів" котрих буде інформативним, достатнім і відповідатиме завданням дослідження. Ця техніка досить поширена. Якщо дослідник володіє методами змістової реконструкції психологічних явищ у часі, то зрізовий аспект дослідження - лише відправна точка у пізнанні властивості чи закономірності цього процесу. Методи тлумачення необхідних динамічних і потенційних компонентів розгортання досліджуваної сутності дають змогу відновити реальну послідовність подій, ситуацій, рушійні сили процесу, що відбувався (чи відбувається).

Генетико-шделювальне дослідження - організація і забезпечення в процесі дослідження переходів з одного рівня вивчення предмета на інший для з'ясування динаміки процесів та їх рушійних сил.

Так, у процесі дослідження психічного розвитку індивіда в онтогенезі завдання полягає не в тому, щоб зафіксувати різноманітні, абстраговані від цілісного процесу, рівні розумового, кінетичного та інших аспектів розвитку дитини, а щоб перевести індивіда з одного рівня реалізації досліджуваних функцій на вищий рівень, а також простежити його сутнісні закономірності процесу розвитку.

Організація генетико-моделювального психологічного дослідження вимагає від психолога теоретичної обізнаності щодо сутності, існування й розвитку досліджуваного явища, суттєвих відносин явища з іншими явищами світу і структурних виявів його взаємодій в індивідуальному світі Я людини. Коректність змісту, адекватність процедури та індивідуально-орієнтований характер взаємодії з суб'єктом - постійні змістові орієнтири психолога у цьому процесі.

 

 

26.L-дані (life record data) - дані, що грунтуються на реєстрації поведінки людини у повсякденному житті.

Оскільки навіть з науковою метою одному психологу неможливо вичерпно вивчити поведінку людини в різних умовах, звичайно залучають експертів - людей, котрі мають досвід взаємодії з випробовуваним у досліджуваній сфері. L-дані важко зробити валідними, тому що не можна уникнути спотворень, пов'язаних з особистістю спостерігача, діють ефект ореолу (систематичні спотворення) та інструментальні спотворення, зумовлені недосконалістю методик обстеження (некоректно сформульованими питаннями). Ще один недолік L-даних - великі витрати часу. Щоб підвищити валідність L-даних, потрібно дотримуватись таких вимог при експертному оцінюванні:

1) визначати властивості в термінах спостережуваної поведінки (заздалегідь домовитися, що саме фіксуватиметься, наприклад, як прояв тривожності, агресивності тощо);

2) забезпечити тривалість спостереження;

3) залучити не менше десяти експертів на одного випробовуваного;

4) рангувати випробовуваних протягом однієї зустрічі не більше ніж за однією ознакою, щоб не було ефекту наведення й експерти не повторювали свого списку.

Оцінки мають бути обов'язково формалізовані і виражені Кількісно.

Т-дані (objective test data) - дані об'єктивних тестів (випробувань)з контрольованою експериментальною ситуацією.

Для підвищення валідності й евристичності дослідження, на думку сучасної російської дослідниці С. Нартової-Бочавер, корисно застосовувати такі тактичні прийоми:

- маскування істинної мети дослідження; -~ несподівана постановка завдань;

- невизначеність і нечіткість формулювання цілей дослідження для створення зони невизначеності і стимулювання активності випробовуваного;

- відвертання уваги випробовуваного;

- створення емоційної ситуації при тестуванні;

- використання емоційного змісту тестової ситуації;

- фіксація автоматизованих реакцій;

- фіксація мимовільних індикаторів (електрофізіологічних, біохімічних, вегетативних змін);

- фіксація фонових індикаторів (фізичного стану, рівня активності і втоми тощо).

Прикладами використання Т-даних є досліди (Г. Біренбаум і Б. Зейгарник) на запам'ятовування незавершених дій, а також з моделюванням ситуацій для вивчення альтруїстської поведінки. При цьому створюють цілісну об'єктивну ситуацію для прояву певних особливостей індивідуальності. Цей канал отримання даних теж потребує великих часових витрат та людських ресурсів і використовується переважно на етапі пілотажного дослідження для визначення гіпотези, яку потім перевіряють за допомогою інших, економічніших методів.

Q-дані (questionnaire data)-дані, одержувані за допомогою опитувальників, анкет та інших стандартизованих методів.

Перевага цього каналу - висока економічність (можна застосовувати у групі, автоматизовано обробляти результати), проте Q-дані не вважають високонадійними.

Спотворення одержуваної інформації зумовлені такими причинами: низьким культурним та інтелектуальним рівнем випробовуваних (заповнювати анкети складно сільським жителям і дітям, молодшим за десять років), браком навичок самопізнання і спеціальних знань, використанням неправильних еталонів (особливо в обмеженому соціумі, коли людина порівнює себе з близькими, а не з популяцією загалом). Крім того, різна мотивація випробовуваних може призводити до спотворень у бік соціальної бажаності (дисимуляції, послаблення симптоматики) або підкреслення своїх дефектів (агравації і симуляції).

 

27. З огляду на надання переваги біологічній або середовищній (соціально-культурній) детермінації дослідники виокремлюють кілька груп теорій: 1. Біогенетичні теорії ґрунтуються на положенні, що формування індивідуальності зумовлене вродженими і генетичними задатками. Генетичні задаткивизначаються сукупністю генів чоловічих і жіночих статевих клітин - генотипом, що утворює цілісну, злагоджену і ефективно працюючу систему, яка постійно удосконалюється в процесі еволюції. Під контролем генотипу перебувають всі ознаки організму - морфологічні, біохімічні, фізіологічні, аж до параметрів вищої нервової діяльності. Вроджені задаткизумовлені генотипом у взаємозв'язку з якістю внутріутробного розвитку. Тому в медичній генетиці чітко розрізняють такі поняття, як генетична і вроджена патологія. Наприклад, деякі види розумової відсталості можуть бути наслідком згубних впливів середовища на плід через організм матері (від інфекційних захворювань до нездорового способу життя матері). 2. Соціогенетичні теорії (сенсуалістичний підхід, що постулює примат досвіду) стверджують, що спочатку психіка дитини - чиста дошка (tabula rasa), а всі її досягнення і особливості зумовлені зовнішніми умовами (середовищем). Подібну гіпотезу висунув ще англійський філософ Джон Локк (1632-1704). Ці теорії більш прогресивні, однак їх недолік - розуміння дитини як первинно пасивної істоти, об'єкта впливу.

3. Двофакторні теорії (конвергенції двох факторів) постулюють, що розвиток є наслідком взаємодії вроджених структур і зовнішніх впливів. Карл Бюлер (1879-1963), В. Штерн, А. Біне вважали, що вплив середовища накладається на фактори спадковості. Основоположник двофакторної теорії В. Штерн відзначав, що про жодну функцію не можна сказати, "ззовні" вона чи "зсередини". Треба цікавитися, що в ній "ззовні" і що "зсередини". Проте і в межах двофакторних теорій дитину вважають пасивним об'єктом впливу.

4. Вчення про вищі психічні функції (культурно-історичний підхід) Льва Виготського (1896-1934) стверджує, що розвиток індивідуальності можливий завдяки існуванню культури - узагальненого досвіду людства. Вроджені властивості людини становлять умови розвитку, а середовище - джерело (тому що в ньому міститься те, чим повинна оволодіти людина). Вищі психічні функції, які властиві лише людині, опосередковані знаковими системами і предметною діяльністю, що є змістом культури. Щоб дитина могла його засвоїти, треба, аби вона вступила в особливі відносини з навколишнім світом: не пристосовувалась, а активно привласнювала собі досвід попередніх поколінь у процесі спільної діяльності та спілкування з дорослими, тобто носіями культури.Успадкованість ознакирозпізнають за наявністю кореляції між показниками біологічних батьків і дітей, а не за подібністю показників. Наприклад, темпераменти біологічних батьків і їхніх відданих на усиновлення дітей мають багато спільного. Найімовірніше, у прийомних сім'ях діти перебуватимуть під впливом середовищних умов, унаслідок чого за абсолютними показниками вони стануть подібними і на названих батьків. Проте кореляції не буде.

 

28. Сучасний американський психолог У. Бронфенбреннер у книзі "Екологія людського розвитку* представив екологічне середовище як систему таких концентричних структур:

1) мікросистема - структура діяльностей, ролей і міжособистісних взаємодій у конкретному оточенні. Навіть для двох близнят середовище розвитку не буде ідентичним, бо до них ставлять різні вимоги, різні очікування, одного з них неминуче призначають старшим, а другого - молодшим тощо;

2) мезосистема - структура взаємовідношення двох і більше середовищ (сім'я і робота, домашнє оточення і група однолітків). Наприклад, якщо брат і сестра ходять в одну школу, але сестрі дозволяють приводити додому подруг, а братові - ні, мезосистема їхньої життєдіяльності відрізнятиметься;

3) екзосистема - середовище, у просторі якого відбуваються значущі події (коло спілкування). Так, діти можуть ходити в одну й ту саму школу, але при цьому коло однокласників може бути значущим для одного і байдужим для іншого, у якого всі важливі життєві події відбуваються, наприклад, у драмгуртку;

4) макросистема - субкультура (цінності, закони і традиції, яких дотримується людина). У. Бронфенбреннер вважає, що макросистема відіграє вирішальну роль у способі життя людини, підпорядковуючи собі всі "внутрішні" системи. Наприклад, якщо в країні не заохочують народжуваність і не надають відпустку для догляду за дитиною, то дитині бракуватиме материнської уваги, а мікро-, мезо- і екзосистеми не зможуть це компенсувати. З іншого боку, незалежно від конкретних зовнішніх умов, основні складові способу життя і світогляду зберігаються в субкультурі.

На думку У. Бронфенбреннера, середовище має два основні виміри: види діяльності, до якої була залучена людина, і характеристики наставників (учителів), яких вона вибирає для себе протягом усього життя. На різних стадіях розвитку людина вибирає і змінює своє середовище, причому з часом роль власної активності у формуванні середовища постійно зростає.

Сучасна російська дослідниця Валерія Мухіна в поняття "середовище" включає предметний світ, образно-знакові системи, соціальний простір, природну реальність. Виокремлюють ще мовне та освітнє середовища, які є джерелами досягнень людини. Тепер можна вести мову і про віртуальне середовище (Інтернет, комп'ютерна залежність та інші явища стійкого афективного ставлення до об'єктивно неіснуючих явищ). Вплив середовища також охоплює детермінування психічних особливостей географічними умовами - ландшафтом, кліматом тощо (географічний детермінізм), змістом культури і субкультури, необхідними і Цінними для суб'єкта речами, нарешті, якістю і формою спілкування людини. Привласнення (персоналізація) вмісту середовища - важливий чинник розвитку особистості і самосвідомості людини.

 

 

29.Одне з найчастіших різноманітних непорозумінь полягає у змішуванні понять "спадкове" і "вроджене". Твердження, що все наявне при народженні неодмінно є спадковим, виникає внаслідок неточності вживання понять. Словникові визначення таких термінів, як "спадковий", "природжений", "генетичний" і "вроджений" важко розрізнити, тому в науковій і популярній літературі їх часто використовують як взаємозамінні. Вчені вживають ці поняття як синоніми "спадкового", неспеціалісти неправильно інтерпретують їх, пов'язуючи за сенсом з народженням, що присутнє в корені таких слів, як "природжений", "вроджений".

Спадкові чинники можуть впливати на розвиток індивіда фактично протягом усього життя. Спадкова сприйнятливість до різних захворювань, наприклад, може не виявлятися в молодому віці. Навіть на причини смертності впливають спадкові чинники, - отже, спадкові впливи виявляються в будь-якому віці.

Впливи середовища індивід починає відчувати ще в пренатальний період життя. Момент народження - одна з подій у процесі розвитку, який починається із зачаття індивіда і закінчується смертю.

Поширена помилкова переконаність у тому, що спадковість припускає подібність на батьків і навпаки. Гени постійні, і вони передаються від покоління до покоління. їх не "виготовляють" конкретні батьки, а просто передають своїм дітям, а індивід успадковує гени не лише батьків, а й усіх своїх прямих попередників. Ознака, непомітна протягом багатьох поколінь, може почати виявлятися через конкретну комбінацію, наприклад, двох рецесивних (прихованих) генів. Такі приклади є в сімейних хроніках. Найпоширенішим є випадок, коли у двох батьків з карими очима народжується блакитноока дитина внаслідок комбінації двох рецесивних "блакитнооких" генів.

Подібність дитини на батьків може розвинутися під час їхніх контактів у пренатальний (відносно матері) і в постнатальний періоди. Постійний взаємовплив, загальні спонуки можуть стати причинами подібності.

Тому жодну подібність між батьками і дитиною не можна вважати спадковою без аналізу її походження. Насправді дітям передається тільки те, що діє безпосередньо через гени. Гени дуже стійкі до зовнішніх дій, і чинників, здатних впливати на них, дуже мало. Радіація, алкоголь можуть ушкоджувати цитоплазму репродуктивних клітин, діючи на розвиток дитини, але не призводять до успадковуваних змін, тим паче впливи на гени неспроможні передати інтерес, наприклад, до класичної або до авангардистської манери малювання.

Ще наївніше вважати, що впливи на вагітну жінку можуть позначитися на її дитині (побутові пояснення так званих "родових відмітин"; марновірство, що у чоловіка можуть бути густі брови, якщо його матір під час вагітності налякала волохата собака; переконання, що коли відвідувати концерти - дитина полюбить музику).

На розвиток плоду можна вплинути лише побічно, через біомеханічні дії: через кров мати може передати плоду токсичні речовини, хвороботвірні бактерії; на розвитку ембріона позначається загальний рівень метаболізму в материнському організмі, її харчування, стан ендокринної системи. Отже, емоційне збудження, пережите під час вагітності, може впливати на плід опосередковано - через хімічні зміни в материнській крові.

Існує також переконання, що, якщо властивість виявилася спадковою, то її не можна змінити. Це неправильно, оскільки спадкові захворювання, наприклад, не є ні неминучими, ні невиліковними - їм можна запобігти, вони піддаються лікуванню. Багато якостей, отриманих у спадок, можна скоригувати такими чинниками середовища, як дієта, вправи або освіта; дуже мало спадкових ознак (група крові і колір очей) не можна змінити.

Не всі стійкі властивості людина набуває спадково. Наприклад, олігофренію, яка не піддається лікуванню, спричинює пренатальна мозкова травма.

Однак відмінності, що виникли під впливом навколишнього середовища, теж не можна ігнорувати або відкидати, бо вони стійкі і формують індивідуальність. Зокрема, якості характеру і навички, які сформувалися в людини до дванадцяти років, теж дуже важко змінити.

 

30. Людину розглядають як біологічну істоту, що належить до класу ссавців виду Homo sapiens. Саме ця класифікація встановлює межу при вивченні відмінностей між людиною та іншими живими істотами, зокрема йдеться про так званих вищих тварин. Український психолог Олександр Скрипченко акцентує на таких якісних відмінностях людської психіки:

1. Тварина може діяти лише в межах ситуації, що сприймається безпосередньо, а всі здійснювані нею акти обмежуються біологічними потребами, тобто мотивація завжди біологічна. Усі дії тварин спрямовані на задоволення їхніх біологічних потреб. Конкретне, практичне мислення тварин робить їх залежними від безпосередньої ситуації. Лише в процесі орієнтувального маніпулювання тварина здатна розв'язати проблемні завдання. Людина завдяки абстрактному, логічному мисленню може передбачати події, чинити відповідно до пізнаної необхідності - свідомо. Мислення тісно пов'язане з мовленням. Тварини лише подають сигнали своїм родичам з приводу власних емоційних станів, а людина за допомогою мови інформує інших у часі та просторі, передаючи суспільний досвід. Завдяки мові кожна людина може користуватися досвідом, який виробило людство протягом тисячоліть і якого вона ніколи не сприймала безпосередньо.

2. Тварини використовують предмети як знаряддя, але не здатні створити знаряддя праці. Вони не живуть у світі постійних речей, не виконують колективних знаряддєвих дій. Людина створює знаряддя за продуманим планом, застосовує їх за призначенням, зберігає на майбутнє, користується знаряддями спільно з іншими людьми, переймає їх досвід тощо.

3. Відмінність у психіці тварин і людини полягає також в здатності переживати почуття. Тварини також можуть переживати позитивні чи негативні емоції, та лише людина здатна співпереживати в горі чи радості, насолоджуватися картинами природи, переживати інтелектуальні почуття.

4. Розвиток психіки в тваринному світі підкорено біологічним законам, а розвиток психіки людини детермінують суспільно-історичні умови.

І людині, і тварині властиві інстинктивні реакції на подразники, здатність набувати досвід у життєвих ситуаціях, проте привласнювати суспільний досвід, який розвиває психіку, може лише людина.

З народження дитина опановує способи використання знарядь і навички спілкування. Це розвиває почуттєву сферу, довільність, логічне мислення, формує особистість індивіда. Мавпа в будь-яких умовах проявляє себе як представник свого виду, а дитина може не набути людських рис, якщо її розвиток відбувається не серед людей. Це підтверджують випадки виховання людських дітей тваринами (діти-мауглі).

Реакція симпатико-адреналової системи людини на впливи середовища зовні виявляється в певних особливостях поведінки. На цій основі визначають біотип людини.

Біотип людини - різновид у типології людини, який виокремлюють за нейрогуморальним критерієм, тобто за особливостями реагування симпатико-адреналової системи людини на впливи середовища, що зовні виявляються в певних особливостях поведінки.

За особливостями реагування на впливи середовища виокремлюють три види біотипу людини.

1. А-тип - адреналовий. Його представників характеризує підвищена тривожність, загострене почуття відповідальності, серйозне ставлення до справи. Зазвичай ці люди не вміють відпочивати, оскільки ними постійно керують сумніви і незадоволеність. Надмірні, неадекватні нервові навантаження часто призводять до серцево-судинних захворювань. Серед чоловіків цей тип становить 37,8%, серед жінок - 30,1%.

2. НА-тип - норадреналовий. Представники типу характеризуються підвищеною внутрішньою напруженістю. Це переважно замкнуті, небагатослівні люди, серйозні, скритні і владні; їх достоїнствами є цілеспрямованість, здатність добиватися високих результатів у своїй діяльності, долаючи труднощі і перешкоди. Однак якщо досягнення честолюбних планів переростає в самоціль, то за невдачі вони можуть надмірно фіксуватися на неприємних переживаннях. Пригнічені емоції і підозрілість часто приводять їх до нервових зривів, серцево-судинних захворювань. Серед чоловіків цей тип становить 17%, серед жінок - 26,1%.

3. А+НА-тип - змішаний. Представникам типу властиві підвищена емоційність і постійні коливання настрою. Вони артистичні, прагнуть бути на виду, привертати увагу. їм властиві багаті уява і відчуття, здатність до співпереживання. Від неприємностей вони нерідко тікають у хворобу. Серед чоловіків цей тип становить 34,2%, а жінок - 22,8% o

Визначаються біотипи за допомогою спеціального методу адренограми, розробленого В. Васильєвим.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.