Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Віктор Близнець « Земля Світлячків»

Напружений динамічний сюжет пригодницької казки «Земля світлячків» занурить вас у вир таємничих, інколи навіть моторошних пригод, загадкових хитросплетінь і перетворень, обгорне чистою і ніжною любов'ю до світу добра. Вона триматиме в напрузі найнепосидючішого читача і змусить його «проковтнути» написане до останньої сторінки. Усі ми родом зі свого дитинства. Всі ми, нехай то буде в місті чи в селі, відкриваємо для себе незбагненно-таємничий світ природи.

Тонка, тремтлива, світла, сповнена чудес і відкриттів повість Віктора Близнеця «Звук павутинки» поведе читача у той прекрасний і неповторний час, коли все було вперше.

Друкується за виданням: Близнець В. С Вибрані твори: В 2 т. - К. : Веселка, 1983

© Віктор Близнець, 1979 © Олена Михайлова-Родіпа,

художнє оформлення, 2003 © Петро Перебийніс,

передмова, 2003 © Видавництво «Веселка»,

підготовка видання, 2003

ISBN 966- 01- 0277- 1

ЗАГАДКОВА ПЛАНЕТА БЛИЗНЕЦЯ

Не часто диво зустрічається. І я радію за тебе, молодий читачу. Ти вперше чуєш, як звучить павутинка. Колись я теж мав таке щастя. Було мені, щоправда, вже за тридцять. Але прочитав повість незнайомого тоді Віктора Близнеця - і сталося диво. Мене підхопила таємнича машина часу і понесла, понесла у віддалене, забуте дитинство. . .

Трохи пізніше ми познайомилися з автором. Стали близькими друзями. Та я ще довго не міг повірити, що саме цей невисокий на зріст перевесник з небес но- променистими очима відкрив нам звук павутинки. Не вірю, здається, до сьогодні. Бо таке диво, як «Звук павутинки», може витворити хіба що Господь Бог. А тут - звичайна людина. Пишу оце — і сам собі заперечую. Звичайна? Та ні ж бо! Про цього творця скарбів не можна писати буденними словами. Віктор Близнець умів розмовляти з небом і землею. Він був чарівником. Його послав нам Всевишній, щоб зупинити руку зла і вигукнути всьому людству: «Для чого вбивати живе?» І ось аж тепер, притрушені полином гіркого досвіду, ми переконалися нарешті - Близнець прийшов у світ, щоб заперечити всевладдя «мирного атому» і пророчо запитати: «Навіщо придумувать ще одне сонце?»

Дорогий друже-читачу! Відклади свої нагальні справи. Забудь про все на світі і зручніше вмостися під зорянистим небесним абажуром. Тебе чекає загадкова планета Близнеця. Тобі судилися великі відкриття. Міняються епохи. Минають моди і негоди. А нові й нові покоління зачудовано слухають невловимий «Звук павутинки». Милуються казковим сяйвом, яке випромінює невідкрита «Земля світлячків». Ми вибрали ці повісті для тебе, читачу, не тому, що вони найкращі. Зрештою, у Близнеця важко щось виділяти. Просто ці твори були чомусь особливо дорогі для самого автора.

 

Весела й трохи сумна казкова повість про Сиза XII,

про лісових стовусів і тривусів та їхню перемогу

над страшними печерними ворогами

 

Цю повість я писав, доброю пам'яттю

згадуючи лісову Каланчу,

сосни й березові галявини Пущі- Водиці,

моїх найкращих друзів у походах Олю і Раю,

які одного разу привели мене

до невеликого горбика над озером і сказали:

«Ось тут він похований, наш бідний Чублик»

Автор.

 

 

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

 

Сиз XII, він же від роду Стовус,

відчиняє двері свого знаменитого музею

і запрошує вас у гості

 

Як тільки за лісом сідало сонце, десь здалеку лунав густий, немовби розлитий в самому повітрі, розлогий вечірній дзвін:

Бом!

Бо- о- м!

Бом!

 

То сторож лісу сповіщав, що день закінчився і що всім лісовим стовусам і тривусам пора прокидатися.

Сонце сідало за гору, поволі гасло в далеких водах. Схилялася темрява до вікон, і тоді в спальню Сиза XII, Стовуса, влітала зозуля. Тихо, не ворухнувши крилом, вона облітала його ліжко і сідала на високий комод. Там чистила дзьоба і з великим милуванням дивилася на свого господаря.

Як всі лісові стовуси й тривуси, Сиз XII був неперевершений, найбільший у світі колекціонер. Що він збирав і чим страшенно пишався, ми поки що залишимо в таємниці і запросимо вас до спальні. Вся кімната Сиза завалена й закидана книгами. На підлозі, на кріслах, на шафі, навіть на теплій ковдрі, під якою спить зараз Сиз XII, скрізь лежать книги. Деякі з них такі грубезні, в таких товстих шкіряних палітурках, що комусь одному годі підняти такий фоліант.

Треба сказати, що, крім книг, Сиз XII мав ще одну слабкість - любив поспати. Він брав у постіль книгу, запалював над головою ліхтарик і заглиблювався у древні писання. Та його книги були такої товщини і такої незбагненної мудрості, що він швидко стомлювався. І далі читав книгу одним оком. Одне око його читало, друге спало. А потім ліве й праве знов мінялися вахтою. Аж поки обидві повіки його тихо не стулювалися і Сиз XII не провалювався в солодкий сон.

З усіма своїми родичами, тобто з добрим десятком тіточок, дядьків, племінників, онуків, Сиз XII належав до мирного лісового народу, а лісовий народ, як ви знаєте, вдень - од сходу до заходу сонця - спить, а вночі виходить на службу. Сиз XII, отже, з ранку до вечора відсипався, а ввечері, коли лунав над лісом урочистий дзвін пробудження, вставав і йшов одчиняти свій музей. Проте і в музеї, за книгою, він міг передрімнути краєм ока, хоч за древніми лісовими законами то був великий гріх. Та наш вельмишановний Сиз Сто вус потихеньку грішив (мабуть, роки брали своє), і, коли в музеї не було відвідувачів, з якогось залу можна було почути, як він тихесенько прихропує.

Про це знала тільки його добра сестра Мармусія (хай довго їй служать ноги! Дев'яносто сім років їй, та вона ще при здоров'ї). Невтомна Мармусія приносила йому березового квасу, запалювала люльку і вкладала брата на маленький шкіряний диванчик. Перед сном не забувала підмостити йому м'яку подушечку під щоку, а ще одну, трохи більшу, - під ноги. І щоб ніхто з лісових три- вусів і стовусів не застав її брата за таким неподобним заняттям (бо то ж ганьба - спати вночі!), Мармусія вішала на дверях музею табличку:

 

_______________________________________________

 

«СКОРО БУДУ. ПІШОВ У ЛІСОВУ АКАДЕМІЮ.

Сиз XII».

_______________________________________________

 

Та повторюю: це траплялося з нашим Сизом тільки в хвилини нудьги й затишку, коли в музеї не було ані жодного відвідувача і лежала перед ним на столику дуже товста і дуже вчена книга. Ну, а якщо на сходах стукотіли кроки і хтось із гостей навідувався до нього в галерею. . . О, ви самі побачите, як оживав тоді наш мудрий Сиз і що з ним робилося в такі щасливі хвилини!

«Бом! Бом!» - лунав над лісом пробудний дзвін.

Зозуля вже почистила дзьоба і з великим замилуванням дивилася на сонного Сиза: з- під теплої ковдри виглядали його коротенькі товсті ноги і так виблискували червоними п'ятами, що здавалося, наче то лежали і від задоволення аж похрюкували на подушці двоє чистеньких поросят. А ще ворушилися, розвівалися його пишні білі вуса.

- Ку- ку, ку- ку! - рівно дванадцять разів прокувала зозуля.

Тим вона сказала:

- О великий Сизе Дванадцятий! Відкрий свої мудрі очі. Вже минув день, і наступила ніч. Прокидайся!

Сиз XII встав і, не розплющуючи заспаних очей, намацав люльку. Ось так, примружившись і ще зовсім сонний, він вийшов на вулицю. Вибив люльку об пень, всипав навпомацки тютюну, підніс жарину. І тільки після першої затяжки геть прокинувся. Видмухнув із себе - разом із хмаркою диму - останній сон. І тоді сказав: «Кхе, кхе! Добрий буркун, хай би йому лихо! Пробирає до кісток!. . Ну що ж, за службу, брате Сиз! Вже ніч!»

Найперше, що Сиз робив завжди, то це підходив до ґанку і сильно дмухав. Він дмухав на вітрячок, який стояв завмерши на дашку і чекав свого господаря. Від подмуху вітрячок оживав, швидко-швидко вертів крилами і з хурчанням заводив свою безконечну веселу пісню.

Оживав вітрячок, і всі знали, що в країні Довгих Озер почалося клопітливе, невсипуще лісове життя. Що професор Варсава, наймудріший серед стовусів і тривусів, той, який і на вчені ради приходив босий, зате носив аж три пари окулярів, саме зараз вивчає складні і до безтями заплутані траєкторії польоту кульбабиних парашутиків. Що брат Хвороща поливає на грядках незрівнянні, ніде не бачені в світі дині, не просто дині, а диньогоріхи і диньогарбузи. Що кремезний Вертутій з того боку озера запускає в дворі сотні, а може, й тисячі водяних і піщаних млинків.

Одне слово, що ніч вступила в свої повні лісові права. І скоро стовуси й тривуси підуть гуртами у ліс, де збиратимуть гриби, а старі діди-копачі прийдуть до Верхнього озера, почистять замулені джерела, викличуть з-під землі чисту студену воду, а тоді гукнуть молодих отроків і дівчат і разом з ними під звуки музики садитимуть над чистим озером верби й ялини, щоб скрізь було зелено і щоб скрізь співали весною вільшанки й зозулі.

Та поки ми говорили, Сиз XII погасив свою люльку і підійшов до ворітець. Тільки підійшов, як одразу спалахнула сила-силенна ліхтариків, ціла низка маленьких вогнів на його сходах. Ті довгі дерев'яні сходи з вогнями вели далеко-далеко вниз, аж до озера, де стояв легенький човен і де любив посидіти з вудкою Сиз XII.

Від безлічі ліхтариків стало одразу світліше в дворі, і ми тепер можемо краще роздивитися будиночок Сиза.

То дуже химерна і симпатична споруда.

Колись, мабуть, в дуже давні часи, стояв над берегом могутній явір. Його спиляли, і от залишився від нього високий, широченний, обхватів на вісім, корч. Корч трохи потемнів, однак був ще міцний, мав зверху, там, де його спиляли, рівний, як стіл, дах, а по боках - могутні опори-кореневища, що вглиблювалися в землю. Між двома опорами хтось прорубав двері. А над тими дверима Сиз Стовус повісив два ліхтарики, а ще вище - млинок, який подарував йому найближчий друг Вертутій. Вже пізніше міцні соснові двері корча були оковані залізом, а ще згодом Сиз XII повісив на дверях табличку. По червоній міді на табличці було вигравіювано старовинними літерами:

 

 

__________________________________________________________

 

Всесвітньо відомий музей світлячків доктора

трутознавства і личинкознавства

Сиза II С то в у с а.

Вхід безкоштовний! Відвідини тільки вночі.

ЛАСКАВО ПРОСИМО!

__________________________________________________________

 

Сиз ступив ближче, похукав на мідь і рукавом натер табличку. Вона аж засяяла гарячим червоним блиском.

Відімкнув двері, сказав комусь у темні простори лісу: «Заходьте!» І саме вчасно сказав. Від Нижнього озера довгими дерев'яними сходами, над якими синьо й біло горіли маленькі коробочки- ліхтарики, підіймалися до нього двоє стовусів: найкращий друг Вертутій і його дванадцятилітній онук Чублик.

Сиз помітив, що рудий кремезний Вертутій несе під пахвою якийсь чималий пакунок. Коли б не новий млинок! У нашого Сиза від радості застрибало серце. Він страшенно любив подарунки, він радів, як дитя, не знав, куди їх покласти і де сховати. І тому він ширше розчинив двері музею і загукав. . .

 

 

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

 

Сиз XII веде гостей в підземелля

і показує свої найдорожчі скарби.

«Коси русалок» і «Риба-мішкорот»

 

 

Сиз загукав сестрі:

- Дорога Мармусіє! Прошу вас, відчиняйте всі зали й галереї, ми зустрічаємо найдорожчих гостей!

Сиз і Вертутій радісно обнялися, по- лісовому тричі розчоломкалися. (Тим часом Сиз не забував вільною рукою легенько поскубти й погладити білоголового Чублика, якого давно не бачив, і, утираючи вуси, запросити гостей до корча).

- Ну, показуй, показуй. Сизе, що в тебе нового! - загув розчулено Вертутій, маючи од природи дуже міцний голос - Я ж бо все бачив, а онук мій не бував у тебе, не бував, от я і привів його, хай подивиться, кхе- хе, кхам!

І Вертутій похвалився ще тим, що онук його - дуже мудре хлоп'я! - вчиться в Лунарії, в славнозвісній школі професора Варсави. Там вони, лісові отроки, тепер їх називають лунаристами, при світлі місяця ловлять з професором трав'яні парашутики. А оце вчора, значить, онук сам приплив до нього човном на канікули. Кхе- хе, кхам! Як бачите, Вертутій не забував своє слово присмачувати м'яким громоподібним прикашлюванням.

Так за розмовами вони вступили в тихе, лунке, сповнене таємничого мовчання царство музею. І напівтемними сходами з єдиним ліхтариком на стіні почали спускатися вниз, у підземні галереї. Аж ген далеко, у вузьких коридорах, тьмяно горіли маленькі світильники, вихоплюючи із темряви неясні обриси глибших катакомб, вогких стін і склепінь. Тут панувала така непорушна сутінь і тиша, що ваше серце мимоволі завмирало, стискувалося і до чогось прислухалося.

Чублик, а він був лунарист першого класу, найкращий вихованець професора Варсави, тільки спочатку і то недовго тримався солідно. Він багато чув і знав од діда про Сизів музей. Але ці глибокі коридори, ці вологі блискучі стіни й стеля! Прудкий і до всього цікавий, Чублик задер голову і вже захоплено роздивлявся навкруг. Далі йому стало ще страшніше й цікавіше. Він і не помітив, як підтягнув живіт і почав обережно переставляти ноги.

- От, от, вельмишановні гості! Заходьмо, прошу! Спасибі, Мармусіє! Далі, далі, всі відчиняйте зали! - вигукнув Сиз і зробив рукою широкий гостинний жест, пропускаючи поперед себе Чублика. - Перший зал! Так би мовити, тільки квіточки, а ягідки будуть потім!

Чублик кинув погляд вгору і помітив на дверях підсвітлений зсередини напис:

 

______________________________________________________

 

ПЕРШИЙ ЗАЛ

Земляні світлячки-гнилички, трухлявки, гриби, личинки та інші дива.

Руками не чіпати - пече! (Хе- хе, жартую, не бійтесь! Сиз XII).

 

 

Чублик ступив на поріг. І завмер, широко розплющивши очі. І, забувши про свою солідність, вимовив:

- Мамочки! Що ж це воно? Оце так так, просто он як! Сяйво. . .

Із глибини залу лилось якесь волохате, якесь підсинене, підзеленене сяйво! Воно було м'яке, м'якше глибинного світіння води, м'якше блиску роси в новомісячну ніч. Воно було молочне, фосфоричне, воно лилось на голову, на руки, на стіни, воно пронизувало Чублика наскрізь!

- Диви! Крізь мене тече! - вимовив Чублик і міцніше взяв діда за руку. А Вертутій тихо прикахикував і через голову онука кивав господарю Сизові: «Бачте, любий сусіде! Ожив, загорівся мій отрок!»

А що вам сказати про Сиза! Де його поважність? Де його вчена солідність? Де його люлька, яку він не випускав із рота? Люльку він встромив за пояс, вуси розпустив білим віялом і тепер аж притупцював коло Чублика. То був мед, бальзам для його серця, найбільша радість очам, коли хтось захоплювався його світлячками.

- От, от, проходьте, дорогий Чублику! Сюди, ближче! Гляньте, мій любий журавлику!

І Сиз, не даючи хлопцеві отямитися, швидко потяг його за руку до колекції. І тут Чублик зрозумів, що сяйво лилось не із стін, як йому здавалося, а із скляних шаф, із поличок, із ящиків, де щось лежало. А там, під склом! Знаєте, що там лежало? Звичайнісінькі шматки дерева, кори, трухлявого коріння, пеньків, старих трутовиків- наростів, дерев'яних гниличок. Все те давно зотліло, перетрухло, зацвіло мохом і грибами, розсипалося на жовте або на зелено- руде порохно. Але (і в тому диво!) із вогких, із гнилих пеньків і корінців якраз і лилося, текло, фосфорувало оте фантастичне світіння!

- А це що? Що воно ворушиться? Що то воно повзає? І світить, світить синенько, черв'ячком! - сміявся Чуб лик і аж носом протискався в один із ящиків.

- Ага! Ага, клюнуло, повело, - торжествував Сиз. Він радів не менше за Чублика. - То, мій коханий, звичайні личинки. Тобто не звичайні, а личинки багатьох світ ляків. . . Я ж казав вам, я казав вам, дорогий Вертутію, - напосів раптом Сиз на сусіда, - я просив вас: дайте мені вашого онука в науку! Ми б тут ого! Ми б тут з ним таке сотворили! А ви? До старого Варсави, до того схимника, диво- дивака одвезли! Ну добре, то ваша справа, хай собі ловлять парашутики, - ніби примирливо, але й з гіркою образою в голосі закінчив Сиз і повернувся спиною до Вертутія, а лицем до Чублика. - Дивись, журавлику! Ти думаєш, чого цей березовий пень світиться? Думаєш, саме Дерево світить? Е, брате, ні! Приглянься: деревина вся пронизана грибницею. І ото грибниця горить, палає, світить - і як вона світить? Бачиш, холодно-білим вогнем. Білим вогнем та ще й із глибоким, із голубим відливом.

- Е- е, брат! Я тобі ще не таке покажу! Ходімо скоріше в другий зал, до жуків!

Чублик і оком не моргнув, як його потягли далі. Знову якісь двері, і тут уже сам Сиз зіп'явся на порозі і войовничо підкрутив вуса. Він знав, що хто б не глянув туди, в темряву, то вигукне: «Ох ти ж, лелечки!»

- Лелечки ж мої! - тихо промовив Чублик.

Якщо в першому залі густе, волохате сяйво стояло, якщо воно рівно й спокійно лилося із стін, то тут!. . Щось неймовірне, чаклунське: було страшно й темно, як в глибокій печері, і в тій густій імлі блукало безліч маленьких вогників-ліхтариків. Ні, вогники не блукали, вони пурхали, літали, виписували кола й складні піруети. Темрява синьо й лілово світилася від тих вогників, від міріадів зірочок, від жаринок, що зблискували й гасли. А потім знов зблискували й гасли. І знову гасли, і знов зблискували.

- Ну як? Ну як тобі, Чублику? - вигукнув над вухом Сиз.

- Ух ти! Це жуки- світлячки? Це вони блискають?!

- Так, так! - підстрибував і гаряче дихав йому в поти лицю Сиз. - Це вони, жуки-світлячки! Лампіриси, як їх називають латиною. Але слухай: світять, дорогий мій колего, не всі жуки. Світять самочки, а бува, й самці. У них на черевці є такі світні поясочки, такі смужки, от вони й посилають сигнали в темряву. А от! Це твій знайомий, Чублику! Глянь, ти його бачив у лісі.

Сиз вийняв з кисета якусь жарину (то був дупляний гнилець-світляк), присвітив ним над одним столиком. І взяв з моху, поклав Чубликові на долоню якогось нічного жука. Сірого, дуже простого й непримітного повзуна.

- Ну що, впізнаєш?

Чублик пом'явся, потім покахикав, як те робив дід Вертутій, і так дипломатично похитав головою: мовляв, я б упізнав, так воно щось не дуже впізнається. . .

- Ти що! - аж гримнув над головою Сиз. - Та це ж наш великий світляк, Лампірис- нічник, він скрізь під ногами є в лісі! Чув, у народі його називають Іванів черв'ячок! Ай-яй-яй! Що ж воно робиться?! Куди дивиться ваш Варсава, що він вам там показує, чим він голови вам заби ває?. . Ну нічого, гайда вперед, всіх жуків не оглянемо, їх тільки тих, що світять, дві тисячі видів. Дві тисячі! І майже всі в мене є! За п'ять днів не оглянеш! А от одного я вам покажу! Покажу одного, бо це моя гордість. Дивись: жук-ковалик Кокухо. Я його привіз з Амазонки, з тропічного лісу. Ну як він тобі, га? Пурхає? Мирне створіннячко, правда? А якби в джунглях ти його побачив, темної-темної ночі, та ще нічна птиця Куа над тобою прокричала. А тут за криком, з глибокої темряви синій вогонь просто на тебе летить: блись-блись! Га? Як би ти тоді почувався?

Наш серйозний Чублик розтулив пухленькі губи і заусміхався. Після того Іванового черв'ячка, хай би йому грець, після сорому Чубликові трохи відпустило, і він уже сміливіше запитав, показуючи рукою в куток, в темний печерний зал:

- А то що воно? Такими вогняними нитками, такими джутами звивається? Ніби вогонь косами тече на землю?

- А- а! То, братику, теж рідкість - дощові черв'яки, привіз їх з далеких країв. Я їх називаю: «Коси русалок». А ще в мене є всяка дрібнота: ногохвістки, рачки, бага тоніжки. Світять, світять, малі бісенята! Тільки знаєте, - вперед, далі, мої дорогі колеги, бо нас ще чекають нові зали - риби, медузи, кальмари. Там, по секрету скажу вам, дещо є!

Ось до цих слів («там дещо є!») огрядний, на диво спокійний і поважний Вертутій топтався весь час позаду, щось байдуженько розглядав, а щось і проминав швидко, аби тільки Сиз не бачив, прикахикував собі, зводив очі вгору і казав протягло й замислено своїм трубним басом: «Кха- кхам!. . Диви, і бува ж таке на світі!» Та от почулося Сизове дуже красномовне: «Там дещо є», - і статечний Вертутій зірвався перший, затупотів у коридор, а далі в якусь галерею, де теж було темно і де вглибині м'яко горіло голубе, приглушене світло.

Чублик подався за дідом. У новій галереї він почув: десь нібито згори тече вода. Вона шумить і плеще так, як шумить і плеще гірський струмок, збігаючи по крутому камінню.

Ага! Ось воно що! В залі- печері стояли великі акваріуми. І не просто акваріуми, а немовби підводні гроти з маленькими скелями, з коралами, які розрослися і пнулися вгору, нагадуючи собою то пустельні кактуси, то дивовижні зірчасті бутони квітів. І водорості, водорості кругом, що їх немовби овівав потужний вітер глибин.

Підводний світ! Морське дно, із нього лилося м'яке іскристе світло.

Чублик присів. Він і не загледів, як поруч примостився і дід Вертутій. Бо тут випливла до них рибина. Випливла із- за грота і - о диво! На кінчику її довгого- довго- го носа щось горіло. Ну ніби лампочка, свічка або малесенький ліхтарик. Рибина повела своїм хитрим носом туди- сюди. І ліхтарик на її носі плавно завальсував у воді, до чогось немовби придивляючись. І от!. . З кам'яної печерки- нори виглянула дрібненька рибинка. її, видно, зачарував, загіпнотизував отой вогник, що так елегантно, під лебедині помахи ніжних шовкових водоростей плив у замріяному танці. Ах, той спокусливий вогник! Просто- душна рибка підпливла зовсім близько до нього. Вона тицьнулась носом (як Чублик в зелене скло акваріума) і стала придивлятися: що ж то воно? Може, маленька зірка, одна з тих, що світить вночі над широкими водами океанів? Може, вона опустилась на морське дно?

А ліхтарик манив, манив до себе. . .

І тут - хап!

Довгоноса рибина клацнула пащею і блискавично, вмент проковтнула довірливу рибку.

І, мов нічого не трапилося, знов засвітила добрим, не скажеш, що злодійським, ліхтариком над принишклою печерою.

- Оце так! Та вона ж її з'їла! - скрикнув Чублик, і в голосі його продзвеніла така дитяча, така простодушна образа і здивування.

- Ха- ха, з'їла! - засміявся Сиз і навіть утер теплу роз чулену сльозу. - З'їла, вража, і не облизалась! На те вона й називається: риба-вудильник. Бачите, як ловко приманює, як причаровує до себе здобич! Музикою, світлом, танцями. А от, помилуйтеся, ще один типчик. Тс-с-с! Випливає, випливає із-за коралів! Диво, а не риба! Мішкорот! Звертаю вашу високу увагу: ліхтарик у нього не на носі, а просто в пащі! Ну, а якої сили паща, не треба, гадаю, казати. Ви самі бачите - верша! Верша та й годі! Риба сама так і пливе, так і пливе в ту пащу на світло. . . Та ну їх ік лиху! Вони всю рибу з'їдять! Не хочу! - Чублик тихо засопів, одвернувся, і в очах його промайнула місячна ніч, вершечки лісу і крилаті парашутики з лип і кленів, які тихо спускаються на землю.

- Не з'їдять, не з'їдять! - голосно заперечив Сиз. - Навпаки! Їх так мало в морях і океанах, просто одинички, наших безцінних риб-світляків, що їх треба берегти найпильніше. Ну, якщо вам не подобаються вони, то от вам мирна картинка - кальмари. Гляньте, зараз я потривожу одного очеретинкою, і що він зробить.

Сиз пригнувся, навіть умочив у воду свого сивого вуса і обережно, з чаклунським виглядом поліз очеретинкою під воду. Прикусив язика, показав Чубликові: зараз! Зараз ми його подратуємо!

Великий кальмар лежав на дні. Весь майже прозорий, з невеликими щупальцями на голові. Видно, він любив поспати так же солодко, як Сиз над мудрими книгами. Кальмар собі спав, прикопавшись у піску, і скидався під водою на скляну зеленувату трубку з вусиками. Та тільки очеретинка повисла над ним, як він, немовби від електричного удару, вибухнув, зметнувся усім тілом і викинув угору густу хмарку світла. Ні, Чублик ще ніколи не бачив такого: у воді - хмарка світла, вона розпливалась, розгорталася, відсяваючи найніжнішими, найтоншими небесними барвами й відтінками. Але ще одно: в ту хмарку зметнувся і сховався кальмар, світло огорнуло, заступило його і понесло кудись геть.

- Га, ловко сховався? Ото ж бо, Чублику, вникай! Вникай і частіше заходь до мене. . . А ось, прошу, на хвилинку зупиніться, його брат - знаменитий японський кальмар. Уявіть: ніч, пекельна темрява, і от пливуть стомлені рибалки і бачать: десь на дні, на хтозна- якій морській глибині, лежить велика таріль. І світить. На сотні метрів світить, крізь ніч - таким яскравим, таким пронизливо-голубим світлом. Кальмар! То кальмар випускає із свого тіла сяйво. Морський місяць - так називають його рибалки. . . Сюди, сюди, Чублику! Тут вам нове диво: морські зірки, голотурії, морські лілеї - і всі вони горять, спалахують, перемовляються живим підводним світлом. Ах, треба бути поетом, щоб передати всі ці барви, всі відтінки, всю силу і красу світіння тільки її, морської голотурії! Та я, мабуть, вас

стомив? Правда, стомив? Прошу, ходімте за мною, осьде сюди, в цю маленьку кімнатку. Тут ми трошки відпочинемо.

 

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

 

Сиз XII знайомить нас з рідною сестрою Мармусією,

замовляє три чашечки кави корохоро і висловлює

кілька мудрих думок. Під кінець він обмінюється

з Вертутієм цікавими подарунками

 

Вони пройшли у кімнатку-боковеньку, що скидалася на низький підвальчик, і всілися в м'яких кріслах.

- Мармусіє! - погукав Сиз. - Прошу вас, принесіть нам дещо із тих запасів, із світлячкових мальків і гібридів, які ми показуємо тільки найкращим гостям. А заодно приготуйте три чашечки кави корохоро.

Ввійшла висока, пряма, надзвичайно сухорлява стовусиха. Не сказати б, що їй дев'яносто років, ну хіба що від сили сімдесят. Вона була вся в чорному, тільки білий комірець облягав її тонку шию. Та ще біле сріблясте волосся було гладенько зачесане назад. Говорили, що в молоді роки вона їздила в Юхландію, вчилася там в королівському коледжі і, мабуть, звідти вивезла деяку холоднуватість, гордовиту поставу і не стовусівську стриманість у розмовах і жестах.

- Корохоро приготуйте, дорога Мармусіє, так, як я люблю: густенько, густенько і з жовтою плівочкою! - нагадав їй Сиз.

- Ви хочете сказати, - холодно перепитала Мармусія, - щоб я влила туди березового соку?

- Атож, атож, березового соку!

- І додала краплю тернового молочка.

- От, от, от! Саме тернового молочка.

- І всипала крихту тим'янових зерен!

- О-во-во! Саме крихту тим'янових зерен!

- І присмачила зверху тертими горіхами?

- Правильно! Правильно, Мармусіє! Саме так: коли кава закипить і почне вже загусати, тоді зверху посипте, потрусіть товчених горіхів, легенько посипте, щоб вони, знаєте, пудрою, пудрою лежали на жовтій пінці. Особливо на краях!

- Так- от! - випростала спину Мармусія і холодно глянула на Сиза. - Все це я знаю сама. Знаю з шістнадцяти років, з королівського коледжу. І пора зрозуміти: не гідно підказувати вашій сестрі, яка все життя готує каву корохоро і подавала її самому Чуй-Голованові.

Мармусія стисла губи і вийшла з кімнати. За нею війнуло холодом і неприступністю.

- Діду, - тихо шепнув Чублик. - А хто то такий був Чуй-Голован?

- О- о! - настовбурчив брови Вертутій. - То був найбільший у світі шибайголова, страшний відчайдух, спортсмен-тарзанник. Стрибав на тарзанці через прірви. І що виробляв! Якось, пам'ятаю, восени те було, кхе-кхам! Зібралось повно лісового народу. І от він летить на тарзанці, над головами, аж вихор несеться за ним, і раптом - хоп! - підхопив Мармусію на льоту і через глибоченний каньйон на руках переніс. У повітрі! М-да-а, відлітав коханий. . . Зламав собі голову. Мармусія (чував, що вона була його нареченою) от уже п'ятдесят і ще тридцять років не скидає чорного плаття-жалоби. . .

Посиділи трохи мовчки, кожен заглибившись у своє: хто згадував рибу з хитрющим ліхтариком на носі, хто уявляв собі, як зараз перетовчуються горішки і сиплються в густу запашну каву. А хто просто сидів і філософськи промовляв до стелі:

«Кхе- кхам!. . Воно що ж. . . Воно, звичайно, якщо той, то воно, звичайно, може-таки, і той. . . »

Після довгої паузи Вертутій відкашлявся і, все ще солодко й замислено дивлячись в стелю, спитав з властивою йому одвертістю:

- Сизе, давно я вас хотів перепитати: от для чого ви розводите світлячків? Ну от ви їздите по світу (і нові калоші колись згубили в болотах Берберу, і крокодил вам одпоров половину плаща і з'їв капелюха), а ви все їздите, збираєте всяких світлячків, вирощуєте їх у теплицях, а потім. . .

- Як?! - підстрибнув Сиз, і його сива чуприна гнівно й погрозливо настовбурчилась. - Як? - повторив він. - Я вас не розчув, Вертутію, чи мені, може, здалося? Ви спитали: навіщо? Дозвольте, дозвольте! А чому я вас не питаю: навіщо, так, так, навіщо ви розводите свої вітрячки, і вже сорок років їх розводите, і вже розвели їх п'ять тисяч сімсот, чи то пак, сім тисяч п'ятсот, і от скажіть мені: навіщо. . .

- Ну- у, - прогув спантеличено Вертутій, видно, не сподіваючись, що своїм простим запитанням накличе на себе таку бурю й грім.

- От вам і «ну»! От вам і «ну» після вашого страмного «навіщо!» Хе, «навіщо» питають! Та ви знаєте?. .

Сиз аж сперся на лікті, протинаючи Вертутія наскрізь своїм обуреним поглядом. Вуса і сива чуприна у Сиза наїжачилися білими колючими голками. (Колись мені в Африці знаменитий мисливець Васько Дегаман сказав: «Якщо в лева піднялась щіткою шерсть і здибилась грива, не підходь, обмини його, бо він не збирається з тобою жартувати». Щось подібне творилося зараз і з нашим Сизом. . . ) Та Сиз раптом відкинувся на спинку крісла, засміявся і вже іншим тоном, з гіркою остудою після вибуху, промовив:

- А щодо мене. . . Ну що ж, дозволю пояснити, коли це не ясно деяким доволі нетямущим головам. Слухайте. Я можу без гуркоту, без диму, без дротів залити всю землю світлом. Так, так, не ворушіть бровами, Вертутію, не дивуйтесь. У мене скрізь: у залах, в галереях, в корчі, на сходах до озера - скрізь у мене світять, ви думаєте, що? Прості лісові світлячки. А якщо розвести їх, то знаєте, можна освітити не тільки всі корчі й притулки на Довгих озерах, а й далі аж до Щербатих скель. І яким світлом! Не гримлючим, не димлючим, не давлючим, а щирим, просто ласкавим світлом. Це раз. А друге. Хоче те: я можу увесь світ завалити рибою. Найсмачнішою, найпоживнішою рибою. Атож, атож, не робіть круглі очі, Вертутію! Ви бачили у мене риб, які фантастично світять у морській воді. Так-от, вони можуть мені приманювати, кликати в мої сіті цілі табуни добірної сайри, сардини, ставриди. А як треба, вони відганятимуть від хижих ловців ту ж таки рибу, зберігатимуть її для нащадків. А третє, хочете, я можу. . .

Ми так і не дізнаємося, на що здатний ще наш мудрий Сиз XII, що він може зробити, загинаючи третього, четвертого, п'ятого і десятого пальця, бо тут зайшла в кімнату його сестра Мармусія. В одній руці вона занесла срібну таріль з чашечками, а в другій - перламутрову скриньку, накриту зверху білою хмаркою. І те й друге поставила на стіл.

Білу хмарку вати зняла. І от!. .

Чублик розгубився, до вух запалав, запалав на лиці жаром-медом, не міг одірвати очей. Бо в тому ящичку, в м'яких гніздах на білій ваті лежали. . . Ні, не лежали, а сяяли, сміялися, горіли - вишнево, кармінно, лимонно! - маленькі світлячки. І видно було, що вони з простого дерева, а тільки ж - які барви і яка несподівана, яка сильна гра сяйва!

- Це я сам! Це я сам вирощував. У підземній теплиці. Таких світлячків у лісі нема. Нема таких у світі! - гаряче шепотів Сиз і закохано дивився на блиск, на сіяння вирощених ним світлячків, які лежали один коло одного у білих ватяних гніздах. - О- о, там у мене, Чублику, в підземній оранжереї, є такі дива дивенні, я колись тобі покажу. Ну як, подобаються? Правду кажи!

Хіба треба було питати? Чублик утопав очима в тих розкошах, в тих синіх, золотих, пурпурних жаринах-вогниках.

- Що ж, я дарую тобі, Чублику! Бери! Ти їх пороз кладай дома в ліхтариках, в кімнаті на стінах. Побачиш, як спалахне і засяє у тебе в корчі царство нічних світлячків. Тримай! Тільки водою підмочуй вату, не за будь!

Чублик узяв спіднизу ту скриньку і до діда Вертутія поглядом: як же його? Куди ж його? Може, від сяйва, а може, від негаданого щастя Чублик сам раптом спалахнув і засвітився, як нічний світлячок в темряві.

- Сизе! - піднявся з крісла Вертутій. - Ти мені вибач, кхе- кхам, може, я і не той, і не теє щось бовкнув, все те з душевної простоти, воно в мене буває. А тільки ж я ба чу. . . Оце радий онук, і в мене на душі - просто сіяніє. Тож дозволь і нам, значить, скромний наш подарунок. . . тобі і дорогій нашій Мармусії, осьде він, о!

Вертутій розгорнув пакунок і поставив на столі. . . Поставив перед очима Сиза й Мармусії веселий, живий, золотистий вітрячок. Саме золотистий, бо зроблений він був із сухої, добре вистояної на сонці очеретини.

- Вітрячок, кхе- кхам, скажу вам, з великим секретом. Я бився над ним двадцять два роки. Ось дмухніть на нього, дмухніть! Всі вітрячки на світі крутяться як? За вітром крутяться, клянусь вам честю, тільки за вітром. А я мудрував, і так і сяк прилаштовував крила і от зробив, зробив- таки - проти вітру крутиться! Ага, попробуйте дмухніть сильніше! Не бійтесь!

Дмухнув Сиз, навіть сувора Мармусія підійшла, стулила губи грамофончиком і легенько дмухнула (і тут же холодно відступилась, показуючи, що вона далека від їхніх дитячих забав!).

Вітрячок захурчав, золотисте коло замиготіло-заспівало на столі.

Сиз радісно стовбурчив брови, дивився, і хтозна, чи він справді вірив, що цей вітрячок - єдиний у світі! - крутиться навпаки, проти найдужчого вітру, чи просто радів: є у нього ще один симпатичний млинок! Він сказав, що буде берегти його, поставить на дах поруч із старим вітрячком, і хай вони крутяться разом: один за вітром, а другий проти вітру!

Очеретяний вітрячок швидко лопотів, золотим клубком накручував тиху пісню, Мармусія спохопилася, нагадала братові:

- Припрошуйте гостей. Кава холоне.

Сказала і стала поважливо збоку, з рушником на плечі.

Ах, яка то була кава! Губи злипалися, а від запаху крутилося в голові! Я пив таку каву тільки в Багдаді, у затінку під верблюдом, з одним аравійським приборкувачем змій, який доливав у чашечку крапель десять чорної киплячої смоли. То був смак, то був запах, а це!. . Чуб- лик пив і прицмокував, дід Вертутій пив мовчки і сопів, а Сиз XII відсьорбував з чашки маленькими ковтками, і щасливі сльози котилися по його щоках.

Подякували Мармусії, поставили чашки на срібну таріль, і тоді Вертутій сказав, що він запрошує Сиза до себе в гості на Верхнє озеро, покаже йому нові вітрячки.

І Сиз, який недавно, як нам здається, щось таке вигукував про ті легковажні торохтійки-вітрячки, встав, з великою радістю розчоломкався з Вертутієм і сказав, що він більшої втіхи не має, як посидіти у нього десь на бережечку, відпочити серцем, послухати, як виспівують на всі голоси його стонадцять млинків і вітрячків.

Всі гуртом встали з- за столу, дружно пішли, і тоді Мармусія покликала Сиза, суворо нагадала йому, щоб він вернувся, закутав горло. Літо літом, та з його простудами. . . А потім - хай будуть обережні, бо хтось ходить, никає круг їхнього двору і чогось крадькома, мов злодій. . .

Вона провела брата в насторожено-тиху ніч і довго ще стояла на дверях, тривожна й сумна, прислухалася до перелуння кроків на сходах, до шарудіння в кущах. Зараз, коли її ніхто не бачив, вона вже ні від кого не крилася - слухала і прикладала до очей вогку, напахчену духами хусточку. Не вірте, що в неї холодне і неприступне серце. Після коханого Чуй-Голована, який розбився на її очах, нема і не було у неї дорожчої істоти за брата Сиза. Вона готова була сидіти над ним всю ніч, тобто, пробачте, весь день, сидіти з в'язанням в руках, стерегти сон і спокій милого брата, аби тільки не сповзла з нього тепла ковдра, не зсунулася подушечка, не заскрипіла віконниця. Вона кидалася на кожен найменший шерхіт чи звук, навіть якщо пролетіла над ліжком муха. А її холодність, її шляхетна неприступність і гордовитість. . . Ну що ж, видно, таке вже там виховання, у тих юхландсь- ких коледжах. . .

Мармусія з тривогою провела свого брата до озера, глянула на кущі ожини, де вона була помітила недобрі причаєні тіні. Ніби відчувала вона всім серцем, що бідного Сиза чекає цієї ночі не одна пригода.

 

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

 

Сиз XII, Вертутій і Чублик пливуть

до Верхнього озера. «Не пущу! Веслуйте сюди!» -

гукає з берега Хвороша. У царстві динь

 

Вони вийшли за ворітця; густа темрява обступила їх; Чублик раптом оглянувся і здивовано вимовив:

- О! А то хто стовбичить? За кущем! І блимає, зирить на нас очима!

- Ти диви! - зупинився Сиз. - Правду казала Мармусія: наче вовки. Звідки вони тут взялися? Ану, стривайте, я їх веслом. Ар- ра!

Сиз махнув довгим веслом, і двоє в кущах, якісь волохаті, підплигнули високо вгору, з шумом і тріском кинулися геть від берега, в чагарі.

- Ач, таки приблудилися до наших країв сіроманці, - стривожено мовив Сиз, а потім розсміявся, згадавши, як чкурнули оті двоє в ліс. Ніхто в темряві й не додивився, що то були зовсім інші розбійники, ще страшніші а лісових вовків-сіроманців.

Скоро про ту пригоду й забули. Бо над озером стояла тиха чудесна ніч. У таку пору хіба можна було думати про щось страшне й погане? Тишею, чарами ночі впивалася ваша душа. Гляньте! Повний місяць плив у небі і світив червоно мов жар. Падали на воду темні тіні від сосен, і золота доріжка стелилася від берега до берега.

Товариство наше спустилося до озера. Легкий гостроносий човен дрімав на воді, прив'язаний до прикорня. Кумкали жаби, сухим тріскотом заливалися цвіркуни в прибережних травах.

Вертутій сів за весла, Чублик вмостився попереду (він не випускав із рук свій скарб, перламутровий ящик із мерехтливими, із живими світлячками). Сиз поважно розсівся позаду, щоб спокійно попихкати люлькою, милуючись, як дим довгою змійкою стелиться ген позаду над водою.

Відштовхнулися від берега, попливли. І поплив за ними повен місяць, попливли тіні від сосен, золота доріжка перебігла, виблискувала, наздоганяла їх. Вода тихо хлюпала, булькотіла десь за човном. Сонно скидалась риба, і така тиша, така благодать були розлиті над озером, що Вертутій кахикнув, а тоді сказав: «Ніч яка гарна. . . » І, легенько підгрібаючи веслами, замугикав густим баском, як джміль на дощ.

Човен легко й нечутно, як птах над водою, плив сонним озером; від берега тяглась до нього, виблискуючи жаром-мерехтінням, червона доріжка, а Чублику здавалося, що то місяць грається з ними, держить їх на прив'язі, на золотому перевеслі.

Такої ночі не можна було мовчати, хотілося озиватися, аговкати, кликати таємничі тіні з-під берега, перемовлятися добрим словом. І Сиз з Вертутієм згадали минуле, згадали старі бувальщини, а потім потроху-потроху та й перекинулись на суперечку. Була в них давня, болюча, одвічна суперечка, а саме: хто перший поселився на берегах Довгих озер - тривуси чи стовуси? Сиз з найглибшою переконливістю доводив, що першими прийшли на береги Довгих озер саме стовуси, і не хто інший, а його предок Сиз Стовус І. Він тут відкрив у глушині першого корча, заснував державу-поселення і, встромивши у пісок патерицю, вимовив: «Отеє єсть і пребуде навіки наша земля, вода і гриби». (В хроніках сказано, що Сиз І до нестями любив гриби опеньки). А вже потім поселився трохи далі, в Трьох Соснах, стовус Варсава, за ним стовус Лапоня, а ще далі інші. . .

Вертутій вдарив себе по коліну, розсердився і загримів: навпаки! Прийшли першими його предки тривуси, і не на лівий берег, де стоїть тепер Сизів корч, а на правий, осьде сюди, де зараз вітрячки Вертутія і де грядки Хворощі. Отако було! Тривуси прийшли перші, і саме його предок, Вертутій Мукомел, закопав на березі камінь і сказав: «Отеє тут я поставлю першого водяного млина».

Тепер уже Сиз підскочив, захитав і мало не перекинув човна. Вибив сердито люльку, підсунувся ближче до Вертутія. Взяв його за поли, і вони загукали один одному на вухо. Зараз вони зштовхнулись на тому, чого і звідколи стовусів називають стовусами, а тривусів тривусами.

Вертутій пихкав, гудів, як з труби, і казав, що його предки древніші, і більше скидаються на лісового царя Оха, і що носили вони здавна густі бороди і довгі руді вуса. А стовусам, Сизовим родичам, з лівого берега здавалося, що у Вертутієвих дідів- мукомелів не борода і два вуса, а просто три вуса.

- Як?!

Сиз уткнув люльку в рота та так і завмер. Виходить, Вертутій звинувачував його предків у недотямкуватості або принаймні у поросячій підсліпуватості.

Від такої образи місяць сипнув Сизові в обличчя червоного жару. І Сиз вхопив Вертутія за петельки і крикнув на вухо:

- Та ви знаєте?! Ви знаєте, що в хроніках сказано?! Вине тривуси, а тригуси, від трьох гусей, гусячі ви голови!

- А ви, а ви? Сто волосинок у вас на бороді, і тих, нещасних, немає, ото ви й стовуси такі!

- Ага, ви так?

- Ага, і ви так?

Сиз і Вертутій звелися на рівні ноги. Сиз шарпнув найкращого друга до себе, найкращий друг - Сиза до себе, човен похилився- похилився набік та й зачерпнув води.

Шелесь!

Шубовсь!

Вертутій з розмаху - беркиць спиною за борт!

Сиз наче хотів ухопитись руками за місяць, сплеснув над головою в долоні - і теж з виляском! Догори ногами! Але бризки над озером!

Стихло. . .

Тільки кружала побігли, та Сизові вуса гойдались на воді, та злякане пирхання й булькання.

І дзвінкий голос Чублика:

- Світлячки, світлячки, світлячки ж мої! Рятуйте, ловіть їх! Ряту!. .

Кумкали жаби, перегукувались цвіркуни на березі.

І пливли, пливли озером Чубликові світлячки, легенько погойдувались у білих кубельцях із вати. Та ще коливалась під берегом золота доріжка, і здавалося, стиха усміхався з неба червоний місяць.

Перший випірнув здоровань Вертутій. Вода шумнула з нього ручаями, вилилась із вух і носа. Він голосно чмихнув, аж луна покотилась берегами, і сказав: «Бісова мама! Здається, я трохи намок!» Оглянувся. Посеред озера на темній воді лежав догори дном човен; його просмолене днище виблискувало під місяцем, як спина акули.

Вертутій догнав його, перевернув, поставив на воду. Ще раз оглянувся: ніде ні душі. Тільки світлячки ви- гойдувались на воді. У білій ваті, як у білих блюдечках.

- Сизе! Чублику! Де ви? - пролунало над озером. Хлюпнуло сильніше - то Вертутій набрав повні легеніповітря й пірнув. Витяг із дна мокрого й холодного онука. Довго кректав, поки підсаджував у човен круглого ідобре натоптаного Сиза.

Зраділи, що всі живі й здорові. І не відпирхувались, не викручували сорочок. Швидше кинулись виловлювати світлячків. Підпливали човном і по одному визбирували їх, а Сиз смоктав мокру люльку і втішав Чублика. Нічого, нічого, казав, не бійся, синку, вони не втонуть. А що вата трохи підмокла, то навіть краще: вогкі, вони сильніше світитимуть. Я так завжди й роблю, зволожую їх саме о такій порі, коли місяць високо і вода поймається легеньким туманом. . .

Одне слово, виловили всі світлячки, попливли далі між темними стінами сосен, між дубами, які громадились високими шатрами над самісіньким берегом.

Колись тут була долина і текла долиною невелика «ічка. Та весняні води залили все старе річище; з глини, з піску, з повалених дерев нагорнуло весною загати; і от довгим шнурком, одне за одним, розлилося тоді троє озер. Стояли вони чисті й глибокі; коли падав на дно Жовтий листок осики, той листок видно було хтозна з якої глибини, із самого дна. Одним з таких озер, а саме Нижнім, і пливло зараз наше товариство.

Знов увесь світ огорнула тиша. Місяць світив кругло і ясно.

 

 

Ой зійди, зійди, ясен місяцю,

Як млиновеє коло, -

 

ніжно й самотньо лунало з далекого берега, з лісу.

Хтось кликав, звертався піснею до нічного батька-світила. Співала, мабуть, молода якась стовусівка або тривусівка і так журно, так високо виводила голосом, що дрібна хвиля покотилась за водою і у всіх трьох на човні, у Сиза, Чублика і Вертутія, холодні мурашки побігли по тілу.

- Сизе, - під той журливий спів глухо й замисленоозвався Вертутій. - Ви мені вибачайте, товстошкірому, я знов, кажеться, щось не теє бовкнув. . . Воно в мене, знаєте, буває, кхем. . .

Сиз тільки гірко махнув люлькою:

- І ви мені даруйте на слові, дорогий Вертутію. Погарячкував, дуже я погарячкував і тепер каюсь в душі. . . Слухайте, що я вам скажу. Коли я пірнув у холодну воду і вже думав, що вмер, що втопився, я раптом згадав, чуєте, я раптом згадав під водою - в одній старій хроніці сказано: наші предки разом, так-так, саме разомвийшли до озера, в один день. . .

- От- от- от! І я такеє чував. Разом, разом вийшли! Ваші з того боку, наші з цього боку, ось тут вони зійшлись, зняли шоломи і перед водою схилили коліна. І так зрекли: «Отеє навіки-віки. . . без ворожнечі й сварки». І даремно ми з вами теє. . . за петельки. . .

Сиз аж крякнув з досади, картаючи себе в душі.

Обережно простягнув руку, ніби за люлькою. І раптом, в гарячому пориві, міцно й віддано стис широку лапу Вертутія, і вони вдвох завмерли в тому потиску рук, Щось між ними прокотилося, щось до сліз зачепило душу (щоб теє. . . ніколи. . . і ніяких сварок!). Мокрі, вони сіли тісніше, плечем до плеча, і вдвох, щиро й віддано, задивилися в небо.

А човен плив тихо під місяцем, розсікаючи світлу гладінь озера.

Минули крутий берег, де висіло над водою старе перетрухле коріння, обвалені корчі, де чорніли ями і вибиті хвилею печери і де, на думку Чублика, ховалися химороди, поторочі, голопуцьки, блуді, сопухи та інші сновиди ночі.

Раптом берег вирівнявся, заблищала біла піщана коса, запахло з невисокого зеленого пагорба домашнім димком. Хтось стояв на косі з великою лійкою і гукав:

- Ви куди?! Безсовісні! Не пущу! Ану сюди, сюди підгрібайте, до мого берега! Де це видано: пливти повз мій корч і не заїхати? Та хай мені ноги всохнуть, якщо вас відпущу!

Вертутій весело і безнадійно махнув рукою: отут ніяк не проскочимо! Коли Хвороща помітив, не трать, куме, сили, повертай до його берега. Неодмінно затягне, всадовить і буде вгощати вас динями, і хоч просіть, хоч благайте - не відпустить.

Повернули човна, попливли на гук веселого й гостинного Хворощі.

Хвороща стояв коло води голий, в червоній папуаській пов'язці. Розкішний пучок петрушки стирчав у нього за вухом. Видно було, що він не сидить, як дехто, в підземних музеях, а все життя клопочеться на повітрі, коло своїх грядок. Від циганського сонця - місяця - Хвороща засмаг до синього, до фіолетового блиску. І був схожий (не тільки глянцем шкіри, а й товстеньким животом) на добірного синього баклажана.

Як майже всі товстуни, він любив добре попоїсти і мав дуже веселу вдачу: на кожне ваше слово, смішне чи не дуже смішне, він не просто сміявся, а наче котив, пускав у берег своє могутнє «го-го!», і воно, оте «го-го», вистрибувало аж до води веселими обручами-колесами.

Одне слово, Хвороща не дав отямитися гостям. Одразу потяг їх до куреня. І не встиг Чублик розтулити рота, щоб похвалитися своїми світлячками, як господар припхав з городу першу диню.

- Ось вона, королева столу! - засміявся до гостей. - Диня з начинкою! Ви ще такої ніколи не куштували! розсідайтеся! Зараз пригубимо! Бо це диня не проста, а диня з галушками! Для вас зберігав!

В один мент Хвороща розрізав диню і висипав у велику миску справжні і навіть гарячі галушки. Миска запарувала розімлілим гречаним тістом. Видно, Сиз хотів його спитати: «Як? Звідки галушки в дині?» - та тільки поворушив довгим вусом, як Хвороща йому, а потім усім ткнув у руки дерев'яні шпички і запросив:

- Почали! Призволяйтесь! Кажуть: благодареники завареники, а я вас галушками частую, їжте! Наштрикуйте по три, бо по дві мало! І не питайте, секрету невідкрию: я ці галушки з пуп'янка в диню вкладаю, вонитам і росли в ній, разом із динею.

Він підхопився і швидко промовив:

- Сидіть! Це тільки прикуска, а зараз буде щось більш тривкіше.

Вкотив з городу другу диню.

- Ах ти, моя красунечко! Гляньте: диня- верблюд! Звесни викохував її на чистому піску, поливав тільки при світлі місяця.

Чублик глянув і трохи аж сторопів: перед ним справді лежала величезна двогорба диня- верблюд. Геть- чистісінько схожа на верблюда: горбкувата, м'яка шкіра і вся-вся покрита золотими ворсинками, на яких зблискувала холодна роса.

- Дружно! Взялись! - примовляв Хвороща. - Не бійтесь, їжте просто із шкуркою, із золотими ворсинками. Весь смак у тих ворсинках, в отій росі. Ах, який запах, ах, як солодко тане в роті, ви покуштуйте - уммм! Цепросто сон, це щось незвичайне, я два роки прищеплював, пересівав, поливав, щоб на ній купками, купкамивиросли оці духмяні золоті ворсиночки.

Він говорив, а сам відбатовував чималі скибки і кожному в руки: беріть, їжте, пригощайтесь, пригублюйте, куштуйте, благословляйтесь, смакуйте!

Аж не вірилось: лежала перед ними диня, як горб, а за Хворощиними примовками, за веселими його припрошеннями і не зоглянулись, як ум'яли її. Змели все, навіть шкурки з'їли.

Хвороща вкотив третю диню. Стривайте, хіба ж це диня?

Чублик навіть рукою помацав: ніяка не диня, а великий глиняний глек.

- Правильно! Правильно, синку! - весело погоджувався Хвороща; він сміявся і в своїй папуаській пов'язці, з петрушкою за вухом аж блищав фіолетовим глянсем від радості. - Правильно, глиняний глек! Я їх тисячами виліплюю на березі і вирощую в них дині. . . Брате Вер- тутію, давайте піднімемо її і трохи стукнемо.

Вдвох ледве- ледве підняли вони глиняний глек і легенько стукнули об долівку. Глек розколовся. І коли відколупнули один черепок, а потім другий, третій. . . Ні, Чублик ніколи не бачив такої ніжної, такої прозоротон- кої лимонно- жовтої шкірки у дині. Здається, вся диня була налита медом. Вся вона світилась, мов сонце, і навіть жовті насінинки (ізсередини!) теж просвічувались - їх видно було крізь товсту медову м'якоть.

- Пригощайтесь, пригощайтесь! Як кажуть: нехай вам здоров'я прибуде. У ручки, у ніжки і в животик трішки! А я вам зараз ще одну. . .

Хвороща вкотив четверту диню, диню-кавун. Це диво природи треба було їсти так: добре поколотити її в руках, надрізати і спочатку випити зсередини густий-густющий сік, від якого самі злипались губи; потім вийняти червоного «діда», отого, знаєте, що весь у сріблястому морозі, - і з'їсти. А тоді вже братись за скибки, кожна, як лікоть завбільшки, і кожна пахне солодощами кавуна і разом - осіннім ароматом дині.

Ще не впорались з одним добром, як Хвороща вкотив п'яту диню, вертутівку. Сказав, що такого богатиря - диню- велетня з головою, з жовтим обідком посередині і наче з руками, підпертими в боки, - він виростив у себе на погребищі і назвав на честь брата Вертутія верту- тівкою. Тут же розпанахав «брата Вертутія» на товсті скибки - диня розпалась віялом і зайняла півкуреня. З'їли півдині і тут. . .

- Не можу! - застогнав Вертутій. - Спасибі, любий Хворощо. Від серця спасибі, наїлись. Хоч і в мою честь названо, не лізе. Ви ж знаєте, мудро сказано: людина не скотина, більше відра не з'їсть.

- З'їсть, з'їсть! - підкладав і підкладав скибки Хвороща. - На вашу мудрість у мене є краща мудрість, послухайте: черево не дерево, роздасться.

І Хвороща вкотив ще одну диню, диню- відьму, а тоді й останнє своє диво - диню, яка виросла на груші.

- Та не можу! - вже криком закричав Вертутій. - Чуєте: на мені все тріщить! І очі рогом лізуть!

- Нічого, нічого! - припрошував невтомний Хвороща. - А ви потихеньку, а ви полегеньку, пропихайте, пропихайте в рота. Воно полізе, воно вміститься. Знаєте, в животі, як на вечорницях: де сто потісняться, знайдеться місце сто першому!

- Лопну! Ось зараз лопну! - завертів головою Вертутій, шукаючи порятунку, як той ведмідь, котрого притисли рогатиною до дерева.

Він глянув на свого онука: у бідолахи очі геть посоловіли, ще одну скибку з'їсть - і сам стане динею. А в кутку стогнав Сиз, розлігшись на соломі й розкинувши широко ноги. Він тяжко дихав і просив:

- Браття! Закуріть мені люльку! Не можу. . . Ніяк не підніму руки. Все тіло динями об'їлося. Сплу. . .

«Сплу» - то в нього так вимовилося «сплю». . .

- Тікаймо, товариство, - зашепотів Вертутій, коли Хвороща побіг за новою динею. - Тікаймо зараз, хоч повзком, хоч на чотирьох, бо тут і загинемо, - ми ж тільки прикусювали, а зараз Хвороща буде по-справжньому нас вгощати. . .

Хвороща котив «слона», а ногою підпихав здоровенну диню-кокос, коли раптом побачив: його милі гості, взявшись попід руки і клишоного заплутуючись у густому гудинні, бредуть баштаном до озера. От вони повернулись і вже без голосу закивали йому здалека (а очі й губи у них злипались), щось вони бурмотіли, мовляв, спасибі, дякуємо, до побачення, поспішаємо, більше анітрохи не можемо.

- Як? Та куди ж це ви? - ляснув себе по колінах Хвороща. - Ви ж голодні! Ви ж нічого не пробували! А диня-лутовка? А диня-макітра? А ви ж не смакували ще диню з горобцями!

Він погнався за гостями, підкочуючи якусь зелену плескату диню-печерицю. Гості оглянулись і що було сил через гудиння, бур'яни, рівчак, через болото чкурнули до берега і один за одним попадали в човен.

- Ху- у!

- Хо- о!

- Ох- хо- хо. . .

А Хвороща стояв під місяцем, з німою образою дивився на них, до неба піднявши руки. І вже коли човен відплив, загукав:

- Та що це за людоньки? Що це за гості мені? Спішать! І куди поспішати? Ну посиділи б, погомоніли б гарненько. Чуєте? Егей, чуєте? На ту неділю у мене велике свято динь. Гуртом приїжджайте! І кличте сусідів! Отоді засядемо в курені - на цілісіньку ніч!

Хвороща зітхнув і побрів городом. «А оглядини?» - згадалось раптом йому. Отакої! Не показав гостям городу! А хотів же показати їм, та хоча б юному отрокові, де в нього ростуть дині, - на плоту, на даху, на колодязі. Одна диня залізла навіть в димар і сидить там, як сова в дуплі, а дим з корча виходить у нього крізь двері і стелиться низько городом. А ще показати, як ростуть у нього на городі дині-глечики, дині-діжки і дині-бутелі. І ви думаєте, то все? А найбільша диня-ворота, яка затулила собою увесь перелаз? А диня-піч, що залізла в хату? А жінку свою показати Динаїду Купайлівну?

- Ого-гов! - склав долоні і крикнув Хвороща за високу піщану косу. - Повертайте сюди, сю- ди- ги! Я вам щось пока- жу- у!

«Ка- жу! Гу- гу! Уг- гу!» - розляглася луна темним лісом. А човен плив собі далі, плив золотою доріжкою до Верхнього озера.

 

 

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

 

Дорога на Верхнє озеро. Перегук звірів у темряві.

Розмови про дикого лісового приблуду.

У царстві вітрячків

 

Коли вони попадали в човен, стара просмолена довбанка сіла у воду так, що темна поверхня озера зливалася з бортами й вигойдувала хвилю десь високо, перед самим носом у Чублика. Ще б трохи - і вони перекинулися б геть, і хтозна, чи виринули б живими з таким вантажем динь.

- Не совайтесь, не ворушіться, кхем, - тихо упрошував Вертутій, - А я легенько підгрібатиму.

Вибрались на чисте плесо, і човен важко поплив, як пливе стара бобриха, у якої виглядає з озера тільки темна спина і кінчик носа.

- Брате Сизе, у вас немає шнурка? - неголосно спитав Вертутій.

- А кого ви хочете в'язати?

- Себе. Всі ґудзики на мені тріснули. Вибачайте, штани в руках держу.

- От Хвороща! Щоб йому коти мед носили! Так нагодував!

- Від щирої душі! Щоб не казали - голодні!

Сиз і Вертутій засміялись. А Чублик мовчав. Бо все у нього злиплось від густого солодкого соку - і пальці, і губи, й очі. Він подрімав трохи, та навіть дрімаючи, легенько притулившись щокою до дідової спини, пильнував за своєю коробкою: чи цілі його світлячки, чи не попливли вони знов за водою?

- О! А то що? - прокинувся й оторопіло спитав він, кліпаючи сонними очима. - Діду, гляньте! Знов у кущах. . . Наче два здоровецькі лампіриси. . .

Сиз і Вертутій повернулись на його голос. На високому березі з темних густих кущів знов щось блимало - двома величезними голодними вогнями.

- Ти диви, - притишив голос Сиз. - Мабуть, ті самі, щоми їх із двору прогнали. Вони що, за нами біжать? І гляньте, як отой перший хижо витріщився на нас, наче от-от стрибне у воду. . .

У ту ж мить над озером розляглось нудне протяжне

виття:

- Овв! Овву! Pax, pax!

Звір (чи хтозна, що то воно) стояв над кручею і вив на місяць, на човен, на наших подорожніх. А Вертутій швидше гріб і гріб далі од того лихого місця.

І раптом з іншого берега, з-під обваленого корча, блимнули ще раз на них такі ж недобрі вогні. І знов прокотилося над водою:

- Ов- ву! Ову- во- вов! Pax, pax!

На березі, в густій темряві, немовби перегукувалися лихі голоси, передавали один одному: пильнуйте! ось вони, лісові люди! пливуть повз вас!

І наче наполохана тими зловісними голосами, тут же виринула з темряви зозуля й низько, над самою водою облетіла човен, легенько черкнула крилом Сиза. Від кого вона застерігала його?

- Що ж то воно? Невже вовки, про які говорила Мармусія? - занепокоївся Сиз. - У наших краях давно вовків не було й не водилося. Та щось і не схоже воно на сірих, голоси зовсім не ті. Завиє, завиє, а тоді наче ножем покаменю: pax! pax!. .

- А ви чули, - прогудів Вертутій і з усіх сил наліг навесла, - ви чули оту стару історію про якогось дикого лісового приблуду, що колись тут над озером. . .

- Та ще б не чути! Він мого діда, Сиза Стоока, просто в корчі задушив. . .

- Ну- ну- ну! Розкажіть, як воно було, - підсунувся ближче Чублик.

- Та було, хай би над ним ворон крякав! Отак було. Як ніч, так і стало потикатися в наших краях якесь нічне страшило. Хтозна, з яких воно хащ, з яких боліт і трясовин приблукало. А тільки хиже й підступне - страх. Дух від нього смалений, вовчий дух, а тільки придивилися - не вовк. Ходить на двох лапах, шерсть у нього кудлата, а голова - наче людська. Та найстрашніше - всіх воно в лісі душило. До чого торкнеться лапою, тамі смерть. Підкрадеться з темряви, зирить: дід наш сивенький гриби збирає. Воно підлізе, мацне старого за спину - і дід впав, зчорнів, обвуглився весь, мов спалений корч. Торкнеться до дерева лапищею - і дерево вклякає. Хукне з рота в дупло - і пташенята бідні гинуть. Видно, не наше воно було, приблудне. От і хропло, бігало глухими ночами в нетрях і все живе у пущі топтало. Топтало і жерло. У нас його так і називали: Мертва Паща.

- Ти диви! - сторопіло оглянувся Чублик. - І довговоно в лісі блукало?

- Та довго, сину. І лиха накоїло чимало. Одного боялося кляте - світлячків, а ще більше - великих веселих вогнищ. Все розбійницьке, воно, знаєте, любить темряву, глушину, а тут раптом серед ночі - вогник. А де вогнику лісі - там пісня, розмови веселі, життя. От він, отой кошлатий приблуда, стане за деревом, одвернеться і хропе: страшенно його вогонь і наші стовуси дратують. Покинуть наші галявину, тоді він вискочить з темряви і давай світлячки топтати, лапами, лапами їх, а тоді землю гребе і вогонь засипає і теж лапами зверху. Страшно світляків не любив і боявся, гемон! Та цур йому, навіть на місяць зубами клацав! Як тільки місяць випливе в небо, він тоді в корчі одповзе і землю, землю гребе лапами, в небо кидав. Наче хотів і місяць погасити, щоб темно й страшно було кругом.

- Може, то болотний вовкулака? - глухо озвався Вертутій. - Кажуть, вони водяться в трясовині, в болотних прірвах, і не те що світла, а найменшої іскорки в лісістрахаються: од світла вони сліпнуть і гинуть. Візьми іткни йому вогнем під ніс - він так і скам'яніє, замре, на трухлявий пень обернеться.

- Хто його знає, - знизав плечима Сиз. - Я ж вам казав:наші теж думали, що то вовк або вовкулака. Аж ні. Щось, брат, страшніше: якийсь нічний сліпець - душогуб. Підкрадався і, де блимав над озером вогник або хоч маленький світлячок, - хропів, топтав його лапищами, а тоді в глушині, в темряві кидався на наших. . .

- Хм, навіжене! - стиха буркнув Вертутій. - Що ж то воно? І що з ним приключилося? Куди воно втекло-подалося?

- Втекло!. . Таке страховидло втече! Викопали наші яму, якраз там, за Кабанячою річкою. На дно кинули драну свитку одного сивенького діда - для принади. І кажуть: «Ви, діду, тут посидьте, в холодочку. А схочете гриби збирати - збирайте собі на галявині. А ми підемо далі за річку». Пішли. Тільки діда не покинули самого, сховали в рядно. І понесли з собою. А той лахматий приблуда як почув, що дід буцімто сидить в холодочку, очі хижо заблищали, він спрожогу - стриб на свитку! І в яму! Просто в залізні кліщі - лапами! Спіймався! Побили його наші кийками, на мотлох змолотили. Кажуть: хватить йому! Вже тричі дух спустив. І що ви думаєте? На другу ніч прийшли наші до ями, глядь - і сліду нема від приблуди! Втік, забитий з ями вибрався! Тільки залишив там недобрий знак: встромив над ямою патерицю, повісив на неї клубок чорної смаленої шерсті і проткнув той клубок стрілою з очерету. Щоб на ліс, на наші озера стріла показувала!. . Як побачив той знак старий Овид Варсава (а він був мудрий стовус, і онук його, наш професор Варсава, точнісінько в діда свого вдався), як побачив той знак, стемнів увесь і каже:

- Недобра прикмета! Ви знаєте, що цим знаком передав нам хижий душогуб? Він, гаспид, рече: «Я прийду до вас через стонадцять років, приведу з печер нових братів-приблуд, і ми стопчемо вас і ваші ліси дотла!»

- Ну, коли - то воно було! - загув розважливо Вертутій. - Воно, може, колись і було, та давно спливло. А може, це й просто вигадка або така давня пригода, що вже вся мохом обросла. Зараз не ті часи. Отроки наші лісові в школу ходять, та й ми з вами, кхем, вже не теє. . . У вас музей, а в мене вітрячків наплодилося, що ого-го!

- Воно, брате, не все, що старе, то й древнє, - мудро зауважив Сиз XII. - Буває давня пригода правдивіша і живучіша за теперішню. І я б думав, що все те старе ймохом побите, та от чуєте: оте нудливе виття-перегукування над озером. . . Щось на дуже погану пам'ять воно навертає. . .

Однак нічне виття віддалялось, затихало, глухло в лісах, і Чублик навіть подумав: а може, то йому спросоння здалося? Може, нічого й не було?

Вони вже підпливали до широкої греблі-загати. Похмуро здиблювалися вгору вивернуті колоди, корчі, кореневища, весь той чортолом, з якого було колись нагорнуто греблю. Між колодами ховалась принишкла темрява, і десь видзвонював струмок, збігаючи вниз під греблю.

Всі троє примовкли, обережно зійшли з човна. Вертутій взяв довбанку на плечі і сам, глухо крекчучи, поніс її нагору, крутим косогором у Верхнє озеро.

А ось і воно. Верхнє озеро. Ще більше, ще розлогіше за перше. І місяць тут світив ясніше, і береги розступалися ширше, а на берегах темними купами стояли верби, схиляючись гіллям до самої води.

Підпливли до мілкого піщаного берега. І здалеку почули: на березі щось рівно, басовито гуло, як гудуть бджоли на пасіці. То невтомно, день і ніч, працювало Вертутієве господарство: сотні, тисячі млинків. Вони хлюпотіли, перелопачували воду, співали, виторохкували, хурчали, - і все те зливалося в густе джмелине гудіння. Вертутій ожив, закахикав, швидше прив'язав човна і став покваплювати Сиза: ну як вам, мовляв, подобається музика в моїх володіннях?

Гарне місце вибрав для себе Вертутій! Під місяцем сяяв високий пагорб білого-білого чистого піску. І на пагорбі, який овівали вітри з усіх боків, стояв древній корч, ні з яким корчем його не можна було сплутати: на дверях, на віконницях, на димарі, на дашку - скрізь стирчали, тяглися вгору вітрячки. Були вони різні, великі й маленькі, були й зовсім мініатюрні, співали вони всі теж по- різному, бо зроблені були так: одні з дерева, інші з очерету, а ще інші - з кори, берести, червоного лубу,

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.