Сутність наукового пізнання полягає не в спогляданні опановуємий розумом суті предмета, а в діяльності з його конструювання, що породжує ідеалізуються обєкти

Обєкт пізнання, на думку Канта, не даність, а конструкція. Субєкт накладає на що поступає від органів чуття інформацію апріорні ідеї і схеми.

Стверджуючи активну роль субєкта в пізнанні, Кант вважав, що чоловік може знати тільки явища, тобто речі як вони існують у свідомості субєкта. Які ж речі самі по собі людина, на думку Канта, не знає і не може знати. Тому речі самі по собі для людини стають «речами в собі», непізнавані. У людини немає коштів встановити звязок між «речами в собі» і явищами ( «речами для нас»). Звідси Кант робить висновок про обмеженість можливостей у пізнанні форм чуттєвості і розуму. Форма чуттєвості і розуму доступний тільки світ досвіду. Світ «речей в собі» закритий для чуттєвості, і, отже, для теоретичного пізнання.

Основна проблема класичного трансценденталізму (проблема, в якій, як у фокусі, зосередилися сильні і слабкі, послідовні і суперечливі боку цієї гносеологічної концепції) полягала у зясуванні, яким чином суб `єктивні умови мислення можуть придбати обєктивне значення.Обєктивність знання, по Канту, створюється самим же свідомістю субєкта, завдяки здатності інтелекту зєднувати почуттєві представлення в рамках апріорних понять. А це у свою чергу, можливо завдяки єдності свідомості ( «трансцендентальної єдності апперцепції») його формальної апріорної організації, що не залежить ні від якого емпіричного змісту. «Субєктивність» і «обєктивність» в гносеології Канта нерозривні.

Однак проблема «трансцендентального єдності апперцепції» залишалася в ній відкритою, що і стало підставою для звинувачень Канта то в агностицизм, то в суперечності використовуваних ним понять, в еклектичному поєднанні субєктивізму та обєктивізму, ідеалізму і матеріалізму, агностицизму і гносеологічного оптимізму ... І ці звинувачення прямували на адресу мислителя, що поставив, напевно, найгострішу з усіх теоретико-пізнавальних проблем, не згладжуючи її кутів і не видаючи уявні рішення за подлінние23.

Деятелностний підхід до розуміння процесу пізнання в тій чи іншій мірі розроблявся в рамках філософських систем Гегеля і марксизму.Так, Гегель наголошував на абстрактно-деятелностний характер пізнання, абсолютизуючи творчу активність Абсолютної ідеї. Він трактував пізнання як розвиток і самопізнання світового духу, абсолютної ідеї.

Марксизм особливий акцент зробив пароль предметно-практичної діяльності в процесі пізнання, прагнучи подолати споглядальний підхід до розуміння процесу пізнання, який розробляли матеріалісти XVII-XVIII ст. Однак, стверджуючи, що процес пізнання - це процес активного відображення дійсності, зумовлений потребами суспільно-історичної практики, представники марксистської філософії робили більший акцент на слові «відображення», а не на «активну».

Довгий час у вітчизняних дослідженнях теорії пізнання як би не помічали той факт, що пізнавальний процес не вичерпується відбивних процедурами і сам результат - знання як образ пізнаваного часто досягається іншими за природою засобами або в тісній взаємодії з ними. Фундаментальними для процесу пізнання поряд з відображенням, постають: репрезентація - як амбівалентні за природою феномен одночасного подання-відображення обєкта та його заміщення-конструювання (моделювання); конвенція - як обовязкове подія комунікативної за природою, інтерсубєктивності діяльності пізнання; нарешті,інтерпретація, яка виступає не тільки як момент пізнання та тлумачення смислів, але і як спосіб буття, що існує розуміючи.

Пізнання як інтерпретація

Усвідомлення цього призвело до того, що в рамках сучасної гносеології сутність процесу пізнання все частіше розглядається як інтерпретація.При цьому субєкт пізнання розглядається перш за все і головним чином - як субєкт інтерпретуються, оскільки його існування і діяльність розгортаються не просто в обєктивній дійсності, але у світі створених ним образів, знаків і символічних форм, властивих самій структурі людського життя. Найбільш виразно таке розуміння процесу пізнання відображено в роботі відомого засновника філософської герменевтики XX ст. Г. Гадамера «Істина і метод». Проблеми пізнання філософії тісно переплітаються з проблемами та досвідом герменевтики, її когнітивної практикою, що має справу з мовою, текстами, значеннями і смислами.

Когнітивний досвід герменевтики, яка прагнула подолати абстракцію гносеологічного субєкта і традиційне «роздвоєння» на субєктно-обєктивним тні відносини, виявляється співзвучним сучасним тенденціям у розумінні процесу пізнання.

Сутність інтерпретації, на думку Гадамера, не вичерпується її операціонально-методологічної природою або тлумачать тексти діяльністю, але виходить у сферу фундаментальних основ пізнання і буття. Інтерпретація, за якою завжди стоїть субєкт, що задає і зчитує смисли, що висуває предметні гіпотези, поєднує в собі елементи б-партійних-екзистенціального підходу, який передбачає як володіння внутрішньої свободою, так і вкоріненість у культурі і соціумі, а також власне когнітивні - гносеологічні, методологічні і герменевтична - аспекти.

Таким чином, різноманіття підходів, що інтерпретують пізнавальну саму діяльність, є переконливим аргументом на користь того, що принципово невірно обіймати позицію, що вимагає визнання «привілейованих репрезентацій» (Р. Рорті) і подолання того чи іншого вчення про пізнання. Розгляд цих концепцій на метауровне і виявлення їх «місця» у когнітивному просторі переконує в непродуктивність їх протиставлення. Мова повинна йти про діалог, додатковості, виявленні можливості їх синтезу, розумінні різних підходів як різних іпостасей проблеми. Ця тенденція сьогодні досить добре виражена.

Методологічною регулятивом сучасної теорії пізнання може стати принцип додатковості.Застосування принципу додатковості як системоутворюючого принципу категоріальної структури епістемології призводить до ряду важливих наслідків. Класичні епістемологічні категорії і відносини між ними отримують нову інтерпретацію.

Наприклад, поняття «обєктивності» знання у все більшій мірі повязується з проблемою «конструюється» обєкта пізнання і, в свою чергу, з проблемами соціальної, колективної організації процесу «конструювання», апробації і визнання результатів наукових досліджень; проблема апріорних передумов пізнання набуває сенсу проблеми колективних форм пізнання, логічно й хронологічно попередніх індивідуальному «входженню» в розумові структури наукового знання ( «парадигми», ідеали і норми раціональності, «стилі мислення» і т.п.). Традиційні епістемологічні конфлікти між «обєктивізму» і «релятивізмом», «конструктивізмом» ( «інструменталізму») і «реалізмом», «раціоналізмом» і «ірраціоналізмом» можуть бути інтерпретовані як проблеми, які вирішуються в дусі принципу додатковості.

Це дозволяє сформувати розгорнуте, обємне уявлення про пізнавальної діяльності і про знання, де субєктом пізнання стає не частковий - гносеологічний, а цілісна людина пізнає, а знання не

зводиться до наукового, а передбачає також повсякденні, позанаукові, художні та інші форми, межі між якими мають «ковзний» характер. У філософію пізнання входять критиковані і відкидає класичної гносеологією і епістемологією феномени пізнання, під впливом критеріїв і норм класичної раціональності які опинилися «ізгоями», «маргінальними» формами. Це перш за все психологізм, історизм і, як наслідок, релятивізм; існування поряд зі знанням і сумнівом когнітивної віри, а також визнання одночасно з логічним дискурсом феномену розуміння та інтерпретації її не тільки в приватних - логіко-методологічних, але й екзистенційно-герменевтична, змістовно ціннісних сенсах.

Поиск по сайту: