Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Особливості біомів: тундра



Полярна пустиня.

Включає Гренландію, Антарктиду, Арктику, пн.. Канаду і узбережжя Гудзонової затоки.

Опадів випадає небагато (200–400 мм в рік), Сніговий покрив лежить

200–280 днів у році, а його товщина коливається від 20 до 50 см.

 

 

4.Флористичне районування суші Землі. Основні типи флори. Роботи Скоу, Енглера,Тахтаджяна. Під час вивчення флори важливого значення набуває аналіз ендемічних та реліктових видів у її складі. Саме ендеміки та релікти зумовлюють специфіку флори і вирізняють її від інших флор. Виділення одиниць флористичного районування (фітохоріонів) базується на флористичному принципі й має ієрархічний характер. Особливо важливо у флористичному районуванні брати до уваги ендемізм, ступінь його вираження, локалізацію ендеміків. У системі флористичного районування під час визначення значення тієї чи іншої територіальної одиниці дуже важливо брати до уваги таксономічний ранг ендеміків флори. Основою для побудови системи флористичного районування є поширення видів таких відділів, як покрито- й голонасінні. На суходолі є регіони, котрі за характером флори суттєво відрізняються між собою. Такі регіони називають “флористичними царствами. Їх виділяють здебільшого шість. Царство – це вища ієрархічна одиниця. Царства поділяють на області, а ті – на провінції. Нижчою одиницею є округ. Крім основних одиниць, наявні й проміжні категорії – підцарство, підобласть тощо.

Флористичні царства виділяють на підставі високого родового й видового ендемізму та наявності ендемічних таксонів вищого рангу. Для флористичної області характерний є також певний набір панівних родин з відносно постійним їхнім співвідношенням. Фітохоріони всіх

рангів характеризуються своєрідністю флори, чим і зумовлюється їхнє розмежування. А. Тахтадж’ян флору суходолу поділяє на шість царств, у межах яких виділяє 34 області: Голарктичне , Палеотропічне, Неотропічне, Австралійське, Голантарктичне, Капське царства. А. Енглер (1844–1930) розробляє детальну фологенетичну систематику рослин (1887), яка покладена в основу багатьох фундаментальних праць, зокрема, 30-томної “Флори СССР” (1934–1969). Разом із своїм співвітчизником ботаніком О. Друде він 1896 року розпочинає видання серії монографій “Рослинність земної кулі”, присвячених рослинності окремих регіонів. Із сучасних систематиків варто назвати ім’я А. Тахтадж’яна (1910–1998), який розробив філогенетичну систему квіткових рослин, що отримала широке визнання як “система Тахтадж’яна”. Для побудови цієї системи вчений використав не тільки морфологічні, а й цитологічні, біохімічні, фізіологічні та інші критерії. Популярною серед учених є його праця, присвячена флористичному районуванню суходолу – “Флористичні області Землі” (1978).

5.Основні етапи історичного розвитку біогеографії. Л. Стюарт (1957) поділяє історію біогеографії на три періоди, пов’язуючи кожний з них з іменами найвидатніших учених в цій

царині. Перший період він пов’язує з іменем К. Лінея (1707–1778), який заклав основи систематики живих організмів. Він тривав понад століття, починаючи від виходу в світ праці К. Лінея “Система природи” (1735). Початок другого періоду, як вважає Л. Стюарт, – це вихід у світ праці Ч. Дарвіна (1809–1882) “Походження видів шляхом природного добору...” (1859). Другий період тривав до початку ХХ ст., коли ідеї дарвінізму “оволодівали світом”, що дало змогу не тільки чіткіше описати поширення організмів, але й спробувати пояснити формування зоогеографічних комплексів за допомогою еволюційної теорії. Третій період Стюарт пов’язує з іменем Г. Менделя (1822–1884), який у праці “Досліди з рослинними гібридами” (1865) виклав найважливіші закономірності спадковості, названі згодом “законами Менделя”. На жаль, ці закони майже на чотири десятиліття були забуті. Лише на початку ХХ ст. їх перевідкрили К. Корренс, Є. Чермак і Г. де Фріз. А. Воронов, взявши за основу періодизацію М. Мензбіра, значно деталізував історію біогеографії. Спочатку він виділяє п’ять (1963), а згодом (1987) шість етапів у її розвитку:

1. Період уривчастих біогеографічних даних – до початку XVI століття;

2. Період нагромадження флористичних і фауністичних даних під час панування біблійних уявлень про створення світу – початок XVI – кінець XVIІІ століття;

3. Період виходу узагальнюючих ботаніко- і зоогеографічних праць під час панування теорії катастроф – кінець XVIІІ – середина ХІХ століття;

4. Період бурхливого розвитку ботаніко-географічних, зоогеографічних, екологічних досліджень і виникнення біоценології на підставі еволюційної теорії Дарвіна – друга половина ХІХ століття;__

5. Період розробки вчення про рослинні угруповання, подальший розвиток екологічного й історичного напрямів біогеографічних досліджень, спроби створення біогеографії як сукупності ботанічної географії та зоогеографії – з початку до середини ХХ століття;

6.Розвиток єдиної біогеографії, її екологізація, відродження інтересу до загальногеографічних проблем і обґрунтування загальногеографічних закономірностей, впровадження новітніх методів дослідження – почався в середині ХХ століття.

Особливості біомів: тундра

Тундра. Ареал тундри займає великі євразійські й північноамериканські простори, охоплюючи чимало островів Північного льодовитого океану. Зважаючи на вічну мерзлоту та коротке прохолодне літо, низькі температури і сильні вітри, тут намає деревної рослинності. Опадів випадає небагато (200–400 мм в рік) Потужність ґрунтового профілю коливається від 10 до 30 см. Рослинність. До екстремально несприятливих умов змогли адаптуватися небагато видів рослин. Флора тундри охоплює близько 600 видів. Водночас суворі умови спричинили низькорослість усіх видів. Висота рослин не перевищує 10–15 см, серед яких виділяють чагарниково-трав’янистий і мохово-лишайниковий яруси, а за життєвими формами – гемікриптофіти і хамефіти. З однорічних рослин (терофіти) трапляється всього два-три види, зокрема кенігія (Koenigia islandica). Особливістю тундри є те, що тут трапляється багато зимозелених видів: ялівцевих (Juniperus nana), соснових (Pinus pumila); брусничних, вересових та інших, а також літньозелених чагарників і чагарничків, брусничних, березових та ін. Важливим екологічним чинником є сильні вітри, які досить часто бувають ураганними. За таких умов формується угруповання з переважанням рослин, що належить до життєвих форм великих трав’янистих подушок, що сягають у діаметрі метрової величини. Вони утворені переважно злаками, до складу угруповань належать також папороті, плауни, лишайникиТваринне населення.Бідність рослинного покриву тундри спричинила бідність видового складу і спрощену структуру тваринного населення. Короткий вегетаційний період рослин зумовив активність більшості тварин лише в літні місяці, а решту часу (понад півроку) вони перебувають в стані анабіозу (безхребетні), сплячки (хом’яки, ховрахи) або мігрують за межі тундри в південніші широти (майже всі птахи і ссавці). Лише деякі тварини здатні бути активними в тундрі протягом всього року, наприклад лемінги, деякі полівки, частково північні олені, зайці-біляки, песці, вовки, білі куріпки, полярні сови. За біомасою переважають дощові черви, представлені єдиним видом –

ейзенією Нордшельда, довжина якої сягає 30 см. Протягом всього року зелену масу рослин споживають лемінги. У гірських тундрах поширений сніговий або товсторогий баран. В арктичній тундрі в постльодовиковий період значно ширше, ніж тепер, був поширений своєрідний родич цих баранів – мускусний вівцебик. Зелена маса рослин є кормом і для багатьох птахів, зокрема білої і тундрової куріпок. На скелястих побережжях тундри формуються великі зграї птахів – пташині базари, де переважають кайри і чайки. Особливу групу зоофагів утворюють комахи-кровососи й паразити. Влітку в тундрі багато комарів, мошки, оводів, що нападають на ссавців і птахів. У різних варіантах тундр біомаса коливається від 10 до 50 т/га, а продуктивність – від 1 до 5 т/га за рік, тобто 10% від біомаси. На субантарктичних островах біомаса максимальна для тундр – близько 50 т/га, а продуктивність – 10 т/га за рік, що становить 20% всієї біомаси.

7.Особливості біномів:лісотундра.Лісоту́ндра — субарктичний тип ландшафту, в якому на межиріччях пригноблені рідколісся чергуються з чагарниковою або типовоютундрою. Різними дослідниками лісотундра вважається підзоною то тундри, то тайги, а останнім часом тундролісів. Ландшафти лісотундри простягаються смугою від 30 до 300 км шириною через всю Північну Америку і від Кольського півострова до басейнуІндігірки, а на схід поширені фрагментарно. Незважаючи на малу кількість атмосферних опадів (200—350 мм), для лісотундри характерно різке перевищення зволоження над випаровуванням, що обумовлює широке поширення озер — від 10 до 60% площі підзони.Середні температури повітря в липні 10—12 °C, а в січні в залежності від наростання континентальності клімату від −10° до −40 °C. За винятком рідкісних таликів ґрунти повсюдно багаторічномерзлі. Ґрунти торф'янисто-глейові, торф'яно-болотні, а під рідколіссям- глеєво-підзолисті.ФлораЧагарникові тундри і рідколісся змінюються у зв'язку з меридіональною зональністю. У східній частині північноамериканської лісотундри разом з карликовими березами і полярними вербамиростуть чорна і канадська ялини, а на заході бальзамічна ялиця; на Кольському півострові — бородавчата береза ; схід до Уралу — ялина; в Західному Сибіру — ялина з сибірської модриною; схід Путорана даурська модрина з березою худою.

Фауна.У фауні лісотундри присутні різні види лемінгів, північні олені, песці, куріпки — біла і тундрова, полярна сова і велика різноманітність перелітних, водоплавних і дрібних горобцеподібних, що селяться у чагарниках, птахів. Лісотундра — цінне оленяче пасовище і мисливські угіддя. Охорона лісотундриДля охорони та вивчення природних ландшафтів лісотундри створені заповідники і національні парки, в тому числі Таймирський заповідник. Оленярство і мисливство — традиційні заняття корінного населення, що використовує до 90% території під оленячі пасовища.

8.Флористичне районування суші Землі. Область Східно-Азіатська. Під час вивчення флори важливого значення набуває аналіз ендемічних та реліктових видів у її складі. Саме ендеміки та релікти зумовлюють специфіку флори і вирізняють її від інших флор. Виділення одиниць флористичного районування (фітохоріонів) базується на флористичному принципі й має ієрархічний характер. Особливо важливо у флористичному районуванні брати до уваги ендемізм, ступінь його вираження, локалізацію ендеміків. У системі флористичного районування під час визначення значення тієї чи іншої територіальної одиниці дуже важливо брати до уваги таксономічний ранг ендеміків флори. Основою для побудови системи флористичного районування є поширення видів таких відділів, як покрито- й голонасінні. На суходолі є регіони, котрі за характером флори суттєво відрізняються між собою. Такі регіони називають “флористичними царствами. Їх виділяють здебільшого шість. Царство – це вища ієрархічна одиниця. Царства поділяють на області, а ті – на провінції. Нижчою одиницею є округ. Крім основних одиниць, наявні й проміжні категорії – підцарство, підобласть тощо.Флористичні царства виділяють на підставі високого родового й видового ендемізму та наявності ендемічних таксонів вищого рангу. Для флористичної області характерний є також певний набір панівних родин з відносно постійним їхнім співвідношенням. Фітохоріони всіх

рангів характеризуються своєрідністю флори, чим і зумовлюється їхнє розмежування. А. Тахтадж’ян флору суходолу поділяє на шість царств, у межах яких виділяє 34 області: Голарктичне , Палеотропічне, Неотропічне, Австралійське, Голантарктичне, Капське царства.Східно-Азіатська область належить до голарктичного царства. Східноазійська область охоплює Східні Гімалаї, гірську Північну М’янму, гірський Північний Тонк, значну частинуконтинентального Китаю і о. Тайвань, півострів Корею, острови Рюкю, Кюсю, Сікоку, Хонсю, Хоккайдо, південні острови Курильської гряди, південну і центральну частини Сахаліну, Примор’я, значну частину басейну р. Амур, а також південно-східну частину Забайкалля і східну та північно-східну частини Монголії. Флора області дуже своєрідна й багата. В її складі 14 ендемічних родин і понад 300 ендемічних родів; усього близько 17 тис. видів. Такі ендемічні роди, як гінкго (рис. 9.4), елеутерокок, лимонник, магнолія та деякі інші свідчать, безумовно, про давній вік цієї флори.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.