КОРОТКА ІСТОРІЯ ЗНАХІДКИ ВЕЛЕСОВОЇ КНИГИ

СВІТОГЛЯД УКРАЇНЦІВ (за Велесовою Книгою, фольклором та археологічними даними)

Нині фольклором прийнято вважати колективну усну поетичну - творчість, хоча не виключено, що первісно вона мала своїх авторів. Термін фольклор походить із англійського Folk-lore, де folk означає "народ", "рід", "люди", a lore — "таємничі знання", "вчення, успадковане від Предків з давніх часів". Таким чином, поняття фольклору значно глибше, ніж тиражоване в багатьох словниках його спрощене визначення як "народна творчість". Нині по різних фольклорно-етнографічних збірниках розкидані лише окремі уламки колись цілісної системи народних знань. Ще за давніх часів наш народ намагався зберегти їх у писемному вигляді, але зміна ідеології в 988 р. завдала значного удару саме писемній традиції язичницької культури. Було спалено сотні дощок із давніми письменами, які були призначені для передачі нащадкам тих таємничих знань. Велесова Книга — одна із таких книг народної мудрості. Ця дерев'яна книга Волхвів, згадує "Слово о Правді" — мабуть, ще давніші записи нашої історії та духовної спадщини.

КОРОТКА ІСТОРІЯ ЗНАХІДКИ ВЕЛЕСОВОЇ КНИГИ

Дерев'яні книга... Кому з нас не перехоплювало подих при думці, що можемо коли-небудь почитати дерев'яну книгу! Хоча нині вже й не кожна сучасна людина здатна збагнути зв'язок отого древнього (стародавнього) з дерев'яним (зробленим із дерева). Насправді ж, дерево, древо, древній - слова одного кореня. А коріння наше таке глибоке, що осягнути його сьогодні може далеко не кожен, а дехто вважає, що це іі не обов'язково... Та чи справді це так? ()сь уже близько тисячі років нам, українцям, нав'язують думку про те. що нібито наші Пращури не мали писемності аждоХ століття, і що тільки християнство принесло нам письмо, книги іі культуру загалом.

Однак безліч очевидних фактів не дають повірити цим ідеологічним вигадкам. От, приміром, хоча б те, що археологи знаходять багато знарядь для письма — різного роду загострених паличок — писачків (з кістки, металу, дерева). Як може бути, що знаряддя письма знаходять, а самого письма нема? Річ у тім, що матеріали для письма (дерево, шкіра, береста) були нетривкими, тому і не збереглися до нашого часу. Учні за часів Київської Русі вчилися писати на дошках, покритих воском. Напис можна було легко зчистити й зробити інший.

У фольклорі західних слов'ян збереглася назва "дошки праводатні, якою називали давні письмена, накреслені на деревії Очевидно, ці тексти були призначені для певних юридичних потреб давнього суспільства, адже в Київській Русі відома "Руська правда" — звід законів, У давнину правові норми були тісно переплетені з релігійними, недаремно правда і право, праведність і православ'я здавна були синонімами. Та про це йтиметься далі... Дещо кращим матеріалом для писання була глина. Збереглося кілька написів на глиняних горщиках. Такі зразки маємо ще з доби Трипілля, їх досліджували Валентин Дани-ленко і Микола Суслопаров4.

Велесова Книга не вигулькнула зненацька, як щось нереальне. Ні, вона була закономірним явищем у довгому ланцюзі розвитку нашої писемності. Так само закономірною була й спроба записати давні релігійні тексти, які досить довго існували в усній формі. І хоча й сьогодні навіть деякі язичники стверджують, що язичницька віра не потребує Святого Письма, однак, можемо знайти аргументи, що свідчать про існування давніх записів релігійного характеру. Поки народові не загрожувала чужа ідеологія у вигляді чужої віри й чужих богів, доти не було й потреби в записуванні свого віровчення. Так було в Індії и Японії з язичницькими текстами, які почали записувати лише тоді, коли виникла загроза насадження народам штучної релігії — буддизму. З нашими Предками трапилося те ж саме, відколи загроза християнізації стала очевидною для Волхвів, служителів давньоруської етнічної релігії.

Віра передавалась з уст в уста, від Дідів-Прадідів до синів-онуків. Усна традиція була певною мірою й захистом своєї віри від чужинців, бо її передавали тільки своїм. Коли ж загроза втрати власної віри постала з усією своєю жорстокістю і очевидністю, Волхви мусили знехтувати загрозою прочитання текстів чужинцями, заради вищої мети—збереження цих текстів до кращих часів для своїх, бодай, віддалених нащадків. Такі часи нині настали, і ми можемо прочитати ті письмена, що дійшли до нас крізь століття.

Дошки з давніми письменами були знайдені у м. Великий Бурлук на Харківщині, вірогідно, в 1919 році під час так званої "громадянської" війни полковником білої армії Алі (Федором Артуровичем) Ізенбеком, який вивіз їх до Брюсселя. Там, у 1925 році з дошками познайомився письменник-емігрант (за походженням українець) Юрій Миролюбов3, який кільканадцять років займався очищенням, копіюванням і прочитанням текстів. Багато літер було стерто, частина дощок розбита чи пошкоджена часом. Оскільки фотографії виходили нечіткі, він змушений був переписувати тексти вручну. Трагедією для справжніх шанувальників пам'ятки є те, що дошки зникли у вирі Другої світової війни. Лишилися тільки її переписані копії та одне фото дошки № 16. Досліджень Велесової Книги та публікації! в Україні й за кордоном існує вже чимало".

Перші її переклади були недосконалі, бо робилися переважно шанувальниками старовини, які не мали лінгвістичної освіти. Професор Володимир Шаян започаткував наукове вивчення Велесової Книги, але не встиг зробити повного перекладу — переклав тільки кілька дощечок. В Україні повний переклад Велесової Книги сучасною українською мовою вперше здійснив Борис Яценко — мовознавець з Ужгорода.

Але дослідження продовжуються. Рідновіри України використовують тексти Велесової Книги у своїй релігійній практиці. Необхідність священної мови очевидна, особливо в сучасному світі, де як ніколи існує потреба відділити священний час від буденного. Це досягається різними засобами: і традиційним національним вбранням, і музикою, і співом... Та найкраще допомагає віще Слово, яке присутнє в усіх релігіях: католики користуються для цього латиною, ортодокси — церковнослов'янською мовою, юдеї — гебрейською, мусульмани — арабською, хоча всі вони в побуті (буденному часі) ними мовами не користуються. Язичники звертаються до Богів рідною мовою, але вживають при цьому мову високої поезії. Це спонукає люлеіі до власного осмислення наших "дошок правдодатних", якими є Велесова Книга.

Християнській церкві й сьогодні не вигідно визнати Велесову Книгу справжньою пам'яткою язичницької культури. Не дивно, що і нині чимало дослідннків-науковців із християнським світоглядом не визнають цю книгу, стверджуючи, що її написав невідомий фальсифікатор. Однак ми не ставимо за мету заглиблюватись у цю проблему, а лише наведемо один аргумент. Велесова Книга розкриває такі глибинні істини язичницької віри наших Пращурів, подає такі позачасові відомості, що сучасному авторові з такими знаннями вигідніше було б стати відомим науковцем, ніж невідомим фальсифікатором!

Ми вивчатимемо Велесову Книгу насамперед як священну книгу нашої давньослов'янської етнічної віри і цілком ясно усвідомлюємо, що цією книгою не вичерпуються усі світоглядні особливості нашої прадавньої релігії. Але, безперечно, у ній знайдемо глибинну мудрість, залишену нам у спадок. Ми ще довго будемо цитувати крилаті вислови.

читати молитви іі звертатися цими словами до рідних українських Богів, не раз будемо вчитуватися у кожен рядок і думати над кожним словом. Нині тільки починаємо цю нелегку, але заворожуючу працю. Це таїна, яку нам ще належить відкрити для себе і своїх нащадків. Отже, незалежно від того, хто написав Велесову Книгу, вона, без сумніву, є твором віщого натхнення духовної особи і була написана з благородною метою — зберегти від загибелі духовні скарби руської Віри!

Род і Рожаниці.

Творцем Всесвіту, Богом над Богами усі слов'яни завжди вважали Рода. За уявленнями наших Предків, він живе у Сварзі - найвищому небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірам, птахам, дарує дощ на посіви жита, дає людині Долю. Род - один із Богів, який залишався у пам'яті народу найдовше. Його статуї, заховані у хащах і високих горах від християнських фанатиків, вшановувалися небагатьма вірними язичниками аж до XIX ст.

Жіночі божества Рожаниці опікуються дітонародженням і мають таємничий зв'язок із зірками. Душа людини уявлялася як іскра небесного вогню — зірка, яку Бог запалює при народженні дитини і гасить, коли людина помирає. Волхви (язичницькі священики) складали книги, за якими можна було дізнатися про свою долю'.

Родові і Рожаннцям. як найріднішим Богам, приносилися тільки безкровні жертви у вигляді продуктів, які дала сама природа: від рослин і від тварин. І le були жертви у вигляді хліба, сиру, меду, каші (куті). Перед вживанням ритуальної страви - куті, па Різдво, батько кидає першу ложку вгору у святий куток — Покуть або під стелю. Цей звичай побутує і нині в Україні. Походження ж його глибоко архаїчне і означає саме принесення жер j ви Роду і Рожаннцям. яке в давнину здійснював Волхв або жрець. Батько родини ототожнюється зі служителем культу.

Свята на честь Рода і Рожаниць відзначалися навіть у ранніх християнських храмах, куди люди приносили жертовні страви. Так. у Софії Київській* в перші роки її існування, .збиралися язичники, щоб відзначити свої стародавні свята. І Іізніше попівство ці відправи суворо заборонило.

Найдавніші зображення Рода і Рожаниць знаходять археологи - це невеличкі скульптурки, які. вірогідно, мала кожна сім'я. Збереглися вони також і на вишиваних рушниках. Це широковідомі мотиви Дерева Життя (Дерева Роду), стилізовані зображення Великої Богині тощо. Деякі етнографічні матеріали зберігають ще в XX ст. зображення родовідного дерева на дверях хат: імена чоловіків писані па листках цього дерева, а імена жінок — па квітах. Якщо людина вмирала, біля її імені малювался хрестик, а коли народжувалася дитина, домальовували нову гілочку з листочком або квіткою. Пізніше уявлення про Рода були перенесені на хатнього Домовика, який, за повір'ями, живе біля домашнього вогнища і < його охоронцем.

Культ Роду розвинувся, вірогідно, за часів патріархату (епоха Бронзи), в той час, як Рожаниці. що виникли в матріархаті, вже втілилися в образи Лади та її доньки Лелі. Отже, логічно припустити, що Рожаниці - Богині плодючості — виникли у наших Предків раніше чоловічого божества Роду.

Зображувалися Рожаниці у вигляді пари близнюків, що вважаюся ознакою найвищої родючості і і святості. В народі її нині близнюків вважають священними, або принаймні таємничими знаками Богів. Рожаниці (мати Дала і дочка Леля) в народі ототожнювалися із сузір'ями Великої та Матої Ведмедиць. Род — духовна енергія Пращурів. Він єднає усі покоління: померлих Пращурів. їхніх живих нащадків і майбутні, ше ненароджені, гілки родів, тобто є зміцнюючим ядром народу (нації) - зв'язком минулого, теперішнього і майбутнього, виразником історії свого етносу, який формує і його майбутнє.

Рода вшановують на другий день зимового сонцестояння (це випадає на 22—23 грудня). У цей день також поминають померлих і вшановують старших родичів та "родителів" (батька і матір, тобто тих, хто народив). Волхви здійснюють "рождественноє водшеніє", що означає віщувати за зірками майбутнє родів — "родословіє". В давнішу наші Пращури читані "Рожденник книгу, в которій указані добриє і злиє дні і часи і вліяніє їх на судьбу нарождающихся младенців", тобто за давніми "волшебиимп" книгами віщували дитині долю. Такі віщування називалися ще "звіздо-чотіс". "звіздословіє", або "звіздозакопіс". Християни довго і безуспішно боролися із вірою в Рода і Рожаниць. Так, у Кормчій книзі 1284 р. внесено правило № 61 від 6-го Вселенського собору, яке наказує суворо карати тих, "іже в получаї вірують і в родословіє, рікше в Рожаиицю". Тут слово получаїозначає "доля, рок, сліпни випадок"'. Колись побутуваю багато імен, похідних від імені Рода: Родак. Родан, Родик, Родко, Родимир, Роди-слав, Родобог — так називані дітей, які народились на Свято Роду

Продовження Роду — головне призначення людини на Землі. Існували спеціальні молитви про продовження Роду. Для цього зверталися до Дажбога (ідеального, духовного початку) ідо Велеса (матеріального, тілесного). Із Родом пов'язана також Ясна — Богиня жіночої плідності, тотожна Рожаниці. Вона, як і Доля-Стріча, пряде нитку нового життя. Про продовження Роду молили також Сварога. який с першоджерелом всього сущого: "Спершу Сварога Пращури молили, де Роду Роженіщь було джерело, препросили і тоді бо кришили хліб наш" (Велесова Книга, дошка 15-Л). Про обряд принесення хліба в жертву Роду і Рожаннцям повідомляють також і християнські "Поученія" проти язичництва: "короваї їм молять", "трапезу ставлять" біля води, на річках, біля джерел. Слов'янські Рожа-111111 іі близькі до грецької Артеміди — покровительки дітонародження і породіль. Ведмедиця, яка супроводжує Артем іду. очевидно, ототожнюється із сузір'ям Великої Ведмедиці. Вона була також відома і в західних слов'ян. 11а горі Слєнжі, в Польщі, іі до сьогодні стоїть кам'яна статуя Ведмедиці зі священним крижем на грудях, яку датують VII—IV ст. до н. ч. Родові Божества, як правило, найдовше живуть у нам'яті народу. Род тотожний із Богом Отцем - Сварогом, який оберігає наш український народ.

Поиск по сайту: