 |
|
|
Архитектура Астрономия Аудит Биология Ботаника Бухгалтерский учёт Войное дело Генетика География Геология Дизайн Искусство История Кино Кулинария Культура Литература Математика Медицина Металлургия Мифология Музыка Психология Религия Спорт Строительство Техника Транспорт Туризм Усадьба Физика Фотография Химия Экология Электричество Электроника Энергетика |
Дід зажурився, самому йти в таку даль сумно
Відкривши очі, я помічаю, як у вікно світить ласкаве зимове сонце. «Невже це ранок?» - запитую себе й повільно встаю. Сестра посунула штори і врятувала мене від пекучої денної зорі. Від сонця залишилася одна лиш велика жовта пляма, що розлилась на оранжевій шторі, неначе апельсиновий сік. - Поспи ще. Сьогодні субота, - говорить до мене сестра. Я мовчки лягаю на ліжко і закутуюсь в теплу ковдру. Надворі метушня: машини їздять то сюди, то туди, неначе на війні. А вже як люди метушаться! Хтось іде на ринок, хтось на вокзал, а хтось чекає автобуса перед нашим будинком. Рух і хаос охопив місто. Навіть бездомні тварини і ті бігають під ногами у перехожих, та здіймають скажений галас. Сонце пекуче світить у вікно… Грудень надворі, але морозу немає, немає і снігу. Суцільне глобальне багно, суцільна грязь. Як добре, що у нас в місті асфальт поклали і тротуари є. А в селі, як памятаю, окрім грунтових доріг та жорсткої бруківки нічого немає. А як я не любив бруківки, хай Бог її помилує. Візьму, було, запряжу коня в воза та й попрямую в далекий магазин, а воно так трясе, що після тієї їзди всі нутрощі аж болять. Але ж я малий хитрий був; беру та й їду полями, оминаю це дорожнє пекло. Мати й свариться на мене: чому я так довго. Я ж, схиливши голову, мовчу. Якось сусідка тьотя Маня розповіла матері, що я утіваю, так після цього мені приходилося пішки ходити в магазин, цілу дорогу проклинаючи тьотю Мотю. Малий був, не знав, що зла бажати людям не можна… Я повільно задрімав, а усмішка від дитячих спогадів, так і залишилася на моїх устах. Раптом мене осяйнуло, мов блискавкою ударило, і я погукав сестру. - Марійко! Марійко! Ялинку потрібно нам на новий рік! Сестра, вже акуратно розчесана та вдягнута, увійшла в мою кімнату й усміхнено відповіла: - Не хвилюйся, я купила на ринку штучну ялинку. - Ех, що та штучна ялинка… - промовив я з гіркотою й знову закутався в ковдру. Сестра здивовано пішла з моєї кімнати, а я залишився сам. О, ні, не сам! Зі мною є мої думи. Важкі думи, що змушують мене хвилюватися, змушують моє серденько боліти. На новий рік в нашій квартирі стоятиме штучна ялинка. Це не ялинка, це ніщо… Памятаю, як раніше стояла смерека у хаті; вона кололась, пахла ніжним та тонким ароматом лісу. А як проходять свята, то голки сипляться на землю і ми змушені їх збирати. Хіба це не романтика? А зараз, що? Одна лиш синтетика та хімія. Я знову закутався в теплу ковдру. Комунальники шкодують тепла, в нашій квартирі завжди прохолодно,- вічна весна, Як добре, що сонце світить прямісінько у мою кімнату! Переді мною пропливають спогади. Усі зразу, усі в кучу збиваються. Раптом моя свідомість перейшла у той, час коли мені було лише десять років. Ох, смішний я був тоді: такий губатий і маленький. Саме тоді я міг в калюжах бачити зорі . Жила наша сімя в селі тоді, та й бабуся з дідусем були при житті. Люта зима була, а снігу аж по пояс випало. І морози такі, що аж вікна промерзають наскрізь і розмальовуються невідомими художниками. Ходив,бува, по дворі у валянках , а сніг так рипить, що аж сміх сам виривається. Я біжу, біжу, а він все частіше і частіше «грає»: рип-рип-рип-рип. Ти біжиш і смієшся, але тут падаєш у високі кучугури і повні валянки набираєш снігу. Він розтає, ноги мокріють і тоді стає холодно. Мати знову свариться. Говорить, що можу захворіти. Памятаю, дід із батьком завжди ходили перед новорічним святом в ліс по ялинку. Але тоді батько захворів, однак ялинку всеодно потрібно. Які ж свята без неї. Дід зажурився, самому йти в таку даль сумно. - А давай, внучку, ти підеш зі мною,- промовив він. - Та він ще малий, - заперечила мати, пораючись біля кастрюль. - Нехай вчиться. - Я, піду мамо я буду слухняний,- заговорив я. Мати вагаючись, однак погодилась. Не йти самому ж дідові в ліс. Я тоді думав, що йому страшно одному в ночі йти. Але було зовсім не так… Мати закутала мене так, що й у саму Антарктиду можна йти. Лишень одні очі, мов дві вуглинки, виглядали із цього «опудала». Дід, нашвидкоруч вдягнувся, узяв гостру сокиру і, попрощавшись з ріднею, повів мене… - З Богом! – промовила мати і зачинила за нами двері. Надворі лютий мороз. Як добре, що мати замотала моє лице в шарф, що мов гадюка, закрутився на моїй шиї. Але дід з голим обличчям весь почервонів… Ми йшли мовчки: дід про щось думав, він передчував… А сніг грався: рип-рип-рип-рип. Цей зимовий цвіркун веселив мене, діда теж він забавляв. Місяць освічує нам дорогу, а зорі, як нічні ліхтарики, блискають. Яка ж краса!
Поиск по сайту: |