Порядок створення юридичних осіб

Цивільно-правовий порядок створення та припинення юридичних осіб

Порядок створення юридичних осіб.

В доктрину цивільного і зокрема підприємницького права було введено спеціальні правові конструкції кроків до створення юридичної особи (Шапіро, Р.Б. Шишка).

Для розуміння передумов створення юридичної особи, вважаю за потрібне навести думку класика цивілістики Г.Ф. Шершеневіча. Для виникнення юридичної особи, за його словами, необхідні:

1) наявність того субстрату, який повинен скласти його зміст, групи осіб чи майна;

2) відповідність законним умовам, оскільки інакше немислимо існування вимушеної особи.[31, с. 93]

Останні умови вказані у законі й вони, передбачаючи порядок створення певної юридичної особи, відомі заздалегідь.

У теорії цивільного права виділено стадії створення юридичних осіб. Так, створення таких суб’єктів цивільного права, як юридичні особи проходить ряд стадій: ініціативну, організаційну, легалізаційну.

Ініціатива – це початок усього. Вона виходить від засновника чи засновників, як правило власників або досить активних і ініціативних фізичних осіб, і проявляється в попередніх зусиллях, що спрямовані на пошук найбільш оптимальних за даних умов засобів і коштів для утворення юридичної особи.

На ініціативній стадії необхідно розробити обґрунтування (юридичні особи публічного права) бізнес-план (юридичні особи приватного права), де детально обґрунтувати економічні, правові, соціальні та інші чинники. Слід провести маркетингові дослідження та виявити запити потенціального споживача, шляхи виробництва та доведення до споживача товарів та послуг, дослідити стан ринку, зібрати відомості про наявних та можливих конкурентів, недоліки їх продукції, намітити стратегію конкурентної боротьби, кадрової політики тощо. Здебільше на цій стадії проводяться консультації, і в тому числі щодо спеціалізації, основних положень засновницьких документів тощо, але ніяких прав і обов’язків не виникає.

Організаційна стадія має свої відмінності в залежності від способу створення юридичної особи та її організаційно-правової форми, виду, форми власності тощо. Характерним для цієї стадії є те, що прийняті рішення породжують у засновників права та юридичні обов’язки

Для унітарних юридичних осіб достатньо волевиявлення власника. Державні підприємства створюються в розпорядчому порядку, що виражається в постанові відповідного виконавчого органу чи його наказі. Деякі юридичні особи – Національний банк України створені безпосередньо на підставі закону. При виданні наказу про створення юридичної особи призначається керівник і з ним укладається трудовий контракт. Після цього державній юридичній особі як суб’єкту підприємництва виділяється відповідна матеріальна база – основні та зворотні кошти чи грошові асигнування для їх придбання.

Волевиявлення фізичної особи на створення юридичної особи як суб’єкта підприємництва проявляється в практичних діях: затвердженні інвестиційного плану, виділення коштів, проведення організаційних заходів, підбір штату працівників, укладання від імені фізичної особи угод спрямованих на забезпечення діяльності створюваної юридичної особи тощо. Саме волевиявлення на створення такої підприємницької структури як розпорядження формалізується лише на етапі легалізації – при заповнені реєстраційної картки.

На цій стадії розробляються проекти засновницьких документів, за рахунок вступних чи інших внесків оплачується вартість проведених робіт, розробляться інколи проектна і кошторисна документація, укладається засновницький договір на підставі якого у засновників виникають інвестиційні зобов’язання (внести обумовлені внески у вигляді грошей, майна, майнових прав), проводяться установчі збори на яких приймається рішення про створення корпоративної юридичної особи, затверджуються засновницькі документи у яких визначено правове становище органів управління та правовий режим майна, обираються самі керівні органи.

Легалізаційна стадія полягає власне у реєстрації юридичної особи як такої. Затверджені засновником засновницькі документи підлягають реєстрації у встановленому порядку. Це означає легалізацію юридичної особи. З моменту отримання свідоцтва про державну реєстрацію виникає її правосуб’єктність.

Стосовно юридичних осіб публічного права державна реєстрація не проводиться але на підставі закону вони вносяться до державного реєстру підприємств і організацій України і набувають інших легалізаційних ознак.

Для того, щоб юридична особа з’явилася як така, необхідно, щоб її засновники вчинили низку передбачених законом юридичних дій. Ці дії не є рівнозначними для різних юридичних осіб. Так, одні юридичні особи створюються самою державою та достатньо лише рішення засновника, але лише воно здатне легалізувати підприємство, оскільки має нормативну силу. Інші юридичні особи засновуються приватними особами. Створення деяких організацій має високу соціальну значимість, що потребує окремого дослідження державними органами можливості їх існування. В усіх перелічених випадках є потрібним різний ступень впливу держави на створення юридичних осіб. В залежності від цього виділяють різний порядок створення юридичних осіб.

1) Розпорядчий порядок створення юридичних осіб характеризується тим, що необхідним та водночас достатнім є само розпорядження засновника, що створює організацію. Оскільки для легалізації юридичних осіб необхідними є дії державних органів, то рішення засновника повинно мати нормативну силу. Отже, таким чином створюються публічні юридичні особи. Їх засновником є держава. Наприклад, державна служба охорони Міністерства внутрішніх справ створена розпорядчим порядком. Для створення приватного підприємства необхідне волевиявлення власника.

Найпрактичнишим прикладом створення юридичних осіб розпорядчим способом є порядок створення судів в Україні. Так, відповідно до Конституції України та Закону україни “Про судоустрій та статус суддів” суди загальної юрисдикції створюються та ліквідуються Президентом України по представленню Міністра юстиції України, по узгодженню з Головою Верховного Суду України чи головою відповідного вищого спеціалізованого суду.

Специфіка суду як органу судової влади полягає також у тому, що для його діяльності встановлені особливі правила, процедури, що жорстко регламентують діяльність усіх учасників судового засідання. Основна ціль цих процедур – забезпечити об’єктивний, повний, всебічний розгляд усіх обставин, які мають юридичне значення для конкретної справи, і забезпечити винесення законного, справедливого рішення. Що стосується встановлених для органів законодавчої чи виконавчої влади процедур, то вони не мають тієї детальності, всебічності, яка встановлена для судових процедур.
Кожна з форм судочинства регламентована досить детально самостійними законодавчими актами – Законом “Про Конституційний Суд України”, Цивільним процесуальним кодексом України, Кримінально – процесуальним кодексом України, Господарським процесуальним кодексом України, Кодексом України про адміністративні правопорушення.

2) Дозвільний порядок створення юридичних осіб передбачає, що для створення юридичної особи є обов’язковим отримання спеціального дозволу вповноваженого державного органу. Цей орган вивчає в кожному окремому випадку необхідність та можливість створення такої юридичної особи. Виявляється відповідність юридичної особи, що створюється іншим значущім факторам, які мають її характеризувати. Так, наприклад, комерційні банки створюються за дозволом Національного банку України, що попередньо вивчає дотримання кандидатом спеціальних вимог щодо статутного фонду та інших. Деякі об’єднання підприємств створюються за дозволом Антимонопольного комітету України, який слідкує за існуванням конкурентного середовища в певних сферах господарювання, недопущенням монополізації ринку.

3) Нормативно-явочний порядок створення юридичних осіб є найбільш полегшеним у порівнянні з вищевказаним. Тут не вимагається, як при дозвільному порядку, попереднього дозволу державних органів на створення юридичної особи. Подання необхідних для створення юридичної особи документів, що відповідають закону в орган реєстрації є достатнім для того, щоб останній прийняв рішення про реєстрацію організації. Сам закон вже дозволив створення таким чином юридичних осіб. Отже, державний орган лише перевіряє дотримання засновниками закону при створенні юридичної особи. Він не може довільно відмовити у створенні юридичної особи, наприклад, на підставі недоцільності її існування.

4) Договірно-правовий порядок створення юридичних осіб за умови корпоратизації є переважаючим за сучасних умов. Він полягає у тому, що засновники перш ніж створити юридичну особу укладають засновницький (установчий) договір де визначають мету створення, правове становище засновників.

В літературі також виділяється змішаний порядок створення юридичних осіб [38]. Так комерційні банки створюються у дозвільному порядку. Але якщо вони утворюються у формі акціонерних товариств то застосовується договірно-правовий порядок їх створення.

Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі (засновницькі) документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження. Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом. Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою. Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками). Установчий акт може міститися також і в заповіті. До створення установи установчий акт, складений однією або кількома особами, може бути скасований засновником (засновниками). Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації. Це випливає зі змісту ст. 87 Цивільного кодексу України.

Стаття 88 Цивільного кодексу України встановлює вимоги до змісту установчих документів юридичної особи. У статуті товариства вказуються найменування юридичної особи, її місцезнаходження, адреса, органи управління товариством, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього, якщо не встановлені додаткові вимоги щодо змісту статуту. У засновницькому договорі товариства визначаються зобов'язання учасників створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умови передання товариству майна учасників, якщо додаткові вимоги щодо змісту засновницького договору не встановлені цим Кодексом або іншим законом. В установчому акті установи вказується її мета, визначаються майно, яке передається установі, необхідне для досягнення цієї мети, структура управління установою. Якщо в установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні окремі із зазначених вище положень, їх встановлює орган, що здійснює державну реєстрацію.

Особливою вимогою для набуття юридичною особою правосуб’єктності є обов’язок внесення запису до Державного реєстру, крім того, державна реєстрація слугує цілям легалізації юридичної особи. Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” (ст. 4) надає таке поняття державної реєстрації: Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців – засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів законові є підставою для відмови у державній реєстрації юридичної особи. Відмова у державній реєстрації з інших мотивів (недоцільність тощо) не допускається. Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до суду. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом. Зміни до установчих документів юридичної особи набирають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації, а у випадках, встановлених законом, – з моменту повідомлення органу, що здійснює державну реєстрацію, про такі зміни. Юридичні особи та їх учасники не мають права посилатися на відсутність державної реєстрації таких змін у відносинах із третіми особами, які діяли з урахуванням цих змін.

Порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності, як зазначалось вище, докладно регламентовано у Законі України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” від 15 травня 2003 р.

Державну реєстрацію здійснює державний реєстратор, повноваження якого окреслені у ст 3 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”. Зокрема, встановлено, що державний реєстратор на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці: проводить державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців; проводить резервування найменувань юридичних осіб; передає органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України та фондів соціального страхування повідомлення та відомості з реєстраційних карток про вчинення реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, у тому числі щодо створення або ліквідації відокремлених підрозділів юридичних осіб; формує, веде та забезпечує зберігання реєстраційних справ; здійснює оформлення та видачу свідоцтв про державну реєстрацію, а також їх заміну; оформлює та видає виписки, довідки з Єдиного державного реєстру; проводить державну реєстрацію змін до установчих документів юридичних осіб та державну реєстрацію зміни імені або місця проживання фізичних осіб-підприємців; проводить державну реєстрацію припинення юридичних осіб та державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичними особами-підприємцями; звертається до суду із заявою про зміну мети установи у встановленому законом порядку.

Державний реєстратор призначається на посаду та звільняється з посади міським головою міста обласного значення або головою районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації за погодженням із спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації.

Державний реєстратор підпорядковується міському голові міста обласного значення або голові районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації.

Підсумком державної реєстрації, що підтверджує на документальному рівні факт легалізації юридичної особи є відповідне Свідоцтво. Строк державної реєстрації – три робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи. Разом зі свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи засновнику видається один примірник оригіналу установчих документів з відміткою державного реєстратора про проведення державної реєстрації юридичної особи.

Свідоцтво про державну реєстрацію – документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію юридичної особи або фізичної особи – підприємця.

Державні реєстратори використовують бланки свідоцтв про державну реєстрацію юридичних осіб та бланки свідоцтв про державну реєстрацію фізичних осіб-підприємців єдиного зразка.

Бланки свідоцтв про державну реєстрацію юридичних осіб та бланки свідоцтв про державну реєстрацію фізичних осіб-підприємців є документами суворої звітності, мають облікову серію і номер.

У бланку свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи зазначаються:

– найменування юридичної особи;

– ідентифікаційний код Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України;

– місцезнаходження юридичної особи;

– місце проведення державної реєстрації;

– дата проведення державної реєстрації;

– прізвище та ініціали державного реєстратора.

Відмова в державної реєстрації може бути оскаржена до суду.

Законодавством передбачено ряд підстав, за які проводиться заміна свідоцтва про реєстрацію, а саме:

– внесення змін до установчих документів юридичної особи, якщо ці зміни пов’язані із зміною найменування та/або місцезнаходження юридичної особи;

– втрати або пошкодження свідоцтва про державну реєстрацію.

Заміна свідоцтва про державну реєстрацію у зв’язку із внесенням змін до установчих документів юридичної особи, якщо ці зміни пов’язані із зміною найменування та/або місцезнаходження юридичної особи, здійснюється при проведенні державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи.

Для заміни свідоцтва про державну реєстрацію у зв’язку з його втратою або пошкодженням засновники (учасники) юридичної особи (фізична особа – підприємець) або уповноважений ними орган чи особа повинні подати державному реєстратору особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:

– заяву встановленого зразка про заміну свідоцтва про державну реєстрацію;

– не придатне для використання свідоцтво про державну реєстрацію, якщо підставою для заміни свідоцтва є його пошкодження;

– документ, що підтверджує внесення плати за публікацію повідомлення про втрату або заміну свідоцтва про державну реєстрацію;

– документ про підтвердження внесення реєстраційного збору за заміну свідоцтва про державну реєстрацію у зв’язку з його втратою або пошкодженням.

Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення заміни свідоцтва про державну реєстрацію у зв’язку з його втратою або пошкодженням, якщо вони не передбачені законом.

Якщо документи для проведення заміни свідоцтва про державну реєстрацію у зв’язку з його втратою або пошкодженням подаються засновником (учасником) юридичної особи чи фізичною особою-підприємцем, або уповноваженою ними особою особисто, державному реєстратору додатково пред’являються паспорт та документ, що засвідчує його (її) повноваження. Заміна свідоцтва про державну реєстрацію у зв’язку з його втратою або пошкодженням здійснюється протягом двох робочих днів з дати надходження документів для проведення заміни свідоцтва про державну реєстрацію у зв’язку з його втратою або пошкодженням.

Для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності – юридичної особи власник (власники), уповноважений ним (ними) орган чи особа (заявник) особисто або поштою (рекомендованим листом) подають до органу державної реєстрації певні документи. Вони встановлені у ст. 8 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”.

У разі, коли законом встановлено вимоги щодо реєстрації установчих документів, такі документи подаються з відміткою про їх реєстрацію в органі, визначеному законом. Установчі документи юридичної особи, а також зміни до них, викладаються письмово, прошиваються, пронумеровуються та підписуються засновниками (учасниками), якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. Підписи засновників (учасників) на установчих документах повинні бути нотаріально посвідчені. У випадках, які передбачені законом, установчі документи повинні бути погоджені з відповідними органами державної влади.

Документ про підтвердження реєстрації іноземної юридичної особи в країні її місцезнаходження повинен бути легалізований у встановленому порядку.

Для державної реєстрації юридичної особи подаються такі документи:

1)заповнена реєстраційна картка;

2) копія рішення засновників (уповноваженого ним органу) про створення юридичної особи.

3) два примірники установчих документів:

– статут, якщо відповідно до законодавства це необхідно для створюваної організаційно-правової форми суб’єкта підприємницької діяльності. Так, наприклад, для створення командитного чи повного товариства такий установчий документ як статут не передбачено.

– установчий договір (для повного товариства, командитного товариства є єдиним установчим документом);

В установчих документах юридичної особи має бути вказано її найменування; місце знаходження; цілі діяльності; повноваження й перелік її органів тощо. Щодо окремих видів юридичних осіб установчі документи мають містити специфічні відомості. Так, при створенні кількома особами товариства з додатковою відповідальністю, крім переліченого вище, в установчих документах вказується деякі дані. Це, насамперед, відомості про розмір вкладів кожного з засновників та, пропорційно до цього, щодо розміру додаткової відповідальності кожного з них, у разі, коли власних коштів товариства недостатньо для задоволення вимог кредиторів.

Установчі документи не повинні містити положень, що суперечать законодавству. Відповідальність за відповідність установчих документів законодавству несе власник (власники) або уповноважені ним (ними) органи, які подають документи для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності.

4) документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору;

5) документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб’єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законом, якщо вимоги щодо формування статутного фонду встановлено законом (для товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерного товариства тощо). Таким документом може бути довідка з банківської установи про відкриття тимчасового розрахункового рахунку, куди засновниками внесена відповідна грошова сума для формування статного фонду юридичної особи. Якщо статутний фонд формується не грошима, а іншим майном, до реєструючого органу надається рішення засновника про передачу до статутного фонду юридичної особи за рахунок відповідного майна, наводиться його грошова оцінка.

6) Подаються інші необхідні документи, що визначені законом (для акціонерних товариств – звіт про проведення підписки на акції; для іноземних юридичних осіб – витяг із торгівельного реєстру тощо).

Загалом реєстрація юридичної особи не обмежується лише самою реєстрацією, а включає у себе й інші легалізаційні процедури: постановка на податковий та статистичні обліки, здійснення пожежної, санітарної та іншої реєстрації тощо. Крім цього суб’єктам підприємництва слід отримати ліцензій, придбати патенти тощо. Зв’язку з цим у трьох містах України діють єдині центри реєстрації юридичних осіб.

На сьогоднішній день готуються зміни до порядку державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Так, 8 квітня 2011 року, Верховна Рада України під час вечірнього засідання прийняла у другому читанні і в цілому урядовий законопроект, що передбачає скасування свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи та фізичної особи-підприємця. Відповідний проект (№7516 від 24.12.2010 р.), ініційований фракціями БЮТБ і НУ-НС, підтримали 240 народних депутатів.

Прийнятим актом з метою спрощення і здешевлення створення та ведення бізнесу в Україні вводиться принцип здійснення діяльності юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців без свідоцтва про державну реєстрацію.

Зокрема, згідно зі змінами до закону “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” частина десята статті 19 викладена в такій редакції: “Одночасно з внесенням до Єдиного державного реєстру запису про зміну відомостей про юридичну особу, згідно з цим законом зазначаються у виписці з Єдиного державного реєстру, державний реєстратор повинен видати (надіслати поштовим відправленням з описом вкладення) заявнику виписку з Єдиного державного реєстру” [47].

Окремо, вважаю необхідним звернути увагу на питання щодо створення юридичних осіб публічного права. На перший погляд, весь процес створення юридичних осіб врегульовано і нормований цілим комплексом нормативно-правових актів і не породжує будь-яких було теоретичних чи практичних проблем, що насправді виявляється далеко не так. Основні суперечливі питання виникають саме у зв’язку з порядком створення саме юридичних осіб публічного права, щодо яких законодавець обмежився, за великим рахунком, тільки загальним визначенням і відсильними цивільно-правовими нормами. Згідно з п. 2 ст. 81 Цивільного кодексу юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, а вже наступний пункт статті встановлює, що цей кодекс регулює порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права. Єдиною спеціальною нормою Цивільного кодексу України про юридичних осіб публічного права є положення, що містяться у ст. 82 щодо поширення сфери дії Цивільного кодексу на участь зазначеного виду юридичних осіб у цивільних відносинах, якщо інше не встановлено окремим законом про юридичних осіб публічного права. Як зазначалось у ІІ розділі дипломної роботи, відсутня у чинному Цивільному кодексі чітка класифікація юридичних осіб публічного права. Частково відповідь на запитання, які саме суб’єкти повинні відноситись до зазначеного виду, можна до певної міри знайти в статтях 167, 168 і 169, які визначають форми участі держави, АРК та територіальних громад відповідно в цивільних правовідносинах і відносять до таких форм, зокрема, створення юридичних осіб приватного та публічного права, називаючи як приклад останніх “державні підприємства, навчальні заклади і т. п.”, що створюються у випадках і порядку, визначених Конституцією України та законом. Подібне формулювання вже само по собі породжує численні проблемні питання, адже спеціальний закон про правовий статус юридичних осіб публічного права в Україні відсутній, а Конституція не згадує навіть про розподіл права на публічне і приватне як таке.

У той же час враховуючи аналіз законодавчих прогалин та існуючої правозастосовної практики увагу необхідно приділити такому вкрай актуальному правовому питанню, як порядок призначення керівника юридичної особи публічного права. На думку Юрія Волошина [44], з огляду на недосконалість українського законодавства, абсолютно безперспективно сьогодні дискутувати про те, чи відносяться до юридичних осіб публічного права держава або адміністративно-територіальна одиниця, а якщо так, то яким чином їх треба створювати (зокрема, як реєструвати). Проте, навіть на основі діючих цивільно-правових та господарсько-правових норм, цілком реально рішення питання про особливості правового статусу державних і комунальних підприємств та установ, які в силу розпорядчого способу їх створення відносяться до юридичних осіб публічного права (тобто на підставі акту компетентного органу або посадової особи).

Таким чином, в частині порядку призначення керівника юридичної особи публічного права (державного або комунального підприємства чи установи) за відсутності спеціального закону необхідно звернутися до ст. 65 ГК “Управління підприємством”, з якої випливає, що власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту або іншим установчих документів (у випадку створення юридичної особи публічного права установчим документом є розпорядчий (установчий) акт) (п. 2) і для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства (що одночасно є як обов’язком власника, так і однією з форм реалізації його права на управління підприємством відповідно до установчих документів) (п. 3). У свою чергу керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в межах і порядку, визначених установчими документами (п. 5). Отже, за своєю правовою сутністю керівник підприємства є необхідним структурним елементом його нормального функціонування як суб’єкта права, виконуючи одноосібно на підприємстві, яке не є господарським товариством той обсяг функцій і повноважень, який на підприємстві, створеному у формі господарського товариства, покладається на органи товариства (згідно положеннями ст. 4 Закону України “Про господарські товариства”), управління товариством здійснюють його органи, склад і порядок обрання яких здійснюються відповідно до виду товариства; при цьому посадовими особами органів управління товариства визнаються голова та члени виконавчого органу, голова ревізійної комісії, а у товариствах, де створена наглядова рада товариства, – голова та члени наглядової ради товариства.

Отже, на підставі вищевикладеного, у контексті нормативного аналізу проблемних питань створення юридичних осіб публічного права можна зробити декілька важливих висновків:

1) в абсолютній більшості держав світу, національні правові системи яких використовують поділ юридичних осіб на юридичні особи приватного та публічного права, прийнятий і є чинним спеціальний закон про правовий статус юридичних осіб публічного права, який детально регламентує поняття, види і порядок створення подібних суб’єктів;

2) в Україні відсутнє спеціальне законодавство про юридичних осіб публічного права, а тому порядок їх створення та функціонування регулюється різними нормативно-правовими актами: у частині дефінітивного визначення і класифікації – нормами Цивільного кодексу; в частині порядку створення та функціонування – положеннями Господарського кодексу, законів “Про господарські товариства” (для акціонерних товариств з 19.04.2009 р. – спеціальним профільним законом “Про акціонерні товариства”), “Про реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, який є спеціальним законом у сфері державної реєстрації з поширенням в умовах відсутності закону про юридичних осіб публічного права на всі види юридичних осіб (що означає необхідність подачі для проведення державної реєстрації юридичною особою публічного права тих самих документів, що і юридичною особою приватного права, а саме, згідно зі ст. 24 такими документами є: заповнена реєстраційна картка на проведення державної реєстрації юридичної особи; примірник оригіналу або нотаріально завірена копія рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом; два примірники установчих документів; документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи);

3) установчим документом юридичної особи публічного права є розпорядчий акт Президента України, органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, що за своєю правовою природою є формою реалізації права української держави , АРК або територіальної громади на участь у цивільних і господарських правовідносинах; такий розпорядчий акт, який є установчим документом юридичної особи публічного права у формі державного підприємства або установи (саме на вказані види юридичних осіб поширюються господарсько-правові норми), може містити не тільки розпорядницьке рішення компетентного суб’єкта про створення підприємства або установи, а й пункт про призначення керівника підприємства (установи), що прямо випливає із змісту ст. 65 ГК, яка фактично виключає нормальне функціонування суб’єкта господарювання без наявності призначеного у встановленому законом порядку керівника (більше того, якщо державне підприємство створюється в організаційно-правовій формі господарського товариства, відомості про склад органів товариства, як було зазначено вище, обов’язково заносяться до установчих документів такого підприємства), причому при діючій нормативно-правовій базі, враховуючи цивільно-правове положення про аналогію закону (ст. 8 ЦК) і відсутність спеціального законодавства про юридичних осіб публічного права, безумовним бачиться те, що повноваження державного органу щодо утворення юридичних осіб, в тому числі, інших державних органів, завжди включає в себе повноваження щодо призначення керівників створюваних органів, тобто орган, який має право утворювати інший державний орган, має право призначати його керівника;

4) чинне українське законодавство не дозволяє проаналізувати порядок створення таких особливих суб’єктів, як, наприклад, держава або адміністративно-територіальна одиниця в якості юридичних осіб публічного права, оскільки навіть питання про їх віднесення до самої правової конструкції “юридична особа” є не вирішеним і спірним , який, швидше за все, має вирішуватися не цивільними або господарськими, а конституційно-правовими нормами.

Одним з бажаних положень перспективного законодавства про юридичних осіб публічного права повинна стати регламентація змісту установчого (розпорядчого) акта, який повинен містити рішення засновника (держави, АРК, територіальної громади в особі компетентного органу або посадової особи) про створення державного (комунального) підприємства або установи і призначення керівника підприємства (установи).
2. Порядок припинення юридичних осіб.

Проблема припинення діяльності юридичної особи заслуговує розгляду в силу того, що внаслідок зазначеної події така особа вибуває з числа суб’єктів цивільного права, і доводиться вирішувати питання про долю зобов’язань, учасником яких була юридична особа, яка припинила своє існування. Діяльність юридичних осіб припиняється з різних причин. Але класифікувати акти таких припинень можна за різними критеріями, наприклад, залежно від органу, що прийняв рішення про припинення діяльності суб’єкта, і в залежності від наявності правонаступництва. У залежності від того, який орган прийняв рішення про припинення діяльності юридичної особи, цей акт визнається добровільним чи примусовим. Перший варіант можливий у разі винесення відповідного рішення самою юридичною особою, тобто його засновниками (учасниками), або органом, який має в силу установчих документів необхідні для цього повноваження. Примусове припинення існування юридичної особи відбувається за рішенням суду (у більшості випадків) або за рішенням уповноважених державних органів[45].

Припинення юридичної особи згідно ст.104 Цивільного кодексу України може відбуватися двома шляхами: в результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам (правонаступництва) та внаслідок ліквідації. В останньому випадку замість припиненої юридичної особи не виникає іншої юридичної особи, яка наділяється її майном (у тому числі правами та обов’язками).

Звертає на себе увагу те, що в Цивільному кодексі вживається вираз “припинення юридичної особи”, в той час як у Господарському кодексі України (ст. 59 та ін.) вказується на “припинення діяльності суб’єкта господарювання”. На думку І. Спасибо-Фатєєвої, перший термін є вірним, оскільки помилково стверджувати про те, що юридичної особи вже не існує, бо припинилася її діяльність[46]. Юридична особа може не здійснювати свою діяльність протягом певного часу внаслідок різних причин, в тому числі коли таке здійснення діяльності забороняється законом, але тим не менш юридична особа як така ще існує. Прикладом є припинення діяльності юридичної особи, визнаної банкрутом (абз.1 ч.1 ст.23 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”), що не тягне за собою припинення самої юридичної особи.

Юридична особа вважається припиненою з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення (ч.2 ст.104 ЦК). До цього моменту вона існує як суб’єкт права, хоча може й не здійснювати (припинити) свою діяльність.

В Цивільному кодексі УРСР 1963 р. припинення з правонаступництвом мало назву “реорганізація”, цей термін у Цивільному кодексі України не застосовується. В той же час в Господарський кодекс вживається термін “реорганізація”. Реорганізація – це припинення діяльності юридичної особи, що супроводжується загальним правонаступництвом (сингулярне правонаступництво при реорганізації неможливо). У результаті реорганізації виникають одне або декілька нових юридичних осіб, які є зобов᾿язаними по відносинам, в яких брала участь юридична особа, яка припинила існування.

Видами припинення юридичної особи з правонаступництвом (реорганізацією) є: злиття, приєднання, поділ, перетворення (ч.1 ст.104 ЦК, ч.1 ст.59 ГК). За часи реформування цивільного законодавства і створення системи норм господарського права, а саме Цивільним кодексом УРСР 1963 року, Законом України “Про підприємства в Україні» до видів припинення юридичної особи відносили і виділ (виділення) однієї юридичної особи зі складу іншої. Аналіз чинного законодавства показує, що по суті “виділ” не є видом припинення з правонаступництвом (реорганізації), оскільки при виділі не відбувається припинення ніяких юридичних осіб – ні тієї, яка виділяється зі складу іншої, ні тієї, із якої відбувається виділ. Тому до виділу застосовуються за аналогією положення ч.1, 2, 4 ст.105 та ст.ст.106, 107 Цивільного кодексу України (ч.2 ст.109 ЦК).

Вище вже зазначалось про те, що моментом припинення юридичної особи є день внесення до єдиного державного реєстру запису про це (ч.2 ст.104 ЦК). Звертає на себе увагу, що в Цивільному кодексі позначається про такий запис щодо припинення юридичної особи як родового поняття, в той час як в Господарському кодексі внесення цього запису пов’язується зі скасуванням державної реєстрації суб’єкта господарювання, що у свою чергу, тягне за собою його ліквідацію. Такий підхід до регулювання є не лише недоцільним, а й хибним, оскільки, по-перше, змішує наслідки з причинами, а по-друге, стосується не обох видів припинення юридичних осіб, а лише одного з них – ліквідації.

За порядком припинення юридичної особи поділяють: на юридичні особи які припиняються в добровільному та примусовому порядку. Так, згідно ч.1 ст.105 Цивільного кодексу прийняти рішення про припинення юридичної особи можуть її учасники, суд або орган. Тому зрозуміло, що суд приймає рішення про припинення юридичної особи лише в примусовому порядку, а учасники та органи юридичної особи – в добровільному.

Іноді ліквідація юридичної особи йменується розпуском: добровільна ліквідація – саморозпуском (ст.23 Закону України “Про політичні партії”, ст.18 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”), а примусова – примусовим розпуском (ст.18 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”). Як правило, в добровільному порядку приймається рішення про реорганізацію юридичної особи, хоча не виключається, що це питання може бути порушене й Антимонопольним комітетом, який вправі примусити юридичну особу, наприклад, до поділу. У ст.110 Цивільного кодексу безпосередньо встановлюється про добровільність або примусовість ліквідації юридичної особи при наявності відповідних підстав[46].

В цілому, добровільний порядокприпинення може мати місце як при реорганізації, так і при ліквідації юридичної особи. Добровільний порядок означає прийняття рішення про припинення самим суб’єктом (а не кимсь зовні), тобто відповідною юридичною особою. Воно втілюється у рішення її вищого органу (у разі припинення акціонерного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю) або рішення учасників (у разі припинення повного та командитного товариства). Ст.23 Закону України “Про політичні партії” встановлюється, що рішення про реорганізацію чи саморозпуск приймається з’їздом (конференцією) політичної партії відповідно до її статуту. А ст.18 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” передбачає, що рішення про реорганізацію чи ліквідацію (саморозпуск) приймається з’їздом (конференцією), загальними зборами відповідно до статуту (положення) профспілки, об’єднання профспілок.

Підстави припинення юридичної особи для прийняття нею рішення про це Цивільним кодексом не встановлюються. Ними можуть бути:

– закінчення строку, на який було створено юридичну особу;

– інші випадки, передбачені її установчим документом;

– у разі відсутності таких позначень в установчих документах – юридична особа також може бути припинена за рішенням її вищого органу (учасників) із доведенням необхідності в цьому;

– при вибутті учасника з повного товариства, якщо така підстава передбачена засновницьким договором або домовленістю між учасниками цього товариства (ч.3 ст.129 ЦК). Тобто ця підстава є виключенням із загального правила про те, що вихід учасника з повного товариства не впливає на існування самого товариства;

– якщо в повному товаристві залишається один учасник (ст. 132 ЦК). В такому разі він може перетворити це товариство на інше господарське товариство (з обмеженою або додатковою відповідальністю чи акціонерне товариство), де він був би одним учасником, що допускається ч. 2 ст. 83, ст. 141, ч. 4 ст. 153 ЦК. Слід також позначити, що незважаючи на відсутність у ст. 125 ЦК такої підстави змін у складі учасників повного товариства, як прийняття нових учасників, вони можуть приєднатися до інших учасників у подальшому (після створення товариства). Так само, як оновитися склад учасників повного товариства може і шляхом передання учасником частки (її частини) у складеному капіталі повного товариства.

Отже у випадку, коли в повному товаристві залишився один учасник, можуть бути такі наслідки:

а) товариство ліквідується;

б) товариство перетворюється на інше господарське товариство з одним учасником (товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство);

в) товариство залишається існувати, але до його складу входить(ять) нові учасники;

– при вибутті всіх вкладників із командитного товариства (ст. 139 ЦК). В такому разі повні учасники можуть або перетворити це товариство на повне товариства, або мусять його ліквідувати;

– при вибутті з командитного товариства всіх повних учасників (ст.139 та 132 ЦК). Якщо в командитному товаристві залишається один повний учасник та один вкладник, воно не ліквідується.

Щодо примусового припинення юридичних осіб (ліквідації та реорганізації), необхідно зазначити відповідні підстави:

1. Ліквідація за рішенням суду при відсутності підстав для банкрутства відбувається таки чином:

При визнанні судом недійсною державноїреєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути (п. 2 ч. 1 ст. 110 ЦК). У ч. 2 ст. 38 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” декілька по-іншому визначається ця підстава ліквідації юридичної особи, а саме внаслідок визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні юридичної особи, які не можна усунути. Однак при наявності певних розбіжностей у виразах, ці підстави є тотожними.

Слід звернути увагу на те, що в цьому разі наслідком допущених порушень буде саме ліквідація, а не перетворення юридичної особи. Тобто невірно вважати, що можливо юридичну особу перетворити на іншу, щоб уникнути порушень. Так, у судовій практиці трапляються випадки прийняття рішень про повернення юридичної особи в стан, що передував тому, який виявився порушенням при її створенні. Прикладом є порушення, допущені при приватизації державних підприємств, зокрема, невірному визначенні статутного капіталу акціонерних товариств, створених внаслідок приватизації, із вини відповідальних за цей процес осіб або без такої. В цих випадках вважається, що акціонерне товариство можна припинити шляхом його повернення в статус державного підприємства і розпочати заново процес приватизації. Це неможливо. Виходом із такого стану є, або збільшення статутного капіталу акціонерного товариства на різницю дооцінки вартості державного майна з додатковою емісією акцій, або ліквідація акціонерного товариства.

У якості підстав ліквідації юридичної особи зазначаються також:

– провадження нею діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом (ч. 2 ст. 38 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”;

– невідповідність мінімального розміру статутного капіталу юридичної особи вимогам закону (друге речення ч. 4 ст. 144 ЦК; друге речення ч. 3 ст. 155 ЦК);

– неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону (ч. 2 ст. 38 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”);

– наявність у Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням (ч. 2 ст. 38 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”).

Особливості припинення юридичних осіб, передбачені спеціальними законами полягають у наступному:

– ст. 28 Закону України “Про об’єднання громадян” встановлює в якості виду стягнення за порушення законодавства застосування до об’єднання громадян примусового розпуску (ліквідації). Згідно ст. 32 зазначеного Закону за поданням легалізуючого органу або прокурора рішенням суду об’єднання громадян примусово розпускається (ліквідується) у випадках:

а) учинення дій, передбачених статтею 4 цього Закону;

б) систематичного або грубого порушення вимог статті 22 цього Закону;

в) продовження протиправної діяльності після накладення стягнень, передбачених цим Законом;

г) зменшення кількості членів політичної партії до числа, коли вона не визнається як така.

Суд одночасно вирішує питання про припинення випуску друкованого засобу масової інформації об’єднання громадян, яке примусово розпускається;

2. Підстави припинення юридичної особи внаслідок банкрутства:

– неспроможність юридичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов’язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності. Сукупний обсяг заборгованості при цьому має складати не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, а строк, протягом якого боржник не розрахувався з кредиторами – три місяці після настання встановленого строку їх сплати (ч. 1 ст. 1, ч. 3 ст. 6 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”);

– припиненню юридичної особи в цьому порядку передують наступні етапи відновлення її платоспроможності:

а) призначення розпорядника майна та виконання ним своїх функцій;

б) санація.

Ліквідація юридичної особи, визнаної банкрутом, може мати місце у випадку, якщо зазначені процедури не дадуть своїх результатів. Визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів відбувається не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури.

3. Примусова реорганізація юридичної особи у вигляді поділу може мати місце, якщо вона зловживає своїм монопольним становищем на ринку. Так, відповідно до ст. 48 Закону України “Про захист економічної конкуренції” за результатами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи Антимонопольного комітету України приймають рішення, в тому числі про примусовий поділ суб’єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку.

Рішення про примусове припинення юридичної особи (її ліквідацію або поділ) приймає суд. При цьому законодавством України передбачаються різні судові інстанції щодо прийняття такого рішення. Так, якщо ст. 32 Закону України “Про об’єднання громадян” встановлює, що рішення про примусовий розпуск всеукраїнських та міжнародних громадських організацій на території України приймається судом, то згідно ст. 24 Закону України “Про політичні партії” таке рішення приймає Верховний Суд України. В ст. 18 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” до того ж ще й наголошується на недопущення примусового розпуску, припинення, а також заборони діяльності профспілок, їх об’єднань за рішенням будь-яких інших органів. Якщо юридична особа припиняється внаслідок її неплатоспроможності, то розгляд справи відбувається в господарському суді.

Наслідки прийняття рішення про припинення юридичної особи визначені у ст. 105 Цивільного кодексу, а саме:

– повідомлення про це орган, що здійснює державну реєстрацію;

– внесення останнім запису в державний реєстр про те, що юридична особа перебуває в процесі припинення;

– призначення комісії (ліквідаційної комісії, ліквідатора тощо);

– поміщення відомостей про припинення юридичної особи в засобах масової інформації;

– здійснення комісією певних процедур щодо припинення юридичної особи;

– внесення запису до державного реєстру про припинення юридичної особи.

Більш розгорнута процедура припинення юридичної особи міститься у Законі України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, яка враховує особливості: а) при добровільному припиненні; б) при припиненні за рішенням суду без підстав для банкрутства; в) при банкрутстві.

Особливості наслідків прийняття рішення про припинення юридичної особи:

– рішення Верховного Суду України про анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії тягне за собою припинення діяльності політичної партії, розпуск її керівних органів, обласних, міських, районних організацій і первинних осередків та інших статутних утворень політичної партії, припинення членства в політичній партії (ст. 24 Закону України “Про політичні партії”);

– вимагається прийняття рішення про використання майна та коштів політичної партії на статутні чи благодійні цілі (ст. 23 Закону України “Про політичні партії”);

– установлюється, що рішення про примусовий розпуск об’єднання профспілок не тягне за собою розпуску профспілок, які входять до цього об’єднання (ст. 18 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”).

Припинення юридичної особи здійснюється комісією про припинення (ліквідаційною комісією) або органом юридичної особи.Призначення комісії з припинення юридичної особи відбувається:

– учасниками, судом або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи (ст. 105 ЦК, ст. 38 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”;

– державним реєстратором у випадку відсутності в рішенні суду призначення членів комісії.

При припиненні юридичної особи в процесі банкрутства Господарський суд призначає ліквідатора, в якості якого може бути особа, яка виконувала повноваження розпорядника майна або (та) керуючого санацією боржника. За клопотанням ліквідатора, погодженим із комітетом кредиторів, господарський суд призначає членів ліквідаційної комісії, до складу якої входять представники кредиторів, фінансових органів, а в разі необхідності – також представники державного органу у справах нагляду за страховою діяльністю, Антимонопольного комітету України. У разі ліквідації державного підприємства або підприємства, у статутному капіталі (фонді) якого державна частка складає більш ніж двадцять п’ять відсотків, господарський суд призначає членами ліквідаційної комісії представника державного органу з питань банкрутства та при необхідності – органу місцевого самоврядування (ч. 1 та 2 ст. 24, ч. 3 ст. 25 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”).

Завданнями ліквідаційної комісії:

– інвентаризація активів і зобов’язань;

– здійснення повноважень по управлінню юридичною особою (ч. 3 ст. 105 ЦК);

– виступ у суді від імені юридичної особи, яка припиняється;

– публікація в пресі про припинення юридичної особи (ч. 4 ст. 105 ЦК);

– застосування заходів щодо виявлення кредиторів та їх повідомлення;

– складання розподільчого (у випадку виділу або поділу) або ліквідаційного балансу (у випадку ліквідації) чи передавального акту (у випадку злиття, приєднання або перетворення). При ліквідації юридичної особи має місце також складання проміжного ліквідаційного балансу (ч. 1 ст. 111 ЦК).

Правова доля майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи, обумовлюється організаційно-правовою формою, яку має ця юридична особа. В залежності від цього це майно може: а) або розподілятися між учасниками юридичної особи, б) або частково розподілятися між ними, а частково передаватися іншим особам, в) або виключно передаватися іншим особам.

Майно, що залишилося після розрахунків із кредиторами, підлягає розподілу між учасниками всіх видів господарських товариств (повних, командитних, з обмеженою та додатковою відповідальністю, акціонерних товариств), які ліквідуються.

При ліквідації установи, благодійної організації та об’єднань громадян майно засновнику (засновникам, учасникам, членам) не передається, а спрямовується на ті цілі, для яких було створено зазначені юридичні особи (ст. 21 Закону України “Про об’єднання громадян”, ст. 18 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”, а також похідним чином випливає з ч. 3 ст. 83 ЦК). Згідно ст. 20 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” майно релігійної організації, що ліквідувалася, переходить у власність держави. У разі припинення діяльності релігійної організації, у зв’язку з порушенням цього Закону та інших законодавчих актів України, майно, що перебуває в її власності, за винятком культового, може безоплатно переходити у власність держави. Культове майно передається іншим релігійним організаціям. Очевидно, це положення є застарілим та не може застосовуватися, оскільки не відповідає принципам цивільного законодавства. Майно релігійних організацій, що ліквідуються, має передаватися іншим релігійним організаціям або на благодійні цілі.

Припинення юридичних осіб із правонаступництвом (реорганізації) може відбуватись, як зазначалось вище, декількома засобами, а саме: злиття, приєднання, поділ, виділ.

При злитті дві або більше юридичні особи, об’єднуючи своє майно, права й обов’язки, утворюють одну юридичну особу. Це відбувається в добровільному порядку. При цьому виражається внутрішня воля юридичних осіб, що зливаються, втіленому в рішеннях їхніх вищих органів (наприклад, загальних зборів акціонерів). Зовні воля на злиття повинна виражатися шляхом укладання договору про злиття між двома або більш юридичними особами. Проте юридичні особи, що уклали договір про злиття, не виступають як засновники нової юридичної особи, тому що їхнє злиття не припускає продовження їхнього самостійного існування. Злиття диктує необхідність об’єднання всього майна юридичних осіб і тим самим припинення їхнього існування як самостійних суб’єктів.

При такій процедурі договір про злиття виконує роль договору про створення юридичної особи, але укладатися він буде не між її учасниками, а між юридичними особами, які підлягають припиненню після завершення цього процесу, тобто виключаються з єдиного державного реєстру. Учасниками ж нової юридичної особи виступлять учасники тих юридичних осіб, що припинилися шляхом злиття. Цей договір строковий, він діє до державної реєстрації нової юридичної особи, створеної у процесі злиття. У змісті цього договору повинні знайти відображення порядок і умови злиття, порядок конвертації акцій акціонерних товариств, що зливаються, якщо ними будуть акціонерні товариства, тощо.

Після вирішення питань вищими органами кожної з юридичних осіб, що зливаються, має бути проведені загальні для їхніх учасників збори, на яких затверджується установчий документ нової юридичної особи та обираються її органи (для товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю, акціонерних товариств, кооперативів) або покладається ведення справ на учасника товариства (для повних та командитних товариств). Завершується процес злиття занесенням запису до єдиного державного реєстру про створення юридичної особи і про припинення юридичних осіб, що зливаються.

Практично аналогічний описаному порядок приєднання однієї юридичної особи до іншої. В цьому разі також має укладатися договір про приєднання між юридичною особою, що приєднується, і юридичною особою, до якої приєднується інша особа. Укладенню цього договору передує винесення рішення вищих органів управління зазначених юридичних осіб (проведення загальних зборів товариств). Після укладення зазначеного договору вищий орган, в якому беруть участь учасники обох юридичних осіб, має прийняти рішення про внесення змін до статуту юридичної особи, до якої приєдналася інша юридична особа. Це пов’язано передусім із збільшенням статутного капіталу (фонду), кількості акцій (для акціонерних товариств), а в певних випадках – кількості учасників (для інших господарських товариств).

При злитті та приєднанні юридичних осіб комісією з припинення складається передавальний акт, який затверджується учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про її припинення.

Відмінною рисою створення юридичної особи в результаті поділу й виділу є правонаступництво у відношенні прав і обов’язків, визначене на основі розподільчого балансу. Рішення про це також приймається вищим органом юридичної особи, яким визначається процедура проведення виділу або поділу, їх умови, вирішується питання про створення нових юридичних осіб, а також у відповідних випадках – порядку конвертації акцій акціонерного товариства, що припиняється (або з якого виділяється інше акціонерне товариство), на акції створюваних шляхом виділу або поділу акціонерних товариств.

При виділі та поділі майна юридичної особи договір про його передачу створюваній (створюваним) юридичним особам не оформляється, оскільки нової юридичної особи до її державної реєстрації ще не існує. Отже немає другої сторони, із якою можна було б укладати договір. Статті 107 та 109 ЦК установлюють, що при виділі та поділі складається розподільчий баланс[46].

Узагальнюючи вищезазначене, можна зробити висновок, щодо змісту припинення юридичної особи, внаслідок реорганізації. А саме, процедура реорганізації юридичної особи покликана забезпечити:

– універсальність правонаступництва між юридичною особою, що припиняється, і знову створюваними юридичними особами;

– захист інтересів кредиторів;

– захист корпоративних інтересів учасників (засновників, акціонерів) юридичних осіб, які реорганізуються.

Як така, процедура реорганізації є внутрішньою справою кожної юридичної особи, і тому вона оформлюється відповідно до її установчих та внутрішніх документів.

Разом з тим передавальний акт та розподільчий баланс юридичної особи спрямовані не тільки для внутрішнього користування, але і для третіх осіб, зокрема, кредиторів, які його використовують у частині продовження правовідносин із суб’єктами, створеними в процесі реорганізації. Правове положення кредиторів стосовно процесу реорганізації юридичної особи є досить своєрідним. Воно диктує, з одного боку, обов’язок для них підкоритися передавальному акту та розподільчому балансові і процесові реорганізації в цілому, а з іншого боку – саме на них і позначиться несправедливість такої реорганізації. Це спричинило необхідність розробки правового механізму впливу кредиторів на процес реорганізації без втручання в нього.

Відповідно до ч. 1 ст. 107 ЦК кредитори юридичної особи, що припиняється, вправі вимагати припинення або дострокового виконання зобов’язань і відшкодування збитків. Це не означає, що кредитори можуть якимось чином перешкодити припиненню юридичної особи або вплинути на волевиявлення уповноваженого органа про її проведення. Просто їм надане право залишитися в тих же умовах, на яких вони укладали договори із юридичною особою до її припинення.

Процедурою проведення реорганізації повинно бути визначено, яким чином здійснюється інвентаризація всього майна юридичної особи, що припиняється (з якої виділяється майно для створення іншої юридичної особи), строки інвентаризації, має призначатися комісія з інвентаризації. Метою цих заходів є найбільш повне виявлення всього комплексу прав і обов’язків для встановлення правонаступництва.

Припинення юридичної особи у разі злиття, приєднання та перетворення припускає складання передавального акту, а у разі поділу – розподільчого балансу. Відповідно складення розподільчого балансу вимагається й при виділі майна до однієї або кількох створюваних юридичних осіб. З цього слідує кілька висновків:

– розподільчий баланс по звичайних мірках розуміється як бухгалтерський документ визначеної стандартної форми, у якому фіксується результат визначення як активів, так і пасивів (заборгованості) у загальних цифрах, що переходять до знову створених юридичних осіб. З розподільчого балансу прямо не випливає, яке конкретне зобов’язання перейшло до нових юридичних осіб, що є правонаступниками (а у випадку виділу – яке збереглося за тією юридичною особою, з якої виділилася частина майна, передана для створення інших юридичних осіб). Не ясним також є те, які договори після припинення юридичної особи (або при виділі) будуть вважатися укладеними з яким із правонаступників;

– з огляду на те, що в балансі відбити кожне з договірних зобов’язань, що перейшли до нової особи, неможливо, конкретні питання правонаступництва повинні знайти своє закріплення в іншому документі. У ньому на підставі абсолютних цифр розподільчого балансу докладно фіксується, стороною по яких договорах будуть юридичні особи, що створюються в результаті поділу або виділу, а стороною яких договірних зобов’язань залишиться юридична особа, зі складу якої було виділене майно для створення іншої юридичної особи;

– основою складання розподільчого балансу повинна служити загальна інвентаризація майна юридичної особи, що припиняється, у тому числі всіх видів фінансових зобов’язань. Очевидно, що має потребу в упорядкуванні і документація договірно-правової роботи в юридичній особі з поіменними відомостями про всіх її контрагентів;

– якщо юридична особа має ліцензії на проведення визначених видів діяльності, що потребують дозволів на своє здійснення, у цьому документі повинно вказуватися, хто буде здійснювати ці види діяльності для переоформлення ліцензій.

Безумовно, кредитори повинні бути проінформовані певним чином про припинення юридичної особи і якось на цю інформацію зреагувати. Однак якщо вони не скористалися своїм правом вимоги про припинення або дострокове виконання зобов’язання (ч. 1 ст. 107 ЦК) і неможливо точно визначити правонаступника щодо конкретних обов’язків юридичної особи, що припинилася, юридичні особи – правонаступники несуть солідарну відповідальність перед кредиторами юридичної особи, що припинилася (ч. 5 ст. 107 ЦК).

Для забезпечення процедури припинення, захисту інтересів кредиторів ч. 3 ст. 107 ЦК та ст. 2 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” установлюється, що при державній реєстрації юридичних осіб, створених у процесі виділу або поділу, обов’язкове надання державному реєстраційному органові розподільчого балансу.

У результаті припинення юридичної особи настає правонаступництво знову створених юридичних осіб. Причому цивільне право і законодавство, в юрисдикції яких знаходяться ці питання, виходить з універсальності правонаступництва і не тільки речових, але і зобов’язальних прав разом з кореспондуючими їм обов’язками, тобто правонаступництва в майні.

Слід також позначити на співвідношення правонаступництва при припиненні юридичної особи, та правонаступництва у правовідносинах з договірних і інших зобов’язань, у яких воно випливає із заміни сторони в зобов’язанні (відступлення вимоги або переведення боргу – ст.ст. 512-523 ЦК), а також у спадкових правовідносинах. Очевидно, що в них є загальне – це наслідок, результат, а саме – правонаступництво. Причому, якщо для відступлення вимоги і переведення боргу переслідувався саме цей результат, то для правовідносин по припиненню юридичних осіб правонаступництво є лише юридичним засобом, що забезпечує інші численні правовідносини з їхньою участю. Звідси випливає, що правонаступництво і відступлення вимоги (переведення боргу) співвідносяться як загальне і спеціальне (родове та видове поняття). Тому неприпустимо говорити про оформлення правонаступництва при припиненні юридичної особи шляхом обов’язкового укладення договорів відступлення вимоги або переведення боргу з властивими саме цим правовим конструкціям вимогами. У противному випадку склалася б ситуація, коли кредитори, н

Поиск по сайту: