Мушу влізти сюди і сказати традиційно кілька слів

Віч

-на-

Віч

ЧАСТИНА І

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Філософ

Небо над Івано-Франківськом напрочуд синє, не зважаючи на те, що вже двадцять шосте жовтня, тобто другий місяць осені, який прямо-таки добігає до свого логічного завершення, передаючи естафету листопаду. В повітрі відчувається наближення холоднечі чи пак порожнечі, особливо зранку, коли таке ледь гаряче, мов недопитий чай з медом, сонце не встигає визирнути з-за дахів будинків і верховіття дерев, десь там перечипляючись за диявольські пір’їни ще сонних птахів і майже прозорі тумани. Але його промені, що миттєво долають космічний простір, уже невдовзі притуляться до шибок у вікнах, і вікна, ці ікони квартирного храму (а деколи хаосу), озолотяться священним світлом, як це завжди буває кожного разу, коли починається новий день.

Завтра о четвертій ранку годинники переводять на одну годину назад, а це вже означає, що щось змінюється, що щось не так. Звісно, що Олекcій, як і мільйони інших людей, забуде про таку дрібну і обов’язкову водночас річ, та сьогодні й не конче це робити, ба, і зовсім не потрібно, тому Олексій ще міцно спить, зрідка похропуючи, тремтливо порухуючи повіками, очевидно додивляючись до останніх кадрів ранково-ажурний, можливо, еротично забарвлений сон, зовсім не переймаючись про зимовий час і тимчасову втрату свідомості.

Його дихання легке й спокійне, і безсвідоме.

Ніщо не болить, ніхто не відволікає, нічого не тривожить. За мить кімнатою розливається сонячне світло, лагідне й тепле. Кімнатне повітря, а краще сказати кімнатну атмосферу, що складається не тільки з кисню і вуглекислого газу, а й з якихось домашніх ферментів затишку й затишшя, наскрізь пронизують промені-полоси, до яких можна торкнутися пальцями – обережно, порцелянові!

За вікном уже прогудів перший автомобіль, загальмувавши перед поворотом, чекаючи, поки автомобіль по зустрічній поверне вліво, а всередині автівки, тої що зупинилася, позіхнув водій, тримаючись однією рукою за кермо, а другою затуляючи широко розтуленого рота.

Коли перешкода зникла – авто рушило. Чим далі воно від’їжджало, тим нечутнішим ставав рев і гул мотору. Невдовзі настала цілковита тиша, наповнена блаженністю і покірністю, але потім загули інші автомобілі.

Здається, що найкраща пора року – сьогодні. І те “сьогодні” таке непомітне, таке ненав’язливе, таке цнотливе, що навіть церковні (цукеркові?) дзвони чи треті або мертві півні не хочуть порушувати місцеву ідилію. Сьогодні – найкращий час для того, аби почати щось робити, хай навіть ти не знаєш, що конкретно треба робити – просто роби, бо робиться, бо сьогодні – це формула успіху, це філософія моменту, що минає, це запорука щастя, це основа традицій і фундамент пірамід.

Олексій ще міцно спить.

Власне, зараз він бачить найдивовижніший сон у своєму житті, напрочуд яскравий, з потрібними (потойбічними?) тінями і контрастами, словом, настільки живий, що пізніше, прокинувшись, він не розпізнає одразу де продовжується сон, а де ще не розпочалася дійсність.

Потім, випивши дві чашки кави, він зрозуміє, звичайно, що це був частково усвідомлений сон, зрозуміє, що зараз стовідсотково перед ним реальність, єдина, тверда, твереза, одна і неповторна. Та зараз він не переймається такими запитаннями, відтак сповна насолоджується незабутніми миттєвостями, тільки йому відомих світів і небосхилів, бо сон – це завжди дивовижно, фантастично, не важливо чи сниться жахіття, чи щось приємне.

Рівно о восьмій тридцять бадьоро ввімкнувся будильник у мобільнику, що лежав на тумбочці поруч ліжка. Мелодія будильника нагадувала постріли в мозок з пневматичного пістолета, тобто це не смертельно, але дуже боляче, особливо коли стріляють в мозок навмання, не цілячись, та ще й з близької відстані.

Олексій повернувся на бік, незадоволено бурмочучи під ніс щось нерозбірливе, схоже на лайку, але невідомо якою саме мовою. Так, таки прозвучали слова витонченого характеру, значення яких можна легко зрозуміти, але будильник не був простим, тобто таким, що його можна попросити по-людськи дозволити поспати ще п’ять хвилин або просто жбурнути в стіну, матюкаючись, хай навіть це новий iPhone чи ще щось таке дорожезне.

Тут потрібно просто натиснути кнопку, подумав Олексій.

Його пальці незграбно ковзали по сенсорному екрану, та ніяк – хай йому грець! – не могли натиснути на червону клавішу “Вимкнути”. Після серії невдалих спроб хлопцю неабияк щастить у цьому житті – він потрафляє прямо в ціль.

Алилуя, зітхнув Олексій, повертаючись на спину, аби ще доспати заповітних п’ять хвилин, та, як виявилося згодом, спати він уже не хотів.

Розплющивши повіки, потягнувшись настільки сильно, наскільки це взагалі можливо, він підіймається з ліжка, що стоїть прямо перед великим вікном, шукає поглядом одяг, а потім, уже знайшовши все загублене й розкидане, як каміння, прямує до кухні, аби приготувати дві кави, про які ми вже говорили вище. Дві – тому, що однієї завжди мало, особливо коли людина не може цілком прокинутись, а ходить, ніби п’яна, ввесь день, і їй здається, що краще б вона не прокидалася зовсім. А щоби так не думати, краще випити рівно дві – не більше й не менше – чашки міцної солодкавої кави, яка залишає на язиці чомусь гіркуватий присмак. І не три, бо від трьох чашок може почати нити ліва рука, може пересохнути в горлі, та й просто погіршитися самопочуття. Пити треба в міру, як то кажуть, а в кожного міра своя. І ще: краще приготувати дві чашки відразу, а не через деякий час, бо хтось може подзвонити або несміливо постукати в двері, а тут чекає така приємна неочікуваність для гостя чи гості – смачна й пахуча до нестями кава. До нестями смачна.

Олексій любить грінки з молоком. З’ївши їх рівно в тій кількості, аби вгамувати легкий ранковий голод, він поплентався у невеличкий, майже квадратний коридор, в якому обабіч стіни стояла вже не перший рік поспіль велика шафа-купе з дзеркалом у повен зріст, двома шухлядами і поличкою для взуття унизу. Звідти він і витягнув старі коричневі кеди, які купив ще минулої осені, і зняв з гачка коричневий плащ трохи нижчий звичайної куртки.

В загальному скаладалося враження, що в Олексія був якийсь певний хист до того, щоб елегантно зодягатися, та, певно, це було перше і, як правило, помилкове враження. Чи не помилкове? Так-таки. До такого висновку я дійшов тоді, коли він натяг на голову подовгасту червоно-жовту з чорними смужками шапку, верхня частина якої незграбно звисала назад.

Ключ прокрутився у замку двічі, що означало: двері надійно зачинені. Тоді Олексій спустився східцями, відчинив під’їздні двері і, спантеличений, завмер, побачивши сусідку, що живе навпроти, при вході. Вона намагалася якраз натиснути потрібну комбінацію кнопок на електронному замку, та в одну мить двері самі відчинились. Не те, щоб вона неабияк зраділа чи злякалась Олексія, – просто сказала обривисте “привіт” й прошмигнула повз нього, не чекаючи ніякого дива, залишаючи дивний запах дивних парфум. Чим пахне – не вгадаєш, скільки не принюхуйся своїм собачим носом, скільки не пощипуй пальцями ніздрі, розширюючи їх, ніби від надміру яскравого світля зіниці.

Пахло, либонь, солодко.

А Олексій чекав дива.

І завжди те диво приходило невчасно: коли в нього інші плани на сьогоднішній день, чи ранок, чи надвечір’я, коли ніякого дива не чекається, коли просто ідеться кудись, куди ноги ведуть. Досить часто ноги вели його на пішохідний міст на Набережній. Таких мостів, між іншим, не надто багато в Франківську, тому місцевий читач здогадається, про який саме міст іде мова. А хто не знає, тому скажу, що цей міст не надто довгий і не надто високо висить. Якщо рахувати приблизно в кроках, то його довжина – десь тридцять-сорок кроків, а ширина – півтора-два. Влітку сміливі підлітки-тарзани плигають у річку в найглибшому місці, а взимку, проходячи по ньому з одного кінця в другий, можна ненароком почути як дзюркотить приглушено вода під кригою або ж як у повітрі народжується фіолетовий сутінковий колорит – по-іншому й не скажеш.

Одного разу Олексію вдалося побачити цей загадковий колорит, коли взимку він гуляв тут неподалік і вирішив зайти на міст. Він назвав його “Божественна картина”. Не сумніваюся, що Олексій, якби мав художні здібності, написав би цю картину, яка поки що висіла лише на стіні в його уявній картинній галереї, і якби він мав здібності до писання, то теж би щось занотував. Таки тоді він зробив спробу описати словами побачене на білому, як перший грудневий сніг, папері, та нічого божественного чи фіолетово-сутінкового з цього не вийшло.

Тоді він сказав собі, що слова не мають ніякої вартості, якщо з їх допомогою не можна, так би мовити, сфотографувати побачене без фотоапарата. Та він не знав, що тільки приручивши слова, мов диких звірів, можна зрозуміти їхню сутність. І не знав, що сутність речей знаходиться в самих речах, тобто деколи вона просто-таки стоїть роздягнена перед тобою – лише втям.

Утям, що ти бачиш сніг, вечір, безвітря, натуральний плескіт холодної і дзвінкої, мов гірський кришталь, води під кригою, міст, огорнений чиїмось подихом, будинки там – в кінці. Бачиш, як щось хлюпає чи то дзьобом, чи то крилом. Мабуть, лебеді чи що.

І ти прислуховуєшся до загальної звукової картини і до кожного штриху зокрема, ти вловлюєш нюхом флюїди, півтони, півтіні, словом, ти відчуваєш присутність чогось вищого, божественного. І ти, бевзю, пробуєш закарбувати у своїй пам’яті побачене, мов на фотоплівку, але забуваєш, що вже все прогавив. Прогавив тоді, коли нарешті втямив. Але те, що ти хотів упіймати чорними літерами на білому папері, і що ти хотів скувати рамками людської фантазії і ланцюгом логічності, і що ти ледь не осквернив жалюгідними спробами описати, написати, увіковічнити – не можна впіймати. Бо це – мить…

Тож Олексій восени дві тисячі тринадцятого року, двадцять шостого жовтня, десь між дев’ятою і десятою ранку прийшов на пішохідний міст, яких у місті не так вже й багато, зупинився посередині нього і подивився униз, на річку, в якій як-не-як віддзеркалювалося небо.

Тоді з ним уперше трапилося щось незвичне.

Втративши рівновагу, здавалось, остаточно, голова пішла йому обертом, і з кожним новим обертом небо і земля кружляли по колу, немов дві скажені рибини, що ганялись за хвостом одна одної.

Добре, що обіпертись було на що.

Важко дихаючи, Олексій слухав, що коїться в нього всередині. Щось глухо било в грудну клітку й здавлювало чи пак стискало легені, відтак дихання стало поверхневе, сухе й хрипке. Обличчя дрібно-дрібно сполотніло, ноги невпевнено підкосились.

Загальний шумовий фон міста, що всього за кільканадцять метрів далі, де пролягає дорога, живе своїм бурхливим життям, притих, ніби хтось звукоізолював його, ніби хтось наказав місту: “Замовч на хвильку – не бачиш? Людині погано!”.

Крім того, якісь дивні звуки долунали зсередини голови, ніби вона, голова, налаштувалася мимохіть на частоту якогось каналу, по якому транслювали думки іншої людини, очевидно, чоловіка, бо голос був низький, з ледь чутною хрипотою. Голос лунав тихо, але з кожною миттю ставав дедалі гучнішим. Під кінець, здавалося, таємничий голос аж верещав, та це вже якась ілюзія або омана, бо ж голос насправді весь час звучав однаково: пошепки, поруч, прямо-таки зсередини.

Олексій спочатку не второпав, що чує чиїсь думки, та потім, обхопивши долонями, мов мушлями, залізні холодні поручні, взявся прислухатися до голосу, що лунав – вже безсумнівно – з його дощатої, просторенької халабуди, яку він власноруч змайстрував у зеленому дитинстві. Припинити силою волі цю трансляцію він не зміг. Словесний потік, мов та ріка, що внизу, рухався в межах свого русла далі і далі, на північний-схід до Дністра, а потім, безперечно, до моря, не дивлячись ні на кого, не зважаючи ні на що.

Тому єдине, що залишалося робити Олексію – слухати.

(О, ти! Так, саме ти! Ти, ти будеш моєю першою жертвою – я знайшов тебе! Я вибрав з-поміж усіх саме тебе! В мене часто так буває, що раптово хтось починає подобатись. Так само з тобою: ти мені подобаєшся. Раптово. А от твоя подруга мене вибішує, і не тільки своєю нахабною зовнішністю. Ти тільки послухай, що вона тобі торочить! Про якійсь пари, про важкий наступний тиждень, про важливий вибір, про якогось хлопця, що пише їй у Вконтакті, що ніби-то хоче випити з нею чашку кави в “Легенді”, в цьому мажорному кафе, де студенти-іноземці водять наших дівчат, аби вразити їх, аби потім запхати руки під спідниці, запхати свої брудні руки у бюстгалтери, торкаючись шерхавими долонями ніжних грудей, і ти слухаєш, бо вона твоя подруга, яку ти маєш повне право не слухати, та все ж слухаєш, бо колись і тобі доведеться сповідатися перед нею, висловлювати свої сумніви, розказувати свої недолугі секретики, історії про недавно розірвані стосунки, про nерший секс і дефіцит уваги з боку батьків, про порушення прав людей і екологічних норм, про імовірну дату наступного кінця світу за християнською есхатологією, про паралітичну асфіксію, про таємні символи і таке інше.

Ти дивишся невидющим поглядом у брудне вікно і думаєш про щось своє, про те, що зараз тобі найбільше в світі хочеться прийти додому, скинути верхній важкий одяг, заварити чаю з м’яти, яку ти влітку назбирала попід будинком, лягти у ліжко, накритись теплою ковдрою, ввімкнути ноутбук, зайти в мережу, переглянути новини, зайти на сторінки до друзів, поставити кілька лайків, подивитись світлини з недавньої тусівки, де всі бухали і ригали, та тільки не ти, бо ти тоді дихала холодним осіннім повітрям, неспішно попивала червоне вино з витримкою понад тридцять століть, яке обережно тримала в лівій руці, згадувала про Месопотамію, дитинство, про сумочку, яка тобі дуже сподобалася, але її вартість просто захмарна, про друга зі школи, про теперішній бардак в голові й особистому житті, про п’яну компанію лже-друзів, які забули про тебе, веселяться і розпивають до останньої краплі дарунки Вакха.

Але я завжди пам’ятатиму тебе, якщо саме це хвилює в даний момент твоє крихітне серце, котре б’ється з частотою тисяча двісті ударів на хвилину, як у червоногорлого коліблі, пам’ятатиму твоє личко в профіль і анфас, бо я єдиний, хто безперестанно думає про тебе, бо я маніяк, а ти моя жертва, бо я хочу цього, а ти позволяєш, бо я ковтаю слину, а ти доливаєш у мою переповнену по вінця чашу ще вогню, бо я увесь горю, а ти така бажана, бо я твій, а ти моя, ти любиш усе небезпечне, а я люблю оберігати тебе, щоправда не завжди. Та, зрештою, від самого себе не убережеш, тому і вогонь не вічний, і бажання тускніє, і маніяки стають святими.

Але не на цей раз.

Я простежу за тобою, дізнаюся усе-усе, що мені потрібно для того, аби розтавити все по своїх місцях і поставити крапки над усіма “і”, спробую навіть завести з тобою розмову про сучасну українську літературу, митців і дивну музику, дізнаюся твої плани на вже, на зараз, на завтра, на місяць, на життя, і тоді ж, коли все дізнаюся, перестріну тебе ввечері біля під’їзду, коли ти повертатимешся змучена додому. А потім, можливо, зґвалтую тебе, а можливо, ні, але точно жорстоко, зі смаком гурмана, витрахаю тебе в усі вузькі діри, а пізніше просто задушу руками, міцно стискаючи твою безневинну шию.

Ні, не виходь з автобуса! Ще рано! Це не моя зупинка! Гаразд, я все одно йтиму за тобою).

Олексій швидко захитав головою, щоб позбутися відчуття чужорідності, – немов би хтось поселився там, між мізками під черепною коробкою. Не паразит, не непроханий гість, а хтось такий раптовий як смерть – непередбачуваний, непрогнозований, неконтрольований. Це, мабуть, здалося, подумав Олексій, і подався в сторону дому. Підходячи вже до знайомого подвір’я, він вирішив прогулятися центром. До центру іти не так вже й довго. Його квартира розташована так, що близько йти як до центру, так і до моста на Набережній. До речі, на обидва шляхи витрачалося приблизно однаковий проміжок часу – по десять хвилин.

Ідучи по Тичини, Олексій думав про те, що недавно сталося. Невже в дійсності хтось хоче когось убити? Найнеймовірніше в цій ідіотській фразі було те, що ні вбивця, ні майбутня жертва не відомі, а ймовірність того, що хтось із двохсотдвадцятишеститисячного з лишком населення міста виявиться першим або другим – дуже, смішно сказати, мізерна. Нікчемно мізерна. Невже це йому не причулося, не здалося? Бо якщо-таки здалося, то Олексій просто перехреститься – та й по всьому. А якщо ні, то що? Так розмірковуючи, він подивлявся на людей. В їхніх очах він чомусь розпізнавав свою розгубленість чи пак загубленість.

Дрібна торгівля, організована вздовж дороги, нагадувала якийсь блошиний ринок, на якому нещасні люди робляться ще нещаснішими. Торгували тут усім, починаючи російською і українською літературною класикою, шкарпетками, канцтоварами і взуттям, закінчуючи поцупленими в когось цуценятами й кошенятами, до того ж усе тут м’явкало і гавкало, пищало, шипіло, деренчало і просто мовчало. Далі по правій стороні височів новий торговий центр “Бельведер”, навпроти потік людей заходив у столову і так далі і тому подібне, на ліво й на право.

Пульсує вена життя.

Гудить у скронях.

(Куди б ти не пішла, я все одно послідую за тобою. Розумієш, моя мила, я Фатум, що нависнув над твоїм життям, я страшна випадковість, від якої ти не застрахована, я раптовість, що межує з раковою пухлиною, я твоя доля, яку ти підчепила, мов хворобу в когось іншого, а, може, я сама хвороба, якою ти просто заразилась повітряно-крапельним шляхом, або цілуючись з ангелом смерті, який забирає життя. Місця для роздумів багацько, потрібно лишень трішки більше часу, якого в нас, мила, на жаль, обмаль.

Куди ти? Заходиш у магазин, аби відволікти мою увагу? Щоб відірватись від “хвоста”? Ні, щоб купити звичайного білого хліба, який ти тримаєш у руках, мов святиню. Мабуть, ти голодна або несеш цей хліб комусь голодному. Сину? Чоловіку? Батьку? Чи всім переліченим? Я б заходив за хлібом у той магазин, який недалеко від мого дому. Правильно мислю? Правильно. Ось ти звертаєш убік, у непримітну вуличку, яка, мабуть, не має своєї назви, рухаєшся до під’їзду задрипаної п’ятиповерхівки, дивишся у зашкарублене вікно на третьму поверсі, обертаєш голову, бо щось-таки, мабуть, відчуваєш.

Відчуваєш мене? Цікаво... Я буду твоїм незабутнім відчуттям. Ти ніколи не забудеш мене, поки житимеш. Останні твої лічені секунди будуть присвячені роздумам про мене: “Чому він мене вбиває?”, “Хто він такий?” і багато подібних запитань, на які я з радістю відповідатиму тобі спокійним філософським голосом. Я не настільки жорстокий, аби залишати першу жертву без відповідей. Ти все дізнаєшся, тож і помреш з відчуттям повноти, вдоволення, самодостатності.

Обернулася – значить відчула мене, як антилопа або зебра в африканських саванах відчуває пильний погляд хижака неподалік. Тварини підіймають голову над високою травою, боковим зором спостерігають за порухами трави, носом вони втягують запах небезпеки, зосереджуються на вітрі, на ледь чутних звуках, які він може принести з собою, а потім – хай живе безглуздість! – продовжують пастися, пережовуючи траву, ніби нічого не бувало, проте здогадуються, відчувають зябрами, ребрами, кінчиками копит, тканинами м’язів, що за мить уже будуть їжею для когось, хто таїться у траві, що за мить опиняться в пащі того, хто вичікує вдалий момент для нападу, аби завдати смертельного удару.

Так і ти, кохана, вчула мене ніздрями, та продовжуєш своє безглузде життя, заходиш в магазин, думаєш про те, що зготувати на обід, ще щось і ще щось таке, безперечно, безглузде й не варте моєї уваги.

Я знаю: ти відчула мій погляд в автобусі, бо ж я дивився так, щоб ти його відчула. Ти хочеш погратися в гру “Хто перший”, ти дрижиж від усвідомлення своєї приреченості, ти вловила мандраж, ти жбурляєш свій короткий погляд у мене, заходячи в під’їзд, тим самим даючи знак, що гра почалася. Хто-зна. А може, ти просто дурна антилопа або зебра, яка нічого не розуміє? Якщо це так, тоді я дуже розчарований).

– Знову! – скрикнув Олексій. Повторилося точно так само, як і на мості: спочатку тимчасова хмільна втрата рівноваги, потім голова йде обертом, немов би знову дві рибини намагаються ухопити одна одну за хвіст, небо і земля міняються кілька разів місцями. На цей раз допомогло не впасти сухе дерево, що росло собі, вчепившись кігтями-коренями у рихлу й обезводнену землю, нікому не заважаючи, на перехресті біля Пасажу, торгового центру.

Олексій вхопився за нього, дерево, обома руками, подряпавши щоку об тверду і гостру кору. Щока почервоніла й на шкірі появилися свіжі, червоні й здебільшого короткі лінії, що утворювали веремію випадкових накладань, завихнень і переплетіння кровавих ниток, цяток, кривих.

Потрібно присісти, подумав хлопець.

Перехожі дивно зиркали на нього, але ніхто не підійшов, щоби запитати як він ся має, чи потрібно йому подати холодної чи просто брудної води прямісінько з калюжі. Така картина, – зігнутий у три погибелі юнак, що впирається руками й, зрештою, усім тілом в стовбур дерева, – ні в кого не викликала занепокоєння, аж поки не підійшла якась молода дівчина років шістнадцяти. Підійшла, бідолашна, перелякана й стривожена, – видно співчутливе серце має, тому й оминути чуже лихо не змогла. Адже могла? Правильна відповідь: безперечне і тверде “так”.

Просто не захотіла.

– Вам недобре?

– Схоже на те, – процідив хлопець крізь зуби. Таки холодна вода б зараз пригодилась, відзначив про себе. Ноги його ніжно млоїлись, голова алкогольно затерпала, світ довкола барвисто мерехтів перед поглядом, що, здавалось, зараз напрочуд чітко і ясно бачив самого Крішну.

– Мені потрібно присісти, – сказав він, а дівчина розгублено й розчаровано дивилася кудись убік. Дивилася у сторону перехожих, які байдуже позиркували на потенційно трагічну сцену, мов у якомусь театрі тіней абощо.

– Ходімо! – взяла його попід плече. – Я поможу...

Два приступи за десять хвилин – це вже страшно. До того ж почало боліти в грудях. Перейшовши дорогу по “зебрі”, Олексій разом з незнайомкою пішли напростець через ще один імпровізований маленький, компактно влаштований базарчик, де продавали пластмасові тапки, бантики на весілля, спортивні штани “Adidas”, звісно ж, турецькі, різні пульти до телевізорів, розчепірені антени-павучки, товсті книжки в жовтих обладинках, вишивані сорочки тощо, і вийшли на пряму, трохи далі по якій стоїть якийсь металевий пам’ятник-карусель, а довколо нього чотири лавки. Присівши на ту, що відразу перша зліва, хлопець полегшено зітхнув і перевів подих, який від хвилювання збився з нормального темпу “вдих-видих” на аномально-аритмічний “вдих-вдих-вдих-пауза-видих”. Що дивного, “пауза” кожного разу тривала по-різному. Видно, добряче дісталося Олексію.

“Що за фігня, – думав він. – Вчора ж нормально заснув, а сьогодні прокинувся якимсь проклятим. Ніколи не було нічого подібного, аж ось сьогодні конче комусь закортіло познущатися з мене. Добре хоч, що мої думки нікуди від мене не втікають, і я можу подумати-погадати, що робити.

Справді, що робити? З чого почати? Я не читав ніяких англійських детективів, окрім кількох ірландських, не дивився серіалів і фільмів, окрім тих, які обов’язково потрібно переглянути кожному свідомому індивіду, де все так само мудро закручено й заплутано, а в кінці, як виявляється, все дуже просто й неочікувано. Та й, зрештою, може, мені пора навідатись до психіатра? Останній раз, коли я був у шкільного психіатра, то він, почувши мої роздуми на рахунок походження і подальшого розвитку людини, завагався щось сказати, прокоментувати, так би мовити. Потім таки він написав у медичну книжку свій висновок, але коли я прямим текстом запитав у нього “Ну що?”, він відповів “Нічого страшного, просто ти трохи дивакуватий – от і все”.

Ні, психіатри – теж всуціль шизануті.

Чи зателефонувати до Андрія, давнього, але доброго знайомого, який багато прочитав книг по свідомим сновидінням, виходам в астрал і тому подібне? Теж ні. Бо він, мені казала на днях його дівчина, коли ми раптово стрілись на вулиці, почав писати новий роман, тож не можна заважати, а то ще натхнення напудиться і втече куди-небуть далеко-далеко”.

– Знову, – прошепотів змучено Олексій, важко зітхаючи.

– Що? – не зрозуміла дівчина. Вона злякалася не на жарт, бо Олексій ніби водночас втратив свідомість і ніби не втратив, бо очі його були розплющені, але вони були, типу, порожні, чи що. Відразу видно – біда. Зіниці не реагували, тобто застигли, не збільшуючись і не зменшуючись. Руки химерно заклякли й пальці не хотіли розгинатись. Деколи можна було почути, що він шепоче щось, але так нерозбірливо, що не зрозумієш. Деколи в нього був погляд присутнього, тобто він міг сказати, що все нормально, мовляв, не хвилюйся, я живий і здоровий, зараз все минеться, ще трішки і я повністю повернуся до тебе, а деколи він цілком контролював свої дії, лишень коли дівчина щось питала – Олексій не відповідав.

В такі моменти його свідомість була порожньою, а дії ставали дедалі млявішими, скутішими, підсвідомішими.

(Не довго довелось чекати: собаку вигулювати – святе. Котра година? Дванадцята. Час іде, і все без коректур. Чи як там? В тебе чудова шкірянка, вузькі голубі джинси і балетки чорного кольору. Така ляля. Логічно, що з собачкою по центру не погуляєш, тому ти йдеш у найближчий парк, а я, звісно ж, за тобою, як тінь, як мерзотник, який не заслуговує тебе, як остання приблуда, який прийшов до тебе, бо більше нема до кого податись, як собака, яка таки кусає свого хазяїна за руку, що годує його, ба, більше – перегризає йому горлянку й полизує своїм собачим язиком ще теплу кров.

Так хочеться вже зараз скуштувати твоєї гарячої плоті, хочеться, аж не можу! Стримуй себе, йолопе! Спримуй себе, навіженцю обідраний! Дідьку лисий, схаменися! Вона, звісно, жертва, і нікуди їй не подітися від такої долі, але в цій грі найцікавіше полювання, вичікування потрібного моменту. Найцікавіше в цій грі переслідувати її, вивчати кожну дрібницю, кожен елемент одягу, кожну рису характеру. Найцікавіше дізнатися про неї все, навіть те, який у неї голос, колір очей, які в неї захоплення, улюблені книги і скільки раз на день вона розчісує своє темно-русяве волосся.

Дізнатися все потеємне й приховане, бо саме воно найсолодшим є для пізнання, а отже – найгріховнішим).

Отямившись, Олексій зааплодував, ляскаючи долонями, ніби на якомусь концерті.

– Я знаю! – скрикнув він. – Я знаю, як вона виглядає!

Підвівшись, він обвів поглядом перехожих, та дівчат в шкіряній куртці виявилося не так вже й багато, тобто взагалі не виявилося. Лиш тепер він згадав про дівчину, котра допомогла йому доплентатись до лавки. Вона все ще здивовано дивилась на нього, очевидно ще не отямившись до пуття. Нічого не запитуючи, вона просто дивилася великими блакитними очима, зламавши здивовано над ними тонкі брови.

– Знову був приступ, і я знаю як виглядає жертва, – сказав, ніби виправдовуючись, Олексій. – Дякую, що не дали мені померти!

– Будь ласка, – відповіла дівчина, подумавши, що багато підозрілих типів зараз тиняється без діла вулицями, і що треба бути обачнішою: не відомо чи йому дійсно раптово погіршало, чи він хотів лиш, можливо, обікрасти її, притворившись присмерті. А з іншої сторони притворитись напів мертвим дійсно важко, і переважно, якщо це притворяння – то відразу видно, аналогічно якщо це справді так.

Тепер, коли Олексій знає, як виглядає перша (перша? Єдина поки що!) жерва, тобто у що вона конкретно одіта, і те, що вона вигулює зараз собаку в котромусь із парків – залишилося тільки знайти її. А коли знайде, то що? Скаже, що за нею полює маніяк? Чи що їй загрожує небезпека? Якось по-дурному виглядатиме, погодьтесь, бо в час, коли люди боялися кого-небуть давно минув, і зараз усі такі з подвійними вищими освітами, застраховані, стерильно чисті й психічно здорові, максимально обережні, тому ніхто не слухатиме такі нісенітниці, тим паче з вуст Олексія – як-не-як по-дивному одягнутої людини. А як писав Дереш (цитую не дослівно, з пам’яті), зараз людям байдуже, що в тебе в голові, головне – одяг, за яким тебе признають нормальним. Судячи по тому, що творилося в його голові – надіятись на суспільну підтримку не найкраща перспектива.

Та треба щось робити!

Він прямує по коротенькій вулиці Низовій до площі Шептицького, де по лівій стороні від нашого головного героя знаходиться Музей Мистецтв Прикарпаття. Проходить під металевою аркою по добре виложеній червоній бруківці, дивиться довколо себе, але нічого: ніде нема бодай дівчини в чорній шкіряній куртці, не говорячи вже про голубі джинси і чорні балетки на додачу з собакою невідомої породи.

Переходить ще раз по зебрі біля греко-католицького собору, перед яким, як завжди, стоїть чимала група польських туристів з професійними фотоапаратами, йде вздовж головного корпусу Медичного університету, оминаючи широкі ялинки й зустрічних пішоходів, а потім вздовж Пасажу Картенберга, на терасах якогось завжди сидять віп-персони, попиваючи каву в маленьких білих фарфорових чашечках. Врешті, вийшовши на Вічевий Майдан, Олексій оглядається на триста шістдесят градусів (не Цельсія), виловлюючи потрібну картинку. Ось іде дівчина в шкіряній куртці, але без собаки. А ось ще одна, але з хлопцем під руку. А ось ще одна, але не в голубих джинсах. А ось ще одна, і ще одна, і їх тут багато, та ні одної, за якою полює маніяк-філософ чи філософ-маніяк.

“Не те! – гарячкує Олексій. – Не те – хай йому грець!”.

Тоді він бездумно повертається назад, але вже іншою дорогою, виходячи через сорок-п’ятдесят метрів позаду головного корпуса Медичного. Через дорогу там є парк ім. Міцкевича або не його імені, просто там є пам’ятник цьому польському романтику і алейка, вздовж якої по обидва боки розміщені лавки, на яких завжди сидять закохані, молоді мами з візочками і дідусі, що грають в доміно цілий день, навіть коли іде дощ. Тоді вони примудряються облаштуватися кількома парасолями.

“Парк! – радіє Олексій”.

Колись давно, два або й три роки тому, Олексій з двома друзями, присіли там на одній лавці, повертаючись з презентації “Кілера” – першої прозової книжки Андрія Любки. Тоді, як здалося Олексію, сизоокий голуб, що сидів на голові кам’яного Міцкевича, якось по-чудернацькому дивився на нього, тобто хлопець подумав тоді, що голуб – це душа Міцкевича в теперішній реінкарнації. А там якраз польські туристи знимкували його. Голуб, мабуть, гордився тим, що він душа видатного поета. А, може, він гордився тим, що нагадив на кам’яній голові, а за це його ще й обвішують почестями, обдаровують увагою і об’єктивами.

Олексій зиркнув на годинник – двадцять по дванадцятій.

Якщо дівчина з собакою тут і була, то двадцять хвилин назад. Зрештою, ніяких дівчат тут не спостерігається. Розчарований невдачею, він чимчикує додому, кілька разів звертаючи увагу на шкіряні курточки, але, здебільшого, проходячи мимо, нікого не затримуючи, нікого не шукаючи поглядом. Та й не помітив сердешний, як сонце вже cхилилося на захід, а день так по-дурному змарнований на пошуки, ви тільки-но вслухайтесь, маніяка і його жертви. Таке навіть у фільмах не показують, а тут з нічого Олексій придумав таку історію, яку потім в майбутньому обов’язко відзнімуть на плівку колись в Святому лісі (чи Письмі? Ха-ха).

Тим більше приступи до вечора не тривожили, тому він подумав, що все минулося, що це, що сталося сьогодні кілька раз – чиста гіперболізація, спричинена стресом, який в свою чергу викликала кава. А що ще? Ніц. Бо більш нічого не могло викликати такі слухові галюцинації чи телепатичний зв’язок. Хіба якщо в Олексія є брат-близнюк...

Ну та, ну та…

Олексій був дуже змученим.

Так здається, що двадцять чотири години – це багато, насправді цілий день промайнув, не залишивши по собі ніяких слідів. Сонце майже зайшло. Вена міста все ще пульсує, але вже слабше. Потрібно сильніше натискати пальцями, якщо хочете відчути її пульсацію чи пак імітацію, називайте як вам завгодно.

Сьогодні Олексій зрозумів одну річ: по-перше, ніякого часу, ніяких пір року, місяців і днів тижня не існує, бо все це лиш плід фантазії людини, обгрунтований тим, що вона бачить, а те, що вона бачить – гадаєте, справжнє? Сум-ні-ва-юсь. Існує лиш рух Землі навколо зірки, а супутника навколо планети. Існує лиш один день, який повторюється з неабиякою впертою циклічністю. Ніяких понеділків, вівторків, четвергів, субот і неділь нема, є тільки один день, який називається “Проживи його з радістю”. І, по-друге, як писав колись Павич (дослівно теж не можу пригадати): як люди насправді не вміють спілкуватися, замінюючи розмови неважливими речами, які не несуть ніякого важливого смислового значення, так само – вже на думку Олексія – люди не вміють по-справжньому жити. Маєте заперечення? Дарма. Люди прокидаються, ідуть на роботу, працюють, щоб заробити гроші, а потім щоб витратити їх на щось, що давно хотіли придбати, повертаються додому, обіймають близьких, вечеряють, потім можуть всією сім’єю вийти на Стометрівку, Вічевий Майдан, можуть гуляти всюди і де хочуть, гомоніти, усміхатись, але... це все імітація життя, а не справжнє життя. Для них – просто імітація, для Олексія гірка імітація. А скільки тої гіркоти вміщається в одному слові, лиш один Олексій знає.

(Спи, спи, завтра ми зустрінемося зранку в церкві, тобто в тому великому греко-католицькому соборі, в який ти, безсумнівно, підеш ледь розвидниться, мо’, ти захочеш прийти пізніше, та я підстерігатиму тебе тут, мені не важко прийти швидше, бо я сплю мало, але глибоко, тобто я висплюсь. І якщо ти захочеш виспатись – то я тільки підтримаю твою ідею. Якщо ж ти взагалі вчудиш не прийти до собору, тоді почекаємо тебе просто тут, на лавці перед під’їздом, поки ти вийдеш.

Дивися телевізор, безглузді шоу, витрачай, одним словом, свої останні години, як хочеш, як можеш, як завжди. Як завжди прийми душ, приготуй вечерю чоловіку. Так, я бачив його у вікні на кухні, а він мене, здається, ні, хоча вдивлявся так, ніби щось та й побачив. А, мо’, ти сказала йому, що, заходячи в під’їзд, ти озирнулася, бо відчула пильний погляд, і побачила мене за деревом. Я навмисно дивився так, щоб ти мене побачила, навмисно вийшов з-за дерева трішки, аби ти вхопила оком половину мого обличчя. І запам’ятала його, як я назавжди запам’ятав твоє. Тож відпочивай, відпочивай….

Якщо ти ввечері вигулювала собаку, то й завтра зранку будеш. По крайній мірі я на це надіюся. Ти вийдеш – о, я вже бачу! – з під’їзду, тримаючи в руці повідок, ти вдихнеш ранішнє свіже повітря з присмаком першого морозу й останнього осіннього туману, а потім видихнеш так спокійно й безгучно, що мені аж запаморочиться у голові й ніжно-ніжно замліють ноги. Ти ще сонна, проте в тебе ледь помітно нафарбовані вії і губи. Губи твої перламутрові. Ти одіта в шкіряну куртку, яка личить до твого волосся, чорні джинсові штани і теж чорні чобітки з малим каблуком, бо зранку як-не-як холодніше, ніж вдень. І ти попрямуєш у безлюдний парк, до якого йти не більше десяти хвилин повільним темпом. А я теж попрямую в той парк повільним темпом, наступаючи, ніби ненароком, тобі на п’яти. Тобі й на думку не спадає, що я не просто так іду позаду. А я пришвидшую хід, бо бачу як ти заходиш через головний вхід у парк і зникаєш за деревами. Трохи наляканий, я наздожену твій запах, запах ледь відчутного домашнього тепла, який ти залишиш біля входу. Я глибоко затягнуся тим запахом. Так глибоко!.. Далі ти плентатимешся за своєю собакою, ніби не ти господар, а вона. Я озирнуся довколо, пересвідчуся чи нема часом людей. Непроханих гостей. Їх не буде. Тоді я підійду до тебе ззаду, що раз глибше вдихаючи тепло, а потім, коли волосся на твоїй руці задрижить од небувалого аномального холоду, я прошепочу: “Привіт”.

А далі ти будеш моєю).

Після того настала цілковита тиша, як тоді зранку, коли божевільний мотор автомобіля безбожно ревів кінськими силами прямо під вікном, а згодом притих. Хлопець ще на деякий час зайшов у мережу, аби переглянути чи не прийшло від когось повідомлення, але такого давно вже не спостерігалося. Друзі не давали про себе чути, а Олексію і не потрібні були їхні порожні балачки, шкода лиш, що ні з ким поговорити перед сном.

Роздівшись і лігши на в міру тверде ліжко, Олексій зімкнув повіки. Подумав, що забув закрити двічі на ключ вхідні двері, та вже було ліньки вставати.

Перед внутрішнім зором з початку до кінця проплив сьогоднішній день, як кінострічка або як потяг, гудки якого розкочуються від вокзалу усім нічним Франківськом. Згадалися всі більш-менш курйозні (курйозні!) сцени, серед яких і очманіння, коли вперше почув чужі думки в своїй голові, і неочікувана допомога незнайомки, і річка, і “Божественна картина”, про яку він згадував, і уявний Вернісаж, і маніяк-невидимка, якого – хай йому грець! – потрібно знайти, або ж, принаймні, не дозволити йому виконати задумане, і так звана жертва, яка не очікує небезпеки, мов антилопа або зебра, але відчуває щось, що неодмінно станеться, і згадав Олексій сусідку, що живе навпроти.

“Ні, – подумав наостанок він. – Це точно не вона”.

І заснув ангельським сном.

Сниться йому темрява. Глибока й густа.

Очі невдовзі привикають до такої темряви, і він бачить у кутку кімнати постать, силует якої не чітко виділяється на тлі стіни. Олексій лежить на ліжку, жодного страху, жодної тривоги – тільки цікавість. Подумки він питає себе “Хто там?”, але відповіді, хай навіть у думках, не чує. Тоді йому стає ще цікавіше. Він відкидує ковдру в сторону, ось стає на ноги, та, втративши на мить розмитий силует з поля зору, уже не знаходить його, дивлячись у той самий куток, де ще секунду назад хтось стояв. Стояв таки.

Клубок слини застрягає в горлі, десь біля адамового яблучка.

Олексій, який не здогадується, що це сон, ніби нічого не трапилося іде на кухню заварити собі міцного чаю. Дивується: за вікном уже незабаром світатиме. Небо виблискує тьмяним посірілим полотном, певно, старим, але не дешевим, радше раритетним, лляним. До сходу сонця ще кілька годин або й більше, бо не може в природі день настати відразу після ночі, має ж бути плавний перехід.

Олексій спробував уявити тобі той “плавний перехід” від чорного до білого і якось сумно стало йому, якось тяжко на душі. Якась “плавна” думка заплила до його душі, мов до гавані чи затоки, де й почала “плавно” махати плавником то вліво, то вправо, а від того погойдування змішувалися чорні і білі фарби, стаючи то світло-сірими, то темними, то темно-бузковими, то кроваво-золотими.

“Вже двадцять сьоме число, – з жахом розуміє він. – Філософ (так назвав він голос у голові) вже прокинувся і почав полювання на... (ім’я вислизнуло з його свідомості. Марія?), а вона, бідолашна, можливо, проживає свій останній день. Моє завдання – попередити її. Може, мені не вдасться запобігти вбивству, та хоч скажу їй, хай проживе цей день з усмішкою, бо якщо не сьогодні, то завтра… її усмішка… помре…”

Випивши – як і хотів – міцного чаю, Олексій дивиться на годинник, що мовчки, тобто безгучно (бо не може годинник щось говорити, чи таки може? Мабуть, потрібно лиш його навчити, як папугая) висить на стіні й бачить, що стрілки показують пів на дев’яту. “Точно як вчора, – думає він”. Тепер його охопило відчуття невідворотності. “Якщо вчора вже було, то навіщо мені сьогодні, якщо те, що я мав зробити вчора – не зробив?”.

Олексій в паніці вибігає на вулицю в одних лише червоних трусах з чашкою міцного – як і хотів, але коли? Сьогодні чи вчора? – чаю, біжить в сторону Набережної, очевидячки до пішохідного моста, яких у місті не так вже й багато (“А скільки? Хай йому грець!”), дивиться униз, а там бачить тільки синє небо, в якому один за одним ганяються по колу два оличчя: його і... (ім’я знову вислизає, залишаючи по собі мокрий слід).

Повернувшись до квартири, як до початкової точки, від якої йому зручно проводити лінії, спогади, дотичні, запитання і перпендикуляри до оголених стін його безвиході, він відчиняє похапцем двері. Зайшовши, він бачить краєчком ока, що збоку, зовсім поряд, зовсім-зовсім, хтось стоїть. Той самий розмитий силует, в контурах якого можна впізнати людину.

Олексій завмер, не рухаючись, вичікуючи. Вичікуючи що? З іншого боку, по праву сторону, він також завважив віддзеркалений контур, та це, розуміє він, шафа-купе зі своїм дзеркалом у повний зріст.

Він тремтить…

Голос чітко промовлє до нього: “Не забудь!”

Прокинувшись, Олексій тьмяно пригадує жахливе сновидіння, але останні два слова він точно запам’ятав, і протягом дня вони неприємно нагадували про, на перший погляд, містичний зміст його сну. Що не забути? Коли не забути? А якщо я вже забув? А якщо я забув, що забувати? А якщо я забуду забути вже забуте? Така гра слів тільки викликала ледь помітну іронічну посмішку, з якою Олексій завжди вітався з людьми, гниле нутро яких він бачив наскрізь.

Щедро вмившись холодною водою з-під крану, хлопець вирішує ризикнути. До речі, котра година? Як не дивно, та пів на дев’яту. В цей момент щось гірке випливає з дна його підсвідомості, тоді в Олексія прокидається жага: він хоче випити міцного чаю. Часто хочеться просто чаю: без цукру, без печива, без співбесідника, якого апріорі нема, словом, без нічого зайвого, лишнього, непотрібного.

Так і зараз: хочеться.

До Олексія теперфонує Антон – друг Андрія, а заодно й Олексія. Коли хтось з них не міг або не хотів нікого іншого бачити з певних суб’єктивних причин, то хлопці розуміли духовні потреби один одного, розуміли, що кожному потрібний особистий простір для депресії, роздумів і затишку.

Ось, наприклад, Андрій зараз сидить за своїм комп’ютером і швидко перебирає пальцями по клавіатурі, не здогадуючись, як там справи в Олексія або Антона. А ось, наприклад, Антон, який все своє життя після закінчення юридичного факультету Франка у Львові присвятив подорожуванням різного роду і відтінку, повернувся сьогодні вкотре додому, тому й захотів побачитись з друзями. Андрій зайнятий, тому Антон і зателефонував до Олексія.

– Слухаю, – мовив Олексій.

– Не хочеш провітритись? – запитав Андрій і на цьому розмова закінчилася, бо Олексій погодився: не хотілося ще один день провести в цій квартирі: мають надто вже багато своїх секретів стіни, якими не хочуть ділитися. Що само собою дивно, бо Олексій завжди ділився своїми секретами й експериментами. От недавно йому вдалося, нехотячи звісно, розслабитись до такої степені, розпростершись на ліжку прямо, що його свідомість вийшла за межі тіла, наповнила собою простір кімнати і в кінці-кінців притулилась до чотирьох стін. Тоді й зав’язалася таємна дружба між ними. А ще колись Олексій привів сюди дівчину, Валентину, подругу ще з часів першого курсу, і вони зайнялись коханням. Хто ще буде займатись цим в кімнаті, не хотячи ділитися, так би мовити, таким видовищем зі стінами? Звісно, що стіни нікого не приводили, хіба що одного разу, коли Олексій прокинувся уночі і почув чи то за стіною, чи то в самій стіні стогони розпашілої жінки, котра ненаситно роздвигала ноги ще раз і ще раз, аж до самого ранку. Та, здебільшого, у стін були секрети, які Олексій знав і обіцяв нікому не розповідати.

А от чому тепер стіни не розповідають своїх секретів? Невже Олексій провинився?

З Антоном зустрілися вони біля квіткового магазину, що біля казначейства, а потім поплентались у кафетерій “На валах”, що неподалік. Там було спокійно й затишно, і можна було посидіти-погомоніти, випити що завгодно. Зупинилися на капучіно. Потім всередині приміщення стало якось нудно й вони вийшли на вулицю, спустились східцями з пагорба (вала) й присіли на лавку біля якої струнко стояв ліхтар.

“Про цей парк я не подумав, – зауважив Олексій”.

– То де ти був останнім часом? – запитав він.

– Де тільки не був, – жартівливо відповів Антон. – В червні їздив у Польщу, в Краків, в липні навідався до вуйка в Париж, в серпні поїхав зі знайомим в Молдову, вересень запам’ятався тим, що я побував на Чорному морі, особливо не забуду чорноволосу Настю з Москви, а останній раз, де я був – це Калуш. Туди заставила мама поїхати, типу, в “село”, бо давно не навідувався до дідуся і бабусі.

– Ти cкурвий турист, – пожартував Олексій.

Ви не знаєте, та туристом його прозвали ще в школі. Коли приходив на уроці директор або завуч оголосити перед класом, що організовується екскурсія у Львів чи Мукачево – то Антон був одним з перших, хто погоджувався. Така вже в нього вдача романтична. Але то зразу було видно: хлопець при грошах. Мама давно вже не поверталася (повторюю: не поверталася) з Італії, де в якомусь задрипаному Римі драяла дротяною щіткою унітази, а потім, коли господар завбачив її сині, як вода біля берегів Сицилії, очі, то відвіз її на недавно згаданий острів, де вона допомагала збирати виноград, водночас боючись виверження вулкану за спиною. Тато Антона, коли той був у п’ятому класі, продав будиночок (ще якийсь) і вклав гроші у бізнес. Який – не говорив, та гроші стабільно щомісячно поступали на банківський рахунок.

– Щоб не було нудно, – сказав Турист і засміявся. – А ти що? Як твоє життя? Далі не можеш признатися, як школяр, тій Марії, що живе навпроти, в своїх почуттях?

Олексія копнули чорти.

– В мене просто класне життя!

– Не гарячкуй, – заспокоїв Антон. – Я ж не знаю, що в тебе відбувається, але це не означає, що мені байдуже.

– Вибач, – знизав плечима Олексій. – Буквально вчора майже зіштовхнувся з нею при вході, але й слова вимовити не зміг, а вона ляпнула своє невинне “привіт”.

– Це не важко, – провадив Антон. – Якщо дівчина з тобою вітається, то бажано, повторюю, бажано відповісти. А ще бажаніше першому привітатися.

– Сьогодні так і зроблю, – відповів Олексій.

І тут його накрило.

Чимось зсередини і ззовні, одночасно, з усіх сторін світу, довколо рук і ніг, навколо шиї і колін, близько до шкіри, далеко від шкіри, над головою, під головою, з-під землі, з усіх усюд, які тільки існують в трьохвимірному просторі, в цій реальності, в цьому макровсесвіті.

Він згадав: “Якщо вчора вже було, то навіщо мені сьогодні, якщо те, що я мав зробити вчора – не зробив?” Пригадав, що такі слова йому снилися, а тепер це має якийсь таємно-містичний сенс, але, якщо у сні така ситуація виявилася крахом для наступних думок-роздумів, то зараз Олексій продовжив фразу без щонайменших зволікань: “Сьогодні потрібне для того, аби наздоганяти втікаючий учорашній день”.

“Для чого тоді ж завтра? – запитав себе він, але не знав, що відповісти”.

– А в тебе що на особистому? – запитав Олексій радше з вічливості, повертаючись звідкісь далеко. Якщо чесно, то йому все рівно було чи в Антона є дівчина, чи нема, чи завелась в нього якась курва-лярва або свята великомучениця, чи ні.

– Нічого, – байдуже відповів Антон, ніби йому справді начхати на своє особисте життя, або ніби в нього стільки того особистого життя, що хоч роздавай біднякам, засипай ним ями на дорогах або спалюй в широкому полі, як відьом.

– Слухай, – мовив Олексій, – давай зателефонуємо до Андрія, не можна так от, як він, зачинятися в сталевій клітці в своєму особистому підземеллі і перетворюватися у затворника-монаха, хай навіть з благородною метою – написати роман. Не можна. Бо, зрештою, рано чи пізно таки доведеться виповзти на колінах погріти під сонцем висохлі руки й трухляві кістки і глянути безодневими очками-камінцями на дозріле жовтневе небо.

– Давай, – погодився сухо Антон.

Допивши вже холодне капучіно, вони викинули одноразові стаканчики в мусорне відро й пішли в сторону готелю “Надії”. Збоку, за театром імені Івана Яковича Франка жив Андрій. Підходячи до “Надії”, Олексій подумав, що і за готелем є парк, до речі, більший, аніж алейка біля пам’ятника Міцкевичу і біля кінотеатру “Люм’єр”, там де дідусі грають в доміно в будь-яку пору року.

Цей парк, думав Олексій, цілком підходить під словникове визначення слова “парк”: велика площа, асфальтовані доріжки, лавки через кожні кілька кроків, осінні дерева, сухе листя під ногами, листя брудне, листя в болоті, листя, що падає з дерева, мами з дітьми, спортсмен, який кудись біжить, велосипедист, маніяк, жерва (ми ж не можемо знати точно де крокує простий перукар, повертаючись або ідучи на роботу, а де маніяк переслідує майбутню жертву, бо ж кожного ми сприймаємо умовно нормальним, дивлячись в першу і останню чергу на одяг).

– Ало, слухаю! – радісно закричав Турист. – Виходь нахрін на вулицю! Ми в парку біля “Надії”!

Олексію стало соромно.

Не винний він, що Антон синочок багатеньких батьків, який багато вже бачив-перебачив у своєму житті, багато спробував на свій страх і ризик, багато раз помилявся, помирав і оживав, сповнений енергії і сонця.

– Зараз вийде! – взяв великими лапами Олексія за плечі Антон і трусанув щосили.

– Це добре, – Олексій спробував посміхнутися, натомість на його обличчі проступила гірка чи пак кисла гримаса.

– Що з тобою? – запитав Турист. – Ти ніби лимона з’їв.

– Ніби, – бездумно повторив він.

В цей час з-за дерев вигулькнула постать Андрія. “Котра година? – запитав себе Олексій”, та Андрій вже підійшов і, не соромлячись перехожих, обійняв міцно спочатку Олексія, Антона, а потім обох відразу. Андрій схожий на Птаха. Якого саме – ніхто не здогадувався, навісь сам Маркес.

– Друзі! – радісно мовив він. – В мене гарна новина!

– Ти помираєш? – іронізував Турист.

– Якби ж то, – не звернув уваги Птах. – Я нарешті надрукував першу сторінку мого нового роману!

– А коли ти написав “старий”? – не вгомонявся Турист.

Олексій привітав його щиросердно, а Антон сказав, що йому конче треба випити вина (чомусь захотілося вина), бо в горлі пересохло, пояснив неквапом він.

Вирішили іти до Андрія, бо ж до нього найближче, але потім стало зрозуміло, що в Андрія не вийде: там сусіди присмерті ще з минулої пиятики, тому тривожити їх ще раз, і, мабуть, уже останній – чистої води хамство. Прозвучав варіант завалитись до Антона, але він відсахувався від такої ідеї, як біснуватий від святої води, бо живе він з татом і молодшою сестрою, якій потрібно вчити уроки. З історії, мовляв, багато задали. Світової. В другому класі.

Отже, одноголосно вирішили.

Напиватись у стельку ніхто не хотів, тому, зайшовши в найближчий супермаркет, купили дві пляшки червоного шардоне і три півлітрові “1715”. До пива взяли три маленькі упаковки кальмарів, одну велику чіпсів і дві солоних горішків. Сучасний запас провізією на випадок третьої світової війни! За умови, якщо є телевізор з каналом “Футбол”. А, в біса, про який футбол іде мова, якщо надворі точитиметься війна? Потрібно ж буде штурмувати ворогів, відтісняти їх до якогось урвища, потрібно ж буде захищатися від нападників, оберігати власні домівки, щоб потім не довелося спати на згарищі й руїнах. Для цього треба не пиво з вином купляти, а гвинтівки, автомати, ручні й протитанкові гранати, спецівку якусь, біноклі, консерви, якщо довго доведеться просидіти в ровах і окопах, виглядаючи в сірому попелястому тумані, що пахне порохом, бритоголових ворогів народу.

– Поїсти буде що? – запитав Турист, роздивляючись у супермаркеті полиці з ковбасами, сирами й іншою смакотою, маючи на увазі щось поживніше за солені горішки.

– Має бути, а якщо нема, то приготуємо, – міркував Олексій уголос, розважливо крокуючи.

– Попросимо когось приготувати нам вечерю!

– Невдалий жарт, – похмурнів Олексій, але всі дружно хихотнули. Не кожен же день можна познущатися з двадцятип’ятилітнього друга, який поводиться, ніби ніколи не трахав дівчину. Або ніби ніколи не бачив презерватив, напханий на пружний пеніс. Ну чудасія, ха-ха.

– Тут інше, – якось пізніше, коли вже прийшли до нього додому, сказав Олексій. – Вона не така, як всі.

– А яка? – запитав хтось.

Олексій довго думав, а тоді випалив:

– Вона така, як я…

Серйозність цієї фрази просто-напросто зашкалювала. Хлопці, які в той час займались нарізанням, намащуванням, розпечатуванням і відкритям провізії, задумались на хвилинку про сенс свого зухвалого й нікчемного життя, про Томі і Джері, асоціативно про голандський сир, червону ікру, плинність часу (чому червона ікра асоціюється з часом? Така ж дорога?), а потім їх відпустило, і вони вже гомоніли про все на світі. А частіше, ніж про все на світі, вони говорили про плани на завтра, про те, хто як думає виживати в цьому голодному й дешевому світі, за що готовий боротись і помирати, віддавати останні краплини крові і таке інше. Та це бувало, коли вони безбожно напивались, як останні вісьлюки. А зараз все було по-іншому, не так, як колись. Ех, ко-ли-сь…

– Як це давно було... – замислено прогудів Андрій. – Тепер я письменник-початківець через дефіс невдаха, ти, Антоне, – пройдисвіт, якого ще треба пошукати (“Або маніяк, – подумав Олексій”), а ти, друже, – Андрій постукав Олексія по плечі, – геній без одної літери. Всі знаємо якої.

Всі засміялись.

– Тільки ти ще, – додав Олексій, звертаючись до Птахи, – дитина.

– І пришелепок, – зауважив Турист. – То про що ти пишеш в своєму новому романі? – запитав він між іншим, ніби це не мало ні найменшого шансу, перепрошую, ваги.

Допивши залпом вино, що миготіло срібно-золотими блискітками на денці, Андрій відповів, що це секрет. Навіть про неї, назву майбутньої книжки, знає хіба його дівчина (Боже, ледь не написав “дружина”), з якою вони зустрічаються вже не перший рік, а відтак таку важливу й надсекретну інформацію їй можна довірити, бо кому ще, як не їй. Кому довіряти своє життя, яе не їй? А сказати тобі, продовжив Андрій, та й будь-кому іншому – означає наражати недописаний твір на загибель, вірніше на небезпеку чи пак ризик загибелі, адже після того, як хтось дізнається назву ще не написаного роману... він втрачає... душу. Так, саме душу. А писати мертві романи...

Всі розуміюче закивали головами.

Олексій не зчувся, як за вікном уже насунувся вечір. В хорошій компанії старих добрих друзів час летить несамовито швидко. Тоді його плинність стає гостросюжетною, ну, ви зрозуміли, правда? Правда, підтакують Андрій з Антоном уже напідпитку.

Напідпитку також була й реальність, яка не могла сфокусуватися на чомусь конкретному, тому й хлопцям здавалося, що дивляться, наприклад, на телевізор, а бачать телевізор і пальму, що росте у великому коричневому глечику з конусовидною ніжкою. Словом, не виходило дивитись на щось одне, конкретне: все відразу миготіло перед очима, мов у калейдоскопі. Або ніби п’яний астронавт намагається зорієнтуватися у космосі. Ну, якось так.

Стрілки годинника, що притишено висів у коридорі, застрягли між цифрами, показуючи без двадцяти сьому вечора.

– А ви годинники перевели? – запитав, між іншим, Андрій у хлопців. Антон урочисто-церемоніально, як в окультизмі, розтягуючи кожен звук, промовив “Ттт-ааа-ккк”, а Олексій завовтузився на місці, недоречно нервуючи.

– Чорт, – каже він. – Я забув.

І що ти, нещасний, ще забув? Га? Признавайся!

– Отже, ти жив минулим, а зараз ти маєш шанс наздогнати його, – прошепотів на вухо Птах містичним тоном з наголом на слові “ти” і з довгим шипінням і сичанням у слові “шанс”.

– В твоїх руках, – енергічним, але вже захмелівшим голосом промовив Турист, – машина часу! Просто піди в коридор, чи де в тебе там настінний годинник, і стань Володарем Часу!

– І простору, – усміхнувся Олексій і подумав, що не погано б, принаймні, бути володарем власного життя, а якщо така розкіш йому, простому смертному у тридцять третьому поколінні за календарем майя, не доступна, то бодай власної голови.

– А мені, – продовжив Андрій запаморочливо, піднявшись, – cтати б Володарем Слів...

– Щоб ним стати, – почав Олексій, не розуміючи звідки він таке знає, – треба приручити їх...

– В тому й сіль, що я хочу, та не виходить. Сам бачиш, цілий день, ба, навіть два сидів навпроти монітора ком’ютера, мовби не даючи йому шансу втекти – куди? Назад у магазин? – ламав собі мізки і пальці по черзі – зліва на право, починаючи з лівої руки, – гриз, наче миша кабель чи сталагміти й сталактити, облизував язиком ручку, затирав до дірок зошит, який постраждав без найменшої на то причини, – але, розумієш, нічого! Власне, не нічого, а лишень одна сторінка! І то – воно пустослівна вийшла, без будь-якого натяку на продовження, без всякої надії на зворотню емоційну реакцію, ніби й написав щось, але зовсім нічого достойного, вартого, цінного, врешті-решт смачного.

Так вони й задумались над промовленим.

Потім усі дружно розлили останні краплі червоного, аж терпкого на язиці, вина й випили одним порухом. Тоді приступили до пива, ввімкнувши телевізор і перемикнувши на потрібний канал, по якому мала відбутись в прямому ефірі трансляція якогось футбольного матчу, безперечно, важливого. Однак для Олексія важливим є щось трохи інше. Про те “щось трохи інше” він і думав наступні дев’яносто з копійками доданого часу хвилин, а потім, коли хлопці подались по домівках біля опівночі, Олексій набрав у ванну теплої води (слава цілодобовій воді і німецькому бойлеру!) і ліг у ванну, розслабившись від кінчиків ніг до ланцюжків ДНК і нейронних зв’язків у найглибших закапелках свого затуманеного, вкритого павутиною, стомленого мозку.

З тривогою на серці Олексій прислухався до ледь чутного шепоту в своїй голові. Старався не думати, бо розумів, що його власні думки перебивають, глушать думки Філософа, а якщо згадати з ким він сьогодні пробув увесь день, то не важко здогадатися, чому Філософ, здавалось, нічого не думав, так би мовити.

Прислухався – та не зміг виразно почути що-небудь.

Потім прийшла чудернацька ідея.

В дитинстві він часто опускався з головою під водою. У ванній важко було втоптись, це Олексій знав. Йому цікаво було слухати своє серцебиття, якісь приглушені голоси з кухні чи то мами, чи то тата. Деколи він розплющував очі, але хлорована вода швидко боляче пощипувала, після чого його склери ставали червоними й немовби важкими, як після невисипання. Він затримував надовго затримував подих, прислухався, як його серце сповільнює свій ритм, як легені здавлюються під невеликим тиском і як їм бракне повітря. Це було трохи лячно, трохи цікаво, трохи незвично…

Вуха заклало. Хоча глибина не велика, та все одно відчувається невеличкий тиск на обличчя. Звуки ззовні моментально стали приглушеними, але водночас і глибшими, ніби хтось повністю вимкнув світло і наглухо позачиняв усі вікна й щілини, крізь які просочувалося свіже прохолодне повітря і час від часу гудів, мов літак у небі, вітер. Хвиля темряви й тиші, що охопила вже всю квартиру, докотилася і до ванної. Олексій майже запанікував, коли його вразила незбагненна тривога: всуціль темно й надто тихо, – так тихо буде на моїх похоронах, подумав Олексій, після чого уявив ті кляті похорони, яму два на чотири, чийсь чорний плач, чиєсь чорне пальто, чиюсь бліденьку руку.

Ідеальна тиша – мертва!

А значить прагнути ідеального – означає прагнути смерті!

Господи, подумала чиясь голова, що вільно літала в просторі просто над землею, вирячившись божевільними очиськами в чиюсь душу, дай мені сили! Для чого ця маячня? Чому чиїсь думки так нагло лізуть, мов набридливі мухи, до мене? Хай… хай… хай вони… замовкнуть!..

З крану, розтягнувшись, впала ідеальна, ні, не ідеальна – а правильної форми крапля води – тук! Хвилі понесли під водою цей звук. Він докотився до стінок з усіх сторін і повернувся переломленим, відбитим, неприйнятим і розбитим вщент відлунням.

Олексій постукав пальцями по ванній – пум-пум-пум! Та сама трагічна й сумна картина: вмирання звуку. Перетворення звуку в ідеальну – мертвотну тишу.

“Ого, – подумав він, – як все добре чути”. Пересвідчившись, що все гаразд, він намагався зменшити до нуля мимовільні рухи, і доклавши зусиль, врешті Олексій почув лише власне серцебиття – тух-ту, тух-ту!

Тепер Олексій був гіперчутливим, ніби все тіло перетворилося, як Грегор Замза в жука, в одне велике Вухо. А воно, Вухо, на суцільну натягнуту мембрану. Живій, цупко натягнутій мембрані, вдавалося почути чи пак відчути навіть найменший скрегіт трубопроводу, ковзання краплин води в парі, що лягала мокрою пеленою на невеличке, але достатнє для зручного гоління, дзеркало і тріщання, переливання, постогування, зітхання напруги в розетці. Це і багато інших звуків (живих! Пульсивних, чуттєвих, гіперчуттєвих) утворювали своєрідну гамму – своєчасну гру фантазії геніального композитора, що, як не смішно звучить, використовує для свого шедевру всі наявні підручні речі: крани, труби, стіни й розетки, рукомийник з отвором, дзеркало, лямпочку сороківку, стелю, керамічну плитку блакитного кольору з шерхавою поверхнею, зубну щітку і зубну пасту, туалетний папір, пластмасовий тазик, що неохайно залишений Олексієм, ще щітка, бритва, шампунь для миття голови, гель для душу – весь арсенал ванної музики, весь авангард туалетних увертюр і ля мажорів.

Аж тут Олексій чітко й виразно, мов у навушниках, почув наелектризований шепіт, що нагадував потріскування деревини у печі. Гарячий шепіт, який обпікав руки, очі, чоло й шию, ніби хтось посипав жаром лице.

(Не кричи, хвойдо!

Суко!

Закрий пельку!

Я затулю тобі поганого рота!

Не кричи!

Не пручайся!)

В Олексія швидко забилось серце.

(Ти просто дурна антилопа, не більше.

Я розчарований, курво!

Та нічого страшного, ти все одно будеш моєю єдиною, першою, і, надіюся, я теж буду твоїм єдиним і останнім.

Розсунь ноги!

Не кричи!)

Ні! Чорт!

(Твої тонкі слабенькі ручки намагаються ухопити мене за шию, голову – усе, за що тільки можна вхопити, у що можна ввігнати ретельно доглянуті нігті й подряпати, порізати. Та дарма. Я схопив урешті твої руки й міцно скрутив, аж до хрускоту в суглобах, їх за спиною. Не викрутишся…

Все-таки твоє волосся пахне листям, не так, як я уявляв собі вчора. Ти кричиш час від часу, тобі вдається якимось чином, та все одно тебе ніхто не почує. Перспектива бути врятованою для тебе, на жаль, навіки недоступна й закрита, тож насолоджуйся моментом. Лови його, як я впіймав тебе.

Ти пам’ятаєш, як тут опинилась? Отож. Ти й не второпала, де ти. Чорні стіни нічого тобі не говорять, тобто ти уявлення не маєш, де знаходишся. Почекай тут, а я візьму цупку мотузку. Надіюсь, не сильно вдарив. Не втрачай свідомості!

Ось, я повернувся, зараз я тобі гарненько зав’яжу руки, щоб ти, нечемно кішко, не могла більше царапати мені обличчя та зап’ястя).

Олексій підняв важку голову над водою.

Глибоко вдихнув через ніс і видихнув через рот, мовби задуваючи свічку, тим самим намагаючись заспокоїти серцебиття, близьке до тахікардії. Він нерухомо лежав, ось так припіднявши голову, не тямлячи ні що відбувається, ні що відбудеться далі. Якась розпука. Внутрішня розруха. Настав момент відчаю. Відчайдушного споглядання. Що він, Олексій, зараз може вдіяти? Що?! Куди бігти?!!

З усіх боків на нього тиснула ванна, стало нестерпно мало місця. Його розпач вимагав більше простору для свого, так би мовити, територіального розширення, експансії впливів.

“Але якого дідька!”

“Якого біса!”

“Там дівчину вбивають, а я у ванній лежу! Та що робити? Хай йому грець!”

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Суміжжя

Минула ніч була найгіршою в його житті.

Жінка не припиняла кричати, відтак Філософ довго думав, що з нею робити, а потім, десь між першою і другою ночі, він ще раз вдарив її кулаком по голові. Мучениця чи радше просто не

Поиск по сайту: