Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Список використаної літератури. 1. Проблематика новели

План

1. Проблематика новели

2. Образ Відлюдька

3. Сюжет новели

 

 

1. Значним кроком на шляху оновлення вітчизняної літератури стала мала проза Франка 1900-х років, позначена драматичним напруженням пристрастей, концентрацією дії та замкнутістю форми. У своїх творах письменник звертається до аналізу неординарних людських характерів, часто одержимих пристрастю, до складної взаємодії свідомого та несвідомого в їхній поведінці. Особливе місце належить повісті-новелі "Сойчине крило". У рецензії А. Крушельницького на збірку "На лоні природи" (1905) "Сойчине крило" відзначене як "найбільш інтересне" оповідання, де на найвищий п'єдестал автор підніс любов.

Герой-"відлюдько" (оповідання має підзаголовок "Із записок відлюдька") у новорічну ніч отримує листа від своєї давньої коханої. Зазнавши колись важкої втрати, головний герой занурився в егоїстичне, самозакохане життя. У своїх "записках" "відлюдько інтелектуал" змальовує світ свого відчуження від людей, заборолом

від яких є штучні, хоча мистецькі витвори культури. Поміж улюбленими авторами у комфортабельному інтер'єрі "відлюдька" —томи Ґете, Емерсона, Рескіна, журнальна стаття Уальда про Ісуса Христа. Цей зневірений самолюб живе сам для себе і з самим собою, навмисне відсторонившись від усього світу: "Сороковий рік життя, так як і тридцять дев'ятий, і тридцять восьмий, починатиму зовсім інакше. Відлюдьком, самітником... Жити для себе самого, з самим собою, самому в собі!"

Але палкий, пристрасний лист колишньої коханої, пекуча сповідь її багатостраждального життя розірвали пута з відлюдницької душі, розбудили співчуття, готовність відчути муки й радощі, боротьбу й розчарування — усе те, що містить у собі смак існування. "Невже вона та, яку я від трьох літ споминаю між померлими? Та, якої нагле і загадкове щезнення ввігнало в гріб її батька, а мене випхнуло з кипучої течії громадської праці і загнало в отсю тиху, відлюдну пристань? Вона в остатніх днях нашого товаришування любила називати себе сойкою і все дразнила мене тою сойкою, що гніздилася перед моїм вікном, поки вона не вбила її. Невже се з тої самої сойки крило?"

Читаючи цього листа, герой фактично інсценізує його, перетворюючись на глядача і переживаючи момент духовного просвітлення. Далі сюжет розгортається, як у романтичній мелодрамі: несподівано повертається героїня, а драматичні події, які вона описує в листі, виявляються випадковими та не аргументованими. Достатньо частим у творах Франка є образ "фатальної" жінки, який набуває особливого, майже демонічного забарвлення.

Психологічна колізія повісті "Сойчине крило" також пов'язана з проблемою гри та природності, кожен з персонажів має своє амплуа. Манюся (Сойка) — втілення стихійної жіночності. її історія починається романтичним бажанням життя, наповненого пригод, а закінчується перетворенням на "забавку" для чоловіків. Хома, якого романтична героїня називала Массіно, схильний до меланхолії та нещасливий у теперішньому житті. Хома має аналітичний, зовсім не схильний до романтики характер: "Я витворив собі оте життя як нездобуту твердиню, в якій живу й паную, з якої маю широкий вигляд на весь світ та яка, проте, не стоїть нікому на заваді, не дражнить нікого своїм видом і не манить нікого до облоги. Ся твердиня побудована в моїй душі".

Героя, який сам пробив собі дорогу, Мануся вважає егоїстичним і дуже поміркованим. Проте Хома здатен співчувати і, довідавшись про те, як немилосердно вчинило життя з його колишньою коханою, пробачає її, відгукується на поклик давнього кохання. Так письменник підносить живе людське почуття, яке розбиває всі штучні ситуації впорядкованого світу: "Голубочко моя! Де ти, озовися! Нехай у сю новорічну годину хоч дух твій перелине через мою хату і торкне мене своїм крилом! Нехай його подих донесе хвилю дійсного, широкого, многостраждущого життя в моє слимакове, паперове та негідне існування! Може, й я прокинуся, і стрясу з себе ті пута, і рвонуся до нового життя, життя "у вірі, надії, любові"!" Манюся теж сповнена почуттів до Хоми: "...ти в моїм житті був тим палким сонцем, яке змушує квітку розвитися, і розпуститися, і відкрити свою чашечку, і розлити свої найкоштовніші пахощі". Саме внутрішнє переродження, психологічну трансформацію персонажа майстерно зображує Франко. Цим він стверджує, що людина зможе залишитись гідною свого імені і не ховатись у сіру буденність.

2. Новела «Сойчине крило» належить до пізньої прози І. Франка. До твору подано підзаголовок «Із записок відлюдька». Проблематика цієї новели має екзистенціинии характер, бо автор порушує не просто проблему нещасної любові чи невдалого життя героїв, а проблему людського буття взагалі. Хома-Массіно стає відлюдьком, свідомо відмежувавшись від людей, заховавшись за витворами культури. Він трагічно смакує своє одинацтво, із захватом думає про те, що в нього є окреме, інше життя, про яке ніхто не здогадується. У кабінеті «відлюдька» «зо стін глядять артистично виконані портрети великих майстрів у штуці життя: Гете, Емерсона, Рескіна». Життєвим кредо Хоми стає «Жити для себе самого, з самим собою, самому в собі!» Це ніби втеча від самого себе, створення ілюзорного світу, плекання власного зовні спокійного самотнього життя, але життя без мети і, слід гадати, без майбутнього. Така позиція героя є свідомою, але ж це самообман. Невипадково в новелі зображено передноворічний час, що виступає як символ змін. Власне, через кілька годин Хома хоче остаточно позбутися своїх спогадів,, що все одно бентежать душу, хоч і намагається він організувати своє життя за принципом «артиста життя» (за філософією Епікура, «Мудрий є артист життя», тобто світ, з якого вилучено страждання, є атараксією — душевним спокоєм, якого може досягти мудрець). Так само тікає від себе й Манюня, від свого справжнього кохання, з тихого лісу у вир життя злочинницького світу. Тікає, бо, на її думку, не вірить у її кохання Мессіно, не відповідає саме так, як вона відчуває. Хоч, швидше за все, вони не чують один одного, а прислухаються до себе, до своїх поривів.

3. Новела є своєрідним зразком «тексту в тексті»: це «записки відлюдька» у яких вміщено лист-сповідь Марії до Хоми. Власне, цей лист надає розповіді ще більшої психологічної напруги, бо спонукає адресата до діалогу. Цей діалог є ніби розмовою двох змучених душ. Спогади Манюні дражнять Хому, спочатку він намагається протестувати, залишатися вірним своїй новій філософії, не бажаючи ворушити події трьохлітньої давнини: «Говори собі, пиши собі, що хочеш! Я тепер дивлюсь на все оком естетика, розпізнаю кож-дий момент фальшивої гри. І де ти сміятимешся, я байдужно здвигну раменами». Але ж се дратівливо-трагічне, ненависне «Чи тямиш мене? Се я була?» змушує його читати далі й далі. І той, кого колись за годину поцілунками й пестощами Манюня тричі перехрестила — з Хоми в Томассо, потім у Томассіно і, нарешті, в Массіно, який уважав несправедливою втечу коханої, який замкнув душу й серце, починає заново переживати своє життя. З далекого Порт-Артура, ніби з того світу, лунає голос: «Не я покинула тебе, а ти не зумів удержати мене, ти не вірив у мене, в мою щирість, у мою любов. Ти приймав мої пестощі, всі вияви мойого розбурханого молодого чуття з пасивністю сибарита — нехай і так, що ніжно, вдячно, але не виходячи з-поза заборола свого успокою, свого егоїзму. І я відчула се». Манюня вкладає у лист сойчине крило, а друге залишає в себе. Це летить одна половина її душі, а чи прилетить друга, залежить від Массіно. Однак крізь панцир показової, леліяної аж три роки байдужості Массіно не хоче пускати почуттів, бо «правдивого чуття в тім нема, от що». Але ж відбувається саме та «містика», у яку так не хотів вірити Хома: він згадує все і, вже не в силі зупинитися, промовляє: «Нехай у сю новорічну годину хоч дух твій перелине через мою хату і торкне мене своїм крилом!» Герой усвідомлює своє слимакове, паперове та негідне існування.

Украй збентежений, Массіно нарешті дізнається, що прийшла та, на яку він чекав, задля якої здатний прокинутися і стрясти з себе ті пута, і рвонутися до нового життя, яке є справжнім, наповненим і щастям, і стражданням.

Проблема співіснування двох людей набуває глобального характеру проблеми людського буття взагалі. У вуста Массіно І. Франко вкладає незаперечну істину: «Що таке чоловік для чоловіка? І кат, і Бог! З ним живеш — мучишся, а без нього ще гірше! Жорстока, безвихідна загадка!»

 

Список використаної літератури




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.