ІІ. Проблема прабатьківщини СЛОВ'ЯН

Етногенез слов'ян.

Проблема етногенезу українського та інших східнослов’янських етносів у історіографії та історичній публіцистиці часто зводиться до розв'язання декількох питань:

· коли постали ці етноси як окремі;

· які народи були їх безпосередніми предками;

· чи можна і якою мірою вважати ці етноси безпосереднім етнічним продовженням тих народів, етнокультурні особливості яких вони успадкували?

Відтак найбільшу увагу дослідників привертають проблеми пов’язані з визначенням етнічної належності трипільців, прабатьківщини індоєвропейців та їх гілки – аріїв, визначення прабатьківщини слов'ян та напрямів їх міграцій, причетності скіфо-сарматських племен до етногенезу східних слов'ян та етнокультурної ситуації в Київській Русі та після її розпаду. Кожна з цих проблем вимагає розв’язання низки наукових завдань щодо яких існує декілька підходів, які в свою чергу є предметами наукових дискусій.

Трипільці. Щодо людності – носіїв трипільської культури та їх етнічної приналежності висловлюється декілька позицій. Одні дослідники вважають їх віддаленими, але безпосередніми предками слов'ян-русів-українців (дехто з дослідників, навіть, вважає трипільців стародавніми українцями, стверджуючи етнічну тяглість автохтонів України з часів енеоліту). Аргументами на користь таких тверджень є деякі елементи традиційної землеробської культури з трипільських часів, що зберігалась в традиційних українських народних формах аж до новітнього часу: деякі конструктивні особливості традиційного житла, елементи орнаменталістики та фольклору тощо.

Інші дослідники доводять, що ані з антропологічної, ані етнокультурної точок зору не можна говорити про спорідненість, а тим більш, етнічну тотожність давніх трипільців і сучасних українців. Підкреслюють при цьому, що давні трипільці належали до т.зв. "вірменоїдного" антропологічного типу, а наявність певних елементів в українській культурі, що схожі з давніми трипільскими зразками пояснюють належністю обох культур до одного типу – землеробської культури лісостепу.

З іншого боку, антропологічні дослідження, зокрема краніологічні, доводять, що в IV – сер. III тисячоліття до р.Х. трипільці змішувались з місцевою людністю, що належала до протоєвпропейського антропологічного типу. Наслідком цього стала людність пізньотрипільської усатівської культури, чий антропологічний тип мав деякі риси обох типів попередників. Так званий "динарський" антропологічний тип до якого переважно відносять сучасних українців, сформувався значною мірою на основі південноєвропейського – до якого належали давні трипільці. Отже повністю виключати генетичну спадкоємність давніх трипільців та сучасних українців немає підстав. А землеробська культура українців увібрала в себе частину культурної спадщини землеробських народів, що в різні часи, починаючи з неоліту заселяли територію сучасної України, зокрема і трипільців. Але на цих підставах ототожнювати українців із стародавнім землеробським населенням України неможна. Залишається до кінця не з’ясованою належність трипільців до індоєвропейців.

Індоєвропейці. Етнокультурну і мовну спільноту яку умовно називають "індоєвропейцями" і вважають предками майже всіх сучасних європейських і деяких азійських етносів шукають в історичному минулому на великих просторах від Рейну до Волги, від Балтики до Балкан і Малої Азії. Існує досить багато різних гіпотез щодо розташування прабатьківщини індоєвропейців і напрямів їх подальшого розселення та "індоєвропеїзації" палеоєвропейців – прадавнього населення Європи. Найчастіше такою прабатьківщиною індоєвропейців дослідники називають східноєвропейські терени, включно з територією України, звідки вони розселились у всій Європі до Піренейського півострова на заході й аж до Паміру та Індії у Азії на сході. Але найбільшу увагу привертає проблема локалізації одної гілки індоєвропейців – аріїв. Суто наукова арійська проблема часто невиправдано міфологізувалась і політизувалась. Аріїв намагались записати в свої безпосередні предки деякі ідеологи і політики та представники деяких націй, що обстоювали далекосяжні експансіоністські плани. Як це, наприклад, робили ідеологи німецького нацизму, ототожнюючи давніх германців з арійцями і на цій підставі виводили расову вищість німців.

Сучасні ж дослідники пов'язують давніх аріїв із скотарськими племенами, що сформувались серед степів від Дніпра до Волги, а звідти ця східна частина індоєвропейців, що відома в історії як "арії", розселилась в Індії (індоарії) та Ірані (Аріані – Країні аріїв).

Територія України тривалий час була зоною інтенсивних контактів між різними етнокультурними ареалами, тут відбувались складні етногенетичні процеси та проходили важливі шляхи міграцій. Тут формувалась індоєвропейська мовна спільність у зоні контактів протоіндоєвропейців, протоугрофінів, протокартвелів та носіями близькосхідної мовнокультурної традиції представленої землеробським населенням Балкансько-Дунайського регіону. Звідси розселились на півночі Європи протогерманці, північніше Прип'яті та у басейні Німану – протобалти, вздовж Дунаю у західній Європі протокельти, вздовж Карпат на Апеніни, Альпи та Адріатику просунулись протоіталіки та протоіліри, із Західного Причорномор’я через Дунай на Балкани пройшли протогреки та предки фракійців та вірмен, які як і хети та лувійці розселились в Малій та Передній Азії. Протослов'яни ж залишились в межах індоєвропейської прабатьківщини. За іншою схемою спільні предки протослов′ян, протобалтів та протогерманців пройшли повз Дунай, а потім заселили простори північніше Карпат поступово розходячись, аж поки не опинились на теренах, де поступово сформувались у окремі етнічні масиви. На колишню прабатьківщину згодом повернулась частина іранців у вигляді кіммерійців, скіфів та сарматів.

На тривалий час територія України знову перетворилась на зону контакту між декількома великими етнічними масивами – слов'яни і балти на північному заході, угро-фіни на північному сході, фракійці на південному заході, а на півдні і південному сході панували іранці.

З давніх індоєвропейських етносів беруть початок сучасні народи Європи, окрім деяких кавказьких народів, естонців, угорців, фінів та басків.

Індоєвропейська мовна сім'я складається з 13 груп, куди входять як сучасні, так і мертві мови:

1. Германська: норвезька, шведська, німецька, датська, англійська, ісландська, а також готська (мертва).

2. Балтійська: литовська, латиська, а також прусська (мертва).

3. Слов'янська: польська, чеська, словацька, російська, українська, білоруська, сербохорватська, болгарська, македонська, старослов’янська (церковнослов’янська).

4. Кельтська: ірландська, бретонська, гельська, валлійська, а також галльська.

5. Романська: португальська, іспанська, французька, італійська, провансальська, румунська і молдавська, а також латина, умбрійська, оскська.

6. Індійська (індоарійська): хінді, урду, бенгалі, пенджабі, санскрит (мертва).

7. Іранська: перська ірані, фарсі, афганська афгані, пушту, таджицька, осетинська, мертві мови – давньоперська мова Авести, скіфська, сарматська, сакська.

8. Грецька: новогрецька, а також класична грецька та мікенська.

9. Фрігійська: мертві мови фракійська, гетська, дакійська та фрігійська, батьківщиною яких було Нижнє Подунав'я.

10. Іллірійська: албанська, мертва мова іллірійська.

11. Вірменська.

12. Тохарська.

13. Анатолійська: мертві мови хетська, палайська, лувійська, лідійська.

Мови індоєвропейської мовної сім'ї.

Проте ототожнювати давні етноси, не говорячи вже про протоетноси, та сучасні народи, а надто, нації – не можна. Майже не можливо встановити етнічність носіїв певної археологічної культури, відтак, щодо їх мови та етнічної належності найчастіше висловлюють припущення. В окремих випадках ці припущення майже не беруться під сумнів – в інших думки дослідників розходяться. У випадках, коли певна археологічна культура локалізується на територіях, де вона майже суцільно домінує, а з інших джерел, особливо письмових історичних пам'яток, відома етнічна належність домінуючого населення – ототожнення археологічної культури і певного давнього народу, не викликає особливих дискусій.

Племена і племінні союзи, що утворювались внаслідок різних етногенетичних процесів, що відомі давнім авторам під різними назвами (ендоетнонімами та екзоетнонімами) за характерними спільними ознаками ототожнюються з певним етнічним масивом в межах якого вони виникали або ж з якого походили.

Окремі племена, що внаслідок міграції пересувались на території інших етнічних масивів поширювали власну культуру та мову серед тубільних племен, або самі змінювали власну мову і культуру під впливом місцевого етносу, зберігаючи лише назву. А в інших випадках етнічні назви також поширювались – передавались тубільцям або, навпаки, місцеві етноніми засвоювались прийшлими племенами як власні. В таких випадках встановити етнічну належність носіїв певної археологічної культури, навіть при умові згадок цих етносів в історичних пам'ятках, дуже важко.

Така ситуація особливо властива регіонам які були тривалий час зоною контактів між різними етнічними масивами. Саме такою була територія сучасної України в епоху "раннього заліза" та раннього середньовіччя. Разом з тим, ці величезні простори давнім авторам були послідовно відомі як Кіммерія, Скіфія і Сарматія.

Кіммерійці. Сучасні дослідники визначають кіммерійців як етнос, що належить до західної частини північної діалектної гілки давніх іранців, хоч висловлювалась думка про їх можливе фракійське походження. Кіммерійці спричинили потужний вплив на розвиток соціально-культурних процесів у цілому регіоні, що обіймав і терени поширення чорноліської культури та її людності – носіїв праслов’янської мови, що займали Дніпровсько-Дністровське межиріччя. Під тиском войовничих номадів землероби чорнолісці почали будувати укріплені городища, перейняли елементи степового озброєння та обладунку, крім пішого війська в них з'являється кіннота.

Скіфи. Ще більший вплив на населення циркумпонтіди – регіону навколо Чорного моря з прилеглими теренами – справили скіфи. Споріднений з кіммерійцями етнос, який давні греки називали скіфами (їх ендоетнонім – сколоти), частково витіснив, частково знищив, а частково асимілював своїх попередників і надовго запанував у Північному Причорномор’ї та степах від Дунаю до Дону. Колишня Кіммерія і прилеглі території перетворились на Скіфію – країну скіфів, що стали західною ланкою іранського ланцюга народів степу: терени східніше Дону (Танаїсу) займали савромати (сармати), на схід від Каспію – масагети, в Середній Азії – саки. Межі Скіфії, особливо на півночі, визначають по-різному, а на заході це була річка Істр, пізніше відома як Дунай, на сході Танаїс (Дон), найважливішими річками Скіфії були Борисфен (Дніпро) та Гіпаніс (Південний Буг). В поняття Скіфії (Великої Скіфії) входили території заселені конгломератом етносів назви найбільших з яких згадав Геродот в своїй "Історії" написаній в середині V ст. н.Х.

Розселення племен Скіфії згідно з описами Геродота

(За О.Тереножкіним та В. Еллінської)

Згідно з найпоширенішою версією реконструкції географії Геродотової Скіфії, згадані ним народи ототожнюють так: царських скіфів та скіфів кочовиків, що займали степи Криму, Нижнього Подніпров'я та Приазов’я, відносять до іранців, калліпідів або елліно-скіфів, що займали нижнє Побужжя навколо Ольвії, вважають мішаним етносом, що мав ознаки еллінської та скіфської культур. Так само мішаними в етнічному розумінні були алазони – напівосіле населення Наддністрянщини, які об’єднували залишки кіммерійців, певною мірою слов’янізованих та перебуваючи під впливом еллінської та скіфської культур. Найбільше суперечок викликають спроби визначити скіфів-землеробів, які займали лівобережжя середньої Надніпрянщини, як праслов'ян – нащадків східних чорнолісців, що перебували під потужним впливом іранців. Проте скіфів-орачів, що займали правобережжя середньої Наддніпрянщини, майже беззастережно визнають праслов'янським етносом. Агафірси – племена, що займали південно-західне прикордоння Скіфії – степи Придунав'я, були фракійського походження але під сильним скіфським впливом, або за іншими версіями іранцями, що змішались із фракійцями. У правобережному Поліссі локалізують неврів, яких одні дослідники відносять до праслов'ян, інші до балтів. Балтська ж належність андрофагів (людожерів) та меланхленів (чорноризців), що були північними сусідами праслов'ян-сколотів, не заперечується. Будини – мешканці північно-східної околиці Скіфії, визнаються угро-фінами не відкидають однак і припущення про їх іранське походження. Отже різні за етномовними характеристиками племена перебували під сильним (тією чи іншою мірою) впливом іранців, які панували в окресленому регіоні не тільки військово-політично, але й домінували культурно. Для подальшої етнічної історії слов'ян, а особливо східнослов'янського етногенезу, цей вплив мав винятково важливе значення – його можна окреслити як спочатку суперстратний, а пізніше субстратний.

Сармати. Етнічну домінанту іранців степах Причорномор’я продовжили нові завойовники-номади зі сходу – сармати, що у ІІІ ст. до н.Х. витіснили скіфів з Приазов’я, а згодом завоювали всю Скіфію. Колишні господарі країни повторили долю кіммерійців. Їх залишки закріпились в Криму і Причорномор’ї у Малій Скіфії, серед поліетнічного населення, що усе сильніше еллінізувалось. Решта скіфів розчинилась у середовищі пануючих сарматів, або переселилась на терени слов'янських або фракійських племен.

Сарматське завоювання являло собою декілька хвиль вторгнень різних сарматських об'єднань, серед яких найбільшими були: царські сармати, аорси, язиги, роксолани та алани. З І ст. античні автори території Північного Причорномор’я називали вже Сарматією, а не Скіфією. Пануванню сарматів в степах Причорномор’я поклали край нові завойовники: готи – племена германського походження та тюркомовні гуни. Як і їх попередники кіммерійці і скіфи, сармати рушили на захід і розчинились у часі та просторі в загальному русі варварських народів пі час "великого переселення народів", частина з них розчинилась серед слов'янського населення лісостепової зони.

Сармати залишили у спадок європейським народам особливості озброєння (довгий меч, довгий спис і важкий обладунок кіннотника-катафрактарія, що згодом буде "віднайдений" в середньовічному рицарстві) та орнаментальний "звіриний стиль", що прикрашатиме різні зразки європейської середньовічної культури: від буквиць руських книжників до щитів розбійників-норманів.

Землі ж України надовго в уявлені європейців будуть асоціюватись із сарматами та роксоланами і будуть часто позначатись як Сарматія.

Греко-римський вплив. Стародавні греки – елліни належали до індоєвропейських етносів, що мали складний процес етногенезу, в якому взяло участь декілька відомих та невідомих античній історії народів. Це були пеласги, "народи моря", ахейці, дорійці тощо та й самі елліни в античні часи вирізнялись етнокультурною різноманітністю яка компенсувалась формуванням спільного діалекту – койне. Елліни відіграли величезну роль у розвитку культури багатьох народів Середземномор’я та Причорномор’я.

Процес поступового засвоєння різних елементів еллінської культури негрецькими народами має назву "еллінізація". В Причорномор'ї цей процес був пов'язаний з грецькою колонізацією – створенням дочірніх міст, що відігравали роль торговельних центрів та місць розміщення надлишкового населення з метрополій.

Через свої тісні економічні відносини з навколишніми етносами ці міста колонії стали чинниками еллінізації регіону. Найбільшому впливу елліністичної культури піддались скіфи та деякі племена сарматів та фракійців. Населення лісостепу вплив еллінізації відчули значно меншою мірою і переважно через скіфо-сарматське посередництво.

Зі зміною військово-політичної гегемонії в Середземномор’ї, що перейшла до Риму і латинян, розпочався процес романізації навколишніх народів. Він зачепив і Дунайсько-Карпатський регіон та, меншою мірою, Північне Причорномор'я. Романізація "варварів" відбувалась з різною інтенсивністю – ті народи, що потрапили до складу провінцій Римської імперії піддались потужному мовно-культурному латинському впливу який зрештою призвів до формування романомовних етносів, а у тих народів, що опинились у римському прикордонні, під римським впливом сформувалась культура яку археологи визначають як провінційно-римську культуру. Так, наприклад, кельтські племена Галії були романізовані і стали субстратом для формування сучасних французів, мова яких відноситься до романської групи індоєвропейських мов. Така ж доля спіткала гето-дакійські племена фракійського походження Балкано-Дунайського регіону – їх нащадки румуни і молдавани є також романомовними.

Прабатьківщина слов'ян. На відміну від кельтських та германських племен, слов'яни досить пізно потрапили в поле зору античних авторів, відтак їх свідчення стосуються вже відносно пізнього етапу розвитку слов'ян. Про етногенез та ранню етнічну історію слов'ян сучасна наука не має чітких та одностайних уявлень.

Існують суперечності щодо визначення території прабатьківщини слов'ян та атрибуції певних археологічних культур як слов'янських. Відтак етапи слов'янського етногенезу, досить умовно, позначають як протослов'янський, праслов’янський та ранньослов’янський. Але єдиних критеріїв для визначення переходу від одного етапу до іншого не розроблено. Тому інколи різні дослідники одну і ту ж археологічну культуру відносять і до праслов'янської, і до ранньослов’янської. З іншого боку – етногенез слов'ян поділяють на два взаємопов'язаних але різних процеси: по-перше, виокремлення слов'янського етнічного масиву серед інших індоєвропейських етнічних спільнот; по-друге, етногенетичні процеси всередині слов'янського масиву, що призвели до формування різних груп слов'янських етносів.

Щодо визначення розташування слов'янської етноплаценти (прабатьківщини) висловлювались різні гіпотези, автори яких поділяються на прихильників міграційного та автохтонічного напрямків.

Київський літописець Нестор у "Повісті минулих літ" ще в ХІІ ст. на питання "Звідки пішла земля Руська?" висловив думку про те, що слов'яни розселились з Подунав'я. До цієї думки згодом приєдналось чимало дослідників слов'янського етногенезу, які розвинули її в балканську або дунайську теорію слов'янської прабатьківщини. Прихильниками її, наприклад, були російські історики С.М. Соловйов, М.П. Погодін, В.О. Ключевський, О.М. Трубачів та інші, достатньо прихильників її є серед сучасних дослідників, зокрема і українських. Одним з аргументів на користь цієї гіпотези називають присутність у фольклорі всіх слов'янських народів згадок про Дунай, що не може бути випадковим. Проте, інші дослідники висловлюють припущення про те, що назва "Дунай" могла означати річку взагалі (давнє іранське коріння "дн", "дон") або головну священну річку, отже будь яка велика річка в слов'янських землях могла бути Дунаєм. Ним міг бути спочатку Дніпро як найбільша річка праслов'янської землі, а з розселенням слов'ян на берегах Істру, саме він у слов'янському фольклорі міг перетворитись на уособлення найбільшої річки слов'янського світу – Дунай.

В середньовіччі виникла ідея виводити походження слов'ян від давнього населення Балканського Подунав'я – іллірійців і фракійців та Північного Причорномор’я – скіфів, сарматів, роксоланів та аланів. Ця версія була популярною серед польської шляхти та українського козацтва. І ті, і інші вважали сарматів – найславетніших воїнів, своїми предками.

У ХІХ ст. почались перші спроби розв’язати питання слов'янської прабатьківщини науковими методами. Спираючись на наліз писемних джерел чеський славіст П. Шафарик у книзі "Слов'янські старожитності" виклав свою центрально-східноєвропейську теорію походження слов'ян, яких він пов'язав з історичними венедами. Цю концепцію на початку ХХ ст. розвинув і обґрунтував Л. Нідерле. На основі досягнень різних наук – лінгвістики, історії, етнографії, топоніміки він окреслив територію спільної балто-слов'янської прабатьківщини між Віслою та середнім Подніпров'ям з історичним центром слов'янства на теренах Волині та Прикарпаття. В розвиток теорії Нідерле польськими дослідниками Ю. Костшевським та Т. Лер-Сплавінським було розроблено вісло-одерську теорію згідно з якою початок слов'янства пов'язувався з лужицькою та пшеворською культурами що були поширені у вісло-одерському басейні на території Польщі. Інші дослідники пов'язували слов'янську етноплаценту з теренами басейнів Прип'яті та середньої Наддніпрянщини.

Інший підхід, з позицій міграціонізму, був застосований О. Шахматовим, який запропонував південно-балтійську теорію – не пов’язуючи прабатьківщину слов'ян з територіями Польщі та України.

Проте у другій половині ХХ ст. найбільшого поширення отримала дніпро-одерська теорія запропонована радянськими дослідниками Б. Рибаковим, О. Тєрєножкіним та П. Третьяковим які об'єднали західний і східний варіант локалізації слов'янської прабатьківщини.

Однак в основі всіх цих теорій лежить принцип поступового розпаду індоєвропейської мовно-етнічної спільності, відтак переважає увага до етнодиференційних процесів.

Останнім часом все більшої переконливості дістає концепція київської наукової школи. В основі їх схеми етногенезу слов'ян покладені як автохтонічні так і міграційні підходи, що враховують як етнодиференційні, так і етнооб'єднувальні етногенетичні процеси.

Згідно з концепцією українських дослідників формування слов'янського етносу мало поетапний, тривалий і поліцентричний характер. Слов'янський етногенез відбувався з різною інтенсивністю на просторах між Дніпром та Одером, де на різних етапах в різних регіонах окресленої території відбувались етногенетичні процеси внаслідок яких відбулось формування та виокремлення слов'янського етнічного масиву. Вони охоплювали різні етнічні компоненти, що відігравали роль субстратів та суперстратів: на заході ареалу – праслов’янський компонент взаємодіяв з германським (північний захід і захід), кельтським та іллірійським (південний захід), на сході ареалу – балтським (північ), іранським (південь, південний схід), фракійським (південний захід). В зонах міжетнічного контакту виникали культури, етнічну атрибуцію яких однозначну визначити неможливо – культури які відносять до лінії етнокультурного розвитку слов'ян містили крім нього ще й іноетнічні компоненти. Так черняхівська культура, крім слов'янського компоненту, складалась із фракійського (дакійського) та іранського (пізньоскіфо-сарматського) та германського (готського).

Отже мирна взаємодія різних племен (носіїв давніх германських, балтських, слов'янських, фракійських та іранських діалектів) супроводжувалась різними етногенетичними процесами внаслідок яких запозичувались різні мовні та культурні елементи, або ж створювались нові культури та діалекти, носії яких взаємодіяли з іншими етномовними спільнотами та носіями інших культур. Відтак комплекс етнооб’єднувальних та етнодиференційних процесів, що охоплювали автохтонне та прийшле населення на певній території протягом тривалого часу призводило до поступового формування окремого етносу – слов'ян.

Для реконструкції етногенезу використовується ретроспективний метод – виходячи з виразних спільних рис комплексу матеріальної культури певного етносу, дослідники намагаються простежити їх тяглість у глибині віків, висновки узгоджуються з даними лінгвістики, антропології та свідченнями писемних джерел, відтак визначається спадкоємність населення – носіїв різних археологічних культур.

Загалом схема слов'янського етногенезу (за різними незначними розходженнями в інтерпретації різних дослідників) виглядає так:

І. Протослов’янський період. Протягом середини ІІІ – середини ІІ т. до р.Х. гілка індоєвропейських племен – носії культури шнурової кераміки або бойових сокир, що були предками германців, балтів і слов'ян, розселились на величезних просторах Центральної та Східної Європи і асимілюють місцеве палеоєвропейське та неолітичне населення відтак згодом розпадаються на окремі мовні групи.

Приблизно в середині ІІ тис. до р.Х. виокремлюється протослов’янська мова. З її носіями пов'язують населення комарівської та тшинецької культур, що виникли на території від Дніпра до Вісли та Одри (Одера) (XV-XI ст. до р.Х.) на основі культури шнурової кераміки.

ІІ. Праслов’янський період. Подальші етнічні процеси призвели до виникнення лужицької культури на території Польщі та білогрудівської культури Волині та лісостепового Правобережжя (ХІ-ІХ ст. до р.Х.). З "лужицькими" племенам деякі дослідники пов'язують венедів – давній етнос, що не залишив прямих мовних нащадків, лише етнонім, що був успадкований західною частиною праслов'ян. Інші дослідники вбачають у "лужицькому" населені германський, фракійський та слов'янський компоненти. А "білогрудівців" визнають праслов’янами.

Взаємодія "білогрудівців" із суміжними племенами Наддністрянщини (культура Ноа), Лівобережного Полісся (бондарихінська культура)та степової зони (білозерська культура) а також внутрішні етнічні процеси, призвели до формування праслов’янської чорноліської культури (X – VIII ст. до р.Х.), яка в умовах протистояння кіммерійцям, консолідує землеробські племена лісостепової зони.

Найбільшого іранського впливу праслов’яни зазнали під час скіфського панування (VIII – ІV ст. до р.Х.), коли були інтегровані у Велику Скіфію і були відомі як скіфи-орачі та скіфи-землероби або сколоти (на думку радянського дослідника Б.Рибакова етнонім "сколоти" походить від праслов’янського слова "коло", "околоток" тобто "сусіди" – ті, що живуть поруч).

На заході праслов'янські племена все більше зазнавали впливу східногерманських, та латенізованих (кельтизованих) іллірійських та фракійських племен які разом з місцевими нащадками племен тшинецько-комарівської культури створюють цілу низку різноетнічних культур, найбільшою серед яких була пшеворська культура, що охоплювала територію Польщі та західної Волині (ІІІ ст. до р.Х. – V ст. по р.Х.).

На сході праслов'янського ареалу під тиском нових кочовиків сарматів, що поклали край пануванню скіфів, праслов’янські племена відходять на захід і асимілюють прийшли племена, внаслідок чого на Волині і Правобережжі формується зарубинецька культура (ІІІ ст. до р.Х. – І ст. по р.Х.), що увібрала в себе різноетнічні прийшлі та місцеві компоненти. Під впливом різних чинників, зокрема і тиском все нових і нових хвиль сарматських племен, зарубинецька культура занепадає. Населення відступає вглиб полісся на Десну та Верхнє Подніпров'я, де створюється київська культура, і частково інтегрується з балтами на півночі та "пшеворцями" на Західній Волині, а на Подністров’я та Волиніскладається зубрицька культура.

Ослаблення сарматського тиску, що перемістився до кордонів Римської імперії сприяло консолідації слов'янського населення на території Волині, Поділля та Наддніпрянщини. В цей час, на думку дослідників і складається слов'янський етнос – венеди.

Проте вторгнення у ІІ ст. з території північної Польщі германських племен готів, що просуваючись вздовж Вісли і Західного Бугу на південь, розрізали територію слов'ян навпіл, уповільнивши їх консолідацію та створивши умови для поділу слов’янства на західну і східну гілки.

ІІІ. Ранньослов'янський період.Цей період етногенезу слов'ян дослідники поділяють на венедський (І – ІV ст.)та анто-склавінський етапи (V – VІІ ст.).

З венедами-слов'янами, про яких згадують римські писемні джерела І – ІV ст. ототожнюють або пізньозарубинецьке населення, або носіїв зубрицької культури, що під тиском готів просунулись на нижній Дунай (етулійська культура), а частково відійшли на територію Польщі, де у взаємодії з "пшеворцями" склалась дзедзицька культура, що зберегла назву "венеди".

У ІІІ ст. венеди Наддністрянщини разом з гето-дакійськими племенами правобережної Наддністрянщини, частиною сарматського населення та готами, що поклали край сарматському пануванню в Причорномор’ї, були об’єднані в черняхівську культуру, що склалась і розвивалась під провінційно-римським впливом. Слов'яни Наддніпрянщини та басейну Десни вплив черняхівської культури відчули меншою мірою.

Черняхівська культурна спільність була зруйнована навалою гунів у ІV ст. Тюркські племена гунів, в союзі з слов'янами знищили військово-політичну гегемонію готів і змусили їх перейти за Дунай на територію Римської імперії, а після відносно нетривалого перебування в степовому Причорномор’ї, рушили вглиб Європи в V ст.

В нових умовах слов'янські племена стають домінуючою етнокультурною та військовою силою на території від Дунаю до Лаби (Ельби) на заході і до Сіверського Дінця на сході. Вони утворюють потужні союзи племен (відомі з джерел як "Славії" або "Славінії"), в яких простежуються ознаки державності та втягуються в процес відомий як "велике переселення народів" – рух європейських та азійських варварських племен на територію колишньої Римської імперії (ІV-VІ ст.). Проте слов'яни беруть участь у цьому русі тепер уже не в складі поліетнічних навал на чолі з готами або гунами, а як окрема сила.

В цей час слов'яни відомі візантійцям під назвами "венеди", "склавини" та "анти", які за свідченнями історика VІ ст. Йордана походили від одного коріння – давніх венедів.

Ранньосередньовічні венеди ототожнюються сучасними дослідниками із західною гілкою слов'янських племен, що розселилась на території Польщі – полабськими слов'янами та праполяками.

Склавини – з празькою (корчацькою) культурою, що обіймала південну Польщу, Чехію та Словаччину, Прикарпаття, Поділля та Волинь України.

Антів ототожнюють з пеньківською та колочинською культурами, поширеними від Подунав'я до верхнього Подніпров'я.

Слов'янські культури VI – VII ст.: І – колочинська; ІІ – пеньківська; ІІІ – празько-корчацька; ІV – дзедзицька; VI – костиш-батошанська (За В Бараном).

До V – VІ ст. слов'янський етногенез на всіх його етапах був пов'язаний з певною територією, яка змінювалась по периметру, то збільшуючись, то зменшуючись, але в межах досить чітко окресленого регіону Європи – від Одри та Вісли до Подніпров'я та басейну Десни, на півдні обмежуючись середніми Наддністрянщиною і Побужжям, а на півночі Прип'яттю. На цих теренах простежується слов'янська етнокультурна спадкоємність та певна мовна домінанта, аж до протослов'янського часу, незважаючи на періодичні включення іноетнічних та іномовних компонентів, що асимілювались, але зумовили певну регіональну культурну різноманітність.

Чергові навали кочовиків, що прийшли зі сходу в VІ-VІІІ ст. (алани, авари, протоболгари[1], угри, хозари тощо) спромоглись послабити або зруйнувати військово-політичні територіальні об’єднання слов'янських племен, але не їх етнічну цілісність.

Цілісність слов'янського етносу почала розпадатись внаслідок виходу слов'ян за межі своєї прабатьківщини. З приходом слов'ян на території заселені іншими етносам починають відбуватись різноманітні етногенетичні процеси – від етнічної парціації до етнічної міксації, що і поклало початок новому етапу слов'янської історії – етногенезам слов'янських етносів.

Поиск по сайту: