ІІІ. РІЗНІ ПІДХОДИ У ВИВЧЕННІ ЕТНОГЕНЕЗУ УКРАЇНЦІВ

Етногенез українців

Племена, що залишились на прабатьківських землях були відрізані від південної частини слов’янства черговими хвилями кочовиків. Частина з них після нетривалого панування над слов'янами в Панонії та у Фракії розчинилась в слов'янському морі, як це сталось з аварами та болгарами. Проте, ще майже протягом тисячоліття кочовики панували у степах Євразії від нижнього Дунаю до Алтаю.

В VII ст. в нижньому Поволжі та Подонні утворилась потужна держава, що об’єднувала різні кочові та напівкочові племена угорського та тюркського походження відома як Хазарський каганат. Західними сусідами хазарів у цей час були протоболгари, північно-західними – угри (мадяри).

Переселення значної частини антського і склавінського племінних союзів і війни з аварами та іншими кочівниками призвели, на думку багатьох дослідників, до розпаду цих великих племінних союзів державного типу. На підтвердження цієї думки наводять останню згадку в писемних візантійських джерелах Феофілакта Сімокатта про антів під 602 роком, де він повідомляє про похід аварів на чолі з Апсіхом проти антів. Про важку війну аварів проти склавинів згадують візантійські джерела часів імператора Іраклія (610-641) та Повість минулих літ.

Проте існують докази того, що великі союзи слов'янських племен не були знищені, а в нових умовах перетворювались на інші союзи, одні з яких ставали повноцінними державами як, наприклад, держава Само, Болгарія, Велика Моравія. Крім того, на думку дослідників, колишні союзи могли бути відомими під іншими назвами. Нестор, у зв’язку війни склавинів з аварами, згадує іншу їх назву – "дуліби", яку пізніше витіснила назва "волиняни". А назва "анти" очевидно була екзоетнонімом, що міг походити і від іранського "ант" – "ті, що на кордоні", і від грецького "анти" (anti) – "перед", "проти", "ті, що протистоять", і від латинського "ante" з тим самим значенням. Ця назва дійсно відбивала положення слов'янських союзів, які були розташовані перед або на кордоні, коли ж вони стали населенням внутрішніх візантійських територій – назва втратила сенс і перестала вживатись, поступившись місцем назвам більш актуальних етнополітичних новоутворень. Отже ендоетноніми слов'янських союзів були іншими.

На території України в VII – VIIІ ст. виникають племінні союзи відомі з давніх джерел, зокрема з Повісті минулих літ як "літописні племена". Їх згадує літописець Нестор у ХІІ ст. і дає уявлення про приблизне їх розташування: поляни, древляни, сіверяни (сіверці), уличи, тиверці, дуліби (волиняни, бужани), білі хорвати – на території сучасної України, дреговичі, полочани, кривичі – Білорусі, радимичі, в'ятичі та ільменські словени – Росії.

Сучасна археологія ототожнює літописні племена з різними середньовічними слов'янськими культурами.

На основі празько-корчацької культури склавинів у VIIІ – ІХ ст. формується культура типу Лука-Райковецька (райковецька культура), що була поширена від Західного Бога до Дніпра, охоплювала Прикарпаття і Карпати, включно із Закарпаттям та межиріччя Дністра і Прута до нижнього Дунаю. Спадкоємність празько-корчацької та райковецької культур чітко простежується за вивченими пам'ятками. Райковецька культура мала декілька фаз розвитку – ранню та пізню та певні локальні варіанти в межах яких дослідники локалізують дулібів, волинян, бужан, білих хорватів, древлян, полян, уличів та тиверців. Проте існує думка щодо антського (пеньківського) походження уличів та тиверців.

Щодо полян дослідниками висловлюються різні думки. Усталеною є думка про те, що полянський союз займав територію середньої Наддніпрянщини між річками Россю та Ірпенем, з центром в Києві. Проте інші звертають увагу на невідповідність відомостей про лідируючи позиції полян в регіоні та відносно невеликою територією яку визнають полянською. До того ж на археологічних матеріалах поляни не виокремлюються. Тому висловлюється думка (Брайчевський М., Рибаков Б.) про те, що поляни – це союз державного типу, що об’єднував уличів, тиверців, волинян, дулібів, бужан і хорватів. Іншу точку зору висловили Моця А. і Толочко П. Вони вважають, що поляни – це союз, який утворився на міжплемінній основі. Тобто до його складу увійшли окремі племена з різних племінних об'єднань, розташованих навколо Києва, який здавна формувався як зручний центр в зоні контакту різних племінних груп, що зрештою і обумовило його піднесення як загального східнослов'янського центру.

Звертають також увагу зв'язок назв "сколоти", "анти" та "поляни" – в значені "порубіжні", "прикордонні" – мешканці порубіжної з іншими народами території, пов’язуючи їх з пізнішою назвами "україна" (як загальне поняття прикордоння) – "Україна" (як власна назва рідного краю, держави), "українці" (як мешканці порубіжжя у вузькому та широкому змістах). Оскільки степ (поле) і був порубіжною зоною Наддніпрянщини, то ця назва могла використовуватись слов'янами як фіксацію їх прикордоння і в інших місцях розселення, наприклад, поляни в басейні Варти на території сучасної Польщі, поляни в Моравії та Болгарії. Існує думка, що польські, моравські, болгарські та наддніпрянські поляни це різні частини полян наддністрянських (антів), що мігрували після аварського погрому.

Щодо сіверян, то з ними пов'язуються північна група антських племен, основою яких були волинцевська VII – VIIІ ст. і роменська культури VIIІ – Х ст., як продовження колочинської та пеньківської культур. Дослідники вбачають в роменській культурі певні риси які можна вважати продовженням дунайського варіанта празько-корчацької культури часів анто-склавінського руху на південь. З цього та наявності у Болгарії слов'ян з назвою "сівера" деякі дослідники роблять висновки про можливий зворотній рух частини племен з Дунаю на Десну. Роменська культура охоплювала лівобережжя Дніпра та басейни Десни до верхів'я Сіверського Дінця – територію літописних сіверян.

В VII –VIIІ ст. починається міграція слов'янських племен на північ та північний схід Європи – на етнічні території балтів та фінно-угрів.

Праукраїнці, праполяки та хозари VIII – ІХ ст. Пам’ятки культур:

1 – лука-райковецької (праукарїнці); 2 – волинцівської та роменської; 3 – салтівської (хозари); 4 – прапольської. (За Л. Залізняком)

Племена групи волинян поступово просувались на північ вздовж Західного Бугу і на лівобережжя Прип'яті. Пізніше, у Х-ХІ ст., цей рух досяг Понімання.

Через Прип’ять і особливо вздовж Дніпра древлянські племена заселили важкодоступні терени Прип’ятського лівобережжя де розчинились серед місцевого балтського населення, передавши їм мову та слов'янську назву – дреговичі.

Подальше проникнення слов'ян і слов’янізованих балтів на північ призвело до утворення кривичів та ільменських словен.

Субстратом формування дреговичів і кривичів були балтські племена нащадки носіїв культури штрихованої кераміки. Але кривичі складались з декількох угруповань – полоцьких кривичів (культура довгих курганів) та смоленських кривичів (культура смоленських городищ). Полоцькі кривичі, що розселились по р. Полоть згадуються літописом як полочани племінним центром яких був Полоцьк.

Крім полоцько-смоленських, виокремлюють ще й псковських кривичів, у формування яких взяли участь західні слов'яни, що переселились із південної Прибалтики і асимілювали місцеве фінське населення, частково вже балтизоване.

Подальша доля кривичів визначилась різними напрямами колонізації. Полоцько-смоленські кривичі колонізували землі заселені переважно балтськими племенами, а псковські кривичі – фінськими.

Ільменські словени формувались внаслідок відносно пізньої хвилі слов'янської колонізації півночі на основі фінського субстрату носіїв текстильної кераміки. Перші поселення слов'ян біля о. Ільмень з'явились в VI – VIІ ст., проте відносно масове проникнення слов'янських і слов'янізованих поселенців відноситься до VIІІ – ІХ ст. Існує думка, що у формуванні ільменських словен брали участь племена західнослов’янського походження. Внаслідок тривалих етногенетичних процесів місцеві фінське населення – племена водь, іжора, весь та прийшле населення взаєморозчинились, внаслідок чого утворились племена ільменських словен з племінним центром – Новгородом.

Іншим потоком, з басейну Десни слов'янізовувалось населення басейну Сожі та верхів'я Оки, де склались племінні союзи відомі як радимичі (окремої археологічної культури для них не виявлено) та в'ятичі (мощинська і борщівська культури). Їх субстратом були нащадки юхновської культури – населення, що було результатом взаємодії прабалтів, прафінів та праслов'ян. Певну окремішність радимичів та в’ятичів зазначає Нестор в Повісті минулих літ, вважаючи їх племенами західнослов’янського походження – нащадками синів Ляха – Радима і В'ятко, що оселились на Сожі та Оці. В’ятичі досить пізно були втягнені в орбіту Руської держави і довго зберігали архаїчні риси.

Решта північно-східної території заселеної фінно-угорськими племенами колонізувалась слов'янами в ХІ – ХІІ ст. – уже за часів Руської держави, двома потоками: один – з Псковсько-Новгородського північного заходу, інший – з Наддніпрянщини і Наддесняння.

Отже в антсько-склавінський період тривав етап етнічної консолідації східнослов'янського етносу на території, що охоплювала Карпати (включно із Закарпаттям) правобережжя Західного Бугу та Прип'яті, правобережну і лівобережну середню Наддніпрянщину, басейн Десни та середню Наддністрянщину. Кінцевий його етап пов’язаний з піднесенням Києва і формуванням Руської держави як етнокультурного і політичного центра новонародженого східнослов’янського етносу.

Етнічна єдність населення цього регіону в VIІ – ІХ ст. підтверджується відносною єдністю матеріальної культури, відносною діалектною монолітністю, відносною єдністю антропологічного типу. На східній частині спільної праслов'янської етноплаценти, слов'янські племена успадкували й спільну історичну пам'ять і подібне етнокультурне оточення.

Коли вживається термін "відносна єдність", то наголошується на тому, що ця єдність простежується у порівнянні з іншими ареалами розселення слов'ян в синхронний період.

Тяглість – тобто спадкоємність основних етнокультурних особливостей матеріальної культури простежуються на окресленій території з VI ст. до кінця традиційного етапу розвитку – початку індустріального (кінець ХІХ ст.). Тоді як в інших регіонах східнослов’янського населення матеріальна культура мала свої виразні особливості.

Населення території України, хоч і мало деякі локальні територіальні відмінності (які засвідчують присутність балтської, фракійської та іранської домішок), належало до динарського антропологічного типу (проміжний між південноєвропейським та північноєвропейським), тоді як населення Білорусі (дреговичи і кривичі) та Південної Росії (радимичі та в’ятичі) – до валдайського антропологічного типу, пов’язаного з балтським субстратом. Північно-східну частину Руської держави заселяла людність фінського походження, що відносилась до біломоро-балтійського антропологічного типу.

Після поділу на рубежі ер праслов’янської мовної спільності на західну і східну діалектні зони, почався новий етап діалектної диференціації слов'янського мовного масиву, зокрема і східнослов’янського. Внаслідок розселення східнослов’янських племен на північ від прабатьківщини, в їх говорах все більше проявляються фонетичні і лексичні особливості пов’язані з впливом балтського і фіно-угорського субстратів. Натомість, в цей же час на прабатьківщини слов'ян – території сучасної України, на основі успадкованих праслов’янських рис починають формуватись фонетичні і граматичні особливості української мови, відсутні в інших східнослов’янських мовах. Про їх відносно давнє походження свідчать лексичні паралелі в українській, сербській та хорватській мовах, які відокремилась від східнослов’янської діалектної зони не пізніше VII ст. А сам етнонім "хорвати" походить від топоніма "Карпати".

Історична свідомість населення Карпато-Дніпровського регіону була пов’язана з пам'яттю про анто-склавінські походи на кордон Візантійської імперії та спільне протистояння степовикам: гунам, аварам, протоболгарам тощо. Спільне протистояння новим хвилям кочовиків не тільки актуалізовувало історичну пам'ять, але й перетворювало історичну свідомість на чинник військово-політичної консолідації. Ті ж племена, що колонізовували балтську і фіно-угорську територію, долали інші проблеми і потребували інших чинників консолідації.

Відтак, саме той східнослов’янський етнос, що почав консолідуватись в межах праслов’янської прабатьківщини на основі полянського союзу з центром в Києві, усвідомив себе спільнотою раніше ніж племена, що залишили територію прабатьківщини і це самоусвідомлення було зафіксоване новим етнонімом "русь". Формою і чинником консолідації стала київська держава з тією ж назвою – "Русь".

Проте щодо етнічної належності народу, який утворив Руську державу, давно ведуться запеклі наукові та політичні суперечки. Центральним питанням цих суперечок і є схема етногенезу східнослов’янських народів.

Поиск по сайту: