Схеми етногенезу східнослов’янських народів.

Відповіді на питання "як виникли східнослов’янські народи?" і "хто від кого походить?", стали цікавити відносно широкі кола людей тільки в ХІХ ст. До того часу історичне минуле могло зацікавити лише окремих осіб та певні верстви – для пошуку підтвердження своїх шляхетських або майнових прав. В масовій історичній свідомості населення Наддніпрянщини, Волині, Поділля та Галичини ототожнення себе – русинів, народу руського з Руссю було природнім. Очевидним це ототожнення було і для іноземців які Руссю називали саме землі сучасної України та Білорусії.

На півночі – у Московській державі, згадки про Київ і колишню руську державу мали невиразний і випадковий характер. Так, прагнення виправдати територіальну експансію Московської держави у XV – XVII ст. викликали посилання на історичну Русь як колишню "вотчину" Рюриковичів, одним з нащадків яких була московська династія. Бажання утримати під контролем Московської митрополії (згодом патріархату) православне населення руських земель сприяло збереженню пам'яті про колишню спільну руську державність серед освіченої церковної верхівки.

Саме серед київських православних книжників на початку XVII ст., які хотіли заручитись підтримкою московського царя, виникла схема згідно з якою Москва і є безпосереднім спадкоємцем княжого Києва. Протягом цього століття українські політики і державні, і церковні, переслідуючи кожний свої цілі, не тільки нав’язали Москві цю схему, але й сприяли її реальному втіленню. Теоретично її розробив та історично обґрунтував Києво-Печерський архімандрит і книжник Інокентій Гізель в історичному творі "Синопсис" (1674 р.). Схема ця стала основою ідеології Російської імперії на її ранньому етапі розвитку. Ідеологічно та історично наповненою вона стає в 12-томній "Истории государства Российского" (1816-1829 рр.) Н. Карамзіна. В цій праці Київ та княжий період з ІХ ст. подається як "Київський період" російської історії, наступний період з ХІІІ ст. визначається як Владіміро-Суздальський, з XV ст. починається Московський, з XVIІІ ст. Санкт-Петербурзький, а Русь та Росія ототожнюються. Н. Устрялов у 1839 р. в своїй "Русской истории" уточнив схему тим, що визнав великоросів існуючими уже в Київський час, а українців-малоросів розглядав як певну етнографічну групу, що під польським впливом відхилилась від загальноросійського життя і до нього ж повернулась під час Хмельниччини.

Проте під впливом зростаючого українського національного руху та досягнень історичної науки, порівняльної філології, етнографії, нових фактів, що засвідчували окремішність українців, карамзінська схема була модернізована визнанням малоросів і білорусів похідними гілками від великоросів (безпосередніх нащадків давніх русичів), що під впливом іноземного поневолення у XІV – XVI ст. відчахнулись від загальноросійського стовбура. Відтак історія російської держави починалась з княжого Києва, а термін "тисячоліття Російської держави" став у ХІХ ст. офіційним. Остаточно схема була розроблена в 15 т. "Истории России с древнейших времен" С.Соловйова в 50-60 рр. ХІХ ст.

Схема Карамзіна.

Ця схема була вмонтована не тільки в російську державну ідеологію, але й в історичну свідомість росіян і навіть в правову систему Російської імперії, в якій відрізнялись народи руського кореня (великороси, малороси, білоруси) та інородці – всі інші.

Вона ж була покладена в основу жорсткої політики російщення українців та білорусів, що пояснювалось як виправлення наслідків культурного спотворення іноземними впливами, повернення їх до загальноросійського кореня.

Однак імперська ідеологія не давала відповідей на наукові питання щодо походження східнослов’янських народів. Чому, наприклад, під польсько-литовською владою, з чіткою культурною і політичною домінантою поляків над литовцями, з руського народу утворилось два окремих народи – малороси і білоруси? Адже від середини XІV ст. до 1569 р. вони були в одній державі – Великому князівстві Литовському і надалі з мінімальними відмінностями між Литвою і Польщею в Речі Посполитій, а в середині XVIІ ст. частини їх увійшли до Московщини як різні народи і їх там ніколи не плутали (литвини-білоруси окремо від черкасів-малоросів). Якщо ж формальні відмінності підданства є етнодиференціюючим чинником, то чому русини Галичини (під владою Королівства Польського з середини XІV ст.), русини Закарпаття (під Угорщиною з ХІ ст.), русини Волині, Поділля, Київщини і Чернігівщини (під владою Литви з середини XІV ст.) не стали окремими народами? Або чому населення Чернігівщини і Сіверщини, що з початку XVI ст. з невеликими перервами було у складі Московії, так і не стали великоросами?

Для того щоб уникнути відповідей на такі незручні питання, в Росії було висунуто іншу схему зв’язку Русі Київської та східнослов’янських народів.

Автором нової схеми став Міхаіл Поґодін, який в своїй праці "Исследования, замечания и лекции о русской истории" (1856) висунув гіпотезу про великороську етнічну належність населення середньої Наддніпрянщини і Києва в домонгольський час. Згідно з Поґодіним монгольська навала відтіснила корінне російське населення в Залісся на територію майбутньої Росії. А землі Наддніпрянщини, що звільнились внаслідок масової міграції, були заселені українцями вихідцями з Карпат і Волині у XІV – XV ст. Ця схема, підтримана деякими дослідниками, набула певної популярності, оскільки "повертала" Київ в лоно російської історії, але вона залишала поза увагою відповідь на питання про етногенез східнослов’янських народів, оскільки Поґодін мимоволі визнавав українців уже існуючим етносом в домонгольський час. Окрім того поґодінська схема не витримала перевірки відомими історичними фактами, даними лінгвістики, археології та етнографії.

Дискусія, що розгорнулась навколо поґодінської гіпотези поставила в центр уваги питання мовознавства і призвела до повної її спростування. Видатний російський лінгвіст А. Шахматов, який спочатку був прихильним до поґодінської гіпотези, в результаті дискусії висловив підсумок: "Шукати в Х – ХІ сторіччях над Дніпром великорусів цілком даремне, бо великоруська народність – нового походження". Проте в російській історичній та політичній свідомості поґодінська ідея закріпилась. Саме нею послуговувався П. Столипін, коли заборонив українські громадські організації, що виникли під час демократичної революції 1905-1907 рр. як інородські. Грушевський зауважив з цього приводу: "А нам цікаво в кожнім разі, що українців прем’єр-міністр порахував до "інородців" – "какихъ бы то ни было инородческихъ обществ, въ томъ числе украинскихъ и еврейскихъ", сказано в тім наказі. Значить українці мають бути люди іншого народу, не російського, і мова їх не російська, а окремішна".

Інший погляд на історію східнослов’янських народів подавали козацькі літописи (літопис Грабянки та Величка). В них події в козацькій Україні подаються як історія окремого народу. Цей погляд був притаманний історичним творам XVIІІ ст., що писались в Україні. Автор "Історії Русів" на відміну від козацьких літописців, яких не цікавили давні київські часи, наголошує на історичному праві українців на власний політичний розвиток: "Бо відомо, що перше ми були те, що тепер московці: правління, первенство і сама назва Русі перейшла до них від нас".

Творення українського погляду на історію східної Європи стало змістом творчості багатьох вчених представників української інтелігенції: М.Максимовича, П. Куліша, М.Костомарова, Т.Шевченка, О.Лазаревського, В.Антоновича та інших.

Зруйнував стереотип "традиційної схеми" російської історії в основі якої була схема Карамзіна, Михайло Грушевський. Новий погляд на українську історію був обґрунтований в 10-томній "Історії України-Руси". Схема Грушевського стисло була викладена в статті "Звичайна схема "русскої" історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства" (1903). В ній Грушевський писав: "Київський період перейшов не у Володимиро-Московський, а в Галицько-Волинський XIII ст., потім литовсько-польський XIV — XVI ст. Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені, і відносини до неї Київської можна б скоріше прирівняти, напр., до відносин Римської держави до її галльських провінцій, а не преємства двох періодів в політичнім і культурнім житті Франції. Київське правительство пересадило в великоруські землі форми суспільно-політичного устрою, право, культуру, вироблені історичним життям Києва, але на сій підставі ще не можна включати Київської держави в історію великоруської народності. Етнографічна і історична близькість народності українсько-руської до великоруської не повинна служити причиною до їх перемішувань – вони жили своїм життям поза своїми історичними стичностями і стрічами".

Схема Грушевського.

Формулюючи власний підхід до проблеми етногенезу східнослов’янських народів, Грушевський наголошував: "Зрештою, "общерусскої" історії й не може бути, як нема "общерусскої" народності. Може бути історія всіх "русских народностей", кому охота їх так називати, або історія східного слов’янства. Вона й повинна стати на місце теперішньої русскої історії… Найбільше раціональним здається мені представлення історії кождої народності зокрема, в її генетичнім преємстві від початків аж донині".

Грушевський вважав, що східнослов’янські народи виросли "кожний на своєму корені". Генетичним початком українців він вважав формування антського союзу в ІV ст. Крім антів Грушевський вважав українцями дулібів, древлян, сіверян та полян які і створили Руську державу, "в якій політична і культурна гегемонія належала елементу українському" – писав він у нарисі "Українці". Отже за Грушевським Руська держава, створена українцями, тільки об'єднала на певний час східнослов’янські народи в спільному просторі. З ослабленням і розпадом Руської держави, кожний східнослов’янський народ продовжив окреме етнічне буття в нових геополітичних умовах.

Схема Грушевського була визнана імперською наукою націоналістичною. Проте її переконливість призвела до поступового прийняття її неупередженими російськими науковцями, серед яких були О.Шахматов, О.Прєсняков, М.Покровський та інші. Представники російської марксистської історичної науки першої чверті ХХ ст. поділяли погляди Грушевського і починали історію Росії з постання Володимиро-Суздальського князівства у ХІІ ст.

Але більшовицькі експерименти з "коренізаціями", що спричинили несподіване піднесення національних культур та націонал-комуністичних теоретизувань про необхідність дотримання національних суверенітетів, переконали радянське керівництво в небезпеці будь-яких відхилень від перевіреної великодержавницької ідеології, існуючої під виглядом пролетарського інтернаціоналізму. Наслідком цієї переорієнтації було не тільки знищення української історичної школи в низці інспірованих процесів, але й розгром історичної школи Покровського. Відповідно було оформлено політичне замовлення для офіційної історіографії в опублікованих в 1934 р. з ініціативи Сталіна "Замечаниях по поводу учебника по "Истории СССР". Зокрема там говорилось: "Нам нужен учебник истории СССР, где бы история Великороссии не отрывалась от истории других народов СССР". З того часу історія СРСР починалась із стоянок первісних людей на території Середньої Азії та України. І, звичайно, було реанімовано "звичайну схему російської історії", в дещо модифікованому вигляді. Ця оновлена схема отримала умовну назву "єдиної колиски".

Оновлення звичайної схеми було здійснено за рахунок введення в науковий обіг нової категорії – "давньоруської народності". Автором нововведення був радянській історик В.Мавродін, який у 1948 р. в праці "Формирование русской нации" стверджував, що в ІХ – ХІ ст. в результаті етногенетичних процесів східнослов’янські племена злились в єдиний етнос зі спільною мовою і культурою. Цей етнос Мавродін умовно назвав "древнерусская народность". Штучність і бездоказовість цього твердження довела наукова дискусія, що відбулась 1951 р. в АН СРСР. В результаті дискусії було доведено вірність вихідної схеми Грушевського про існування в часи Київської Русі трьох окремих етнічних спільностей, які в наступних століттях стали східнослов’янськими народностями: білоруською, російською та українською.

Однак, як це майже завжди було в СРСР, політичні інтереси взяли гору над науковою істиною. В 1954 р. в тезах ЦК КПРС з нагоди 300-річчя Переяславської Ради, надрукованих у газеті "Правда" стверджувалось, що ІХ – ХІ ст. склалась давньоруська народність з єдиною мовою, культурою і самосвідомістю, яка розпалась внаслідок окупації Русі татарами, Литвою і Польщею. Схема "єдиної колиски" стала офіційною. Вона надовго "прописалась" в шкільних і вузівських підручниках і зрештою стала основою радянської історичної свідомості. В Російській Федерації вона і сьогодні є основою освітніх історичних програм. Є її прихильники і в сучасній Україні.

Схема "Єдиної колиски".

По суті, за оновленим фасадом проглядалась стара – "звичайна схема російської історії". Акцент робився на подібність етнонімів "русский" та "древнерусский". Ясно, що "русский народ" є безпосереднім продовженням "древнерусского народа", відтак інколи можна і нехтувати уточненнями – замість "древне-" вживати просто "русский". Такої очевидності уже не відчувається в інших парах етнонімів "давньоруський народ" – "український народ" та "давньоруський народ" – "білоруський народ". Отже – українці і білоруси знову похідні від "русского". Звідси риторика про "старшого брата".

Відтак в історичній свідомості радянської людини, передусім росіянина, природним є ототожнення всього "давньоруського" з "русским" – російським. "Слово о полку Ігоровім" вважають твором російської літератури, хоч написаний він на території України і події описані в ньому відбуваються на території України. Проте спроби зарахувати, наприклад, храми Суздаля до історії української архітектури у росіян викличуть велике здивування. Але ж якщо спільний предок, то і спільна спадщина. Однак в Росії сьогодні подив викликає і спроба називати українським те, що існувало на території України та нерозривно пов’язано з Києвом: "в последние годы русские с недоумением наблюдают, как древнерусские князья-Рюриковичи и летописец Нестор превращаются на Украине в "украинцев" – з роздратуванням заявляє російський публіцист.

Так само незрозуміло – як можуть бути предками українців та частина давньоруського народу, що складала населення північно-східних околиць Руської держави? А якщо ж вони були спільними предками, то чому не можна їх назвати давньоукраїнцями? Питань на які не могла дати відповідь схема "єдиної колиски трьох братніх народів" безліч. Однак схоже на те, що незважаючи на історичні факти, в пострадянській історичній свідомості міцно сидить "звичайна схема" яку образно сформулював кумир російської інтелігенції ХІХ – ХХ ст.. В. Бєлінській: "Малороссия никогда не была государством, следовательно, и истории, в строгом значении, не имела. История Малороссии есть не более как эпизод из царствования царя Алексея Михайловича ... История Малороссии – это побочная река, в большую реку русской истории".

Як аргументи на користь спільної етнічності давньоруського населення наводяться: спільна держава, спільна церковнослов’янська писемна мова, кирило-мефодієвський варіант грецького православ’я, існування руського патріотизму як прояв спільної етнічної свідомості.

Проте спільність держави, навіть із сильною владною вертикаллю, з потужною ідеологічно-пропагандистською машиною, не забезпечує перетворення поліетнічного населення у моноетнічне. Ні Римська, ні Габсбургська, ні Російська імперія, ні СРСР не добились перетворення етнічних меншин на пануючий етнос. Греки не стали латинянами, хоч деякий час і називали себе ромеями (римлянами). Чехи так і не стали австріяками, а українці не стали росіянами. Чому потрібно припускати, що це могло статись в Русі? Особливо, якщо взяти до уваги ступінь централізації влади, відстані та інтенсивність комунікації на той час.

Спільність писемної мови теж мало що пояснює. Церковнослов’янська основа писемної мови була не тільки на Русі, вона була поширена в різні часи на Балканах (Болгарія, Сербія, Хорватія), в Моравії, Валахії, Трансільванії і Молдавії. А в Сербії, Чорногорії, Болгарії, Македонії як літургійна використовується і сьогодні. Крім цього в Західній Європі латина була єдиною писемною мовою протягом всього середньовіччя, але до формування єдиного латинського етносу це не призвело.

Теж саме стосується і церкви, хоч вона дійсно була досить потужним і єдиним комунікатором. Проте вплив її був не однаковим на різних теренах руської держави. Якщо Наддніпрянщина прийняла християнство в Х ст. без опору, то Новгород хрестили "вогнем і мечем", а в ХІ ст. літопис фіксує виступи проти церкви: вбивство єпископів у Новгороді, повстання проти церкви в Суздалі в 1024 р., в ростовській землі у 1071 р.

Щодо спільної руської свідомості, то вона була притаманна тільки представникам розгалуженої династії Рюриковичів, які сприймали руську державність як певну родову "корпорацію" династії – за висловом Олексія Толочка. Подібних поглядів притримувалась і боярська та церковна верхівка, що не володіла отчинами і політичне та економічне положення якої було цілковито пов’язано з династією. Саме вони, вслід за Рюриковичами могли сприймати всю Руську землю як потенційно свою, з ласки князя-суверена. Звичайні ж селяни, наприклад Галичини, про існування Суздальщини або Муромщини могли дізнатись хіба що з воєнних походів, в складі князівських ополчень, під час міжусобиць. Та й Нестор в ХІІ, коли говорить про населення, демонструє не спільноруську етнічну самосвідомість, а певну етнокультурну упередженість щодо окремих східнослов'янських союзів племен.

Навколо існування і коректності терміну "давньоруська народність" в роки незалежності з новою силою спалахнула дискусія в якій беруть участь провідні українські історики – як прихильники (П.Толочко), так і противники (Л.Залізняк)

Українські дослідники пропонують свої варіанти розв’язання проблеми етногенезу східнослов’янських етносів. Одну з них, на початку 90 років ХХ ст. представив Ярослав Дашкевич. Вона являє собою певний перехідний етап від схеми "єдиної колиски", через яку проглядала "схема Карамзіна", до нового її переосмислення.

Аби уникнути усталених стереотипів він запропонував схему, в якій етноніми замінив математичними символами: "альфа", "бета", "гамма", "дельта". Згідно зі схемою Дашкевича, в умовах зростаючої зовнішньої небезпеки (хозари), етнос "альфа" прискорює політичну та етнічну консолідацію і використовуючи воєнну силу найманців-норманів творить державу, в якій відіграє домінуючу роль і втягує в свою політичну орбіту сусідні племена, які стають субетносами нації "альфи". Згідно з Дашкевичем етнос, що творить власну державу, а в цій державі стає гегемоном – перетворюється на націю. Але внаслідок несприятливих внутрішніх та зовнішніх обставин, держава створена нацією-альфа розпадається (XII – XІII ст..) і з неї виокремлюються декілька етносів (колишні субетноси): "бета", "гамма", "дельта". Етнос "гамма" використовуючи зовнішні та внутрішні чинники перетворюється на націю і здійснює експансію на території "гамми", "дельти", а згодом "альфи", яка від нападів інших сусідніх націй, втратила власну державу і деградувала до стану етносу. Внаслідок експансії нації "гамми", нація "бета" повністю асимілюється (XV – XVI ст.), а нація "дельта" тільки частково, врятувавшись від цілковитої асиміляції творячи, на певний час, спільну державу з іншою сусідньою нацією (XІV ст.), проте згодом втрачає в ній статус культурного гегемона. Нація "альфа" зберегла етнічність під іноземним пануванням і в нових умовах почала національне відродження, виборюючи нову державність у XVII ст.

Схема Дашкевича.

Етнічну самобутність різних етносів Дашкевич пояснює різними субстратами та суперстратами, що брали участь в етногенезі. Для альфа – субстрат іранський, суперстрат норманський, для бета – субстрат балтський, суперстрат норманський, для гамма – субстрат угро-фінський, для дельта – балтський.

Розшифровка символів ("альфа" – українці, "бета" – уже неіснуючий, псковсько-новгородський етнос, "гамма" – росіяни, "дельта" – білоруси) засвідчує – "схема Дашкевича" досить логічно і обґрунтовано перевертає "схему Карамзіна", використовуючи для цього "схему єдиної колиски".

Подібні погляди на східнослов’янський етногенез із різними уточненнями поширені серед українських дослідників.

Схожу схему, але із запереченням існування спільного "давньоруського етносу" розробив Леонід Залізняк (Рис.).

Український етногенез він починає з V – VІ ст. – часу розпаду слов'янської мовної єдності, при цьому українців відносить до прямих спадкоємців мовних особливостей ранньослов’янської спільноти (антів та склавинів) які увібрали в себе елементи іранського, балтського, фракійського та східногерманського субстратів.

Міграції східних слов'ян та етногенетичні процеси на територіях, де розселялись слов'янські племена призвели до формування племен субетносів – зародків майбутніх східнослов’янських етносів. Білоруський, псковсько-новгородський та російський етноси постали пізніше проукраїнського, в процесі слов’янізації вихідцями з Волині та Київського Подніпров'я споконвічних теренів балтів та фінів.

Племінною (субетнічною) основою українців стали поляни, древляни, тиверці, хорвати, волиняни, уличі, сіверяни. Етнічна консолідація цих племен на чолі з полянами завершилась формуванням українського етносу і його держави, відомої як Київська Русь.

Пращурами білорусів, згідно з Л.Залізняком, були балто-слов'янські племена дреговичів, кривичів та полочан. В ХІ – ХІІ ст. прабілоруська етнічна спільність виокремлюється як окремий етнополітичний організм, а в ХІV ст. разом з литовцями творить спільну державу, яка згодом перетворюється на литовсько-булорусько-українську федерацію на чолі з литовською династією Гедеміновичів.

Псковсько-новгородський етнос почав формуватись у VІІІ – Х ст. на основі ільменських слов'ян. Псков і Новгород відігравали значну роль у забезпеченні економічних зв’язків Балтії та Чорномор'я.

Схема етногенезу українців та їхніх слов'янських сусідів (за Л.Залізняком).

Після занепаду шляху "з Варяг в Греки" внаслідок половецької навали, псковсько-новгородські республіки починають тяготитись залежністю від Києва і створюють коаліцію із Суздальщиною та половцями, які контролюють важливий торговельний шлях по Оці та Волзі до Каспію. Ця антикиївська коаліція і завдає у ХІІ ст. смертельного удару ранньофеодальній Руській імперії.

Такий же економічний інтерес спричиняє і широку політичну експансію праросіян на територію Новгородської і Псковської республік, яку на деякий час загальмувала монгольська навала.

Спадкоємиця Володимиро-Суздальщини – Московська держава консолідувала нащадків балто-слов'янських племен радимичів та в’ятичів та слов'янізоване населення фінського походження в єдиний російський етнос у ХІV – ХV ст. Російський етнокультурний комплекс увібрав у себе балто-слов'янсько-фінські субстратні елементи та візантійський і монголо-татарські суперстратні впливи.

В цей час експансія росіян на північний захід завершується поглиненням Новгорода і Пскова в ХІV ст. що супроводжувалась періодичними масовими знищеннями та депортаціями новгородців, що і призвело до їх асиміляції наприкінці ХVІ ст.

Отже етногенез східнослов’янських етносів відбувався як процес поступової сепарації частини слов'янських племен внаслідок розселення і міксації з місцевими субстратами під впливом зовнішніх етнокультурних чинників, внаслідок чого утворилось чотири окремих етноси.

На формування східнослов’янських етносів впливали не тільки етнічні субстрати але й суперстрати. Оскільки в період східнослов'янського етногенезу не було ніяких масштабних іноетнічних вторгнень з привнесенням домінуючого іноетнічного елементу, що можна було б трактувати як суперстрат в класичному розумінні, то під етнічним суперстратом варто розглянути етнічні воєнно-політичні та монокультурні зразки, що впливали на формування місцевих етнічних систем цінностей.

Норманський суперстрат привніс у слов'янський світ ІХ ст., що здійснював відносно мирну експансію на півночі і пасивно протистояв експансії хазарській, жорстку військову організованість спрямовану на досягнення військової слави і здобичі та торговельного зиску. Енергія, організованість, навички у війні, морській справі та торгівлі були якраз тим, що потрібно було полянам для успішного протистояння хазарам-конкурентам і утвердження власних торговельних інтересів у чорномор'ї та візантійському прикордонні. Не маючи сил для воєнного загарбання величезних і важкодоступних просторів контрольованих слов'янами, нормани залюбки погодились об'єднати зусилля з Києвом для досягнення спільних цілей. Поляни максимально використали варягів та їх досвід для утвердження власної гегемонії в регіоні, увібрали корисний вплив і в ХІ ст. позбулись невгамовних норманів, розчинили в собі осілих, погодившись з існуванням слов'янізованої династії Рюриковичів.

Руський суперстрат існував як слов'янізований норманський, адаптований у формі князівсько-дружинної верстви, що представляла владу руської держави і династії Рюриковичів. Ця верства складалась із слов’янізованої норманської династії, що мала широкі шлюбні зв’язки із різними європейськими королівськими домами, через які поширювались європейські феодально-рицарські зразки, але в адаптованій – київській формі. Норманські зразки озброєння, певні елементи тактики, конструкції човнів, в основі яких були норманські дракари – кораблі вікінгів, деякі норми звичаєвого права, які були адаптовані в "Руській правді", навіть елементи художніх смаків, як орнамент (рослинний стиль) і деякі форми фольклору (билини на зразок саг), були запозичені руською знаттю, боярами і дружинниками. Підкорення слов'янських племен Руссю, заміна місцевих племінних княжінь намісниками великих князів Київських, сприяло зрусченню місцевої племінної знаті. Разом з князівсько-дружинною верхівкою і челяддю які мандрували по всім уділам Руської держави і осідали в різних землях, поширювався руський (київський) культурний і мовний комплекс, який з часом укорінювався серед місцевого люду, переважно боярської і торговельної верхівки і звичайних городян. Так поширювався лексичний київський комплекс, що його О.Шахматов називав "київським койне", сліди якого помітні в руській книжній мові (яку часто в літературі називають "давньоруська мова"), в новгородських берестяних грамотах, в деяких специфічних словах, що збереглись на півночі Росії в живому мовленні аж до ХІХ ст.

Візантійський суперстрат по різному впливав на окремих етапах та на певній території. В руських землях він переважно проявився в церковній царині, як грецький обряд, але трансформований у руський через Кирило-мефодієвську слов'янську традицію. Тобто став основою, підґрунтям розвитку руської православної культури, яка надалі розвивалась під впливом візантійської, але за власними тенденціями і традиціями.

Дещо інакше він проявився на північному-сході. Спочатку візантійський суперстрат впливав на Залісся – Володимиро-суздальщину опосередковано, через Київ, тому його точніше в цей період ХІ – ХІІ ст. назвати руським. Пізніше після розпаду Руської держави і падіння Константинополя він перетворився на наслідування окремих зразків, тому часто перетворювався на жорсткі канони, від яких не можна було відступати, але вони уже були далекі від справжньої візантійсько-грецької традиції.

В Росії цей вплив набув специфічного псевдо імперського, двірського характеру, що був привнесений грекинею вихованою в італійській культурі Зоєю (Софією) Палеолог – дочкою останнього візантійського імператора, на якій одружився московський князь Іван ІІІ. Найбільше він проявився у підкресленій символіці імперської величі самодержця: двоголового орла, "шапки Мономаха" та інших символів влади і, зрештою, розвинувся в цілий імперський комплекс "Москва – третій Рим", що сприйняв не стільки візантійську культуру, скільки її зовнішні символи.

Значно міцніше в російській етнічній ментальності укорінився і проявився ординський суперстратний вплив: в схильності до деспотизму влади, виокремленню специфічної бюрократичної верстви царевих слуг, які відтворювали деспотизм на своєму рівні, наявності характерних стосунків між самодержцем і підданими як володарем і холопами, абсолютної підпорядкованості спільноти державі, а особи спільноті тощо.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що етногенез різних слов'янських етносів відбувався в різних етнокультурних умовах з різною інтенсивністю, але подібно до аналогічних процесів, що протікали приблизно в той самий час на теренах Західної Європи.

Український етнос формувався на східній частині праслов'янської прабатьківщини, тому увібрав у себе всю етногенетичну спадщину праслов'ян, а разом з нею фракійський(гето-дакійський),балтський, іранський(пізньоскіфський, сарматський, аланський)таготський субстратні елементи. Східнослов’янський етнос, що був спадкоємцем праслов'янського, можна вважати праукраїнським етносом, оскільки ядро його залишилось в межах власної етноплаценти і на його основі формувався український етнос протягом VІІІ – ХІ ст. (етноплаценти праслов'ян, східнослов'янського етносу та українців співпадають) З кінця Х – початку ХІ ст. середньовічні українці усвідомлювали себе русинами – руським народом, з узагальнюючим етнонімом "Русь".

Найвагоміший етнокультурний вплив під час етногенезу українців, особливо в останній політичній та етноконсолідаційній фазі відіграли норманський (князівсько-дружинний комплекс) та візантійський (слов'яно-грецький церковний та імперський) суперстрати.

Псковсько-новгородський етнос формувався на основі східно- та західно-слов'янського, балтського та західно-фінського субстратів протягом ІХ – ХІІ ст. Під впливом норманськоготаруського суперстратів. Усвідомлювали себе новгородцями та псковичами з узагальнюючими етнонімами Новгород і Псков. В ХVІ ст. перестали існувати як окремий етнос внаслідок здебільшого насильницької асиміляції московітами. Влились в російський етнос.

Етногенез східнослов’янських етносів.

Білоруський етнос формувався на основі східнослов’янського та балтського субстратів, які почали складатись у прабілоруський (полоцько-кривицько-дреговичеський) етнос протягом тривалої багатоетапної колонізації Лівобережжя Прип'яті, верхнього Подніпров'я і Подвіння та верхнього Понімання у VІІІ – Х ст. Етнічна консолідація білоруського етносу почалась у ХІІ ст. в межах Полоцького та Смоленського князівств, а звершилась в складі Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського в ХІV ст.

Найвагомішими для білорусів були, на початковому етапі консолідації – руський, на останньому етапі – католицько-польський суперстрати.

Російський етнос формувався на основі слов’янізації племенами в’ятичів та радимичів фінського населення (субстрату) спочатку Волго-Окського межиріччя, а потім кривицько-словенською і в'ятичською колонізацією верхнього Поволжя в ХІ – ХІІ ст. Етнічна консолідація в єдиний етнос пов’язана з піднесенням Володимиро-Суздальського князівства, була загальмована монголо-татарською навалою, яка спричинили міжусобиці і боротьбу за лідерство, завершилась під егідою Московської держави в ХV ст.

Найвагомішим впливом позначились спочатку руський, потім монголо-татарськийівізантійський суперстрати. Самосвідомість формувалась як етнотериторіальна і позначалась етнополітонімом "суздальці", потім "московіти".

Етнічна ситуація в часи формування, розквіту та розпаду Руської держави була динамічною, зумовлювалась різними етногенетичними процесами, що подекуди не залишали вагомих слідів, хоч і піддаються певній реконструкції на основі аналізу етнографічних, лінгвістичних, археологічних, антропологічних матеріалів та писемних джерел. Хоч однозначних відповідей такі спроби не дають. Найбільше дискусій викликає ситуація з мовою та етнічною самосвідомістю населення Русі.

Поиск по сайту: