Центральні методологічні проблеми сучасної психології

Психофізична проблема

1. Психофізична проблема– проблема співвідношення психічних і фізіологічних (нервових) процесів. У XVII в. Р.Декарт намагався пояснити поведінку живих істот за зразком механічної взаємодії. Акти свідомості були віднесені до безтілесної непросторової субстанції. Питання про відношення цієї субстанції до роботи «машини» тіла привело Декарта до концепції психофізичної взаємодії: хоча тіло тільки рухається, а душа тільки мислить, вони можуть впливати один на одного, стикаючись в певній частині мозку. Т.Гоббс розглядав відчуття як побічний результат матеріальних процесів. Б.Спіноза вважав, що по порядок ідей той же, що і порядок речей. Г.В.Лейбніц висунув ідею, згідно якої душа і тіло здійснюють свої операції незалежно одне від одного. В кінці ХIX – початку XX в. отримала розповсюдження ідея, згідно якої душа і тіло складаються з одних і тих же «елементів», а тому мова повинна йти про кореляцію між «комплексами відчуттів» (Е.Мах).

У психофізіології накопичений матеріал про багатообразні форми залежності психічних актів від їх фізіологічного субстрату і ролі цих актів в організації життєдіяльності (дані про локалізацію вищих психічних функцій, про ідеомоторні акти, нейропсихології, патопсихології, психофармакології, психогенетики)[457]

2. Психофізичний паралелізм: одне з тлумачень психофізичної проблеми – психічне і фізіологічне є двома самостійними процесами, які корелюють, але не зв'язані між собою відношенням причини і наслідку. Для матеріалістичних концепцій таке тлумачення означає невіддільність свідомості від мозку. В ідеалістичних концепціях воно виражається у вказівці на незалежність свідомості від матеріальних дій, на її підпорядкування особливій психічній причинності. Позитивне вирішення вказаної проблеми виявилося неможливим, оскільки свідомість розглядалася в контексті її відношень до процесів усередині організму[458].

3. Рене Декарт (1596 – 1650): тіло і душа находяться у взаємодії, яка забезпечується третьою субстанцією – Богом. При дії зовнішніх об'єктів виникають враження про них. Вони з'єднуються шляхом утворення асоціацій, які не дають проте істинного знання. Таке знання визначально закладене в душі у вигляді природжених ідей. Разом з рефлекторними емоційними станами, які рухають «машину тіла» («Пристрасті душі», 1649), Декарт виділяє чисто духовне почуття і безтілесні вольові імпульси. Їх джерелом є субстанція свідомості. Ці імпульси здатні контролювати пристрасті, фізіологічною основою яких являються нервові процеси в організмі. Найповніше система психофізіологічних поглядів Декарта представлена в трактаті «Людина» (1662). Свідомість – це безпосереднє знання душі про саму себе. Рефлекс – це закономірне віддзеркалення зовнішніх імпульсів від мозку до м'язів[459].

4. Томас Гоббс (1588 – 1679): поведінка і психіка людини повністю підпорядковані законам механіки. Психічні явища зводяться до правил утворення асоціації по суміжності. З простих відчуттів (зовнішні дії, рух атомів в мозку) виникає решта психічних процесів. Воля – це продукт основних чуттєвих мотивів (прагнення, огида). Розум – це свого роду рахунковий апарат, дії якого відповідають складанню і відніманню (рахунку підлягають не речі, а імена). Людина від природи наділена прагненням до самозбереження і власної вигоди («Природа людини», 1650)[460].

5. Бенедикт Спіноза (1632 – 1677):людина – цілісна, природна істота. Її душа і тіло нероздільні і визначаються одними тими ж матеріальними причинами (богом, ідентичним природі). Воля і психічні процеси строгим чином детерміновані. Дії людини являються вільними, коли вони здійснюються на основі знання необхідності. У природі людини закладено прагнення до самозбереження. Воно виражене в потязі. Потяг лежить в основі всього різноманіття мотивів і почуттів. Нижчим видом знання є чуттєвий досвід, більш високим – раціональне знання, вищим – інтуїтивне знання[461].

6. Г.В.Лейбніц(1646 – 1716): відкинув встановлену Декартом рівність психіки і свідомості. Ввів поняття про несвідому психіку. Вважав, що в свідомості суб'єкта безперервно йде прихована від нього робота психічних сил у вигляді особливої динаміки сприйнять («малих перцепцій»). Висунув положення про те, що між психічним і фізичним існує не взаємодія, а відповідність у вигляді «передвстановленої гармонії». Душа і тіло здійснюють свої дії самостійно, не залежно одне від одного подібно до пари годинників, які показують один і той же час. Це створює враження про їх залежність[462].

7. Дейвід Гартлі (1705 – 1757): намагався застосувати принципи фізики Ньютона для встановлення точних законів психічних процесів для управління поведінкою людей. Вібрації зовнішнього ефіру викликають відповідні вібрації в органах чуття, мозку і м'язах. Останні знаходяться у відношенні паралельності до порядку і зв'язку психічних явищ. Вперше перетворив механізм асоціації на універсальний принцип пояснення психічної діяльності[463].

8. Уїльям Джеймс(1842 – 1910): психіка – особлива форма активності організму, яка призавана забезпечити його ефективне виживання («Принципи психології», 1890). Сформулював положення про цілісність свідомості («потік свідомості»), її активність і вибірковість, про її функцію в життєдіяльності людини. Свідомість співвідноситься з тілесними адаптивними діями і з природою особистості. Особистість – це «все, що людина уважає своїм». Поняття особистості тотожне поняттю «Я». Вона має декілька форм: матеріальну, соціальну, духовну[464].

9. Вільгельм Вундт(1832 – 1920): висунув план розробки фізіологічної психології як особливої науки, яка використовує метод лабораторного експерименту для розчленовування свідомості на елементи і з'ясування закономірного зв'язку між ними («Засади фізіологічної психології», 1880 – 1881). Вважав предметом психології безпосередній досвід – доступні самоспостереженню явища або факти свідомості («Введення у психологію», 1912). Розділяв ідеї психофізичного паралелізму. Вважав, що в області свідомості діє особлива психічна причинність, а поведінка людини визначається апперцепцією (сприйняттям, яке вимагає напруження волі)[465].

10. Ернст Мах(1838 – 1916):відносно категорій простору, часу, руху, сили і так далі стверджував, що вони суб'єктивні за своїм походженням. Вважав, що світ є «комплексом відчуттів»[466].

Поиск по сайту: