Авторські класифікації емоцій

Складність розуміння емоцій полягає у тому, що, даючи їм визначення, автори зараховують їх то до певного класу емоційних реакцій (емоційного тону, настрою, афекту), то тільки до одного, який вони називають власне емоціями й відокремлюють від інших класів емоційних явищ. Я. Рейковський, наприклад, всі емоційні явища поділяє на емоції, хвилювання, афекти і почуття; О.М. Леонтьев - на афекти й пристрасті, власне емоції й почуття тощо. Про власне емоції говорять як про складні емоції - позитивні (радість, піднесеність тощо) і негативні (гнів, горе, страх тощо), протиставляючи їх простим емоціям - емоційному тону відчуттів.

Складні емоції пов’язані із усвідомленням їх джерел і значення для життєдіяльності. За класифікацією К. Ізарда існує десять фундаментальних (базових) складних емоцій: інтерес (цікавість), радість, подив, страждання, гнів, відраза, презирство, страх, сором почуття провини. З них тільки інтерес і радість є позитивними, подив – нейтральна емоція, решта – негативні.

Базовим емоціям притаманні наступні спільні характеристики:

1) мають виразні і специфічні нервові субстрати;

2) виражаються специфічними яскравими м’язовими рухами (мімікою),

3) спричинюють специфічне, конкретно виражене, усвідомлюване людиною переживання;

4) виникли в результаті еволюційно-біологічних процесів;

5) здійснюють організуючий і мотивуючий вплив на людину у контексті її адаптації.

За класифікацією Б.І. Додонова існують наступні види емоцій, пов’язані з різними видами діяльності та соціальних взаємодій: альтруїстичні,- пов’язані з потребою підтримати іншого, потурбуватися про нього; комунікативні,- пов’язані з потребою розділити свій внутрішній світ з іншим; глоричні (слава), - пов’язані з переживанням стану підтвердженої іншими власної досконалості; праксичні, - пов’язані переживанням задоволення від реальних практичних результатів своєї праці; пугнічні,- ппов’язані з переживанням стану напруженості в ситуації ризику, подоланням його, отриманням почуття перемоги над власним страхом; романтичні, - пов’язані з переживанням чогось таємничого, нового, незвичного, небуденного, переживанням виходу за межі стереотпу; гностичні, - пов’язані з пізнанням нового, переживанням осягнення чогось, розумінням, проясненням нечіткого, з переходом у певну структуру знання тощо; естетичні,- пов’язані з переживанням почуття краси, гармонії природи і творів мистецтва, переживання світлого суму усамітнення тощо; гедоністичні, - пов’язані з переживанням тілесного задоволення від смачної їжі, тілесної активності в танці, бігу тощо, сексуальних стосунків; акізитивні, -пов’язані із почуттям накопичення, володіння чимось значущим для себе, матеріальним, наприклад, колекцією марок тощо.

П. Екман на основі вивчення лицьової експресії виокремлює шість базових емоцій: гнів, страх, відраза, подив, сум і радість.

За С.Л.Рубінштейном афективні процеси поділяються на: 1) прагнення, потяги і бажання, 2) емоції і почуття.

В емоційних проявах особистості С.Л.Рубінштейн виділяє три сфери:

1. Органічна афективно-емоційна чутливість, що пов’язана із фізичними відчуттями задоволення-незадоволення, обумовленими органічними потребами. Відчуття можуть бути місцевого характеру або більш розлитими, узагальненими, що відображають загальне самопочуття людини, іноді, навіть не пов’язане у свідомості із конкретним предметом або подією (безпредметна дифузна тривога, туга або радість тощо;

2. Предметні почуття (емоції), Важливо зазначити, що предметні почуття стосуються не тільки предметів, але й ставлення до людей, подій, ситуацій, що можуть викликати, наприклад. захоплення, обурення чи відразу. «Опредмечування» почуттів виражається у можливості їх ще більшої диференціації – на інтелектуальні, естетичні, й моральні почуття, в залежності від предметної сфери, з якою пов’язане їх виникнення.

3.Світоглядні почуття, узагальнені почуття – аналогічні узагальненому мисленню. Прикладом таких почуттів є: почуття гумору, іронії, почуття прекрасного, трагічного тощо.

В.К.Вілюнас поділяє емоції на провідні і ситуативні, що є похідними від перших. Провідні емоції здебільшого визначають спрямованість інших емоцій і пов’язані із задоволенням потреб.

Аналізуючи ситуативні емоції В.К.Вілюнас виділяє клас емоцій успіху-неуспіху із трьома підгрупами: 1) констатуючий успіх-неуспіх,

2) передбачаючий успіх-неуспіх, 3) узагальнюючий успіх-неуспіх.

Л.В.Куликов поділяє емоції (почуття) на активаційні – бадьорість, радість,азарт; тензійні (напруження) – гнів,страх,тривога; самооціночні - сум, провина, сором, розгубленість.

Емоційний інтелект особистості містить наступні здатності:1) розпізнавання власних емоцій, 2) опанування емоціями, 3) розуміння емоцій інших людей, 4) вплив (управління) емоціями інших людей.

Теорії емоцій.

Для практичного психолога знання щодо теорій емоцій є важливими із таких міркувань, що у роботі з клієнтом будь – яка психологічна проблематика його особистості, як правило, буває пов’язаною із емоційною сферою, тому розуміння феноменів емоційного характеру є надзвичайно важливим для фахівця –психолога.

1. Еволюційна теорія емоцій Ч.Дарвіна.У1872 році була опублікована книга Ч. Дарвіна «Вираження емоцій у тварин», в якій було висловлено і переконливо аргументовано гіпотезу, що емоції з’явились у процесі еволюції живих істот як життєво важливі пристосувальні механізми, що забезпечують тілесну (організмічну) підготовку до активності у напрямку розв’язання завдань виживання у середовищі (втеча, напад, пошук їжі, статева поведінка тощо). Ч. Дарвін показав еволюційний шлях розвитку емоцій й обґрунтував походження їхніх фізіологічних виявів. Суть його уявлень полягає в тому, що емоції або корисні, або становлять собою лише залишки (рудименти) різних доцільних реакцій, вироблених у процесі еволюції в боротьбі за існування. Прояв емоцій у людей, згідно з еволюційною теорією розглядаються як рудименти (залишки) реальних пристосувальних реакцій організму, пережитки раніш здійснюваних поведінкових тілесних реакцій, дій. Так, наприклад, вказівний жест - це нереалізована хапальна дія; - напруження мускулів, стискання кулаків або заламування рук – нереалізовані дії, пов’язані з ударами в бійці; скрежетання зубами при гніві подібне до «залякуючих» поз і жестів у тварин. «Гнів – це загальмована бійка», - згідно з висловлюванням Ч Дарвіна.Вінпоказав, що почуття людини, які вважалися «святая святих» людської душі, мають тваринне походження. у людини й тварини», Розгнівана людина червоніє, важко дихає й стискає кулаки тому, що в первісній своїй історії будь-який гнів у людей спричиняв бійку, а вона вимагала енергійних м'язових скорочень, а отже, посиленого дихання й кровообігу, які забезпечують м'язову роботу. Спітніння рук при страху учений пояснював тим, що в мавпоподібних предків людини ця реакція в разі небезпеки полегшувала схоплювання за гілки дерев.

Таким чином Ч. Дарвін доводив, що в розвитку й вияві емоцій не існує нездоланної прірви між людьми й тваринами. Зокрема, він показав, що у зовнішньому вираженні емоцій в антропоїдів і сліпонароджених дітей є багато спільного. Ідеї, висловлені Дарвіном, стали поштовхом для створення інших теорій емоцій, які називаються психоорганічними теоріями.

2.Психоорганічні теорії емоцій(У. Джемс, К. Ланге, У. Кеннон, П. Бард, В. Вундт, кінець XIX ст.). Теорія Джемса-Ланге стверджує, що різним емоціям характерні певні фізичні стани організму. Ці тілесні зміни назвали органічними проявами емоцій. Якраз ор­ганічні відчуття і є першопричиною емоцій. Вони породжують пе­реживання відповідної модальності. Спочатку через зовнішній вплив відбуваються характерні зміни в організмі і лише потім, як їхній наслідок, виникає відповідна емоція. Отож, згідно з цією теорією, людині сумно тому, що вона плаче, а не навпаки. Теорією Кеннона-Барда доведено, що тілесні зміни при різноманітних емоційних станах є дуже подібними. Це не дає змоги пояснити якісну відмінність вищих емоцій людини, і тому емоції не можуть бути наслідком фізіологічних змін в організмі: і тілесні зміни, і пов'язані з ними емоційні переживання виникають майже одно­часно. Теорія Вундта ґрунтується на принципі психофізичного паралелізму. Виразні рухи, які виникають під час переживань, є зовнішнім супутником емоцій; вони є результатом внутрішньо-органічних змін.

Взаємовплив емоційних та пізнавальних процесів відображено у теоріях когнітивного дисонансу, когнітивно-фізіологічній та інформаційній теоріях.

3.«Периферична» теорія В. Джемса - Г. Ланге. Американський психолог В. Джемс висунув «периферичну» теорію емоцій, яка ґрунтується на тому, що емоції пов'язані з певними фізіологічними реакціями, про які йшлося вище. Він писав: «Звичайно висловлюються: ми втратили майно, засмучені і плачемо; ми зустріли ведмедя, перелякані й кидаємося навтьоки; нас образив ворог, ми розлючені і завдаємо йому удару. Відповідно до гіпотези, яку я захищаю, порядок подій повинен бути трохи іншим, а саме: перший душевний стан не змінюється негайно іншим. Між ними повинні перебувати тілесні вияви. І тому найраціональніше висловлюватися так: ми засмучені, тому що плачемо; розлючені, тому що б'ємо іншого; боїмося, тому що тремтимо... Якби тілесні вияви не з'являлися негайно за сприйняттям, то останнє було б за формою суто пізнавальним актом, блідим, позбавленим колориту й емоційної теплоти. Ми в такому разі могли б побачити ведмедя й вирішити, що найкраще кинутися навтьоки, могли б образитися й вважати справедливим відбити удар, але ми не відчували б при цьому страху чи обурення».

Незалежно від В. Джемса датський патологоанатом К.Г. Ланге 1895 р. опублікував працю, у якій висловлював схожі думки. Але якщо для першого органічні зміни зводилися до вісцеральних (внутрішніх органів), то для другого вони були переважно фазомоторними. Радість, на його думку, є сукупністю двох явищ: посилення моторної іннервації й розширення кровоносних судин. Звідси походить й експресивне вираження цієї емоції: швидкі, сильні рухи, гучне мовлення, сміх. Сум, навпаки, є наслідком ослаблення рухової іннервації й звуження кровоносних судин: звідси мляві, уповільнені рухи, слабкість і беззвучність голосу, розслабленість і мовчазність.

З позиції теорії Джемса-Ланге, акт виникнення емоції виглядає наступним чином: подразник– фізіологічні зміни – сигнали про фізіологічні зміни в мозок– емоційне переживання. (емоція).

Зміст цього парадоксального твердження полягає в тому, що довільна зміна міміки й пантоміміки зумовлює мимовільну появу відповідної емоції. Зобразіть гнів - і ви самі почнете переживати це почуття, почніть сміятися - і вам стане смішно; спробуйте зранку ходити, ледве тягнучи ноги, з опущеними руками, зігнутою спиною й смутною міною на обличчі - й у вас дійсно зіпсується настрій. З іншого боку, придушіть зовнішній вияв емоції, і вона зникне.

Примирити «класичну» теорію (сприйняття - емоція - переживання емоції - органічні реакції) з «периферичною» (подразник – фізіологічні зміни – сигнали про фізіологічні зміни в мозок – емоційне переживання.(емоція). теорією спробував Е. Клапаред, який між сприйняттям небезпечної ситуації й емоцією страху ввів «почуття небезпеки», що є відображенням попередньої до нього моторної установки. У результаті весь ланцюг подій, що розгортаються, набуває такого вигляду:

сприймання – установка на втечу – почуття небезпеки (органічні реакції) – подразник– фізіологічні зміни – сигнали про фізіологічні зміни в мозок– емоційне переживання. (емоція).

Свою схему він підкріплює таким доказом: життєві спостереження свідчать про те, що емоція страху настає за почуттям небезпеки, коли людина не в змозі втекти або захистити себе. Тут слід додати, що страх виникає й тоді, коли небезпечна ситуація завдяки випадку або діям людини закінчилася благополучно, але людина починає усвідомлювати, чим все це могло б скінчитися.

4.Теорія В. Кеннона - П. Барда. Теорію Джемса-Ланге різко критикував і фізіолог В. Кеннон. Зокрема, при виключенні в експерименті всіх фізіологічних виявів (при розсіченні нервових шляхів між внутрішніми органами й корою головного мозку) суб'єктивне переживання все одно зберігалося. Фізіологічні ж зрушення відбуваються при багатьох емоціях як вторинне пристосувальне явище, наприклад, для мобілізації резервних можливостей організму під час небезпеки й породжуваного нею страху або як форма розрядки напруги, що виникла в центральній нервовій системі.

В. Кеннон зазначав дві обставини. По-перше, фізіологічні порушення, які виникають при різних емоціях, бувають досить схожими й не відображають їхньої якісної своєрідністі. По-друге, ці фізіологічні зміни розгортаються повільно, водночас, як емоційні переживання виникають швидко, тобто передують фізіологічній реакції. Він показав також, що штучно зумовлені фізіологічні зміни, характерні для певних сильних емоцій, не завжди спричиняють очікувану емоційну поведінку. На думку У. Кеннона, емоції виникають внаслідок специфічної реакції центральної нервової системи й зокрема - таламуса.

Отже, за В. Кенноном, схема етапів виникнення емоцій і супутніх їй фізіологічних зрушень виглядає так: подразник – збудження таламуса - емоція – фізіологічні зміни.

У пізніших дослідженнях П. Барда було показано, що емоційні переживання й фізіологічні порушення, які їх супроводжують, виникають майже одночасно. Отже, попередня схема набуває трохи іншого вигляду:

5. «Асоціативна» теорія емоцій В.Вундта.Уявлення В. Вундта (1880) щодо емоцій є доволі еклектичними. З одного боку, він дотримувався точки зору Гербарта, що, у певній мірі, уявлення впливають на почуття, а, з іншого боку, вважав, що емоції (почуття) – це внутрішні зміни, що впливають на перебіг уявлень. Тілесні реакції Вундт розглядав лише як наслідок почуттів. За В.Вундтом, міміка виникла спершу у зв’язку із елементарними відчуттями, як відображення емоційного тону відчуттів; вищі ж, більш складні почуття (емоції) розвинулись пізніше. Однак, коли у свідомості людини виникає певна емоція, то вона кожен раз викликає за асоціацією відповідне їй, близьке за змістом нижче почуття або відчуття. Воно, власне, і викликає ті мімічні рухи, що відповідають емоційному тону відчуттів. Так, наприклад, міміка презирства (висування нижньої губи уперед) подібна до того руху, коли людина збирається виплюнути щось неприємне, що попало їй до рота. Цей учений, з одного боку, дотримувався поглядів Гербарта, що певною мірою уявлення впливають на почуття, а з іншого боку, вважав, що емоції - це насамперед внутрішні зміни, яким притаманний безпосередній вплив почуттів на перебіг уявлень.

«Тілесні» реакції В. Вундт розглядав лише як наслідок почуттів. За Вундтом, міміка виникла спершу в зв'язку з елементарними відчуттями, як відображення емоційного тону відчуттів. Вищі, тому складніші почуття (емоції) розвинулися пізніше. Однак, коли у свідомості людини виникає якась емоція, вона щоразу асоціюється з відповідним їй, близьким за змістом нижчим почуттям або відчуттям. Саме воно й зумовлює ті мімічні рухи, які відповідають емоційному тону відчуттів. Наприклад, міміка зневаги (висування нижньої губи вперед) схожа на той рух, коли людина випльовує щось неприємне, що потрапило їй до рота.

6.Судинна теорія вираження емоцій І. Уейнбаума і її модифікація. На початку XX століття І. Уейнбаум зазначив тісну взаємодію між м'язами обличчя й мозковим кровообігом, тому висловив припущення, що м'язи обличчя регулюють кровообіг. Впливаючи протилежним чином на вени й артерії, вони підсилюють приплив або відтік крові в мозок. Останнє ж супроводжується зміною суб'єктивних переживань.

Р. Зайонц відродив цю теорію, але в модифікованому вигляді. На відміну від І. Уейнбаума, він вважає, що м'язи обличчя регулюють не артеріальний кровообіг, а відтік венозної крові. В одному з експериментів із вдмухуванням у ніздрі теплого й холодного повітря було показано, що перший оцінюють як приємний, а другий - як неприємний. Автори розцінили це як результат зміни температури мозку, зокрема й гіпоталамуса, зумовленої зміною температури крові, що припливає в мозок.

7.Психоаналітична теорія емоцій. (3. Фройд, Д. Рапапорт) ви­никла на початку XX ст. 3. Фройд ґрунтував своє розуміння емоцій на теорії про потяги. У 60-х роках XX ст. Д. Рапапорт вик­лав своє бачення психоаналітичної теорії емоцій, яка зводиться до наступного. Сприйнятий образ викликає в людини несвідомий процес, у ході якого відбувається несвідома мобілізація інстинк­тивної енергії. Якщо вона не знаходить свого застосування у зовнішній активності людини, то розряджається у вигляді ми­мовільної активності. Різновидом такої активності є емоційна екс­пресія і переживання. Таким чином, у психоаналізі емоції розгля­дають як несвідомі інстинктивні потяги.

Основою фройдівого розуміння афекту є теорія про потяги. Він, власне, ототожнював і афект, і потяг із мотивацією. Найбільш концентроване уявлення психоаналітиків про механізми виникнення емоцій подає Д. Рапопорт. Суть цих уявлень така: сприйнятий ззовні перцептивний образ зумовлює несвідомий процес, під час якого відбувається неусвідомлювана людиною мобілізація інстинктивної енергії. Якщо вона не може знайти собі застосування в зовнішній активності людини (у тому разі, коли на потяг накладається табу існуючою в даному суспільстві культурою), вона шукає інші канали розрядки у вигляді мимовільної активності. Різними видами такої активності є «емоційна експресія» й «емоційне переживання». Вони можуть виявлятися одночасно, почергово або взагалі незалежно одне від іншого.

3. Фройд та його послідовники розглядали лише негативні емоції, які виникають у результаті конфліктних потягів. Тому вони виокремлюють в афекті три аспекти: енергетичний компонент інстинктивного потягу («заряд» афекту), процес «розрядки» і сприйняття остаточної розрядки (відчуття, або переживання емоції).

Розуміння механізмів виникнення емоцій, за Фройдом, як несвідомих інстинктивних потягів зазнало критики з боку багатьох учених.

8.Біологічна теорія емоцій П.К. Анохіна. У межах цієї теорії емоції розглядаються як біологічний продукт еволюції, пристосувальний чинник у житті тварин.

Виникнення потреб спричиняє, на думку П.К. Анохіна, виникнення негативних емоцій, які відіграють мобілізуючу роль, сприяючи найшвидшому задоволенню потреб оптимальним способом. Коли зворотний зв'язок підтвердить, що досягнуто запрограмованого результату, тобто що потребу задоволено, тоді виникає позитивна емоція. Вона постає як кінцевий підкріплювальний чинник. Закріплюючись у пам'яті, вона в майбутньому бере участь у мотиваційному процесі, впливаючи на прийняття рішення про вибір способу задоволення потреби. Якщо ж отриманий результат не узгоджується із програмою, тоді виникає емоційне занепокоєння, яке зумовлює пошук інших, більш успішних способів досягнення мети.

Кількаразове задоволення потреб, забарвлене позитивною емоцією, сприяє навчанню відповідній діяльності, а повторні невдачі в одержанні запрограмованого результату спричиняють гальмування неефективної діяльності й пошуки нових, більш успішних способів досягнення мети.

9.Когнітивістські теорії емоцій. Ці теорії з'явилися як наслідок розвитку когнітивної психології й відображають думку, відповідно до якої основним механізмом появи емоцій є когнітивні процеси.

Фрустраційні теорії емоцій. Ця група теорій пояснює виникнення негативних емоцій як наслідок незадоволення потреб і потягів, як наслідок невдачі. У цьому разі йдеться про розумові емоції, тобто емоції, які виникають не як оцінка подразника, що діє під час безумовно-рефлекторних емоційних реакцій, а як оцінка ступеня успішності (а точніше - неуспішності) досягнення мети, задоволення потреби. Це емоції досади, злості, гніву, люті, страху.

Розпочав розробку цих теорій Дж. Дьюї. Він вважав, що емоція виникає лише тоді, коли здійснення інстинктивних дій або довільних форм поведінки натрапляє на перешкоду. У цьому разі, прагнучи адаптуватися до нових умов життя, людина відчуває емоцію. Дьюї писав, що психологічно емоція - це адаптація або напруження звичок й ідеалу, а органічні зміни є виявом цієї боротьби за адаптацію.

У наступні роки виникла й була ґрунтовно розроблена теорія когнітивного дисонансу Л. Фестінгера. Відповідно до цієї теорії, коли між очікуваними й дійсними результатами діяльності є розбіжність (когнітивний дисонанс), виникають негативні емоції, водночас, як збіг очікуваного й результату (когнітивний консонанс) зумовлює появу позитивних емоцій. Емоції, які виникають при дисонансі й консонансі, автор теорії розглядає як основні мотиви відповідної поведінки людини.

Незважаючи на багато досліджень, які підтверджують правоту цієї теорії, існують й інші дані, котрі свідчать, що в деяких випадках і дисонанс може викликати позитивні емоції. На думку Дж. Ханта, для виникнення позитивних емоцій необхідним є певний ступінь розбіжності між установками й сигналами, деякий «оптимум розбіжності» (новизни, незвичайності, невідповідності тощо). Якщо сигнал не відрізняється від попередніх, то його оцінюють як нецікавий; якщо ж він відрізняється занадто сильно, здасться небезпечним, неприємним, дражливим тощо.

10.Когнітивно-фізіологічна теоріяЦю теорію розробив С. Шехтер(.60-ті роки XX ст.) із колегами в межах когнітивістських теорій емоцій. Було виявлено, що вісцеральні реакції, які зумовлюють збільшення активації організму, хоча і є необхідною умовою для виникнення емоційного стану, але недостатні, тому що визначають лише інтенсивність емоційного реагування, але не його знак і модальність. Відповідно до цієї теорії, певна подія чи ситуація викликають збудження, і в людини виникає необхідність оцінити його зміст, тобто ситуацію, що спричинила це збудження. На думку Шехтера, на виникнення емоцій, поряд зі стимулами, які сприймаються, й є породжуваними ними фізіологічними змінами в організмі, впливають минулий досвід людини й оцінка нею наявної ситуації з погляду наявних у цей момент потреб та інтересів. Отже, вісцеральна реакція викликає емоцію не прямо, а опосередковано.

На думку С. Шехтера, емоційні стани - це результат взаємодії двох компонентів: активації (arousal) і висновку людини про причини її збудження на основі аналізу ситуації, в якій виникла емоція.

С. Шехтер розглядає емоції як результат інтеграції фізичних, фізіологічних і психологічних чинників. До психологічних відносять, насамперед, минулий досвід людини, який відображений у пам'яті, і моти­вацію, тобто оцінку ситуації з точки зору актуальних інтересів і потреб людини. Для підтвердження цієї теорії провели експери­мент. Людям пропонували «ліки» — фізіологічно нейтральний розчин, і додавали до цього різні інструкції. В одному випадку го­ворили, що ліки мають викликати ейфорію, в іншому — гнів. Після прийому «ліків» досліджуваних запитували, що вони відчувають. З'ясувалось, що вони насправді відчували те, що їм приписувала інструкція. Таким чином встановили, що когнітивний фактор, тоб­то знання, якими володіє людина, дає змогу маніпулювати її емоційними станами. Цей факт лежить в основі різноманітних си­стем психотерапевтичного впливу.

11.Теорія когнітивного дисонансу(Л. Фестингер, 60-ті роки XX ст.) розглядає емоції як основний мотив учинків людини. Стверджується, що позитивні переживання в людини виникають тоді, коли її очікування здійснюються, тобто коли реальні резуль­тати відповідають очікуваним, знаходяться з ними у консонансі. Негативні емоції, навпаки, виникають у тих випадках, коли ре­альні та очікувані результати не збігаються, тобто знаходяться у дисонансі. Вийти зі стану когнітивного дисонансу можна двома способами: змінити очікування так, щоб вони відповідали реаль­ному результату, або спробувати отримати новий результат, щоб він відповідав очікуванням.

12.Пізнавальна теорія емоцій М. Арнольд — Р. Лазаруса. У руслі поглядів С. Шехтера перебувають і концепції М. Арнольд та Р. Лазаруса. У М. Арнольд пізнавальною детермінантою емоцій є інтуїтивна оцінка об'єкта. Емоція, як і дія, настає за цією оцінкою. «Спочатку я бачу щось, потім я уявляю, що це «щось» небезпечне, - і як тільки я уявляю це, я налякана і біжу». Отже, на думку Арнольд, ми боїмося тому, що вирішили, начебто нам загрожують. Вона вважає, що як лише людина безпосереднім й інтуїтивним способом дійде висновку, що тим чи іншим предметом варто опанувати, вона відразу відчуває привабливість цього предмета. Як тільки людина інтуїтивно робить висновок про загрозу для себе, вона відразу відчуває, чого їй потрібно уникнути. Виникає тенденція діяти, що виявляється у різних тілесних змінах, і переживається як емоція. Оцінку, на думку Арнольд, характеризує миттєвість, безпосередність й ненавмисність, тобто інтуїтивність. Цю інтуїтивну оцінку автор розуміє як «почуттєве судження», на відміну від абстрактного «рефлексивного судження».

У концепції Р. Лазаруса центральною також є ідея про пізнавальну детермінацію емоцій. Він вважає, що когнітивне опосередкування є необхідною умовою для появи емоцій. Однак він критикує М. Арнольд за те, що поняття «оцінка» залишається в неї суб'єктивним і не пов'язується з фактами, які можна безпосередньо спостерігати. Це зумовлює ігнорування питання про умови, які детермінують оцінку. Крім того, Лазарус не згодний з Арнольд із приводу того, що остання визнає оцінку чуттєвою (емоційною) за характером.

У концепції Р. Лазаруса є два головних положення:

· кожна емоційна реакція, незалежно від її змісту, є функцією особливого роду пізнання або оцінки;

· емоційна відповідь становить собою певний синдром, кожен із компонентів якого відображає певний важливий момент у загальній реакції.

Центральним поняттям концепції Лазаруса є «загроза», яку він розуміє як оцінку ситуації на основі передбачення майбутнього зіткнення (конфронтації) зі шкодою, причому передбачення базується на сигналах, оцінюваних за допомогою пізнавальних процесів. Власне кажучи, Лазарус розглядає афективні реакції, а не лише переживання, оскільки для нього емоція, судячи з першої та особливо з останніх праць, є синдромом, що містить три основні групи симптомів - суб'єктивні переживання, фізіологічні порушення й моторні реакції. Як тільки певний стимул оцінюють як загрозливий, відразу урухомлюються процеси, спрямовані на усунення або зменшення шкоди, тобто процеси подолання загрози. Тенденції до дії з приводу наявності загрози та її усунень відображаються в різних симптомах емоційних реакцій. Отже, схема виникнення емоції виглядає наступним чином: сприймання – первинна оцінка – дослідницька активність – особисте значення дії в оцінюваній ситуації – вторинна оцінка – тенденція до дії – емоціяяк прояв тенденції в переживанні, фізіологічних зрушеннях і моторних реакціях.

Однак, навряд чи виправдано пов'язувати виникнення емоцій лише з пізнавальною активністю.

Іще в одному варіанті когнітивної теорії емоцій стверджується, що лише вербальний фактор (мова й самозвіт) мають відношення до механізму виклику емоційних переживань. При цьому фізіологічні й поведінкові вияви емоцій вважаються лише супроводом або наслідком цих переживань.

Когнітивні теорії не враховують наявність емоцій, які виникають безумовно рефлекторно. Лазарус увів поняття «індивідуальний реактивний стереотип», тобто схильність людини певним чином реагувати на наявність емоційного напруження (стресу).

13.Інфорлшційна теорія елюцій П.В. Симонова.(П. В. Симонов, 60-ті роки XX ст.) Оригінальну гіпотезу про причини появи емоцій висунув П.В. Симонов. Він вважає, що емоції виникають внаслідок нестачі чи надлишку відомостей, необхідних для задоволення потреби. припускає, що емоції є результатом відображення мозком людини певної актуальної потреби (зокрема, якості і сили) та ймовірності (зокрема, можливості) її задоволення. Цю інформацію мозок оцінює на основі генетичного і набутого індивідуального досвіду Ступінь емоційної напруги визначається, за П.В. Симоновим, силою потреби й величиною дефіциту прагматичної інформації, необхідної для досягнення мети. Це він подав у вигляді «формули емоцій»:

Е = - П( Ін-Іс),

де Е - емоція; П - потреба; Ін - інформація, необхідна для задоволення потреби; Іс - інформація, яку має суб'єкт на момент виникнення потреби.

Із цієї формули випливає, що емоція виникає лише за наявності потреби. Немає потреби, немає й емоції, тому що добуток Е= о (Ін - Іс) теж дорівнюватиме нулю. Не буде емоції і в тому разі, якщо потреба є, а (Ін - Іс) = о, тобто якщо людина володіє необхідною для задоволення потреби інформацією (Іс = Ін). Важливість різниці (Ін - Іс) П.В. Симонов обґрунтовує тим, що на її підставі будується імовірнісний прогноз задоволення потреби. Ця формула дала Симонову підставу говорити про те, що «завдяки емоціям забезпечується парадоксальна на перший погляд оцінка міри незнання».

У нормальній ситуації людина орієнтує свою поведінку на сигнали високоймовірних подій (тобто на те, що в минулому частіше траплялося). Завдяки цьому її поведінка здебільшого буває адекватною і зумовлює досягнення мети. В умовах повної визначеності мети можна досягти і без допомоги емоцій.

Однак у невизначених ситуаціях, коли людина не має точних відомостей для того, щоб організувати свою поведінку для задоволення потреби, потрібна інша тактика реагування на сигнали. Негативні емоції, як пише Симонов, і виникають у разі браку відомостей, необхідних для досягнення мети, що в житті трапляється найчастіше. Наприклад, емоція страху й тривога розвиваються, якщо бракує відомостей, необхідних для захисту, тобто при низькій ймовірності уникнення небажаного впливу, а фрустрація - при низькій ймовірності досягнення бажаної мети.

Емоції сприяють пошуку нової інформації за рахунок підвищення чутливості аналізаторів (органів відчуттів), а це, у свою чергу, зумовлює реагування на розширений діапазон зовнішніх сигналів і поліпшує видобування інформації з пам'яті. Внаслідок цього під час розв'язання завдання може бути використано малоймовірні або випадкові асоціації, які в спокійному стані не розглядалися б. Отже, підвищуються шанси досягнення мети. Хоча реагування на розширене коло сигналів, корисність яких ще невідома, є надлишковим і незакономірним, воно запобігає пропуску дійсно важливого сигналу, ігнорування якого може коштувати життя.

Якщо під впливом негативної емоції людина або тварина прагнутимуть до якнайшвидшого задоволення потреби, яка зумовила цю емоцію, то з позитивною емоцією все набагато складніше. Оскільки ліквідація потреби неминуче призводить до зникнення позитивної емоції, «гедонічний принцип» («закон максимізації») спонукає людину і тварину перешкоджати відсутності потреби, шукати умови її підтримки й поновлення. Відзначаючи розбіжності між позитивними й негативними емоціями. П. Симонов зазначає, що поведінка живих істот спрямована до мінімізації впливів, здатних викликати негативні емоції, і до максимізації позитивних емоційних станів. Але мінімізація має межу у вигляді нуля, спокою, гомеостазу, а для максимізації, вважає він, такої межі немає, тому що теоретично вона становить собою нескінченність. Ця обставина, вважає Симонов, відразу ж виключає позитивні емоції зі сфери застосування теорії «редукції драйву».

Серйозній критиці теорію П.В. Симонова піддав Б.І. Додонов. Він справедливо зазначає, що у «формулі емоцій» її автор дає низку тлумачень, які не збігаються, й насамперед тому, що він вільно користується такими поняттями, як «інформація», «прогноз», «імовірність», запозиченими з кібернетики. Це призвело до перекручування розуміння їхньої суті й пов'язаних із ними закономірностей.

На думку Є.П. Ільїна, слабкість цієї позиції щодо виникнення емоцій, особливо позитивних, видно неозброєним оком. «Формула емоцій» не лише не має тих переваг, які зазначив Симонов, а й суперечить здоровому глузду й реально спостережуваним фактам.

Насамперед зупинимося на положенні: якщо немає потреби - немає й емоції. Із цим важко сперечатися, якщо йдеться про вихідну відсутність потреби. Однак відсутність потреби й зникнення потреби при її задоволенні, тобто досягненні мети - психологічно різні ситуації. Особливо це стосується соціальних потреб. Одна річ - первинна відсутність потреби, а звідси - і відсутність процесу мотивації, наявності мети. Немає їх, немає приводу й для виникнення емоції. Інша річ, коли в результаті потреби, що була наявною, і мотиваційного процесу, який розгорнувся, досягають обумовленої ними мети. У цьому разі задоволення виникає внаслідок усунення потреби, а не її відсутності.

Усупереч твердженням Симонова люди відчувають радість і при очікуваному успіху, тобто при задоволенні своїх потреб (бажань). А це означає, що головне у виникненні емоцій - не брак або надлишок інформації, якою володіє людина, і навіть не наявність потреби, а значущість її задоволення для суб'єкта. У деяких випадках наявність соціальної потреби (необхідності щось робити) і відсутність для цього можливостей не лише не спричинить негативну емоцію, а викличе позитивну емоцію. Досить згадати, як радіють школярі, коли через хворобу вчителя зривається урок. І зовсім інакше поставилися б школярі до зриву уроку в тому разі, якби йшлося про консультації до майбутнього іспиту.

Низка непорозумінь виникає з приводу «надлишкової інформації». Навіщо вона потрібна, якщо для задоволення потреби достатня Іс, якій дорівнює Ін? Чому шахіст повинен радіти тільки в тому разі, якщо в нього є кілька варіантів постановки мата; хіба він не може радіти тільки одному шляху досягнення мети, який знайде?

Але й у розумінні формули як структурної моделі, яка показує внутрішню організацію емоцій, Симонов знову не точний. З одного боку він стверджує, що емоції й потреби - це різні феномени. З іншого - називаючи свою формулу структурною, він таким чином включає потреби (та й інформацію теж) у структуру емоції.

Враховуючи односпрямованість функціональної залежності емоцій від потреби й прогнозу, з формули не випливає й протилежне її твердження, що емоції підсилюють потребу. Е. Ільїн вважає, що емоція виникає не для посилення потреби, а для посилення активності мотиваційного процесу і спонукання, спрямованого на задоволення потреби. Б.І. Додонов правильно помітив, що у «формулі емоцій», виходячи з міркувань Симонова, варто було б П (потребу) замінити на М (мотив).

З формули повинно також виходити, що потреба впливає на прогнозування (оцінку) ймовірності досягнення мети. І хіба не сам автор стверджує, що прогноз залежить від різниці (Ін - Іс), тобто від інформації, а не потреби? Викликає сумнів і твердження автора, що «для величезної безлічі емоцій характерне прогнозування ймовірності досягнення мети (задоволення потреби) на неусвідомлюваному рівні».

Зовсім не зрозуміло, як можна визначити Ін у кожному конкретному випадку. Звідки мозок і людина знають, якою повинна бути Ін? - З генетичної пам'яті? Дуже часто людина змушена приймати рішення й діяти в невизначеному середовищі, заздалегідь не знаючи Ін. Не знаючи цю величину, не можна визначити й різницю між нею та Іс. Крім того, щоб емоція дістала негативне значення, потрібно, щоб знак мінус супроводжував не потребу (власне, потреба не може бути ні негативною, ні позитивною, це забарвлення вона одержує при виникненні емоції), а різницю між Ін та Іс. Але це буде тільки в тому разі, якщо у формулі буде записано (Іс - Ін). Тоді при Ін > Іс різниця дійсно стане негативною, як і весь добуток П(Іс - Ін).

Є в цій формулі й інші логіко-математичні непогодженості. Однією з них, наприклад, є твердження Симонова, що позитивна емоція виникатиме й у тому разі, якщо зменшуватиметься різниця між Ін й Іс, тобто якщо підвищуватиметься ймовірність досягнення мети. Адже, за його ж заявою та «формулою емоцій», чим ближче (Ін - Іс) буде до нуля, тим меншою буде негативна емоція, і тільки.

Таким чином, «формула емоцій» не може слугувати для виміру ступеня емоційної напруги.

Загалом, можна зробити такі висновки. Теорія емоцій, названа П.В. Симоновим «інформаційною», пояснює деякі окремі випадки виникнення емоцій у процесі мотивації, а саме при побудові ймовірнісного прогнозу задоволення потреби. Тому її радше слід було б називати «мотиваційною».

Ця теорія ігнорує емоційні реакції, не пов'язані з мотиваційним процесом (наприклад, що виникають при досягненні мети, тобто задоволенні потреби), або емоції, що виникають без участі інтелектуальної діяльності й порівняння Ін з Іс (наприклад, переляк, що виникає миттєво і усвідомлений нами постфактум).

14.Теорія диференційованих емоцій(К. Ізард, 80-ті роки XX ст.). У своїй теорії К. Ізард визначає емоції як складний системний процес, який охоплює нейрофізіологічні, нервово-м'язеві та чуттєві аспекти. Вивчаючи окремі емоції людини, К. Ізард виявив, що основну мотиваційну систему людського існування створюють 10 фундаментальних емоцій, кожна з яких наділена унікальними мотиваційними функціями. Ці емоції по-різному і впливають на когнітивну сферу і поведінку людини.

Об'єктом вивчення в цій теорії є частково емоції, кожна з яких розглядається окремо від інших як самостійний переживально-мотиваційний процес. К. Ізард виокремлює п'ять основних тез:

- основу мотиваційної системи людського існування утворюють 10 базових емоцій: радість, сум, гнів, відраза, презирство, страх, сором, зніяковілість, провина, подив, інтерес;

- кожна базова емоція має унікальні мотиваційні функції та специфічну форму переживання;

- фундаментальні емоції переживаються по-різному та не однаково впливають на когнітивну сферу й на поведінку людини;

- емоційні процеси взаємодіють із драйвами, з гомеостатичними, перцептивними, когнітивними й моторними процесами, впливаючи на них;

- у свою чергу, драйви, гомеостатичні, перцептивні, когнітивні й моторні процеси впливають на перебіг емоційного процесу.

У своїй теорії К. Ізард визначає емоції як складний процес, який охоплює нейрофізіологічні, нервово-м'язові й чутливо-переживальні аспекти, внаслідок чого він розглядає емоцію як систему. Деякі емоції, внаслідок вроджених механізмів, що лежать в їх основі, організовані ієрархічно. Джерелами емоцій є нейронні й нервово-м'язові активатори (гормони й нейромедіатори, наркотичні препарати, зміни температури крові мозку й наступні нейрохімічні процеси), афективні активатори (статевий потяг, утома, інші емоції) і когнітивні активатори (атрибуція, пам'ять, антиципація). Говорячи про базові емоції, К. Ізард виокремлює їх деякі ознаки:

• базові емоції завжди мають виразні й специфічні нервові субстрати;

• базова емоція виявляє себе за допомогою виразної та специфічної конфігурації м'язових рухів особи (міміки);

• базова емоція супроводжується виразним і специфічним переживанням, усвідомлюваним людиною;

• базові емоції виникли в результаті еволюційно-біологічних процесів;

• базова емоція робить організуючий і мотивуючий вплив на людину, слугує її адаптації.

Однак сам К. Ізард визнає, що деякі емоції, зараховані до базових, не мають усіх цих ознак. Наприклад, емоція провини не має виразного мімічного й пантомімічного вираження. З іншого боку, деякі дослідники приписують базовим емоціям й інші характеристики.

Очевидно, що базовими можна називати ті емоції, які мають глибоке філогенетичні коріння, тобто є не лише в людини, а й у тварин. С. Шевальє-Скольніков справедливо вказує, що способи емоційного вираження свідчать про фундаментальність емоції лише в тому разі, якщо простежується їхнє філогенетичне походження, а й тоді, якщо є експресивна подібність вираження емоції в міміці в людини та в інших приматів. Тому такі дискретні емоції, властиві лише людині, як сором і провина, до них не належать. Навряд чи можна назвати емоціями також інтерес і сором'язливість.

Не заперечуючи мотиваційного значення емоцій, на думку Є.П. Ільїна, важко погодитися з К. Ізардом у тому, що емоції є основною мотиваційною системою організму та як фундаментальні особистісні процеси надають змісту і значення людському існуванню. Мотивація набагато складніша, ніж це уявляє К. Ізард, емоції є лише одним з мотиваторів, які впливають на ухвалення рішення й поведінку людини.,

Ідеологічне обгрунтування теорії диференційованих емоцій зробив Сілван Томкінс у своїй праці «Афект, уява, свідомість». Свою назву вона отримала через центрацію на окремих емоціях, яким приписуються відмінні переживально - мотиваційні процеси. Ця теорія має у своєму підґрунті п’ять ключових припущень.1.Десять фундаментальних емоцій (К Ізард) утворюють основну мотиваційну систему людського існування (буття). 2. Кожній фундаментальній емоції притаманні унікальні мотиваційні і феноменологічні властивості. 3.Фундаментальні емоції, такі, як радість сум, гнів і сором, призводять до різних внутрішніх переживань і різних зовнішніх виражень цих переживань. 4.Емоції взаємодіють між собою – одна емоція може активізувати, підсилювати або послаблювати іншу. 5.Емоційні процеси взаємодіють із спонуками і гомеостатичними, перцептивними, когнітивними, і моторними процесами і впливають на них. Слід зауважити, що, у даному контексті, особистість розглядаєтьсяяк складна організація шести систем:гомеостатичної, емоційної, перцептивної, когнітивної, моторної і системи спонук.

Гомеостатична система являє собою мережу взаємопов’язаних систем, що діють автоматизовано і неусвідомлено. Основними серед них є ендокринна і серцево-судинна системи, що взаємодіючи із системою емоцій, впливають на особистість. Гомеостатичні механізми розглядаються як допоміжні відносно, емоційної системи; деякі регулятори метаболізму, такі, як гормони, є важливими і для регуляції емоцій і для їх виникнення.

Система спонук базується на тканинних змінах і забезпечує інформацію про потреби тіла. Найбільш загальні спонуки – це голод, спрага, секс, пошук комфорту і уникання болю. Спонуки важливі як основа виживання, але у звичайних умовах, їх можна розглядати як психологічно значущі (крім сексу і болю) лише у контексті їх впливу на емоції. Найбільш важливими для функціонування особистості і для соціальної взаємодії є чотири системи: емоційна, перцептивна, когнітивна, і моторна. Названі чотири системи формують основу унікальної людської поведінки. Продуктивність людини є похідною гармонійної взаємодії цих чотирьох систем. І навпаки, неефективна поведінка і дезадаптація є результатом порушення або неправильної системної взаємодії. Розглядаючи проблему щодо виникнення емоцій, на неврологічному рівні, Томкінс стверджував, що емоції викликаються змінами щільності нейронної стимуляції – буквально кількістю нейронів, що збуджуються у в одиницю часу. Розглядаючи дане положення у контексті сучасної травма терапії і фізіологічного підґрунтя травм, при яких виникають дисоціативні стани і втрата свідомості, яким передує надто інтенсивне переживання емоцій страху чи больових відчуттів, можна травму розглядати як стан надстимуляції нейронів, тобто надто інтенсивної стимуляції одночасно значної кількості нейронів, що і призводить до реакцій втрати свідомості як захисту вищих відділів кори головного мозку і запобігання їх руйнації.

Поиск по сайту: