Роль Харківського університету у відродженецькому процесі ХІХ ст

Київський універсал

Для культурного розвитку України першої половини XIX ст. характерним є створення і діяльність вищих навчальних закладів, у яких формувалася українська інтелігенція. У січні 1805 р. з ініціативи В. Н. Каразіна (1773-1842), громадського діяча, економіста, просвітителя, було створено Харківський університет. У 1820 р. в Ніжині засновано гімназію вищих наук

50. Пробудження національного життя в західноукраїнських землях. Пробудження національного життя в західноукраїнських землях у перший половині XIX ст. було викликано посиленням феодального і національного гніту в Австрійській імперії, що набуло виразу у збільшенні феодальних повинностей селян, посиленні бюрократично-поліцейськогорежиму, забороні на викладання української мови в школах, насадженні німецької мови, політиці асиміляції українського населення.Після реформ Марії-Терезії і Йосифа II склалися певні умови для пожвавлення українського національного життя, але їхні наступники на австрійському престолі скасувавшицілий ряд прогресивних реформ. Зокрема у 1805 р. початкові школи були поставлені під контроль римсько-католицької церкви; у 1809 р. було закрито Український інститут при Львівському університеті; у 1812 р. австрійська влада скасувала обов'язковість освіти.Але цього ж часу починає пробуджуватися національне життяв західноукраїнських землях. Ідея національної свідомості стає панівною.Починає набирати значення національна мова, історія, література і фольклор. Шлях до національної свідомості пролягав через книги. Рух за національне відродження на західноукраїнських землях очолило греко-католицьке духовенство.Центром церковного життя була метрополія у Львові. У період між 1837 і 1850 pp. вийшло 43 книги, написані українською мовою. Цікаво, що 40 із них належали перу священників.Активним діячем українського національно-визвольного руху в Галичині був греко-католицький священик I. Могильницький,який в 1816 р. за підтримки єпископа М. Левицького організував «Клерикальне товариство» з метою поширення в селянському середовищі релігійних текстів українською мовою. Таким чином, вони ставили і другу мету: вберегти селян від переходу до римсько-католицької церкви й ополячення. I. Могильницький написав першу в Галичині «Граматику» української мови і наукову працю «Відомості про руську мову», у який довів помилковість тверджень, що поширювалися про українську мову як діалект російської або польської мов.У 30-х- 40-х pp. ХIХ ст. набуває значного піднесення суспільно-політичний рух у зв'язку з потребою вирішення невідкладних соціально-економічних і політичних проблем. У Львові та інших містах Східної Гали-чини виникають таємні підпільні гуртки та групи, що ставили на меті повалення монархії Габсбургів та ліквідацію феодально-кріпосницьких порядків. Але наприкінці 30-х pp. більшість із них була розгромлена.2. «Руська трійця».На початку 30-х pp. XIX ст. серед української прогресивної студентської молоді Львова виник гурток «Руська трійця»,куди ввійшли студенти богослов'я М, Шашкевич, I. Вагилевич та Я. Головацький. За своїм характером це бувдемократично-просвітительський гурток. Метою гуртка була культурно-просвітницька діяльність, зокрема пропаганда української історії та мови - мови без штучної «вишуканості» і зрозумілої для всіх людей, а також національних традицій для пробудження національної свідомості. Це, на їхню думку, відкрило б селянству доступ до знань і полегшило його долю. Діяльність гуртка розгорталась в умовах, коли в Галичині панували німецька, польська та латинська мови.Члени цього гуртка розгорнули масштабну просвітницьку діяльність. У 1836 р. I. Вагилевич зробив перший переклад «Слова о полку Ігоревім» живою українською мовою; М. Шашкевич створив «Читанку», готував граматику і словник української мови. У трьох церквах «трійчаки» читали проповіді українською мовою.У 1834 р. гуртківці підготували історико-літературний збірник «Зоря». У цьому збірнику були матеріали про Богдана Хмельницького, С. Наливайка та рух опришків. Віденська поліція заборонила друкувати збірник. Діячі «Руської трійці» зображували козацтво як символ національно-визвольної боротьби, робили упор на тому, що Б. Хмельницький вважав Волинську, Галицьку, Берестейську землі невід'ємною частиною всієї України. Уперше в суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях у програмних документах цього гуртка було порушено питання про возз'єднання всіх українських етнічних земель.3. «Русалка Дністрова».У 1837 р. у Будапешті було видано збірку (альманах) «Русалка Дністрова». В альманах були вміщені народні пісні, думи, перекази, історичні документи, що розкривали героїчне минуле, заняття, побут, культуру українського народу. Ці матеріали і публіцистичні статті звеличували боротьбу українського народу за своє визволення, поетизували народних героїв і проголошували необхідність возз'єднання всіх українських земель. Вихід «Русалки Дністрової» був своєрідним викликомдемократичної молоді державній реакції, протестом проти денаціоналізації та роз'єднання українських земель.

Невеликий наклад видання майже повністю був конфіскований властями, а видавців альманаху було притягнуто до суду і передано під нагляд поліції. Але Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Iван Вагилевич не відмовилися ні від своїх ідейних принципів, ні від патріотичної діяльності. Це видання залишило помітний сліду суспільно-політичному житті Західної України та сприяло зміцненню зв'язків галицьких українців з Наддніпрянщиною. У цілому діяльність «Руської трійці» свідчила про еволюціюнаціонального руху на західноукраїнських землях від вирішення культурно-мовних до постановки соціально-економічних і політичних питань.4. Революційні події 1848-1849 pp. на західноукраїнських землях.4.1. Початок революцій.Скасування панщини в Східній Галичині.У 1848-1849 pp. в ряді європейських країн, у тому числі і в Австрійській імперії, відбулися буржуазні революції. У березні 1848 р. австрійський імператор проголосив конституцію, яка передбачала надання громадянам деяких демократичних свобод (свободу слова, друку, зборів) і скликання парламенту.Революція спричинила широкий розмах національно-визвольного руху в Східній Галичині,що поступово зазнавав все більшої політизації. У квітні 1848 р. австрійський уряд був змушений скасувати панщину в цьому краї. Ця подія відбулася на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях Австрійської імперії. Закон про скасування панщини лише в серпні 1848 р. поширився на Буковину.На Закарпатті під час революції 1848 р. панщина була формально теж скасована, але реально вона існувала ще 5 років.4.2. Створення Центральної ради народової (ЦРН) і Головної руської ради (ГРР).Відповідно до проголошених австрійським урядом ряду демократичних свобод у Східній Галичині виникли різні політичні організації, керівництво якими захопили буржуазно-ліберальні кола.а) Створення Центральної ради народової.Польська ліберальна буржуазія і поміщики 13 квітня 1848 р. створили у Львові Центральну раду народову (ЦРН), яка, спираючись на створену національну гвардію, мала на меті перетворення всієї Галичини (у тому числі і Східної) в польську автономну провінцію, заперечуючи право на окремий національний розвиток більшості населення Східної Галичини - українців. При цьому більшість поляків продовжувала стверджувати, що галицькі українці не мають нічого спільного з українцями Наддніпрянщини, що це - гілка польського народу, a українська мова - діалект польської.б) Створення Головної руської ради.Українська інтелігенція Східної Галичини рішуче виступила проти намагань поляків втягнути цей край до Польщі і 2 травня 1848 р. створила свою політичну організацію - Головну руську раду (ГРР), яка, підтримуючи проведення прогресивних реформ, прагнула забезпечити вільний розвиток українського населення (українці себе називали русинами). У містах, містечках і селах Східної Галичини організувалося майже 50 місцевих руських paд ,до складу яких входили селяни, міщани, інтелігенція, представники духовенства . Ці ради стали організаторами боротьби українського населення затериторіальну автономію Східної Галичини, тобто за її відокремлення від Західної (польської) Галичини, за викладання в усіх навчальних закладах рідною мовою, за створення української національної гвардії.Програма ГРРобґрунтовувала приналежність українського населення Галичини до єдиного українського народу, закликала до національного пробудження, активної діяльності щодо поліпшення становища українців у межах австрійської конституції.ГРР почала формувати загони української національної гвардії. Австрійці відмовилися задовольнити політичні вимоги Ради, обмеживши її діяльність культурно-просвітницькими функціями. У 1851 р, ГРР була розпущена.4.3. Посилення українсько-польського протистояння в Галичині.Цього часу посилилося протистояння між українцями і поляками в Гали-чині. Польська Центральна рада народова 23 травня 1848 р. утворила з представників полонізованої української шляхти, яка не бажала відокремлюватися від польського суспільства, свою організацію «Руський собор».Його головними завданнями були: підпорядкувати собі український національний рух і проголосити незалежність Польщі під верховенством Габсбургів,

На початку червня 1848 р. у Празі відкрився Слов'янський з'їзд(з'їзд слов'янських народів Австрійської імперії), який серед інших питань намагався здійснити спробу зблизити позиції українських і польських діячів (ГРР і ЦРН). Українці намагалися розділити Галичину на Східну (українську) і Західну (польську) з автономією Східної Галичини. Поляки були за єдину Галичину з польською автономією в Австрійський імперії (при формальній рівності поляків і українців). Було складено угоду «Вимоги українців у Галичині», яка так і не набула чинності.4.4. Збройне повстання у Львові.Основною причиною збройного повстання у Львові, яке Почалося 1 листопада 1848 р. під впливом жовтневого повстання у Відні,був наступ контрреволюційних сил, які намагалися ліквідувати політичні та національні свободи, завойовані під час революції.Львівські робітники, ремісники і студенти різних національностей (українці, поляки, євреї) спільними зусиллями збудували барикадиі встановили контроль над центром міста. Наступного дня захисники барикад зав'язали бій з урядовими військами і змусили їх відступити. Командувач австрійськими військами віддав наказ обстріляти місто з гармат, установлених на прилеглих пагорбах. Пожежа охопила головні будівлі центру міста. Повстанці зазнали значних утрат і припинили опір. Сотні учасників були піддані військовому суду. У місті, а через кілька днів і у всій Східній Галичині, було запроваджено воєнний стан. Перемога контрреволюційних сил наблизила реставрацію абсолютизму в Австрійській імперії.

51. В українській філософській думці виділяється етап раннього Просвітництва, яке виникає в епоху зародження капіталізму (перша чверть XVIII століття.). Українське Просвітництво мало своїм ідейним підґрунтям як власні, так і запозичені ідеї французьких просвітників — Вольтера, Дідро, Руссо, Ламетрі, Монтеск'є, Маблі та ін. Власні традиції - це гуманістичні ідеї діячів братств та Києво-Могилянської академії. Випускники Києво-Могилянської академії стали в Україні першими носіями ідей Просвітництва. Вони ж створили у Петербурзі гурток під назвою «Зібрання», який дбав про переклад іноземних книг російською мовою, (керував Г. Козицький). За 15 років (1768-83) видали 173 томи (112 назв) творів французьких просвітників, «Енциклопедію» Дідро. Своєрідність українського Просвітництва в тому, що тут ще не було середнього класу - носія ідей Просвітництва в Європі, тому українські просвітники - це дворяни й міщани, об'єднані вірою у перетворюючу силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад, вони вимагали пом'якшення експлуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Виникла ідея створення Харківського університету, яку здійснив у 1805 Василь Каразін. В. Капніст — відомий поет, боровся за покращення моралі в суспільстві, викривав у своїх творах суспільне зло і жорстоку експлуатацію підданих, лицемірство, фальш, хабарництво та підлабузництво. Висувалася концепція розумного егоїзму або доброчесності, філософське підґрунтя якої розробив Я. Козельський у своєму творі «Філософські речення». Вищим законом державного управління вважали загальну вигоду. Цікаві ідеї, які висловили просвітителі у своїх творах, торкаються суспільного прогресу. Зокрема, С. Десницький сформулював ідею, що в основі суспільного прогресу лежить вкладене в людину від природи «повсякчасне прагнення до вищого стану». Здібності й сили в людині зосереджуються на єдиній меті — прагнення досконалості. С. Десницький, який працював професором Московського університету, розробив теорію членування історії, на основі тези, що змінюється не природа людини, а її господарська діяльність. У зв'язку з цим розробив концепцію чотирьох станів людства: 1 - полювання, живлення плодами землі; 2 — пастуший стан; 3 — хліборобський стан; 4 — комерційний стан. До українських просвітників зараховують і Петра Лодія — першого викладача філософії відкритого для українців у 1787 при Львівському університеті Studium Ruthenum. Він був професором логіки, метафізики і моральної філософії, переклав українською мовою твір Хр. Баумейстера «Моральна філософія». Просвітництво XVIII ст.— це якісно новий етап у розвитку української філософської думки. Він характеризується поширенням ідей класичного західноєвропейського Просвітництва, а також утвердженням в Україні двох типів ідеології Просвітництва: 1. Ідеологія дворянського Просвітництва, яка виражала інтереси міщан та сил, що були зацікавлені у розвитку освіти і науки, техніки. Вони виступали за вдосконалення розуму як запоруки історичного поступу людства. Це — науково-освітній напрям. 2. Етико-гуманістичний напрям як вираз протесту широких мас проти первісного нагромадження капіталу і феодально-кріпосницького гноблення. Цей напрям найповніше втілює Григорій Сковорода. Він відкидає і феодалізм, і капіталізм, заперечує матеріальний інтерес і накреслює шлях до щастя людини через моральне вдосконалення, духовне просвітлення. Згодом, у першій половині XIX ст. ідеї Просвітництва становили основний зміст суспільно-політичної діяльності романтиків.

52. Кінець ХVІІ – поч.. ХІХ ст. характеризується в українській архітектурі значним зростанням обсягу будівництва, поширенням нового стилю – класицизму. Класицизм надавав усім містобудівельним заходам державного офіційного характеру. З другого боку в межах цього стилю якоюсь мірою виявились історично-прогресивні будівельно-архітектурні тенденції часу.Крім того, весь пластично-образний арсенал засобів класицизму ніс на собі відлиски античності й епохи Відродження, інтерес до яких знову посилився в епоху просвітительства. У своїх кращих зразках мистецтво класицизму несло важливі естетичні і виховні функції. Урочиста простота будинків, площ, вулиць зовні ніби ідпорядковані, геометрії, несла в собі глибокі емоційні імпульси. Розвиток архітектури великою мірою зумовлюється прогресом будівельної техніки. В цей час поступового впроваджуються в будівництво металеві конструкції, проте, як і раніше поширене було дерев’яне будівництво.В розвитку класицизму можна визначити три етапи: становлення стилю, зрілість і занепад.Архітектура першого етапу відзначається переходом від барокко до класицизму, пошуками нових засобів художньої виразності, й новим підходом до ансамблевої забудови. За часів класицизму набуває значення відкритий характер композиції ансамблів площ, вулиць і окремих комплексів.Основним досягненням другого етапу було створення великих ансамблів, а в архітектурі – застосування декоративного мистецтва для втілення значних художніх задумів.На третьому етапі поширилося багатоповерхове будівництво, зростали промислові підприємства, учбові заклади. Занепад класицизму виявився також у відході від творчого розуміння й використання форм античності у пануванні канонів і штампів, у прояві електризму.Кращі набутки зрілого класицизму знаходять підтримку, поширення у творчій практиці українських архітекторів та скульпторів.Відомі зодчі першої половини ХІХ ст.. такі як Андрій Воронихін, Андріян Захаров, Олександр Брюллов, Василь Стасо, Вікентій Беретті доповнили основну формулу класицизму, положенням про цілісність і ансамблю та його синтез із давньою забудовою. Виняткову увагу вони приділяти єдності архітектурних споруд.Найвеличнішій будівлі за їхнім задумом, мали відповідати вимогам кругового або секторально-панорамного огляду і мати ідеальні пропорції з різних точок зору. На них мав триматися ансамбль вулиці, площ, кварталів. Одним з найбільших досягнень зрілого класицизму було втілення в практику синтезу архітектури й скульптури. В першій пол. ХІХ ст.. співдружність цих двох мистецтв досягла небувалої досконалості.Серед значних і найкращих споруд кінця ХVІІІ ст.. виділяється п’ятибанний Спасо-Преображенський собор у Новгороді–Сіверському, закладений за планом петербурзького архітектора Дж. Кваренчі. Собор розміщено у центрі забудови монастиря.Квадратна у плані будова з чотирьох боків має виступи. На виступу головного фасаду створено портик-лоджію з чотирьма колонами, затиснутими між двома антами. Бокові виступи підкреслено чотирьма півколонами з яких середні напівкруглі, а дві крайні – квадратні. Бокові входи оригінально розміщено в нішах. Апсида східного фасаду має вигляд півротонди з причетвертими колонами.Церква звісно мала вигляд цивільної будівлі, й мала хрест на бані, який свідчив про її культове призначення. Найбільшою спорудою Києва першої половини ХІХ ст.. була будівля університету. Її будівник В. Беретті – відомий архітектор, чия майстерність склалася під впливом його вчителя по Академії мистецтв А.Захарова і Тома де Томана, з яким Беретті довелося згодом працювати в Петербурзі. Будівлю університету розміщено на перехресті двох основних магістралей нового міста, завдяки чому вона добре пов’язана з Хрещатиком, Печерськом і старим містом. Головний фасад корпусу університету виходить на Володимирську вулицю.Через значних висотних споруд цього часу виділяється дзвіниця Успенського собору в Харкові, зведена за проектом архітектора Є. Васильєва у пам’ять перемоги над Наполеоном. Кожен із 4-ох ярусів дзвіниці являє собою самостійну ордерну композицію, а п’ятий ярус становить барабан увінчаний позолоченою банею.В інших будівлях у Миколаєві також відчувається намагання по-новому трактувати класику сміливим застосуванням форм дерев’яної архітектури, навіяних народної творчості.На початку ХІХ ст.. одним з найцікавіших зразків архітектури у Львові є великий будинок, оздоблений кам’яним рельєфом різьбленням. Вхід будинку підкреслено греко доричними колонами. Головний фасад прикрашають рельєфні античні композиції, створені скульпторами Г. Вітвер-ом і А. Шімзером.Для пізнього періоду класицизму характерний розвиток прибуткового будинку. До цієї категорії належить збудований у 1842 р. так званий театр С. Скарбка у Львові. Театр вбудовано у велику чотирьохповерхову споруду з квартирами. Головний фасад підкреслено винесенням уперед портиком, який спирається на аркаду.Вплив класицизму й певною мірою позначився й на народній архітектурі. Його формальні елементи проявилися при плануванні сіл, містечок, будівництві церков. Проникнення елементів класицизму в народну архітектуру пов’язане з характером місцевого будівельного матеріалу, яким на більшій частині було дерево.Класицизм в архітектурі закінчився в 60-х роках ХІХ ст.. Але цей рубіж дуже умовний, бо традиції, здобутки в містобудуванні справляли вплив і на архітектурну практику наступних часів. Регулярна система планування міста, видатні палацово паркові комплекси розкривають багатства будівельної і художньої культури тих часів і займають значне місце в загальній культурній спадщині українського народу.В украинской живописи того времени также постепенно развивались элементы классицизма. Формировались новые жанры живописи: пейзажный и бытовой. Наибольшее развитие получил портретный жанр. В условиях имперской действительности классицизм постепенно терял свои положительные черты, перерождаясь в холодный, оторванный от жизни официальный стиль.

53. Український романтизм — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм). Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. Література. В цілому, у поетичній творчості українському романтизмі помітні дві течії — національно-патріотична у більшості поетів-романтиків і суб'єктивно-лірична у таких його представників, як М. Петренко, В. Забіла, згодом Я. Щоголів.

Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів — українських народних пісень М. Максимовича історичних пісень і дум І. Срезневського (у тому числі й написаних ним самим) у збірці «Запорожская старина» народної усної творчості П. Лукашевича , як також публікації історичних праць і пам'яток: Д. Бантиш-Каменського (1822), М. Маркевича, О. Бодянського (1846—48, у тому числі козацьких літописів й«Історії Русів»), А. Скальковського (1846) та інших. Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками — першим, що створився ще у 1820-х pp. навколо І. Срезневського і що з ним були пов'язані найвидатніші з поетів-романтиків Л. Боровиковський і О. Шпигоцький, та другим, що діяв у середині 1830-х pp. також під проводом І. Срезневського, до нього були причетні: А. Метлинський (псевдонім — Амвросій Могила), М. Костомаров й О. Корсун з М. Петренком і С. Писаревським та іншими. Програмовими для діяльності цих гуртків були збірки «Украинский альманах» (1831) та «Запорожская старина». Поетичну творчість цього гуртка поетів (між ними й І. Срезневського як автора українських і російських віршів) характеризує ідилічно-песимістичне захоплення українським минулим, культ могил й історичних героїв і особливо співців та бандуристів. Одночасно з харківським осередком у Галичині виступила «Руська трійця» з участю М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького для яких була програмовою «Русалка Дністровая»(1837) з її елегійним захопленням ідеями народності і слов'янського братерства.

Другим осередком чи й етапом українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київ другої половини 1830—40-х pp. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком, автором виданого вже 1840 року «Кобзаря», і прибулими туди з Харкова А. Метлинським і М. Костомаровим. Філософський романтизм членів цього гуртка і близьких до нього тогочасних київських учених, профессорів Київського університету, поєднаний з вивченням української народної творчості і історії та ідеями слов'янофільства вплинув на постання Кирило-Мефодіївського братства з його виробленою М. Костомаровим романтично-християнською програмою — «Книгами Битія українського народу» і, з другого боку, дав нову за поетичними засобами і діапазоном політичного мислення поезію Т. Шевченка з його візією майбутньої України.

Музика. В українській музиці вплив романтизму позначився слабо. Його елементи помітні лише у творах українських композиторів другої половини 19 ст.: С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка, В. Матюка, П. Воробкевича, А. Вахнянина й інших, зокрема у їхніх композиціях на слова поетів-романтиків. Тривале місце в історії української музики й театру зайняли написані за творами романтиків опери «Запорожець за Дунаєм» (1863) С. Гулака-Артемовського, «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1883-84), «Тарас Бульба» (1890) М. Лисенка.

Театр. Питання романтизму в українському театрі не досліджене. Історичні п'єси письменників-романтиків не здобули собі тривалого місця в театральному репертуарі. Романтичне забарвлення мала подеколи режисерська діяльність М. Старицького, М. Кропивницького й інших діячів українського театру.

Етнографія. Етнографія — це історія народу, яка включає в себе історію його житла, одягу, харчування, його родинного укладу, форм побуту у широкому сенсі цього слова. Становлення української етнографії як окремої наукової дисципліни відбулося в середині ХІХ ст. Значний внесок у розвиток українського народознавства зробили письменники Тарас Шевченко,Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський та ін. Провідну роль в дослідженнях з етнографії відіграло Львівське наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка, при якому в 1898 p. була створена Етнографічна комісія, яка видавала “Етнографічний вісник”, “Матеріали до українсько-руської етнології” та ін.

54. У літературі український реалізм почався з половини 19 ст., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей. «Народні оповідання» М. Вовчка (1857) при всій реалістичній актуальності тем ще забарвлені романтичним фольклором. Далі реалізм використовувано з позицій народницьких і просвітянських (С. Руданський, А. Свидницький) та громадсько-програмових (особливо О. Кониський). Дальшим етапом школи реалістів була «об'єктивна проза» 80—90-х років: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка й І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соціальних і національних тем, поширенням тематики з селянського верста на робітничі й нову інтелігенцію, поданих на тлі тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. У І. Франка, не без впливу Е. Золя, появляється психологічна мотивація, що набирає рис натуралізму. Типові для Р. поезії — вірші Б. Грінченка і П. Грабовського («Громадська поезія»); Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філософських зрушень, — і його «Мойсей» (1905) це вже твір на межі модернізму. Як і в мистецтві, на зміну реалізму прийшли ін. напрямки, але реалізм фактично ніколи не здавав позицій — і, особливо в прозі, був завжди актуальним стилем.

В підсовітській Україні реалізм — стиль майже обов'язковий і виступає у формі соцреалізму. Соцреалістичні теорії розглядають реалізм як основну мету і завершення творчості, тоді як антиреалісти приймають реалізм як вихідну пізнавальну базу, на основі якої можна розвивати вищі форми мистецтва.Визначальні риси реалізму:

•раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);

•правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;

•принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;

•характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;

•конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;

•вільна побудова творів;

•превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;

•розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

55. Микола Костомаров з'явився на світ до взяття шлюбу місцевого по­­міщика Івана Петровича Костома­рова з кріпачкою Тетяною Пет­­рів­ною Мельниковою, і за законами Російської імперії став кріпаком свого власного батька. Рап­това смерть батька поставила його роди­­ну в складне юридичне становище. Народжений поза шлю­бом, Ми­­кола Костомаров як крі­пак бать­ка у спадок переходив тепер його найближчим родичам — Ров­нє­­вим. Коли ті запропонували Тетяні Петрівні за 14 тис. десятин родючої землі вдовину частку — 50 тис. руб. асигнаціями, а також во­лю синові, вона погодилася без зволікань. У 1833 р. Микола вступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет. В січні 1837 р. М. Костомаров склав іспити з усіх предметів і 8 грудня був затверджений у статусі кандидата. Після закінчення університету Костомаров пішов на військову службу, був юнкером у Кінбурзькому драгунському полку в Острогозьку. Взявшись розбирати багатий архів повітового суду, М. Костомаров невдовзі стає істориком полку. У 1840 р. М. Костомаров склав магістерські іспити і приступив до підготовки дисертації "Про історичне значення ро­сійсь­кої народної поезії", яка була захищена в 1844 р. Темою його нового дослідження ста­ла історія часів Богдана Хмель­ницького. Бажаючи бути ближ­че до місць відповідних по­дій, Микола Іванович влаштувався вчителем гімназії в Рівному на Волині. Але вже 1845 р. він пере­ї­хав до Києва, де став працювати старшим учителем у гімназії. Навесні 1846 р. вчена рада Київського університету обрала М. Костомарова викладачем російської історії. Яскрава фігура історика приваблювала багатьох молодих людей, зокрема, В. Білозерського, М. Гулака, П. Куліша й О. Марковича. У грудні 1845 — січні 1846 рр. вони створили Кирило-Мефодіївське братство. Але до практичної діяльності братчиків справа не дійшла. У ніч на 30 березня 1847 р. М. Костомарова взяли під варту і повезли до Петербурга, а згодом він був відправлений у заслання до Саратова. У 1856 р. маніфест царя Олександра II звільнив М. Костомарова від поліцейського нагляду. Наступного року він вирушив за кордон, побував у Швеції, Німеччині, Швейцарії, Франції й Італії. В 1858 р. М. Костомаров повернувся до Петербурга і продовжив свої наукові пошуки. Наступного року його запросили зайняти кафедру російської історії місцевого університету. У Петербурзі він зустрівся зі старими друзями — П. Кулішем і В. Білозерським. Разом вони тут створили й очолили українську "Громаду", в ідейному спектрі якої М. Костомаров обстоював ліберальні погляди, не поділяючи народницького радикалізму Т. Шевченка. В обстановці поляризації суспільства, що настала за селянською реформою 1861 р., М. Костомаров не бажав приєднуватися ні до революційного, ні до консервативного таборів. У 1862 р. М. Костомаров подав у відставку і більше до викладацької роботи не повертався. 7 квітня 1885 р. він помер у своїй квартирі на Васильєвському острові у Петербурзі. Енциклопедичне видання у 6-ти томах «Україна: хронологія розвитку», видавництво «Кріон»

Діяльність Куліша та його товаришів у Петербурзі розбудила паново літературний рух , що його стримала трагедія Кирило-Мефодіївського братства. Смерть царя Миколи І звільнила від кайданів деспотизму. Кожний член Кирило-Мефодіївського товариства повертаються із заслання і зустрічаються в Петербурзі. Куліш, Шевченко, Костомаров, Білозерський пориваються знову до праці, наслідком чого Петербург став центром української літературною життя в шістдесятих роках. У 1861р. Василь Білозерський розпочинає видавати тут літературно-науковий місячник “Основа” й не тільки гуртує при ньому давні літературні сили, але й дає місце новим літературним талантам. Місячник був присвячений виключно українським справам.
Головним співробтниом журналу й містив у нього поезії, драми, оповідання, повісті, статті літературно-історичного характеру, рецензії й історичні розвідки стає Пантелеймон Куліш.
Від братнеків 1846-1847рр., на чолі яких суспільна думка незмінно ставила Т.Шевченка, М.Костомарова і П.Куліша, йшли імпульси наступницького зв”язку і до поміркованих політично, але самовідданих у своїй культурницькій та науковій діяльності українофілів- громадівців, і до помірковани х політично, але самовідданих у своїй культурницькій та науковій діяльності українофілів – громадівців, і до широких політичних програм та закроєної на новочасний європейський непит соціокультурної пропоіді М.Драгоманова (згадаймо тут М.Куліша і “молодые люди, вдаваясь в изучение Малороссии, несколько не мешают себе этим возможности усвоить европейскую”), йшли, щоб перейти в напружену, сповнену різних дискусій та ідейної боротьби багатогранність українського політичного й культурного життя початку XX ст.
П.Куліш вже за життя Т.Шевченка носів одне з найполітичніших місць в українській літературі. Він належить до ряду найвизначніших українських письменників. Правда, не однією своєю думкою, не одним незвичайним поглядом, не одним гострим словом (“горячий” Куліш – звали його в товаристві) бомоче вражав він не раз українське громадянство, -все-таки небуденний його літературний талант, пиерина ідейних кругозорів, багатство питань, які його цікавили й захоплювали, і слідом за тим різнорідність його творчої письменницької діяльності,-все це дає йому право зайняти одне з найбільш почесних місць в історії українського письменства.
П.Куліш перевів на нові, сучасніші шляхи українську прозу, створивши зокрема, перший класичний українсьий роман “Горна рада”. Він був поетом, який розпрацював і набагато розширив жанрово-стихьове поле української поезії, освоївши для неї чимало мотивів і форм поезії світової, збагативши скарбницю рідного слова перекладами Біблії, творів Шекспіра (переклав __ п”єс), Гете, Шіллера, Байрона, Гейне, Пушкіна, Некрасова, Фета, інших видитних поетів. На широкому полі української культури XIXст., де ще багато було і незайманої цімени, і перелогів, він виконував першопрохідницьку роботу і був поряд з М.Костомаровим, одним з перших українських критиків та літературознавців, упорядником і співтворцем збірки “Записки о Южной Руси”, видавцем популярної серії “Сільська бібліотека”.

56. У другій половині XIX століття на досягненнях українського образотворчого мистецтва позначилася діяльність художників-передвижників, серед яких були і українці, зокрема С. Васильківский, відомий за картинами "Степ на Україні", "Козача левада", "Ранок" та інші. Продовжували традиції Т. Шевченка у живопису Л. Жемчужников, І. Соколов, К. Трутовський. Майстром побутового жанру був академік М. Пимоненко. В Україні розпочав свою творчу діяльність І. Рєпін. Захоплений історією народу, він написав відомі картини "Запорожці пишуть листа турецькому султану", "Чорноморська вольниця", "Вечорниці",портрет Т. Шевченка та інші. Мальовнича природа України надихала на зображення її поетичних краєвидів як російських, так і українських художників. У 1905 році у Львові була організована перша всеукраїнська художня виставка, її організатором був талановитий живописець І. Труш, котрий залишив нащадкам портрети І. Франка, Лесі Українки, М. Лисенка. Помітний слід на ниві образотворчого мистецтва залишили художники П. Левченко, М. Самокиш, М. Яровий, К. Костанді та інші. Початок XX століття ознаменувався появою авангарду в Україні. Найбільш виразними його представниками були скульптор О. Архипенко, живописці В. Єрмилов, О. Богомазов, К. Малевич, О. Екстер, Д. Бурлюк, А. Петрицький, В. Пальмов, сценограф В. Меллер. Процес відродження української національної культури тісно пов'язаний з подвижницькою діяльністю Михайла Бойчука, який сформулював власну концепцію відродження українського національного мистецтва. У 30-ті роки він та його однодумці стали жертвами тоталітарного режиму. Значну роль у становленні українського мистецтва новітнього часу відіграла заснована у 1917 році в Києві українська державна академія мистецтв, до складу якої увійшли видатні художники і педагоги - Г. Нарбут, Василь і Федір Кричевські, М. Бойчук, О. Мурашко, М. Жук, М. Бурачек, А. Маневич. У наступні роки її було реорганізовано в Київський державний художній інститут (у 1992 році відновлено статус Державної Української академії мистецтв). У 1922 році було створено перше в Україні товариство художників імені К. Костанді. У1938 році була створена Спілка художників України.В післявоєнні роки образотворче мистецтво було представлене творчістю таких майстрів як М. Дерегус, К. Трохименко, О. Шовкуненко, Т. Яблонська, а також молодих митців В. Бородая, К. Клокова, О. Лопухова та багатьох інших. У XX столітті українське образотворче мистецтво ознаменоване працею двох геніальних народних митців - Катерини Білокур та Марії Приймаченко.Серед провідних сучасних українських художників - О. Анд, А. Антонюк, О. Бабак, В. Бахтов, Е. Бельський, В. Бовкун, Г Боня, О. Бородай, В. Будников, Г. Вишеславський, Є. Волобуєв, О. Ворона, О. Добродій, О. Дубовик, І. Єлісєєв, М. Жуков, Г Зоря, Д. Кавсан, В. Казарін, А. Крохін, Я. Левич, 3. Лерман, С. Лопухова, Ю. Луць-кевич, О. Маркитан, О. Малих, В. Маринюк, І. Марчук, А. Ментух, Д. Нарбут, Г Не-ледва, І. Несміянов, В. Покиданець, О. Прахова, І. Прокоф'єв, Р. Пушкаш, В. Реу-нов, Л. Рапопорт, В. Рижих, М. Романишин, С. Савченко, П. Сльота, Ю. Соломко, В. Спиридонова, Ф. Тетянич, Ф. Фаб'ян (Тудор), В. Цюпко, В. Шерешевський, В. Шаталін, О. Ясенєв та інші.З успіхом відбулися у Києві Арт-ярмарок (1994 рік), Міжнародний Арт-Фестиваль (1996 рік), в Івано-Франківську, Львові, Дніпропетровську проходять міжнародні бієнале.

58. Помітне місце в культурному житті міжвоєнного часу належало мистецтву. Інтенсивно розвивалася музика: пісенна творчість, хорова і симфонічна, оперна і балетна. Чимало талановитих творів українських композиторів увійшли в скарбницю як національної, так і світової музичної культури. Великий творчий вклад у її розвиток внесли Л. Ревуцький, В. Лятошинський, М. Вериківський, Г. Верьовка, К. Данькевич та ін.У Галичині свою подвижницьку працю продовжував визначний представник української музичної культури XX ст. В. Барвінський. У 1930-х роках він написав увертюру до опери "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці" ("Маруся"), створив кантату "Наша пісня, наша туга" на слова С. Черкасенка, працював над обробкою народних пісень і наспівів, склав збірку 38 українських народних пісень для фортепіано. Тоді ж виникли фортепіанна збірка колядок і щедрівок, а також популярна збірка з 20 дитячих п'єс. У1937—1939 pp. у Львові видавали журнал "Українська музика", до редколегії якого входив і В. Барвінський. У цьому журналі, а також в іншій періодичній пресі, були надруковані його музичні праці.Вдосконалювали майстерність виконавські колективи, серед яких широковідомими були хорова капела "Думка", капела бандуристів та багато ін. Велике значення для розвитку музичного мистецтва, підготовки висококваліфікованих мистецьких кадрів мало відкриття у 30-х роках Київської, Харківської та Одеської консерваторій.Значну роль у розвитку української культури відіграв театр. Незважаючи на різні художні смаки, його представники вишукували такі шляхи розвитку сценічного мистецтва, які б найбільше задовольняли запити суспільства. У республіці створювалися десятки професійних та аматорських театрів.В українському театрі працювали такі прославлені корифеї сцени, як П. Саксаганський, М. Садовський. їм на зміну прийшла плеяда середніх за віком і молодших майстрів — О. Сердюк, Н. Ужвій, 0. Ватуля. А. Бучма, ІО. Шумський, І. Паторжинський, О. Петрусенко, М. Гришко та багато ін.Становлення й розвиток українського театральною мистецтва нерозривно пов'язані з акторською та режисерською діяльністю Гната Юри. Він один із засновників, а з середини 20-х років — незмінний керівник драматичного театру ім. І. Франка.Видатним діячем українського театру був Лесь Курбас — енциклопедично освічений і високообдарований новатор, людина надзвичайного таланту, митець, теоретик і педагог. Його акторська і особливо режисерська творчість — яскрава й водночас драматична сторінка в історії вітчизняного театрального мистецтва. Прагнучи вивести український національний театр із рутини і провінціального тупика, Лесь Курбас ще у 1922 р. організував унікальний театральний колектив під назвою "Березіль" — своєрідний експериментальний центр, метою якого було оновлення національного театру.Долаючи штучні перешкоди, театральне мистецтво в Україні розвивалося. Наприкінці 30-х років тут працювало понад 80 театрів.Значного розвитку в міжвоєнний період набуває кіно. Зокрема, в 1922 р. в Одесі розпочала діяльність кіностудія, яка випустила фільми "Остап Бандура", "Укразія", "Тарас Шевченко" та ін. У Києві 1928 р. побудовано одну з найбільших на ті часи кіностудій. На екранах з'являються перші фільми геніального режисера Олександра Довженка — "Звенигород", "Арсенал", "Земля", які принесли йому всесвітню славу (у 1968р. Міжнародне журі включило кінокартину "Земля" (1930) у список 12 найкращих фільмів світового кіно). Але панівні позиції в радянському кінематографі належали іншій продукції — агіткам, що вихваляли героїв громадянської війни, боротьбу з "ворогами народу", "нове щасливе життя" тощо. Саме вони, пропагуючи " соціалістичний спосіб життя", фальсифікували історичну пам'ять багатьох поколінь народу, міфологізували їхню свідомість.

59. Модерн в українській літературі зародився в 1890-х рр. і перебував у інтелектуальній опозиції до т. зв. соціальної прози (реалізму), видатними представниками якої були Марко Вовчок, А.Свидницький, Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, І.Франко. Література модернізму сповідувала нову естетику, нові художні прийоми і манеру творчості. Основними ознаками нової естетики виступали естетизм ("мистецтво для мистецтва"), інтелектуалізм, європеїзм, що межував з космополітизмом, глибокий психологізм, інтерес до внутрішнього життя і світогляду індивідуума. Важливою рисою літературного модерну в Україні як культурного явища було створення жіночої мистецької традиції. Письменниці-модерністки гострице відчували застійність українського літературного процесу та усієї духовної атмосфери в суспільстві, що пояснювалося "більшою залежністю жінки, тіснішими рамками, в які завжди заганяє жінку патріархальне суспільство". Наприкінці XIX ст. постає ціла плеяда українських авторок: Наталя Кобринська, Наталка Полтавка (Надія Кибальчич-Симонова), Любов Яновська, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка (Людмила Василевська), Грицько Григоренко (Олександра Судовщикова-Косач), Людмила Старицька-Черняхівська, Надія Кибальчич, Христина Алчевська. Культовими постатями в жіночій традиції української модерної літератури виступали Леся Українка та Ольга Кобилянська.Першим з українських модерністів можна назвати Михайла Коцюбинського. Як письменник він формувався під впливом українського реалізму (творів І.Нечуя-Левицького, П.Мирного) та французького натуралізму Гі де Мопассана. Для творчої манери М.Коцюбинського характерний був тонкий психологізм у відображенні соціальних конфліктів.Леся Українка виступає фундатором інтелектуального напряму українського літературного модерну. Філософічність, раціоналізм, висока абстрактність образів та символіка мови, психологізм, модерна лексика, якою вона збагачувала українську літературу, це неповні риси її творчої манери.Незважаючи на ідеологічні розходження, І.Франко в 1898 р. змушений був визнати, що "від часу шевченкового "Поховайте та вставайте...", Україна не чула такого сильного, гарного та поетичного слова...!" На початку XX ст. український модерн почав оформлюватися організаційно як певний літературний рух. Неформальні гуртки однодумців і послідовників утворювалися навколо М.Коцюбинського, Лесі Українки, В.Стефаника. Перше формальне об'єднання українських модерністів - товариство "Молода муза" виникає у Львові в 1906 р., до якого увійшли письменники і поети М.Яцків, В.Пачовський, Б.Лепкий, П.Карманський, композитор СЛюдкевич, критик М.Євшан. Вони свідомо проголошували "нове мистецтво", свої естетичні принципи "нової краси", мистецтва для мистецтва, сповідуючи містицизм, естетизм та натуралізм. "Українська муза" видавала свій журнал "Світ". В 1909 р. товариство "Молода муза" припинило існування.Символічно, що естафету нового літературного руху підхопили літературні діячі Наддніпрянської України. В 1909 р. в Києві був заснований перший журнал українського модерну "Українська хата", що проіснував до 1914 р. Організаторами його став поет Микита Шаповал.Неоромантизм (грец. neos — новий, молодий і франц. romantisme) — стильова течія модернізму, яка виникла в українській літературі на початку XX століття. Леся Українка називала його новоромантизмом. Неоромантизм яскраво виявився у ліриці та драматичних творах Лесі Українки, прозі О. Кобилянської, Миколи Хвильового, О. Довженка, Ю. Яновського, поезії Олександра Олеся, Є. Плужника, Б.-І. Антонича. Ця течія була, мабуть, найсильшою в новітній українській поезії. Неоромантизм зберіг риси класичного романтизму, зокрема конфлікт з дійсністю, який породжував гострий напружений сюжет. Неоромантики відкинули раціоцентризм, матеріалістичне сприйняття світу, на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання. Неоромантики використовували засоби символіки, гіперболізацію, гру кольорів і півтонів, дбали про багатство ритміки і строфіки. На відміну від класичних романтиків, які освоювали переважно сільську тематику, передавали переживання робітника, інтелігента ("Червона зима" В. Сосюри), вони поетизували революційні події ("Залізниця" В. Сосюри, "Повстання" В. Еллана-Блакитного, "Слово о полку" М. Бажана), історичних осіб ("Тарас Трясило" В. Сосюри, "Галілей" Є. Плужника, "На Ігоревім полі" Т. Осьмачки, "Бондарівна" Марка Вороного), висловлювали тугу за духовними і моральними цінностями ("Дев'ята симфонія" О. Влизька, "Нічний рейс" М. Бажана, "Деспотам" Т. Осьмачки, "Діалог з мужністю" Ю. Яновського), почуття зневіри й розпачу в непівський і передкультівський періоди ("Місто" В. Сосюри, "Сліпці" М. Бажана). Творам неоромантиків властивий динамізм, драматизм, вольове начало, загострений патріотизм, увага до національно-суспільних проблем, різке заперечення комуністичного тоталітаризму, туга за героїзмом, уславлення активної людини, "великого чину". Неоромантична стихія захопила ранніх футуристів (М. Бажана, О. Влизька), символістів (П. Тичину, М. Терещенка, Я. Савченка). Творчість неоромантиків окрилювала національна ідея. У середині 20-х років у творах неоромантиків з'являються мотиви розпачу, зневіри. Внутрішнє роздвоєння добре передає герой новели Миколи Хвильового "Я (Романтика)". Неоромантичні тенденції були у Б.-І. Антонича, Б. Кравціва, поетів "празької школи" (О. Теліги, Олега Ольжича, І. Ірлявського).

60, ОСВІТА. Протягом останньої чверті 19 ст. створено низку вищих спеціальних навчальних закладів, а саме: Ніжинський історико-філологічний інститут (1875), Глухівський учительський інститут (1874), Південноросійський технологічний інститут у Харкові (1885), Київський політехнічний інститут (1898), Вище гірниче училище в Катеринославі (1899), Харківський ветеринарний інститут (1873).Рівень письменності в Україні був нижчим порівняно з європейським: 70 % населення не вміли читати й писати, у початкових, неповних середніх і середніх школах навчалося надзвичайно мало учнів. У 1914—1915 pp. на території Наддніпрянської України діяло 252 середні школи, у яких навчалися 140 тис. учнів. У 27 вищих навчальних закладах, зокрема в трьох університетах ~ Харківському, Київському, Новоросійському, навчалися 35,2 тис. студентів.На західноукраїнських землях стан освіти був не кращим. На початку 20 ст. третина галицьких сіл не мала початкових шкіл; а кожне шосте село не мало жодної школи. У Галичині налічувалося 49 середніх шкіл, і тільки в чотирьох з них навчали українською мовою; на Буковині діяла лише одна українська гімназія. На Закарпатті в початкових школах мовою викладання була угорська.На території України на початку 20 ст. не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою навчання, не було жодної української школи на державному утриманні. Лише під час революційних подій 1905—1907 pp. царський уряд дозволив викладати в школах України місцевою говіркою. У Львівському університеті мовою викладання булапольська, у Чернівецькому — німецька. При цьому у Львівському університеті в 1911 р. серед студентів українці становили 21 %, у політехнічному інституті — 4,4 %, у Чернівецькому університеті — 17,6 %.НАУКА. У другій половині 19 — на початку 20 ст. неабияких успіхів досягли вчені-природознавці. Уперше у світовій практиці епідеміолог і мікробіолог Данило Заболотний відкрив шляхи поширення чуми й запропонував ефективні методи боротьби з нею. Чимало вчених-українців працювали в інших країнах. Уродженець Тернопільщини Іван Пулюй був першим деканом першого в Європі електротехнічного факультету (Німецька вища технічна школа в Празі). 28 років (з 1887 р.) пропрацював в Інституті Луї Пастера в Парижі уродженець Харківщини Ілля Мечников. До того часу вчений очолював кафедру зоології та порівняльної анатомії в Новоросійському університеті та завідував організованою ним (разом з М. Гамалією) першою в Російській імперії Одеською бактеріологічною станцією. Саме він був засновником клітинної (фагоцитарної) теорії імунітету. У 1908 р. отримав Нобелівську премію за вивчення імунної системи.Україна була одним з центрів розвитку повітроплавання. У 1908 р. в Одесі виник перший у Росії аероклуб, члени якого М. Єфімов та С. Уточкін демонстрували польоти на аеропланах. Військовий льотчик П.Нестеров, який першим у світі опанував техніку вищого пілотажу, під час служби в Україні у 1913—1914 pp. виконав низку фігур, зокрема «мертву нетлю». Авіаконструктор Ігор Сікорський створив у 1913 р. найбільший на той час у світі літак «Ілля Муромець».Надзвичайно плідно розвивалася історична наука. Серед тогочасних теоретиків історії вирізняються постатіМихайла Гру шевського та В’ячеслава Липинського, чиї праці та ідеї відіграли непро-минальие значення у формуванні національної свідомості українців. М. Грушевський, автор багатотомної фундаментальної «Історії України-Руси», обґрунтував ідею тяглості української історії від часів Київської Русі до сучасності. В. Липинський розробив концепцію провідної ролі еліти в державному будівництві та суспільному житті.В історичній науці продовжувала успішно працювати Олександра Єфименко, чия «Історія українського народу» вийшла у світ російською мовою в Петербурзі. Вона була першою жінкою в Україні та Росії, якій Харківський університет присудив учений ступінь почесного доктора історичних наук (1910 p.). Вагомий внесок у дослідженні історії Слобідської України належить Дмитрові Багалію. Не менших успіхів досягнув Дмитро Яворницький, автор книжки «Історія запорозьких козаків», визнаної класичною працею з історії українського козацтва. Федір Вовк — один з найавторитетніших у Європі антрополог та археолог, присвятив себе до-гліджешпо походження українців. Учений дійшов зисновку, іцо українці за антропологічними ознаками близькі до південних слов’ян.Знаним географом та істориком, автором десятків наукових праць, підручників, докладних карт України був Степан Рудницький. Його вважають засновником української наукової географії.Велике значення і для науки, і для піднесення національної свідомості мали вихід у світ у 1907— 1909 pp. чотиритомного «Словника української моги», упорядкованого Борисом Грінченком, тритомної «Української граматики» за редакцією видатного зченого-мовозпавця і сходознавця, поліглота (володів майже 60 мовами) Агатангела Крймського. Розвиткові науки в Україні сприяли також центральні російські наукові товариства або їхні філії. Так, наприклад, Воєнно-історичне товариство в Петербурзі (1907) мало філії в Києві та Одесі. Важливим осередком науки був Південно-Західний відділ Російського географічного товариства.Після 1917 року більшість наукових товариств діяла при університетах та в системі Української академії наук в Києві та інших містах. У середині 30-х років XX століття усі наукові товариства при ВУАН і поза нею були ліквідовані радянською владою. У 1939–1940 та в 1945 році та сама доля спіткала всі наукові товариства Західної України.За радянського часу в УРСР існували лише відділи відповідних всесоюзних наукових товариств.На еміграції у 1918–1945 роках найбільше наукових товариств існувало в Чехословаччині. Після 1945 року в діаспорі окрім НТШ та УВАН діяли науково-богословські товариства українських православних церков у США та Канаді, Українське генеалогічно-геральдичне товариство та Українське історичне товариство у США, католицьке Українське богословське наукове товариство в Римі.Зі здобуттям Україною незалежності колишні філії всесоюзних товариств усамостійнилися (пор. Товариство «Знання» України), окрім того виникло дуже багато нових галузевих товариств (напр. Українське товариство нейронаук).

Поиск по сайту: