Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Оборонна архітектура XIV – XVI ст. Луцький, Кам’янець-Подільський, Хотинський замки, Білгород-Дністровська фортеця



Луцький замок. Князівський (згодом королівський) замок належить до укріплень мисового типу. Розташований він на пагорбі між течіями річки Стир та її рукава Глушець на південно-східній околиці історичного ядра міста. Будувався з кінця ХІІІ до ХVІ ст. на місці давньоруського дерев'яного укріплення, знищеного у 1261 році за наказом монгольського хана Бурундая. З південної сторони, де замок не був захищений річкою, був рів, наповнений водою, таким чином, що підхід до фортеці здійснювався лише за допомогою підйомного мосту. Замок був од­ним з наймогутніших у середньовічній Волині. Зведений у стилі поширених тоді романських фортець з елементами готики: у плані мав форму неправильного трикутника з дещо опуклими назовні сторонами, який відповідав природному рельєфу ділянки і був обмежений високими 12-тиметровими стінами з трьома баштами – В'їзна, Стирова (Свидригайлова), Владича. Всі укріплення були мурованими. Цег­ляні з лицьових поверхонь стіни всередині були забутовані блоками вапняку та уламками цегли на вапняному розчині. Оборонні муриоточують замкове подвір'я по периметру. Товщина їх сягає 2,6-3 м. Первісно мури завершувалися широкими зубцями – мерлонами; в центрі кожного зубця було влаштовано лучну бійницю. У процесі модернізацій ХV –ХVІ ст. про­міжки між зубцями закладено, верхню частину мурів зсередини підсилено і над ними надбудовано ще два яруси, завдяки чому висота мурів і досягла І2-13м. В'їзна баштазнаходиться в західному кутку зам­ку, і звернена вона у бік міста. У плані башта майже квад­ратна (13,5х13,0 м), первісно триярусна і завершена зубцями. До в'їзних воріт через оборонний рів у дав­нину було перекинуто дерев'яний міст зі звідною лан­кою, про що свідчить опис 1545 р. З оборонними му­рами башта сполучається крученими сходами, вла­штованими в товщі північної та південної стін. Стирова баштарозміщена на переломі обо­ронних мурів у південно-східній частині замку, звер­неній у бік р. Стир. Дослідженнями підвального ярусу башти та його фундаментів, проведеними в 1978 р, встановлено, що башту збудовано на залишках давнішої, вимурованої з блоків вапняку. Башта - майже квадратна в плані (10x9,5 м), чотириярусна, з підвалом. Товщина стін нижнього ярусу – близько 3 м. Первісно башта завершувалась зубцями. У ХV –ХVІ ст. вона була надбудована, після чого висо­та її досягла 23 м, а в архітектурі з'явились ренесансні деталі (аттик з фігурним завершенням, обрамлення вікон, карнизи). Владича баштапідсилює північно-західний ріг оборонних мурів замку. Назва походить від двору луцьких єпископів ("владик"), який у давнину знахо­дився поблизу башти. Це майже квадратна в плані (8,5*8,0 м), чотириярусна цегляна споруда. Товщина стін нижнього ярусу - близько 3 м. Як і дві попередні, ця башта первісно завершува­лася зубцями. У ХV-ХVІ ст. вона зазнала модернізації, наслідком якої було збільшення її висоти та зміна форми бійниць. Місто Кам’янець-Подільський вперше згадується у літописах ХІІ ст. На той час Поділля входило до складу Галицько-Волинського князівства. Основна населення міста від часу його заснування була місцеве, українське. Згодом до міста стали прибувати вірменські ремісники й купці. В ХІV-ХVІІ століттях повз місто пролягав шлях татар. На той час вони почували в причорноморських степах і здійснювали набіги на міста Праукраїни. Для посилення оборони і міст будували нові та відроджували старі замки й фортеці. Місце розташування укріплення вибралося таке, щоб підступи до нього захищали природні перешкоди. Відтак перші оборонні укріплення побудували у тих місцях, де можна було проникнути на острів (вузьким перешийком чи коьйоном). Загалом Старий замок подували так, що ріка Смотрич (тече у глибокому яру з крутими скелястими берегами) оперізує немалу ділянку еліптичної форми там, де побудоване Старе місто). Із заходу, де русло річки, до міста примикає замок, розташований на високому плато. Між замком і Старим містом збудували міст, що в першій половині ХVІ ст. був дерев’яний і стояв на кам’яних стовпах. Укріплення Старого замку, можливо, будувалося на місцях давніших укріплень (відомості майже не збереглися). Першу згаду (датовану 1374 роком) про Кам’янець-Подільський замок знаходимо у грамоті князя Юрія Корятовича (володів тоді Поділлям). Замок мав два в’їзди: один з боку міста, а другий з поля, через що й називався Польною брамою. Біля брам були приміщення для воротаря. На території замку побудували будинки для стражників, а також кухню, склади провізії та військових припасів, церкву. Уже в ХV ст. місто стає потужним торгово-промисловим центром, відтак розпочинається його інтенсивна забудова. Але в середині цього століття татарські набіги частішають, тому дерев’яні укріплення (хоча деякі з них одразу були кам’яними) замінено на кам’яні. Фортифікаційна споруда мала форму багатокутники витягнутої форми, що був обнесений високими стінами з баштами на кутах. З правого боку від східних воріт замку була розташована п’ятигранна Чорна башта з криницею, що мала глибину 36 метрів, а ширину 6. Біля річки була розташована Водна башта, саме вона була пристосована для подачі води в замок. Денна триярусна башта мала отвори, призначені для викорчування гармат на стіни укріплень та на верхню площадку Нової башти. З південно-західного боку над яром, на відстані 30 м одна до одної "виросли" триярусні башти, форма яких нагадує форму неправильного циліндра. Їх називають Яедська, Тенчинська, Ковпак. А також одна чотириярусна башта – Папська або Кармелюкові (в ній був двічі ув’язнений ватажок визвольного селянського повстання на Поділлі Устим Кармелюк). Позаяк замок постійно треба було відбудовувати, то в ХVІ ст. було обладнане спеціальне приміщення для кам’янотесаних робіт де працювало багато місцевих майстрів. І вже в ХVІ ст. збудували комплекс оборонних споруд, що зберігалися до сьогодні, і має назву Нового замку. Укріплення складається з ровів, валів та підземних приміщень, що збудовані з каменю і перекриті склепіннями. У центрі споруди був великий двір, обнесений земляними валами. З Старим замком він був поєднаний підйомним мостом. Комплекс укріплень складався з таких споруд: замковий міст, міська брама, вірменський бостон, Вітряна брама, Польська брама, башта Ста фона Баторія, Різницька башта. Хотинська фортецяПоселення на території Хотинськщї фортеці, за історичними дослідженнями, існувало ще за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого (VII – IX ст.) в Київській Русі. Кам‘яна фортеця ж була побудована Данилом Галецький (1201 – 1264) в 50-х роках XIII століття на місці дерев‘яних укріплень, і хоча поступалася своїми розмірами нинішньої фортеці, але відмінно обороняла князівство і переправу через Дністер від набігів степових орд. Розташовувалася вона на місці нинішньої Північної вежі. В кінці XIV столітті після розширення Молдавського князівства на північ, Хотин став його основним форпостом при захисті від Османської імперії, Угорщини і Польщі. А після значної реконструкції (збільшення площі фортеці в три рази, зведення кам‘яної стіни завширшки 5 м і висотою 40 м, побудування комендантського палацу, під яким розташовуються два великих підвали для провіанту і зброї) Стефаном III Великим (рум. Ştefan cel Mare şi Sfînt 1433 – 1504) фортеця на два століття стає резиденцією молдовських владик. Вперше Хотинська фортеця зазнала облоги у 1476 році, коли її безуспішно намагалися захопити війська турецького султана Мухаммеда II Завойовника (осм. محمد ثانى – Mehmed-i sânî 1432 – 1481). Після переходу Молдови під протекторат Османської імперії під управлінням Сулеймана I Пишного (осм. سليمانا اول – Süleymân-ı evvel 1495 – 1566), який закріпився на бессарабських землях між Прутом і Дністром, фортеця стає турецьким плацдармом для походів на українські землі. У 1538 році фортецю узяли в облогу війська польського короля Сигізмунда I Старого (пол. Zygmunt I Stary 1467 – 1548), при цьому була підірвано прясло південної стіни (ділянка між вежами) з надбрамною вежею. Після реконструкції 1540-1544 рр. прясло відновили, відсунувши далі на південь, а так само спорудили в‘їзну вежу, що служила тільки для проїзду знаті. У 1615 році Хотин знову перейшов у руки поляків, але утримати вони його змогли лише до 1621 року, коли фортеця перейшла за умовами Хотинської мирної угоди молдовським господарям після перемоги спільними військами Речі Посполитої (під проводом Яна Кароля Ходкевича) і козаків Запорізької Січі (під проводом Петра Конашевича-Сагайдачного) військ Османа II в битві при Хотині. Фактично за підсумками Хотинської війни фортеця знову опинилася в руках Турції. З 1711 по 1718 рр. за розпорядженням султана Ахмеда III (осм. آحمد ثالث – Âhmed-i sâlis 1673 – 1736) на території фортеці під керівництвом французьких інженерів велися широкомасштабні роботи по створенню зовнішньої лінії оборони загальною площею у 22 гектари. (Мощений каменем рів, вал з бастіонами для артилерії і кам‘яний контрескарп). Крім того на території нової фортеці будуються казарми, склади і мечеть. Не дивлячись на модернізацію, фортеця тричі, під час російсько – турецької війни, була взята військами Російської імперії в 1739, 1769 і 1787 рр., проте кожного разу шляхом інтриг поверталася під владу османських правителів Після взяття фортеці в 1806 році і підписання Бухарестського мирного договору у 1812 році Хотин остаточно увійшов до складу Російської імперії У 1856 році Хотинська фортеця була скасована, тому що втратила своє оборонне значення.

Нова фортеця Зовнішня лінія оборони (Нова фортеця) Хотинської цитаделі була споруджена 1711 – 1718 рр. згідно з новими, на той момент часу, досягненням в фортифікаційної науці французькими інженерами за розпорядженням османського султана Ахмеда III.

Нова фортеця (близько 22 га) складається з укріпленого каменем валу (завширшки 8 м) з бойовою терасою, мощеним каменем рову і кам‘яного контрескарпу (найближчий до противника укіс зовнішнього рову фортеці), на кутах якого встановлено шість бастіонів для артилерії (п‘ятикутні виступи перед оборонним валом ). У валу влаштовані, для сполучення з зовнішнім світом, троє в‘їзних воріт: з півдня – Бендерські (додатково укріплені раве ліном), із заходу – Ясські, зі сходу (з боку річки) – Дністровські.

Стара фортеця На скелястому березі Дністра в західній частині Нової фортеці височіє середньовічна фортеця (Стара) (бл. 0,7 га) – фортифікаційна споруда, що датується бл.1476 року. Стіни її, які із зовнішнього боку прикрашені мозаїкою з червоної цегли, досягають висоти 40 м і ширини — 7 м.

По периметру фортецю захищають п‘ять веж, висота яких коливається від 30 до 35 м, які з‘єднані бойовим коридором з триметровими зубцями:

· В‘їзна (надбрамна) вежа (бл. 1540 – 1544 рр.), розташована з півдня, з‘єднується із зовнішнім світом перекинутим через рів мостом (раніше міст був підйомним і служив тільки знаті), і має розмір 8 м х 8, 4 м;

· Південно-західна вежа (бл. 1476) має круглу форму з діаметром 8,4 м;

· Комендантська вежа (бл. 1476), розташована з північного – заходу, так само має круглу форму з діаметром 6,3 м.

· Північна вежа (бл. 1476), найбільш укріплена башта-донжон замку прямокутної форми (11,5 м х 13 м), має три яруси бійниць і бойовий майданчик нагорі з навісом. Вона була розрахована на самостійну оборону у разі захоплення всієї фортеці;

· Східна вежа (бл. 1476) має квадратну форму (3 м х 3 м). Аккерман (Білгород-Дністровська фортеця) - одна з найбільших і добре збережених фортець України. Побудована на залишках давньогрецького міста Тіра в XIII столітті. Головною метою Аккерман був захист міста від численних набігів ворогів. Побудована фортеця на крутому березі Дністровського лиману з місцевого каменю. Спочатку фортеця використовувалася генуезцями для охорони торгового шляху і зберігання своїх товарів. Білгород-Дністровська фортеця будувалася і удосконалювалася протягом 200 років. До кінця XV століття Аккерман представляла складну оборонну систему. Фортеця ділилася на три частини - карантинну, цивільну та гарнізонну. Зовні Аккерман являє собою неправильний прямокутник з протяжністю стін приблизно 2,5 км і площею більше 9 га. Висота стін 5-15 м і ширина до 5-ти метрів. Від суші фортеця відокремлювалася ровом глибиною до 26 м і шириною до 14 м. Білгород-Дністровська фортеця витримала багато облог і боїв, але в 1484 році була осаджена 300-тисячною турецькою армією. Після важких 16-ти днів облоги фортеця була здана ворогам. Довгі 328 років над фортецею тривало турецьке панування. Місто з Білгород-Дністровська було перейменоване в Аккерман (білий камінь) і увійшло до складу турецьких земель. У різний час до стін фортеці здійснювали походи козаки під керівництвом гетьманів І. Сірка, Г. Лободи і полководця С. Палія. Але російськими військами фортеця була взята аж в 1806 році.

33. Роль українського козацтва в розбудові

Державності України

 

14 жовтня щороку в Україні відзначається День українського козацтва – свято всього українського народу, свято людей, небайдужих до благородної справи розбудови української державності.

Українське козацтво – складне і багатогранне суспільне явище, яке відіграло надзвичайно важливу роль в історії України та її народу. Саме завдяки козацтву в середині XVII століття була створена суверенна українська держава, яка продовжила державотворчу традицію українського народу. Унікальність України полягає в тому, що це був єдиний край, де козацтво створило свою державу, організовану на козацьких засадах. У другій половині XVII – першій половині XVIII століть Українське козацтво не лише виступало як національні збройні сили, а й було головним чинником збереження української державності. Завдяки впливовікозацтвана українську культуру, збереженню козацьких традицій українці і в подальшому, у часи бездержавності, зберегли прагнення до волі і незалежності, а образ козака став уособленням ідеалу чоловіка-воїна, захисника вітчизни. Це значною мірою сприяло відновленню української державності у XX столітті, під час Української революції 1917 - 1921 років.

Впродовж усього часу, до здобуття Україною незалежності у 1991 році, український народ зберігав козацькі традиції. Після проголошення незалежності України козацький рух охопив широкі кола громадян.

Сьогодні козацькі організації та їх об’єднання роблять вагомий внесок у зміцнення державності, відродження та розвиток історичних, патріотичних, господарських і культурних традицій Українського народу.

 

З 2005 року при Президентові України діє Рада Українського козацтва. Головною метою діяльності Ради є забезпечення реалізації потенціалу козацької ідеї для консолідації українського суспільства, залучення козацьких громадських організацій до охорони культурної спадщини, фізкультурно-спортивної роботи, військово-патріотичного виховання молоді. Основними завданнями Ради є: здійснення аналізу стану розвитку Українського козацтва та заходів із забезпечення взаємодії органів виконавчої влади і козацьких громадських організацій у сфері відродження історико-культурних, господарських традицій Українського козацтва; участь у розробленні та реалізації державних програм розвитку Українського козацтва; внесення в установленому порядку пропозицій щодо формування та реалізації державної політики у цій сфері. Аналогічні Ради діють при всіх обласних державних адміністраціях, в тому числі й Рівненській.

 

Враховуючи історичну роль козацтва у становленні української державності й з метою посилення взаємодії органів виконавчої влади та козацьких громадських організацій у здійсненні заходів щодо відродження і розвитку історичних, патріотичних, господарсько-культурних традицій Українського козацтва Президент України Віктор Ющенко у травні минулого року видав Указ „Про заходи з підтримки розвитку Українського козацтва”.Указом передбачено залучення в установленому порядку козацьких громадських організацій до участі в: забезпеченні охорони громадського порядку; співпраці з особовим складом аварійно-рятувальних служб і пожежно-рятувальних підрозділів у питаннях щодо ліквідації надзвичайних ситуацій та захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи; науково-пошуковій і громадсько-краєзнавчій роботі для виявлення нових об’єктів з історії Українського козацтва; утворенні та розвитку козацьких мистецьких самодіяльних колективів і проведенні фестивалів козацької творчості; змаганнях із козацьких бойових мистецтв; фізкультурно-спортивній, туристично-краєзнавчій і культурно-просвітницькій роботі серед учнівської молоді, в організації дитячо-юнацьких військово-спортивних ігор та ін.

 

На території областізареєстровано більше десяти організацій українського козацтва. Найбільш активні з них: Рівненська обласна організація „Українське вільне козацтво” ім. Северина Наливайка, Рівненське обласне козацьке товариство Всеукраїнської громадської організації „Українське Реєстрове Козацтво”, громадська організація „Рівненська обласна федерація бойового гопака”, Рівненський обласний осередок Всеукраїнської федерації козацького бойового мистецтва „Спас”, Гощанська районна організація Всеукраїнської громадської організації „Козаченьки”, громадська організація „Рівненський юнацький козацький корпус”.

Відповідно до Статутів мають право співпрацювати з працівниками УМВС України у Рівненській області у справі охорони громадського порядку лише два козацьких об’єднання: Рівненська обласна організація „Українське вільне козацтво” ім. Северина Наливайка та громадська організація „Рівненський юнацький козацький корпус”. У минулому році було відбулася нарада за участю керівництва УМВС України, представників обласних організацій козацького спрямування щодо визначення форм співпраці з охорони громадського порядку, за результатами якої окреслено план спільних дій на 2008 рік.

Члени громадської організації „Рівненський юнацький козацький корпус” систематично залучаються до охорони громадського порядку в Острозькому районі та м.Острог, зокрема на території студмістечка НУ „Острозька академія”. За сприяння Острозької районної ради представників зазначеної організації забезпечено форменим одягом установленого зразка.

У 2008 році відбулося 2 засідання Ради Українського козацтва при голові обласної державної адміністрації, на яких було обговорено питання: налагодження співпраці місцевих органів виконавчої влади з громадськими організаціями області козацького спрямування, зокрема у справі виховання молодого покоління на козацьких звичаях і традиціях; здійснення конституційної реформи у рамках реалізації ініціативи Президента України В.Ющенка щодо проведення в Україні національних конституційних дебатів; виконання обласних заходів з відзначення 27-29 червня ц.р. 357-ї річниці битви під Берестечком і вшанування пам’яті загиблих козаків та українських селян.

 

З метою збереження об’єктів історико-культурної спадщини постійно проводиться облік нерухомих пам’яток історії та культури, пов’язаних з Українським козацтвом.

На даний час до Державного реєстру включено 11 об’єктів культурної спадщини Рівненщини, пов’язаних з історією Українського козацтва (Замок, 1475 р. – смт Клевань Рівненського району; Замок, 1550-1780 рр. – м.Корець,; Міська Заславська брама XVI ст. і Троїцький монастир-фортеця, XV-XVII ст. – с.Межиріч Острозького району; Замок князів Острозьких, XIV-XIX ст. – м.Острог; Залишки козацького редуту, 1651 р. – с.Плоска Дубенського району; Меморіальний комплекс „Козацькі могили”, 1910-1914 рр., Георгіївська церква, 1914 р., Михайлівська церква, 1650 р., Поле Берестецької битви між військами під проводом Б.Хмельницького та польськими військами, 1651 р. – с.Пляшева Радивилівського району). Усі вони знаходяться під охороною держави. Інші об’єкти, а це в основному поховання та пам’ятні місця, потребують додаткового вивчення і обговорення на консультативній раді з метою їх включення до Державного реєстру. Пам’ятні та історичні місця області, пов’язані з історією Українського козацтва, підтримуються у належному стані.

З метою залучення населення до вивчення історичного минулого краю на Рівненщині розроблено 16 туристичних маршрутів. Серед них, маршрут до однієї з найвизначніших пам’яток козацької слави – державного історико-меморіального заповідника „Поле Берестецької битви”.

29 червня 2008 року на території державного історико-меморіального заповідника „Поле Берестецької битви” з нагоди відзначення 357-ї річниці битви під Берестечком відбулося вшанування пам’яті загиблих козаків і українських селян. У рамках заходів за участю народних депутатів України, представників органів влади Рівненщини, політичних партій, громадськості, делегації з інших областей України та з Республіки Польща відбувся мітинг проведено літературно-музичну композицію „Берестечко” за однойменним історичним романом Л.Костенко, відбувся тематичний концерт переможців обласного відкритого дитячого фестивалю „Наша слава козацькая не вмре, не загине”. У заходах взяли участь, представники місцевих органів влади.

 

В області налічується 2,5 тис. колективів аматорської творчості, у репертуарах яких є твори на козацьку тематику. При Володимирецькому, Дубенському районних будинках культури, Кузнецовському палаці культури РАЕС діють творчі колективи козацької пісні. Місцевими органами влади постійно здійснюється підтримка їх творчої діяльності.

Щороку на Рівненщині проходить Всеукраїнський фестиваль-конкурс козацької пісні „Встань, козацька славо! Засвіти знамена!” за участю аматорських колективів з України, Республіки Білорусь, Молдови, Республіки Польща.

У червні ц.р. у с.Хрінники Демидівського району пройшов III обласний відкритий дитячий фестиваль патріотичної пісні „Наша слава козацькая не вмре, не загине!” за участю дитячих вокальних ансамблів, дуетів, тріо, окремих виконавців з Рівненської, Житомирської, Івано-Франківської, Волинської, Хмельницької областей, м.Київ, Молдови.

 

З метою визначення пріоритетів у системі національного виховання учнівської молоді Рівненщини через формування системи життєвих цінностей особистості в урочній, позаурочній та позашкільній виховній діяльності розпорядженням голови облдержадміністрації від 9 лютого 2008 року № 42 схвалено Програму національного виховання учнівської молоді Рівненщини.

На Рівненщині діють дитячі організації козацького спрямування „Краяни”, „Джура”, „Козацька республіка”, „Козаченьки”, „Козачата”, „Гопак”, „Козацьке дитяче братство”, „Братство України”, „Дитяча козацька республіка Радивилівщини”, „Юні козаки” та ін. У тісній співпраці з цими організаціями у навчальних закладах області активізується військово-патріотичне виховання, проводиться фізкультурно-спортивна, туристично-краєзнавча та культурно-просвітницька робота серед учнівської молоді. Традиційним у багатьох школах стало прийняття учнів молодших, середніх класів у козачата та козаки, проведення військово-козацьких забав, спортивно-козацьких випробувань при посвяті в козачата, вивчення та пропаганда української пісні, як духовної основи життя.

З метою відродження історико-культурних і господарських традицій українського козацтва у загальноосвітніх школах області проводяться акції та заходи: спортивно-конкурсні програми „Козацькі розваги” та конкурси малюнків серед учнів на козацьку тематику для учнів молодших класів; цикли бесід – „Козацькі звичаї”, „Мій рідний край”, „Звичаї українського козацтва”, „Люби і знай свій рідний край”; ігри-мандрівки „Козацькими стежками”, інтелектуально-розважальні ігри на козацьку тематику; літературно-музичні години „Козацькі пісні”, свята „Козацькому роду нема переводу”, конкурси знавців історії України „Нащадки козацької слави”, „Козацькими шляхами”.

На уроках історії та української літератури звучать розповіді про історію Запорізької Січі, козацьку минувшину рідного краю, звичаї і традиції Українського козацтва та розвиток козацтва в Україні на сучасному етапі. У містах і районах області під час спортивних свят традиційно проводяться змагання „Ну-мо, козаки”, „Козацькому роду нема переводу”, „Козацькі розваги”.

Щороку у травні та грудні командування 13 Армійського корпусу організовує дні відкритих дверей, в якому беруть участь представники обласних громадських організацій козацького спрямування.

У червні 2008 року на базі Гощанського району пройшов обласний кошовий збір дитячих громадських організацій Рівненщини, які функціонують на засадах козацької педагогіки. У зборі брали участь дитячі громадські організації „Козаченьки” Гощанського району, об’єднання козацького спрямування Радивилівського, Корецького, Острозького районів.

3 липня в с.Пляшева Радивилівського району в рамках обласного фестивалю „Нащадки козацької слави”, II обласного зльоту лідерів учнівського самоврядування та XVI районного зльоту дитячих об’єднань козацьких республік Радивилівщини проведено конкурси знавців історії українського козацтва, презентацію команд „Не хилися, червона калино, маєш білий цвіт. Не журися, славна Україно, маєш добрий рід”, козацькі забави Радивилівщини „Герць козацьких джур”, тренінги для лідерів учнівського самоврядування, нагородження переможців конкурсу на кращу модель учнівського самоврядування, конкурси строю і пісні, української вишиванки, козацького чуба, малюнків на асфальті, урочисту лінійку закриття II обласного зльоту лідерів учнівського самоврядування (понад 2500 учасників заходів).

У серпні 2008 року в Дубровицькому районі відбувся обласний фестиваль козацьких бойових мистецтв – „Спасу” та Бойового Гопака.

У жовтні в м.Рівне у рамках програми „Козацькому роду нема переводу” проведено змагання серед обласних підліткових клубів з фізичної підготовки.

До дня українського козацтва у закладах освіти Рівного традиційним став конкурс патріотичної пісні та строю „Червона калина”.

 

У бібліотеках області оформлені постійно-діючі тематичні книжкові виставки, присвячені висвітленню діяльності історії та розвитку українського козацтва „Свято козацької слави”, „Козацька держава – наша гордість і слава”. Особливою увагою серед відвідувачів користуються книги місцевих авторів з цієї тематики.

 

14 жовтня 2008 року на Рівненщиніз нагоди Дня українського козацтва у райцентрах і містах обласного значення проведено урочисті заходи за участю представників органів влади та органів місцевого самоврядування, громадсько-політичних сил. До пам’ятних місць покладено вінки та квіти, у храмах області проведено богослужіння. Цього ж дня делегація від Рівненської області у складі 20 осіб взяла участь у всеукраїнських заходах з відзначення Дня українського козацтва, що відбулися у Києві.

 

34. Наприкінці XVII-XVIII ст. відбуваються значні зміни у сфері побутової культури. Зокрема, поступова еволюція господарчого розвитку зумовила вдосконалення сільськогосподарських та ремісничих знарядь праці. У цей час модернізується український плуг - його форма стає асиметричною, що сприяє зростанню продуктивності праці. На Лівобережжі та Слобожанщині з'являється своєрідний примітивний культиватор - багатозубне рало, що служило для спушування ґрунту. Для виготовлення тканини дедалі більшого поширення поряд з вертикальним набуває горизонтальний верстат. У ремеслі та промислах активно запроваджується примітивна механізація, що базується на використанні енергії вітру та води.

Розширення торгівлі та майнова диференціація стимулювали появу нових засобів пересування. У чумацькому промислі для перевезення на далекі відстані вантажів використовували великі вози - мажі. У другій половині XVIII ст. виникає новий різновид мажі - хура. Намагаючись не відставати від Європи, старшина замовляла для власних потреб англійські та німецькі карети, коляски-полукаретки, розшиті золотом й сріблом, прикрашені дорогою бахромою, оббиті сап'яном.

Історичні особливості заселення та розвитку господарства українського Лісостепу, зокрема поширеність майже до XVIII ст. у ході народної колонізації практики «займанщини», зумовили появу в цьому регіоні безсистемних поселень. Проте з припиненням процесу вільної колонізації та посиленням капіталістичного розвитку виникають вуличні, рядові, радиальні, шнурові та інші види регулярних поселень. На Слобожанщині більшість поселень мали квартальну або ж гніздову форму планування, через те що вони виникали в ході державної та поміщицької колонізації. Оскільки при будівництві житла використовували, як правило, місцеві матеріали, то зі зникненням лісових масивів жителі степової та лісостепової зон дедалі частіше зводять хати-мазанки, для будівництва яких широко застосовується глина.

Побут завжди був віддзеркаленням суспільних процесів, особливо рельєфно це можна простежити, вивчаючи історію костюма. Зокрема, наприкінці XVII-XVIII ст. одяг населення свідчив про майнову диференціацію (якщо селяни та рядові козаки шили одяг з полотна, то феодальна еліта - із золототканих тканин іноземного виробництва), розвиток нових форм промислового господарювання (мануфактурні тканини витісняють із ужитку домоткане полотно), іноземні впливи (українська знать Правобережжя своїм одягом наслідувала польську шляхту, прагнучи в такий спосіб протиставити себе простому людові) тощо.

Певної трансформації цієї доби зазнали і традиційні форми громадської організації народу. Зокрема, сільська територіальна община (громада) під впливом розвитку товарно-грошових відносин, закріпачення селянства поступово втрачає свої позиції. Характерно, що цей процес у різних регіонах розгортався нерівномірно. Його суть полягала в еволюційному переході від колективних форм землеволодіння до приватної власності на землю. На Правобережжі та в Західній Україні під впливом інтенсивного розвитку фільваркового господарства поземельна община починає розкладатися вже у XVI-XVII ст., а на Лівобережжі та Слобожанщині цей соціальний інститут не тільки зберігся, а й активно функціонував ще в XVIII ст., як і в усій Російській імперії.

Зазнає змін і первинна ланка суспільної організації - сім'я, що була осередком господарського та духовного життя. Вона зберігала свій патріархальний характер - її главою був батько або дід. Водночас завдяки українській ментальності помітну роль у сім'ї відігравала жінка. Розвиток товарно-грошових відносин у XVIII ст. зумовив посилення процесу заробітчанства в інших місцевостях, залучення жінок та дітей до процесу виробництва, зростання економічної незалежності дітей від батьків, що стимулювало розпад традиційної великої сім'ї.

Своєрідним критерієм рівня духовної культури народу є стан освіти та науки в суспільстві. У середині XVIII ст. на території семи полків Гетьманщини діяло 866 шкіл, тобто одна школа припадала на кожну тисячу осіб місцевого населення. На Слобожанщині освітянська статистика була дещо гіршою - одна школа на 2,5 тис. осіб, але вже через сто років у цьому регіоні (Харківщина) одна школа припадатиме на 4,3 тис. осіб. Характерною ознакою шкільництва було те, що сільські громади своїм коштом утримували вчителів, дбали про шкільні приміщення. У тих місцевостях, де населення жило на хуторах, дітей навчали мандрівні дяки. У період Гетьманщини було зроблено першу спробу в Україні запровадити обов'язкову освіту. Зокрема, 1760-1762 pp. лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним правлінням всіх козацьких синів, здатних до науки, направляти до парафіяльних шкіл, а «нездібних і у літах перерослих» навчати військової справи. Ця ініціатива була підтримана гетьманом і невдовзі Генеральна військова канцелярія розіслала аналогічні розпорядження до всіх полків, що, безумовно, збільшило кількість письменних серед населення.

 

35.

Києво-Могилянська академія. Попри несприятливі умови розвитку, освіта в Україні XVII—XVIII ст. залишалася на досить високому рівні. Нижчою ланкою в системі освіти були початкові школи. Їх кількість протягом XVIII ст. невпинно зростала. Так, у Слобідській Україні в 1732 р. було 129 шкіл, а в семи з десяти полків Гетьманщини тоді діяло 866 шкіл. Деякі полки мали школи і в селах. Сільські й міські школи утримувалися громадою — усім дорослим населенням села чи міської парафії, отже, були справді народними. Подібні початкові школи існували й на західноукраїнських землях. Там ними опікувалися здебільшого братства. Здібні та охочі до науки діти мали змогу продовжити освіту в колегіумах. До першої половини XVIII ст. на землях Лівобережної Гетьманщини й Слобожанщини діяли колегіуми — Чернігівський (1700 p.), Харківський (1726 р.) та Переяславський (1738 р.). За тих часів українські колегіуми були всестановими: у них навчалися не лише діти священиків, козацької старшини і шляхтичів, а й вихідці з селян і міщан. Кількість студентів у колегіумах була значною: приміром, у Чернігові щорічно навчалися 700—800 осіб. Колегіуми створювалися за зразком Києво-Могилянської академії. Проте з часом вони набули особливих рис. Так, наприклад, 1765 р. в Харківському колегіумі було відкрито класи природничо-інженерного профілю.

Література. Високий рівень освіти й книгодрукування сприяв розвиткові літератури. Книжна література кінця XVI—XVIII ст. відзначалася розмаїттям жанрів. Причому переважали твори українською мовою. Зростала кількість творів, особливо в поезії, що писалися мовою, наближеною до розмовної. Чимало книжних за походженням віршів ставали народними піснями. Щоправда, поширювалися такі твори здебільшого в рукописах.

Складалися за тих часів і численні невеличкі літописи: хронічки, хронографи, діарії (щоденники), мемуарні записки, більшість яких з плином часу загинули. Найвидатнішим явищем історичної літератури XVIII ст. стали козацькі літописи. Козацькими такі літописи називаються через те, що творилися в козацькому середовищі та оповідали про події козацької історії. Найдавнішим з-поміж великих козацьких літописів є «Літопис Самовидця». У ньому описуються події від 1648 р. по 1702 р. Твір написаний українською мовою, близькою до народної, ймовірно 1702 р. Поширювався в списках. Ті, хто переписував «Літопис Самовидця», довели виклад подій у ньому до 1734 р. Глибоке вивчення пам'ятки дало змогу дослідникам встановити ім'я автора: ним вважають Романа Ракушку-Романовського, військового та політичного діяча часів Руїни. Другим знаменитим козацьким літописом, що ґрунтувався насамперед на літописі Самовидця, але мав відмінну структуру і концепцію, був твір Григорія Грабянки, гадяцького полковника у 1729—1738 pp.

Найвизначнішим явищем козацького літописання став ґрунтовний літопис Самійла Величка. Написано його було 1720 р. канцеляристом генеральної канцелярії. Мова літопису — книжна українська. Твір складався з двох частин: опису подій від 1648-го по 1660-й та від 1660 р. по 1700 р. Дійшов до нас пошкоджений, без закінчення і з прогалинами, особливо в першій частині. Рукопис Самійла Величка супроводжено десятьма портретами гетьманів, у нього введено безліч документів, поетичних текстів. Читач натрапляє в літописі на невеличкі оповідання, виписки з різних книг тощо.

Розвиток філософських ідей. Найбільшим філософом України, найвидатнішим поетом другої половини XVIII ст. був Григорій Сковорода (1722—1794).

Григорій Сковорода вважав філософію тією міфічною ниткою Аріадни, що допомагає людині знайти вихід із найскрутніших обставин життя. Провідна ідея філософського вчення Сковороди стосується проблеми людського щастя й сенсу життя. Вона втілена у словах «пізнай себе», «поглянь у себе». Григорій Сковорода навчав: «Збери всередині себе свої думки і в собі самому шукай справжніх благ». Український любомудр був переконаний, що людина щаслива тільки тоді, коли вона вільна і може перейматися тією справою, до якої має природні здібності, хист. Сковорода вважав також, що людське щастя творить злагода між особистим життям людини і громадським покликанням. Філософ пошановував свободу. Без неї, на його переконання, не може запанувати справедливість.

Філософські ідеї Григорія Сковороди втілені в його літературних творах. Найскладніші з них — філософські трактати. Прагнучи поширити свої думки серед українського народу, мислитель винайшов для популярного викладу філософських ідей оригінальний спосіб. Він втілював їх у мистецькій формі — у віршах та байках. Збірник поезій Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» складається з 30 віршів. Байки зібрані в книгу «Байки харківські». Твори Сковороди не були надруковані за його життя, проте їх знали українці. Філософські трактати поширювались у списках, пісні співалися кобзарями, а байки переказувалися.

Розвиток природничих наук. Протягом XVII—XVIII ст. дедалі дужче зростала зацікавленість природничими науками. У лекціях провідних професорів Києво-Могилянської академії використовувалися елементи астрономії, фізики, біології, медицини. У курсі філософії більшого значення набувала фізика, до якої вводили такі розділи, як рух, космологія тощо. З'явилися курси натурфілософії — попередниці природознавства. До вивчення природних явищ закликав Феофан Прокопович, який навіть виголосив спеціальну промову перед студентами й професорами «Про заслуги й користь фізики». Фізика, на думку вченого, повинна перейматися не вигадуванням, а вивченням реального світу.

Велика увага надавалася вивченню математики. Зокрема, Феофан Прокопович у 1707—1708 pp. прочитав курс, основу якого становили арифметика й геометрія. У другій половині XVIII ст. в академії було відкрито класи чистої математики (алгебра й геометрія), а також змішаної математики, де викладали цивільну й військову архітектуру, механіку, гідростатику, гідравліку, оптику, астрономію тощо.

Києво-Могилянська академія надавала студентам і медичні знання. Офіційно клас медицини було відкрито 1802 р. А втім, чимало випускників Києво-Могилянської академії, маючи добрі знання латини, і раніше студіювали медицину в західноєвропейських університетах. Вихованці академії стали знаними медиками, засновниками лікувальних закладів не лише в Україні, а й у Білорусі, Росії, Грузії.

Музика. Києво-Могилянська академія була провідним осередком музичної культури, де навчання музиці й співу вважалося обов'язковим предметом. Ректор академії Лазар Баранович організував ще в 50-х pp. XVII ст. спеціальну музично-хорову школу. Хор студентів налічував близько 300 осіб та був найкращим київським хором.

Музичні класи відкривалися і в колегіумах. Перший спеціалізований заклад музичного профілю зорганізували в Глухові. У 1729 р. вийшов указ про створення співацької школи, наступного року вона почала діяти. За часів гетьманування Кирила Розумовського Глухів став музичною столицею України. Тут, при дворі гетьмана, діяли професійний оркестр та оперний театр, основу репертуару яких становили найкращі зразки західноєвропейської музики. Поширення музичних знань сприяло становленню української професійної музики.

Музичну культуру України неможливо уявити без імен Артема Веделя, Максима Березовського та Дмитра Бортнянського.

36. Архітектура українського бароко. Бароко (італ. barocco) означає химерний, чудернацький. Так називають мистецький стиль, який панував у Європі від кінця XVI та майже до кінця XVIII ст. Найяскравіше виявлявся в архітектурі: бароковим спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність. Утвердившись в архітектурі, бароко підкорив собі й інші види мистецтва. Пильна увага до форми мистецьких творів, властива бароко, в літературі проявилась у надзвичайному розмаїтті жанрів, аж до таких словесних вправ, як фігурні вірші. У XVII ст. бароковим стало навіть написання букв (показовими з цього погляду є підписи українських гетьманів і канцеляристів) та побудова речень — багатослівних, складних, пишномовних. Українську архітектуру XVII—XVIII ст. визначають як архітектуру бароко.Прикметні риси європейського бароко в українській архітектурі втілювалися дуже своєрідно. Тому дослідники українських барокових споруд послуговуються терміном українське, або козацьке, бароко. Найяскравіше цей архітектурний стиль виявився на землях Гетьманщини й Слобідської України у кам'яному будівництві за часів гетьмана Івана Мазепи. Проте пам'ятки барокової архітектури збереглись і в Західній Україні, а також у дерев'яному народному будівництві всіх українських земель. Справжніми шедеврами світової архітектури є українські барокові споруди — Софійський та Свято-Михайлівський Золотоверхий собори в Києві, Преображенський собор Мгарського монастиря поблизу Лубен (1684—1692 pp.), Xpeстоздвиженський у Полтаві (1709 p.), Покровський у Харкові (1689 p.), Спасо-Преображенський в Ізюмі (1684 p.), Георгіївський собор Видубицького монастиря в Києві (1696—1701 pp.), церква Всіх святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври (1696—1698 pp.), церква св. Катерини в Чернігові (1716 р.), Преображенська церква у Великих Сорочинцях (1732 p.), собор св. Юра у Львові (1747—1762 pp.), Успенський собор Почаївської лаври (60—70-ті pp. XVIII ст.) та ін. Найвідоміший архітектор українського бароко — Іван Григорович-Барський. Він був вихованцем Києво-Могилянської академії. Архітектурну діяльність розпочав наприкінці 40-х pp. XVIII ст. з будівництва міського водогону на Подолі, центральною спорудою якого став фонтан «Самсон». У 60—70-х pp. XVIII ст. Григорович-Барський був найпопулярнішим київським будівничим. Без його участі не зводилася жодна будівля на Подолі. Григорович-Барський спорудив, зокрема, надбрамну церкву Кирилівського монастиря, Покровську церкву й церкву св. Миколи Набережного, брав участь у будівництві церкви Різдва Богородиці та магістрату в Козельці.Іншим визначним будівничим був Степан Ковнір. Одна з найкращих споруд Ковніра — корпус на території Києво-Печерської лаври, названий його ім'ям.Найвизначнішою пам'яткою дерев'яної церковної архітектури XVIII ст. є Запорозький собор у Самарі (нині Новомосковську), зведений у дусі «козацького бароко» народним майстром Якимом Погребняком.Прикметною рисою архітектури XVIII ст. став розвиток цивільного будівництва. Споруджувалися магістрати, школи, колегії, військові канцелярії, друкарні, оборонні укріплення, палаци старшини тощо. Розбудовувались і прикрашалися міста. За тих часів в Україні працювало багато архітекторів-іноземців. То були, зокрема, німець Йоган Шедель, який спорудив дзвіниці Києво-Печерської лаври та собору св. Софії, Благовіщенську церкву на території Києво-Могилянської академії; італієць Бартоломео Растреллі — автор проекту Свято-Андріївської церкви в Києві та ін.Протягом XVII—XVIII ст. в Україні розвивалася скульптура. Найвідомішим скульптором другої половини XVIII ст. був Сисой Шалматов — автор численних іконостасів і скульптур, зокрема у Хрестоздвиженському соборі в Полтаві, у Мгарському монастирі, у церкві св. Покрови в Ромнах. Талановиті скульптори працювали і в Західній Україні, з-поміж яких найвидатнішим був Йоган Пінзель, автор скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові та ратуші в Бучачі.

 

37. Визначну роль у розвитку освіти на західноукраїнських землях відігравав Львівський університет. 20 січня 1661 року польський король підписав диплом, що надавав Львівській єзуїтській колегії «статус академії й титул університету» із правом викладання всіх тогочасних університетських дисциплін і присвоєння учених ступенів. З часу створення і до 1773 року Львівський університет був у повному підпорядкуванні єзуїтського ордену. В університеті діяло два відділи - філософський і теологічний. Навчання провадилося за програмами єзуїтських шкіл, розробленими ще наприкінці XIV століття. Освітній процес в університеті завершувався одержанням наукового ступеня - ліценціата, бакалавра, магістра, доктора наук. У невеликому обсязі вивчалися історія, географія, грецька мова, 4 роки тривала богословська підготовка. Викладання на обох відділах вирізнялося схоластичністю, догматизмом і здійснювалося латинською мовою. Розпад феодально-кріпосницьких відносин у другій половині XVII століття, розвиток ідей французьких просвітителів, відкриття в галузі природничих наук вплинули на освітній процес в університеті: було відкрито кафедру математики, створено фізико-математичний кабінет, астрономічну обсерваторію, запроваджувалося вивчення польської, французької і німецької мов, географії та історії як окремих предметів. Ці нововведення вплинули на зміст і якість підготовки студентів. Багато хто з них потім продовжили навчання в Києво-Могилянській академії і згодом стали викладачами Московської академії та Петербурзької семінарії У 1773 році з ліквідацією ордену єзуїтів головним завданням вищої освіти, у тому числі Львівського університету, визначено підготовку професійних кадрів - учителів, суддів і священиків. У жовтні 1784 p. до складу Львівського університету, крім філософського, юридичного, медичного і теологічного факультетів, входила й гімназія. Вона була базою для комплектування контингенту студентів, а також «майданчиком» для їхньої педагогічної підготовки. Особливе значення мало відкриття в 1787 році при університеті українського інституту, покликаного готувати, передусім, вчителів для реальних і класичних гімназій, де навчалися українські діти. Незважаючи на те, що програма інституту була обмежена, прогресивне значення мало викладання українською мовою. Український інститут за короткий період свого існування (до 1808 року) став провідником гуманітарної й педагогічної освіти.

 

38. Театр: На 70-ті pp. XVII — першу пол. XVIII ст. припадає розквіт українського шкільного театру, що Грунтувався на шкільній драмі і був пов'язаний з діяльністю Києво-Могилянської колегії. Тут написані українською книжною мовою і поставлені багатоактні драми великоднього і різдвяного циклів, драми на історичні теми, інтермедії, написані українською народною мовою. Етапною була драма «Олексій, чоловік Божий» невідомого автора (1674). Серед найбільш відомих та поширених шкільних драм XVIII ст. слід назвати «Воскресіння мертвих» Г.Кониського, різдвяні і великодні шкільні драми М.Довталевського, а також п'єсу невідомого нам автора «Милость Божия...», поставлену вперше 1728 p., що прославляла Б.Хмельницького як визволителя України від гніту польських панів. До XVIII ст. належать спроби драматичної обробки подій минулого. Один із таких творів — трагікомедія «Владимир» (1705) професора Київської академії Ф.Прокоповича, який згодом став церковним та політичним діячем при дворі Петра І. Прокопович у своїй п’єсі зображає прийняття Руссю християнства, висміює язичеських жерців, які чинили опір Володимиру. До шкільних драм додавали, як правило, інтермедії - гумористичні сценки, що їх грали в антрактах. У цих сценках змальовані побутові картинки, порушені соціальні питання того часу: взаємини селян і панів козаків і російських солдатів. Сюжетами інтермедій були жартівливі історії, народні анекдоти і таке інше. Високий ідейний та художній рівень інтермедій до драм М.Довгалевського «Комическое действие» (1736) «Властотворний образ» (1737), до драми Г.Кониського «Воскресіння мертвих» (1747). З XVII ст. в Україні побутувала народна драма («Цар ірод», «Коза», «Маланка», «Трон» та ін.), діяв народний ляльковий театр - вертеп. Авторами й акторами вертепу були люди з народу: мандрівні дяки, учні Київської академії. Вертепна драма та інтермедії готували грунт для розвитку комедії в українській літературі XIX ст. Наприкінці XVIII ст. в Україні починають виникати професійні театральні трупи. У 1778 р. у Львові відкрили перше постійне театральне приміщення, а у 1/83-1784 pp. - постійне приміщення театру у м. Дубні тепер Рівненської області. Перша професійна театральна трупа в Україні - Харківський вільний театр - виникла у 1789 р. Крім того, в садибах великих землевласників існували домашні аматорські театри: театр С.Голіцина в с Козацькому на Черкащині (1798-1801), театр Г.Квітки-Основ'яненка в с Основі, нині м. Харків (1799-1802). У 50-х роках XVIII ст. в Глухові працював придворний театр К. Розумовського, в Тульчині (Вінничина, -1784-1798) - театр С.Потоцького. У 70-90-х роках у містах Єлисаветграді, Києві, Кременчуку, Харкові влаштовували аматорські вистави.

39. Музичне мистецтво: У XVI —XVII ст. у братських школах Львова, Луцька, Острога, Києва, у Києво-Могилянській колегії викладали музично-теоретичні дисципліни. Нотну грамоту вивчали за рукописними і друкованими нотолінійними ірмологіонами (перший видало у Львові 1700 p.). У цей час в церковній музиці утвердився багатоголосий спів (композитори Бишовський, Гавалевич, Зава-довський, Замаревич, Зюска, Календа, Колядчин, Коньовський). Партссний спів під назвою «київський» поширився в Москві та інших містах Росії. Теоретичні основи партесного співу узагальнив український композитор М.Ділецький у «Граматиці музикальній» (1677). Не треба забувати, що кобзарі-запорожці — це не тільки носії народної пам'яті, це ще й музична культура України. Грали не тільки на кобзі, в пошані були також ліра, сопілка, скрипка, цимбали тощо. У 1652 р. Б.Хмельницький підписав універсал про утворення музичного цеху в Лівобережній Україні за аналогією з подібними цехами, що вже існували у Кам'янці, Львові та деяких інших українських містах. Помітних успіхів досягла українська музична культура у XVIII ст. Осередком музичного життя стала Київська академія, де вивчали нотну грамоту та були поширені хоровий спів, гра на музичних інструментах. В академії існував симфонічний оркестр. Великий внесок у розвиток національної музичної культури зробили вихованці академії композитори В.Пікулицький, І.Рачинський, М.Березовський, А.Ведель. Значний вплив мала також творчість композитора Д.Бортнянського, якому належить багато творів духовної і світської музики. Хори існували при Переяславській, Чернігівській, Харківській колегіях. У містах та великих поміщицьких маєтках розвивалася світська музика. Багаті поміщики утримували кріпацькі капели, оркестри, оперні та балетні трупи. Було відкрито Глухівську співацьку школу. У кін. XVIII ст. на основі народнопісенної творчості почала зароджуватися і поширюватися пісня-романс літературного походження. Віковічна мудрість народу, його соціальні переконання, морально-етичні та художні принципи відбивалися у кращих зразках української народнопоетичної творчості. У піснях, думах, баладах знайшли відображення життя селянства, масові народні рухи, викликані посиленням феодально-кріпосницької експлуатації у XVIII ст. Чимало пісень виникло у зв'язку із зруйнуванням Запорізької Січі. Визначились основні теми, сюжети, образи рекрутських, наймитських, кріпацьких, бурлацьких пісень. Створювалися пісні про героїв народних повстань: Максима Залізняка, Устима Кармелюка, Олексу Довбуша, Швачку. Бідність і нещастя, горе і злидні, суспільні відносини, трудове, морально-етичне виховання зайняли чільне місце також у загадках, легендах, прислів'ях та приказках.

Бортнянський Дмитро Степанович

Дмитро́ Степа́нович Бортня́нський (* 28 жовтня[1] 1751 року, Глухів, Україна — † 10 жовтня 1825 року, Петербург) — український композитор, співак і диригент, автор 6 опер, камерно-інструментальних творів, хорових циклічних концертів, 10 двохорних концертів, херувимських та причасних творів. Створив новий тип хорового концерту. Музична спадщина Бортнянського досить велика. Як і більшість композиторів свого часу, він писав для придворного середовища: духовну музику — для Придворної співацької капели, світську — для «малого» двору в Павловську і Гатчині. уховна музика Бортнянського охоплює 35 чотириголосних хорових концертів для різних складів, які називалися в його час псалмами, 10 двохорових концертів, 14 чотириголосних концертів «Тебе Бога хвалимо», 29 окремих літургійних співів, триголосну літургію, духовні твори для жіночого хору з рефреном мішаного хору, обробки давніх церковних київських та болгарських наспівів та багато інших. Бортнянському належать 6 опер, з яких перші три він створив в Італії на тексти італійською мовою, а останні три — в Росії на тексти французькою мовою. Із трьох італійських опер лише опера «Алкід» була надрукована[6], тоді як третя — «Квінт Фабій» — існує лише в рукописі[7], а перша — загублена. Інструментальні твори Бортнянського були написані у другій половині 1780-х років, в той же час коли і опери на франкомовні лібрето. Збереглася лише невелика кількість інструментальних творів Бортнянського — три сонати для клавесину, концерт для чебмало з оркестром, квінтет і Концертна симфонія. Ці твори призначалися для салонного музикування при «малому» дворі престолонаслідника Павла, а клавірні твори, імовірно, призначалися для виконання його дружиною — Софією Доротеєю Вюртенберзькою.

Березовський Максим Созонтович

Макси́м Созо́нтович Березо́вський (*27 жовтня 1745, Глухів — †2 квітня 1777, Санкт-Петербург, Російська імперія) — український композитор, диригент, співак. Класик європейської музики. Березовський відомий як композитор, автор духовних концертів, що написані ним після повернення з Італії (найбільш популярний концерт «Не отвержи мене во время старости»). Він поєднав у своїй творчості тогочасний досвід західноєвропейської музичної культури з національними традиціями хорового мистецтва. Разом із Д. Бортнянським створив новий класичний тип хорового концерту. Духовні музичні твори Березовського охоплюють Літургію, причасні вірші, хвалебну пісню і ряд концертів, із яких збереглася лише невелика частина. Окрім церковнослов'янських текстів Березовський використовував також тексти англійською (хвалебна пісня) та німецькою мовами («Unser Vater»). Опери«Демофонт» (лібр. П. Метастазіо, 1773, поставлена 1774 в Ліворно, Італія),«Іфігенія» (не закінчена)Єдиним відомим інструментальним твором Березовського є Соната для скрипки і чембало, написана в Пізі 1772 року. Рукопис цієї сонати зберігався в Паризькій національній бібліотеці і був розшифрований М. Степаненком та опублікований видавництвом «Музична Україна» в 1983 році.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.