Стадії вчинення злочину — це певні етапи його здійснення, що відрізняються один від одного ступенем реалізації умислу.
За змістом ст. 13 КК України, злочин може бути закінченим та незакінченим.
Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України.
Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин.
Отже, відповідно до КК України, існує три стадії вчинення умисного злочину:
—готування до злочину (ст. 14 КК України);
—замах на злочин (ст. 15 КК України);
—закінчений злочин.
За моментом закінчення злочини поділяються на три види:
—злочини з матеріальним складом;
—злочини з формальним складом;
—злочини з усіченим складом.
Злочини з матеріальним складом — це злочини, для об'єктивної сторони яких КК України потребує наявності як діяння (дії або бездіяльності), так і настання суспільно небезпечних наслідків. Наприклад, вбивство є закінченим з моменту заподіяння смерті іншій людині.
Злочини з формальним складом — це злочини, для об'єктивної сторони яких КК України вимагає наявності тільки діяння (дії чи бездіяльності). Тому злочин з формальним складом визнається закінченим з моменту вчинення самого діяння незалежно від настання суспільно небезпечних наслідків. Наприклад, розголошення державної таємниці (ч. 1 ст. 328) вважається закінченим з моменту розголошення відомостей, що становлять державну таємницю.
Злочини з усіченим складом — це різновид злочинів з формальним складом, вони є закінченими з моменту вчинення самого діяння. Особливість їх полягає в тому, що момент закінчення злочину переноситься законодавцем на більш ранню стадію, тобто на стадію готування до злочину чи замаху на злочин. Наприклад, розбій (ст. 187) є закінченим злочином з моменту нападу з метою заволодіння чужим майном.
Готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, пошук співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину.
На стадії готування до злочину дії особи ще безпосередньо не спрямовані на об'єкт злочину, але такі дії створюють умови для вчинення закінченого злочину.
Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кримінального кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її
волі
Сутність стадії замаху на злочин полягає в тому, що особа починає посягати на об'єкт кримінально-правової охорони, що піддається реальній загрозі спричинення шкоди, але фактично спричинення шкоди не відбувається з причин, що не залежать від волі винної особи. Якщо шкода і спричиняється, то не така, на яку розраховувала винна особа.
Замах на злочин відрізняється від закінченого злочину об'єктивною стороною. При замаху на злочин вона не завершена, відсутні деякі її ознаки (або не доведено до кінця діяння, яке утворює об'єктивну сторону складу злочину, або відсутній суспільно небезпечний наслідок), а при закінченому злочині об'єктивна сторона повністю виконана.
Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі.
Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця.
У деяких випадках особа, що почала вчиняти злочин, за різними причинами (страх відповідальності, жалість до потерпілого тощо) припиняє злочинні дії, хоч у неї й була реальна можливість довести злочин до кінця. У кримінальному законі такі випадки передбачені інститутом добровільної відмови від доведення злочину до кінця.
Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за власною волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця (ст. 17 КК України).
Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.
Ознаками добровільної відмови від злочину є:
—остаточне припинення особою готування до злочину або замаху на злочин;
—відмова від злочину з волі самої особи;
—наявність у особи усвідомлення можливості доведення злочину до кінця.
1. Остаточне припинення готування до злочину чи замаху на злочин означає остаточну відмову від доведення злочину до кінця, тобто дійсну і безповоротну відмову особи від вчинення задуманого нею злочину і відсутність наміру продовжити його в майбутньому.
2. При добровільній відмові від злочину особа свідомо, з власної (своєї) волі припиняє злочинну діяльність. Ініціатива добровільної відмови (прохання, вмовляння або навіть погрози) може належати й іншим особам (наприклад, родичам або жертві), але остаточне рішення про припинення злочинної діяльності самостійно приймає особа, яка добровільно відмовляється від доведення злочину до кінця.
3. Наявність у особи усвідомлення можливості довести злочин до кінця. Особа вважає, що відсутні причини (обставини), які вона не в змозі подолати для закінчення початого нею злочину, і їй вдасться в даних конкретних умовах його завершити.
Мотиви добровільної відмови від доведення злочину до кінця можуть бути різні: усвідомлення аморальності діяння, каяття, бажання виправитися, страх перед відповідальністю, жалість, невигідність скоєння злочину тощо. Вони (мотиви) не мають значення для визначення добровільної відмови від злочину.
Добровільна відмова від злочину можлива тільки у незакінченому злочині, лише до моменту закінчення злочину, бо тільки у цьому випадку особа може ліквідувати (припинити) створену нею небезпеку спричинення шкоди об'єкту, який охороняється кримінальним законом. Добровільна відмова не має місця на стадії закінченого злочину, оскільки є всі елементи та ознаки складу злочину і відмовитись від завершеного посягання вже неможливо.
На стадії готування до злочину добровільна відмова можлива в усіх випадках, причому в формі простої (чистої) бездіяльності.
На стадії незакінченого замаху на злочин добровільна відмова, як і при готуванні до злочину, можлива завжди. Тут також достатньо утримання від подальших дій, безпосередньо спрямованих на вчинення злочину.
На стадії закінченого замаху на злочин добровільна відмова можлива лише в тих випадках, коли між здійсненим діянням і ймовірним настанням суспільно небезпечних наслідків є деякий проміжок часу, в перебігу якого особа зберігає панування над розвитком причинного зв'язку, може втрутитись і запобігти настанню суспільно небезпечного наслідку. Наприклад, особа штовхнула потерпілого у водоймище з метою позбавлення життя, а потім врятувала його. Добровільна відмова в цих випадках можлива лише шляхом активних дій.
Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.
7.4. Осудність та неосудність особи, яка притягається до кримінальної відповідальності. Примусові заходи медичного характеру. Види примусових заходів медичного характеру. Примусове лікування. Продовження, заміна або припинення застосування заходів медичного характеру.
Відповідно до ст. 19 КК України, осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, перебувала у стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.
Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.
Неосудність — це зумовлена розладом психічної діяльності нездатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними в момент вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК України.
Для визначення поняття неосудності використовується медичний та юридичний критерії.
Медичний (біологічний) критерій неосудності характеризується наявністю у особи одного з чотирьох різновидів хворобливого стану психіки (ч. 2 ст. 19 КК України).
Під хронічним психічним захворюванням розуміються важковиліковні психічні захворювання, що мають довготривалий характер і тенденцію до наростання хворобливих явищ: шизофренія, епілепсія, прогресований параліч, маніакально-депресивний психоз тощо.
Тимчасовий розлад психічної діяльності — це психічні захворювання, які характеризуються раптовим початком, швидким розвитком, відносно нетривалим пе-
ребігом і зазвичай закінчуються повним одужанням особи (наприклад, гострий алкогольний психоз).
Недоумство — це розумова недорозвиненість, яка може бути вродженою (олігофренія) чи набутою (деменція) внаслідок перенесених хвороб. Воно харак-теризується зменшенням або повним занепадом інтелектуальних здібностей осо-би, що пов'язано з необоротними дефектами центральної нервової системи. Най-тяжча форма олігофренії — ідіотія, середня — імбецильність, найлегша — дебільність. Остання не завжди пов'язана зі втратою здатності розуміти суспільну небезпечність діяння, що залежить від глибини ураження центральної нервової системи та змісту діяння.
До іншого хворобливого стану психіки належить розлад психічної діяльності, що не підпадає під ознаки перших трьох категорій: тяжкі форми психопатій, стани, що виникають внаслідок марення при тяжких інфекціях (наприклад, тифі), че-репно-мозкових травмах (травматична енцефалопатія), пухлинах мозку, явища абстиненції (морфійного голодування), аномалії психіки у глухонімих тощо.
Юридичний критерій неосудності охоплює дві ознаки:
—інтелектуальна — нездатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність), коли вона не розуміє фактичний бік своєї поведінки або не може усвідомлювати її суспільну небезпечність;
—вольова — нездатність керувати своїми діями (бездіяльністю), передбаченими КК як суспільно небезпечні (наприклад, піроман не може подолати непереборного хворобливого потягу до підпалів, хоча й розуміє суспільно небезпечний характер такої поведінки).
Для наявності юридичного критерію неосудності достатньо наявності однієї ознаки — інтелектуальної або вольової.
Не підлягає кримінальний відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК України, перебувала у стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До та-кої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.
Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до винесення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.
Особа, яка вчинила злочин у стані сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших дурманних речовин, підлягає кримінальній відповідальності.
Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років. Особи, що вчинили злочини у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за умисне вбивство (статті 115-117). посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохорон-ного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку : державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною зі здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (статті 112, 348, 379, 400. 443), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121, ч. З статей 345, 346, 350, 377.
398), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (стаття 122, ч. 2 статей 345, 346, 350, 377, 398), диверсію (ст. 113), бандитизм (ст. 257), терористичний акт (ст. 258), захоплення заручників (статті 147 і 349), зґвалтування (ст. 152), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153), крадіжку (ст. 185, ч. 1 статей 262, 308), грабіж (статті 186, 262, 308), розбій (ст. 187, ч. З статей 262, 308), вимагання (статті 189, 262, 308), умисне знищення або пошкодження майна (ч. 2 статей 194, 347, 352, 378, частини 2 та 3 ст. 399), пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (ст. 277), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (ст. 278), незаконне заволодіння транспортним засобом (частини 2, 3 ст. 289), хуліганство (ст. 296).
Згідно зі ст. 92 КК України, примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК України, у спеціальний лікувальний заклад з метою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь.
Примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб, які:
1) вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння;
2) вчинили у стані обмеженої осудності злочини;
3) вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до винесення вироку або під час відбування покарання.
Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати такі примусові заходи медичного характеру:
1) надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку;
2) госпіталізація до психіатричного закладу зі звичайним наглядом;
3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;
4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.
Надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку може бути застосоване судом щодо особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння, якщо особа за станом свого психічного здоров'я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу.
Госпіталізація до психіатричного закладу зі звичайним наглядом може бути за-стосована судом щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і харак-тером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання у психіат-ричному закладі і лікування у примусовому порядку.
Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом може бути за-стосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діян-ня, не пов'язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду.
Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діян-ня, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду.
Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хворого примусових заходів медичного характеру, а також у разі припинення застосування таких
заходів, суд може передати його на піклування родичам або опікунам з обов'язко-вим лікарським наглядом.
Продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів ме-дичного характеру здійснюється судом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку психіатричну допомогу, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який обґрунтовує необхідність продовження, зміни або припинення застосування таких примусових заходів. Особи, до яких застосовані примусові заходи медичного характеру, підлягають огляду комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на 6 місяців для вирішен-ня питання про наявність підстав для звернення до суду із заявою про припинен-ня або про зміну застосування такого заходу. У разі відсутності підстав для припи-нення або зміни застосування примусового заходу медичного характеру представник психіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, направляє до суду заяву, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність продов-ження застосування примусового заходу медичного характеру. У разі необхідності продовження застосування примусового заходу медичного характеру на строк по-над 6 місяців представник психіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, повинен направити до суду за місцем знаход-ження психіатричного закладу заяву про продовження застосування примусово-го заходу. До заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність продовження надання особі такої психіатричної допомоги. В подальшому продовження застосовування примусового заходу ме-дичного характеру проводиться кожного разу на строк, який не може перевищу-вати 6 місяців.
У разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру через зміну психічного стану особи на краще, суд може передати її на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.
У разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру че-рез видужання особи, які вчинили злочини у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку, підлягають покаранню на загальних засадах, а особи, які захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання, можуть підлягати подальшому відбуванню покарання.
Примусове лікування може бути застосоване судом, незалежно від призначено-го покарання, до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить не-безпеку для здоров'я інших осіб.
У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. У разі при-значення інших видів покарань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах.
7.5. Необхідна оборона та крайня необхідність. Переви-щення меж необхідної оборони. Уявна оборона. Діяння, повуязане з ризиком. Захист у таких справах.
Згідно зі ст. 36 КК України, необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільне небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної
і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.
Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.
Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 КК України.
Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.
Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.
Від необхідної оборони слід відрізняти уявну оборону (ст. 37 КК України). Уявною обороною визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.
Уявна оборона виключає кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення.
Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення, але при цьому перевищила межі захисту, що дозволяються в умовах відповідного реального посягання, вона піддягає кримінальній відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони.
Якщо в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності за заподіяння шкоди через необережність.
Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності. Перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода.
Особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.
Не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи.