ПрАТ «Національний книжковий проект», 13 страница

Намацав якусь річ, обгорнуту матеркою, що вбризкана в болото. Спершу проминув річ, а тоді надумався: простягнув руку і взяв.

Відступив за горби, де тільки окремі дровиняки і шпали, облиті смолою, скотившись, палахкотіли з низьким димом; під виступ збочини присів — віддихнути і отямитися з лиха.

Обторкує знахідку, розгортає і, на диво собі і незміренну радість, бачить хліб! — сухий, причерствілий трішки, але ж хліб. Знати вже з самого дотику, це — житній. Скрізь розшукуваний хліб і не знайдений, дістався, де і не подумати про нього: в самій погибелі.

Вся істота припала до знахідки! Вся — з болючою хижістю голоду. А знов почало палити від завалля. Мирон Данилович з’їв тільки один відломлений шматок, тримаючи його на стуле-них долонях, щоб ні одну крихту не згубити. Тоді зав’язав хліб, як було, і сховав собі в торбинку; і перевірив, чи хліб там, провівши рукою по тканині.

Хоч хилила страшна слабість, він переміг її; присліплений від палючих виблисків згори і димової їді, що різала очі, випростався він і рушив чимдуж звідти. Враз перечепився і впав; коли підводився, то лікоть приторкнув до торбинки, знов перевіряючи: там хліб чи нї? Там!

Катранник, як побачив, кого він потоптав, — жахнувся: то мертвий чоловік. Одежа на трупі обгоріла в попільний мотлох. Ліва сторона голови розбита і попечена так, що крізь розриви червоніє застигла кров. Вигляд мертвого болісно вразив Мирона Даниловича, який аж знітився в судомі і, впритомнівши, пішов далі; боявся і згадувати, хоч чужа смерть притягувала думки.

Обережно ступав по нерівному глинищу. І відчув, що лихоманки нема; від жорстокого струшення, на межі божевілля, збігла з крові і нервів. Але був він замучений страхом і болем, при вичерпанні останніх сил.

Присів на горбик; щоб вийти з розпуки - не від самого тільки голоду — похопився їсти. А вже став собі скупий. Подумавши одну мить, споживає спершу старий маторженик з торбинки, потім пайку від хліба: як закуску.

Притьма вирізнилася думка, що непокоїла, поставши десь на глибині свідомості, після того, як перечепився об покійника: це — його хліб!.. Бідний чоловік загубив перед смертю, коли весь поранений і обпалений був. Що йому хліб? Зоставити там, пропаде в грязюці і золі, коли ж тут живий потребує, гинучи. Так повинно бути: хліб цей законно переходить в руки другого, хто теж перейшов глибиною лиха. Нелегко перейшов, а розділив повне горе з небіжчиком. Тільки так можна ділити чужий хліб — загорьований хліб прожиття! І поміркував тоді Катранник: «Ще гляне душа нещасного, вже з неба, скаже — бери цей хліб, тобі треба, а для мене навіщо? Порадіє душа, бо і по смерті помогла комусь на світі».

Заспокоював себе знов, що нема злочину — взяти такий хліб, а все ж була гіркота в почуттях: як це недобре, чужий хліб взяти, в мертвого... «Ну, он що, і я прислугу тобі зроблю, проти наруги!» - вирішив наостанок. Вернувся і, відломивши стовбурець недогорілої ліщини, вирив неглибоку яму при згарищі, в заглибині м’якої глини. Перемагаючи страх, взявся за покійника, пересунув його туди і загорнув. «Помилуй чоловіка, Боже!» — сказав над ним.

Як помив руки в струмку, пішов наниз, державшися за кущики на узбіччі. Обережний був — насторожений до кожного шурхоту. Пригадав собі діда Гонтаря: «Як він, іду з могили, тільки йому була морозна, а мені — піч». Відходив і оглядався; мав страх, що ті, нагорі біля вагонів, примітять і доженуть, їхнє страхіття нависло огненним привидом і котило дим по довгій прірві, почервонивши глинисті прислони і ліси на схилах.

Темрява навколо втікача, густіючи, вгортала дерева і ґрунт, на якому струмок перебігав, ніби чорний, з відблиском від прірви.

Мирон Данилович вибрав для спочинку сухий виступ під кущами: аби затуляли від поглядів згори, коли зостався просвіт на пожежу. Широкий і волохатий піджак, що служив замісто пальта, був після купання у вимивині з струмковою водою досить чистий: хоч і посмалений скрізь. Треба витирати останні плями.

Сидів тікач, обперши плечі об стовбурці, і незчувся як задрімав, проти своєї волі і всього страху. Ніби посунувся в глибочину іншу, ніж ця: вже без паленої сосни і людей серед огню. Не снилося нічого; тільки під кінець спання настигла неви-разима тривога. Пронизаний нею, прокинувся і побачив, що огонь жахливо виріс, осягаючи півнеба над прірвою. «Мабуть, привезли багато дров і смоли, тепер би там згорів!» — пояснює собі Катранник. Він трудно, з розбитістю в тілі, підводиться. Ноги затерпли, а в плечах і ребрах різкий біль. Негодящий чоловік: як труп.

Коли полум’я дійшло своєї сили, стався обвал, і вибухами воно рвонулося в височину, підкидаючи сліпучі і хитливі течії, мов червоні гейзери з хуртовинами іскор і хмарами диму, — після того вщухло, хоч ненабагато. Катранник відходив і оглядався на огненну могилу; хотів закричати з безсилого розпачу: хто там живий, щоб вибирався коло низового струмка. Хіба помо-жеться?..

Одежа на грудях парувала, а черевики були мокрі — чи сушити? Ні, треба йти, а то наглядачі згори стрілятимуть. Згадав про них і зразу ж поспішив геть звідти. Знов напав страх на нього — гнав безупинно далі, нерівною землею.

Мирон Данилович до самого ранку йшов, угадуючи дорогу, де не міг зустріти «їх». Розвиднювалося, коли прибув до дрібного полустанка. Вагався — підступати до залізничних колій чи ні, але не було іншого переходу. Він прямував мимо самотнього будиночка і спинився, побачивши робітників, що на платформах починали рівняти дошки.

З одного боку вломилися сторчові стовпчики, ніби величезні ручиці, тому вантаж соснини, струнко розпиляної і чистої, осунувся на жужелицю між коліями. Укладало двоє: залізничник, що обслуговував невеличкий потяг, і підліток, тонкий, як нитка, — з нього небагато праці. В той час машиніст мав якийсь гіркий клопіт коло шипучого демона — було не до розсипаних шальовок.

Ось крикнув з платформи залізничник до Катранника:

— Що, в вас тут людей нема, чи як?

Катранник мовчить, думаючи: «А що ж, і нема! Хіба не знаєш, де вони? Хочеш, покажу де...»

- Чого стоїш, чоловіче? Помагай, а я підвезу! - знов звернувся залізничник.

Але ще і тепер не вірить селянин, хоч вся істота аж стрепенулася від новини: «Добре було б під’їхати, бо вже, мабуть, не дошкандибаю на своїх».

Темновусий, з підбілиною, залізничник світнув запалими очима, і вриті зморшки на обличчі поглибшали від усміху:

— Не віриш?

- Хтозна, — глухо озвався Катранник.

— Кажу: підвезу, значить — підвезу. Годі туманіть, берися, чоловіче, і подавай мені дошки: складати будем!

Катранник, не кажучи вже нічого, поклав торбинку на землю, але близько біля себе, і взявся подавати сосну; так старається, аж підбіга.

- Не спіши, бо втомишся! - спиняє залізничник. — Бережи силу, бо роботи багато. А то будеш, як отой хлопець, що підмі-та полустанок.

Він показав на підлітка, який, відійшовши насторону, подивився трохи і зник.

Працювали декілька годин, поки владнали вантаж. Катранник змокрів дуже, хоч його одежа і черевики просохли; він дрібно тремтів від напруження, ослаблений від довгого недоїдання і лютої пригоди.

- Щось ти, чоловіче, хилишся, - зауважив залізничник, гостро глянувши на нього: - Ану, ходім, під’їмо! Як звати?

- Катранник Мирон.

- А мене — Петро, гак і кажи!

Сіли на дошках, біля скриньки залізничника, колись фарбованої зелено, а тепер темнастої плямами від мазуту. Господар витяг з неї скатерку і повагом розгорнув на соснині; тоді поклав пшоняний хліб, порізаний тонкими скибками, а до нього — сіль у білому матерчаному вузлику і дві величезні солодкі цибулини. З пляшечки наточив конопляної олії на блюдце. Зрештою, вибрав варену картоплю з паперового капшука.

- Маю капусту квашену: підсохлою давали, і шматок хліба, -пропонує селянин.

- То прибережіть! Призволяйтесь до мого ресторану. Чи не їсте цибулі?

- Чому ні? — заохотився Катранник. — Це добре, з хлібом!

Обережно відділив тонкий кожушок, блідаво-брунастий, із

тьмавим полиском і прочервонілістю; розрізавши цибулину вподовж, брав світлі лустки і вмочав в олію і солив — їв з хлібом, як поживу найкращу. Додав до цього картоплю: теж умочаючи в олію і солячи. Істота зосередилася на їдженні, відсторонена від світу, бо, здається, жили горіли від голодної нетерплячки і міг проковтнути миттю весь харч, навіть коли б повно було в скриньці. Сік цибулі, колись надто гострий, відчуто тепер як захлин-но смачний і живлющий: по краплі, втішаючись, приймає душа.

Коли поснідав Катранник, враз і настрій змінився; пожива кріплющими течіями пройшла в різні напрями через єство — зміцнила, відсвіживши, ніби добрий сон, хоч якраз тепер на сон клонить: при вдиханні лісного повітря, приємного прохолодою.

Знов завозилися з дошками і склали доостанку, як слід.

- Слухай сюди: їдьмо разом на склад! Я скажу начальникові, що ти виручив. Зосталось вигрузити дошки, а тоді на Кавказ повернем.

- Мені ж цього якраз і треба! — скрикнув Мирон Данилович. - Як ваша ласка, візьміть, я помагатиму при всякій роботі.

- Бачу, ти чоловік тихий і не з тих, що в замки без спросу заглядають. Бо всякі люди стрічаються.

- Повірте, оце їду жінці і дітям десь хліба заробити. Другої думки немає.

— От і вже! Мені веселіше і тобі по дорозі. А то вночі сам, як сич, очима блимаю.

На димучій станції зійшли з потяга. Ночували при товарному складі: там людей небагато; гоготить чугунка, розігріта до-червона. Петро приніс гарячого супу — повечерявши, заснули на тапчанах. Міцно спалося, як ніколи від народження на світ.

Після півночі вирушили на Кавказ. Снує мрію свою Мирон Данилович: про заробітки в совхозі, при конюшні або теслярні. Трохи б підхарчуватись, а там він — знов майстер до всякої роботи, що потребує твердих жил і швидкої думки; змалку звик.

— Як ви з непартійних, - сказав Петро, — круто живеться; будь червона граматка, то тягли б харчі кошиками з розподільника.

— Куди нам! Аби кукурудзянки заробити.

— Так; вийшло, як казано в революцію: кому трясця, кому дві. Кому сало, а кому чорта лисого! Рівність.

— Нас рівно в ями кладуть; або палять.

— Це вже тоді показувалося. Скільки крику було про рівність. Ось я — від сословія козачого. Вернувся з німецької війни; в кавалерії служив і медальки деякі дано. А дома біда! Село казанком кипить. Козаки, котрі з фронту, і я серед них, сказали: ну, живі ми і дома. Порівняймося з сусідами! Так і зробили — дали їм воли, могучі, як паровики, і плуги дали, борони, культиватори, корморізки, точила і всячину, все дали. Пройшов рік-другий, а в сусідів те добро пропало. Не знати, де ділось. Знов кричать: давай! Кричать, щоб ми стали рівні. Не буде того, бо люди дуже не однакові і різно роблять. Уже тепер по-старо-му заведено: робочих скрутили, самі ж князьками розкошують.

— Хліб під дощем: гниє, а нам не дають, - сказав Катранник. — Хто вмира і пробує взяти свій хліб, тому стріляють межи очі.

— Так скрізь! Бо це - самі чужонайняті замаскованці з ін-тернаціоналки; хитро влізли, щоб народ мучити: то їм загадано і то червона ціль їхня.

— Уже всім видно і глядіти не хочеться.

— Вони лютують, бо народ розглядів їх, що то мучителі з чужої служби. Тепер хотять затопити кров’ю людською очі.

— Пробують на нас; а тоді світ душитимуть.

— В них це готове: і партмішок, і партзав’язка. Мандрувавши, надивився я. Нищать хліб нарочито і розоряють до смерті.

В начальство ставлять непридатних, щоб більше бі,ди було. На одному зсипному пункті привозять селяни хліб: поспіх з ним великий, бо треба «план» виконати. Завідувач наказує дядькам усяке зерно докупи зсипати крізь дірки в поверхах, все разом -жито, пшеницю, ячмінь, просо, гречку. Йому дорікають: хіба можна так робити? А він сердиться і відказує: «Почему нєльзя? Ето всьо — хлєб!» Отакі хазяї. Ви кажете про зерно; не тільки з-за нього стріляють людей, а з-за гнилих буряків теж. Бачив я біля станції гору їх, темну, як вивезена порода з рудників на Донбасі. Колись окремою колією доставляли буряки до цукроварні. Тепер їх покинуто догнивати. А сторожа кругом стоїть: не підпуска нікого. Декілька разів люди підходили, ослабівши, як осінні мухи: їх розпука голодна вела. Ледве до бурякової гори наблизяться — так з гвинтівок блискає їм в очі, і люди падають. Буряки після морозів почорніли, а ще таки можна було перечищати їх і варити. Нікому ж не дано нічого. Так всі буряки продали — до рештки. Гора їх згнила і розлізлася по землі. Багато вбитих людей лежало, бо пошкодовано їм гнилого буряка. З того ж і видно: ворожі виродки нагорі царюють.

Що далі їхали, все дужче бралося чистим і теплим повівом: обвітрювало обличчя, радуючи після димової гіркоти, газу, сирості і вугільної пиляки залізничних вузлів.

*

На степовій станції від підводчиків довідався Катранник, що недалеко в совхозі наймуть конюха. Вирішив зостатися: нагода, тут певна, а поїдь далі, до односельчанина, хтозна, чи й досі є потреба в людях? Подякував сердечно дорожньому приятелеві і попрямував до радгоспу.

Його допустили в кімнату директора, який зразу спитав:

— Чи ти добрий конюх?

— Все життя біля коней; як їх ліпше знати можна.

— Ставай!

Робота непогана, а платня - так собі. Трішки грошей і трішки кукурудзяного борошна. Юшку давали.

Коли спік перший хліб, то нарізав тоненькими кусниками, як торт, і повільно їв і їв, розжовуючи вкрай. Хотів спинитися, щоб не спожити все за один раз, але таки все з’їв, і дивиться на стіл. Нічого вже нема. Взявся до води: багато пив.

Був бездумний; їсти хотілося по-тваринному. Та скоро турбота охопила його — про сім’ю; вирішив: зароблені гроші зберігати для неї і, скільки можна, ощаджувати борошно.

Так прожив деякий час; а не міг прийти до звичайного стану, душевного і фізичного. Як і кожен у тому совхозі, підупадав і хирнів.

Вечорами, коли біля обрію, крізь чорно-зелені сутінки, догорала смужка огню, ніби там блискавка спинилась і застигла, гаснучи, - всі люди в совхозі, які недавно стали на роботу, починали бродити тінями позауманню. Мавши заробіток дрібний, неспроможні були втишити голодності. Мов примари надхідної ночі, никали попід стінами — наближалися до кухні, порпалися в викидках після вечері. Сахалися геть під причілки і в кути, якщо хтось проходив: боялися знайомих стрінути і прийняти пекучий сором.

Мирон Данилович відчував, що, після надмірного зусилля і страху в горючому проваллі, він — якийсь душевно зрушений весь, мов збитий з життьового кореня і круга. Після того, як збережені сили прислужилися вірно в лютому іспиті, вони зоставили якусь незнану пустку. Ніби приглушений чуттєвим слухом, терпів він, дивовижно збайдужівши до лютості з навколишніх подій, що колись гостро вражали. Він і переживав їх, але вже не було снаги серця — належно відповідати на образу. Дійшов до стану, спільного з багатьма приреченими напасті: коли дивилися в очі їй з незвичною для себе застиглістю, мов спаралізовані духовно, без запопадливого шукання засобів.

Відбувався в почуваннях дивний хід, сам собою, як серед присуджених до страти, що все ж прикріплюють відпалий ґудзик на грудях. Але тут не було певного знання про свою загибель, хоч глибокий напрямок вів до прийняття повнотою всієї муки. З неї, зовсім здалеку, з невидності поза розділеннями життя, ставала, вже невідома і неосяжна для думки, незмінність, беручи в свої впливи. Проте в свідомості це не означувалося виразно. Лише серце іноді зводило розсуди з долею: коли думна особистість віддалялася від кривди, просто пливучи за течією подій, а між ними і самої кривди. Часом чіплялася до нагоди, що полегшить терпіння від ближчих хвилин.

В один із безрадних вечорів приходить партієць, але «низовик», Домборський: глянути, як живеться. Він куткавий і залис-куватий, склепаний суглобами кріпко — під потертою, але повторно обсмальцьованою шкірянкою, аж вороною. Його тяжкі очі кололи дрібнесенькими трикутничками поблиску з карості, на потемнілому, як опалий лист, обличчі: від польових вітрів і різкого світла. Але зуби, хоч рідкі і з надто широкими проміжками спереду, були чисті і рівні.

Подивившись на Катранника і його куток, він присудив:

— Е-е! Так не проживеш. Я сам пробував, ледве не впав. Хочеш, навчу, що робити?

— А чого ж - робити треба...

— То ж і воно! Держися нас, бо охлянеш.

Мав при собі горілку, огірки, кусники оселедця: дав при розмові випити і закусити Миронові Даниловичу.

Другого дня знов зійшлися вдвох. Домборський навчав, як робиться, що люди виживають, а не гинуть. Повів на край радгоспної садиби — до рідких кущів і присохлих топольок. Там продовгувата купа каміння, давно привезеного і забутого, сірі-ла нерівною масою, простягшися через галявину.

— Бачиш каміння?

— Авжеж, зір маю.

— Май також і здогад! У нас багато лошат. Я сам їх записую. Хто хоче, той і краде, де і скільки завгодно. Тільки треба вміти, щоб слідів не було, як ось тут: земля тверда. Наженем лоша на каміння - зрозумів?

— Лошати жаль...

— Не жаль себе? Лоша бігатиме, поки його з-під твого носа вкрадуть і з’їдять другі службовці. А ти пропадеш. Тебе дома ждуть. Ні, це не годиться! Отже, надвечір ми провернем діло.

Поночі вони вивели лоша і стали наганяти на каміння. Ми-рону Даниловичу не вдавалося з свого боку налякати, як слід, і лоша, підбрикуючи вузькими ногами, пробігало мимо. От перейняв його і натурив прямо на компаньйона, який тільки того ждав: так ударив лозиною і затупотів, замахав чорними рукавами, що воно, з великого переляку, помчало просто на каміння і зломило ліву передню ногу.

Домборський і покликав інших партійців: нехай глянуть на нещасливий випадок і засвідчать, що тут сталося. Не було в них іншого рішення, як тільки: «Дорізати». Після того запрошені свідки розійшлися.

Тоді наганячі вдвох дорізали лоша і вивезли закопувати зовсім пізно, в нічних сутінях. Вирили яму, але, замісто того, щоб зразу вкинути туди лоша, розпатрали його і поділили між собою м’ясо, і тільки відпадки загребли. Позамотували м’ясо в лантушиння і з тим вернулися.

Потихеньку смажили в кутках лошатину, від якої спершу прибавилося сили, так що Мирон Данилович відчував: твердішають його кроки. Але від одноманітного харчу став на шлунок слабувати; все — конина і кукурудза. Землякові лист написав і одержав пораду: «Держіться теперішнього місця, бо тут починають перевіряти оправки, хто звідкіля, і після цього звільняють сезонних, - глядіть, чи не приведеться нам переїжджати в другу сторону, Білорусь, чи що». Мирон Данилович зрікся наміру — переходити до земляка, і притих, боячися нової недолі.

Послав додому трохи грошей поштовим переказом; не знав, чи дійдуть. І трохи тютюну в вузлику приберіг — на обмін.

Час минає; нивки зеленіють. Можна було б жити, підробляючи, і сім’ю сюди перевезти, хоч і тут побут помітно погіршується. Враз настигла біда: облік всіх, що приїхали з сільськогосподарських районів. З’явилися довжелезні анкети, і треба, заповнюючи їх, представляти посвідки. А тому, що Катранник не мав потрібних паперів, його звільнено з праці.

- Куди ж ти поїдеш? — питає Домборський.

- Не знаю; земляк радить у Білорусь.

- Добре радить: їдь! Я тут продержусь, бо маю документи — я не з села. А в Білорусі, кажуть, обходяться без голоду.

*

Катранник знов — на потяг, повний безсонного гамору. Приїхавши до станції при горбуватому надрічному місті, знов похилив, за звичкою, на роздобуток. Люди товпляться, спішать в одну сторону, — він теж туди; чує розмову: продають по два кіло комерційного хліба в одні руки. Черга створилася величезна і там він прождав кілька годин: не вистояв! — за чотири чоловіка перед ним хліб скінчився.

Від безсоння і стоянини кволий, побрів Мирон Данилович на базар; натрапив на тюльку. Але вже слабість розбивала його — від шлункового болю, що, здається, спустошував істоту, як, буває, велика комашня підточує коріння дерева. Знеможений, тягся він з тією тюлькою в газеті. Базарна босячня ув’язалась, бо звикла бачити, що чоловік з такою хиткою ходою і худістю скоро падав під паркан. Тоді миттю, мов тічка шакалів, накидалась обчищувати кишені і торбу. Так і крутиться демонською зграєю вся босота вслід, і все дужче нахабніє і дужче, от-от зачепить і пограбує, ще йдучого.

Подивився на них Катранник і зауважив одного, якого інші слухались. Підійшов до нього і сказав:

— Знаєш, що: коли ти не зовсім звір, а є в тобі крапля людська на серці, ось, давай закурим і я хочу щось попросити.

— Давай! — згодився босяк.

Дав йому закурити Катранник: листя доброго сорту, з «м’якого» тютюну, і дрібно нарізане. Босяк закурив — був задоволений, пускаючи дим через одну ніздрю.

— Скажи своїм, — просить селянин, — нехай відстануть від мене! Я хочу додому: ще раз глянути на дітей; може, десь заїду підробити копійку, це все мені в житті зосталось. Тоді вмирати.

Босяк одвернувсь і крикнув на своїх, щоб відстали.

— Хай топає!..

Коли покинули його, селянин попрямував до вокзалу; тільки один з вуркаганів ушніпився слідом і не відстає.

«...оцей і діжде, поки впаду: загарбає останні гроші і хлібець; якби впасти без нього, можна ще одійти, і моє при мені... І як цього бузувіра здихатись?!»

Був ніж, косий лезом і довгуватий, із саморобною колодочкою, — різати хліб.

Зняв з плеча торбу Мирон Данилович і, схилившися, розв’язує. А грабіжник так і горить очима; простягає руку наперед: гарбати...

Як вхопив тоді селянин ніж, як замірився на босяка, як закричав, - той, переляканий з несподіванки, втік.

На вокзалі немає місця вільного, в приміщенні, де люди ждуть; там притулився Катранник до стіни, як завжди. Але жінка, що сиділа поблизу на лаві, під великим вікном, і мала дитину поруч, взяла її на руки і, посунувшися, сказала селянинові:

— Сідайте тут!

Він подякував і сів. Продовжилося безконечне дожидання.

В залі — гамір, пил, хаос несотворенний. Накурено так, що дим сльози видавлює і їсть очі навіть звичному курцеві.

Чемна сусідка завела розмову; згодом, коли Мирон Данилович розговорився, то сказала, що вертається додому — на Кубань. А була в Сибіру.

— Разом з батьками забрали і виселили в Архангельськ, — оповідає жінка. — Було багато таких, як ми, і здебільшого вони повмирали: і діти, і батьки. А я втекла! — втекла і сама-самі-сінька добралася на нашу Кубань; там колись гарно було. Родичі прийняли мене, і я в них жила довгенько; вже і підросла. Та прийшов наказ - ловити всіх дітей, хто з висланих родин, і мене впіймали і погнали в Сибір. Пішки погнали по снігу, в морози страшні. Вже пройшли ми трактом вісімсот кілометрів, пішки весь час. Лагпункти стояли на дорозі. Начальник вибирав собі декотрих гарніших дівчат і гвалтував, після того передавав своїм помічникам, а ті вже канцеляристам на лагпунктах; після канцеляристів - вуркагани. Поки пройшли вісімсот кілометрів, то жінки ставали проститутками.

А я не піддавалася.

Начальник лагпункта загнав мене в холодний льох, коли було сорок градусів морозу, і облив крижаною водою. Я вся обмерзла, як льодовий стовп, а таки не здалася. Дуже хворіла. На одному далекому лагпункті, більшому, ніж сусідні, мене разом з трьома іншими дівчатами взяли на роботу. Побачила я, що виходу ніякого немає, таки погублять мене моск-вичі і зроблять проституткою, зараженою і пропащою, і стала я дружити з завхозом. Він був єврей. Врятував мене від гіршого, добрий до мене був; радував і одягав, обороняв завжди. Прижила я дитину з ним. Так перебула, поки звільнилася. В житті вибрала меншу біду. Переждала з дитиною біля річки — до початку навігації, коли можна вертатися додому.

Під час того оповідання нестерпний смуток і жаль пройняв селянина: «Скрізь горе! Скрізь наруга, пекельна наруга над душею».

Вдарив дзвінок.

— Оце мій потяг! - сказала жінка.

Він взяв її мішок і поніс до вагона.

Зоставшися один, думав свою думу без кінця: «Виходить: таки справді панують найчортячіші вороги неба і вірних; розруйновують життя і серця — аби обернути люд в заражений скот, і тягти з нього кров безперешкодно... Це — правда! Це — правда про татарщину москвинів».

Катранник, коли прибув його потяг, протиснувся в двері і, як звик до верхньої лави, то там і ліг; ліг і знову думу свою поткав гіркими нитками.

А подорожні входять і входять; один, особливо сердитий, лається на всіх. Катранникові ж дивно стало:

«І чого він кип’ятиться? Все одно йому вже ліпше не буде, бо вкрай випасений і ситий, одіж добра; а кругом злидні; ходив би тихо - ні!..»

Випасений лаявся, крикливо і вчіпливо:

— Напхалися в вагон, ніде пройти! Ледарі кляті, робити не хочуть і катаються потягом, - через їх жити не можна; не хочуть робити, нехай умирають!

Дядько стояв біля мішка, поставленого долі, і довго слухав лайку, а не стерпів:

— Що ти таке кажеш? Хто не хоче робити? Може, ти не хочеш, а ми з землі не вилазили, хліб роблячи. Я жили свої напинав, як сірий віл, і залізні мозолі нажив, — тепер забрано хліб.

— Ледар, не хочеш робити! - репетує товстун, схожий на старочасного крамаря.

Другий дядько, весь обношений, і жердкувато довгий, і прехудющий, що лежав на середній лаві, схопившись, крикнув:

— А-а, личино! Я тобі покажу, як клепати!

Пишний товстунець підхопив свої великі валізи, обшиті блідно-жовтою шкірою, з блискучими мідяними обковами, і понісся в сусідній вагон.

Катранник дивується: «Чого йому треба? Розтовстів на людській нужді, а самих нещасних поганить, - от чорна душа! Злий».

Весь берег річки поділений між хлопцями з села — вони здобувають корм, знаний з первісних тисячоліть. Андрій працює поруч однолітка Олекси, що має прізвище Крі-лик; горнуть граблями черепашки.

Олекса спитав:

— Скажи, чому рибина зветься «лин»?

— Скажи сам!

— Тому, що линяє.

В цей час гримнув на них рудий, як з пожежі, і здоровенний Гриць:

— Біжіть відціля! Бо огрію по плечах, зразу будете линами -полиняєте так, що матері не впізнають.

Гриць сильний, але надто немирний; де зауважить, що в інших пожива знайшлася, забирає її собі — поступається тільки перед дужчими. І тепер: має свою ділянку, а проганяє. Взяли хлопці грабельки, торбинки підкинули на плечі і — далі! Куди ж ткнуться, вже зайнято.

— От ненаїда! От обжера! — нарікає Андрій.

— Нічого, - потішає Олекса, - то він з голоду; а він непоганий; часом оборонить. Завтра мій батько збирається по рибу, з ним підемо. Ви від якого місяця голодні?

— З осені дуже голодні, а зовсім — від грудня.

— Від грудня? Тепер нема такого місяця.

— Ні, є грудень.

— Нема, вже нема! Тепер місяці нові — вчора нам сусід сказав.

— Як по-новому грудень?

— Зветься: трупень.

— Січень - як?

— Зветься: могилень.

— А ті, що попереду?

— Вересень тепер розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень — ху-день, а листопад - пухлень.

— А після січня?

— Лютий - людоїдень, березень — пустирень, квітень — чу-мень, а далі я забув. Так приходь завтра!

— Чого ж ні? — прийду.

Вони розійшлися коло пустельних дворів, коло хаток з винесеними дверима і вирваними вікнами.

Андрій віддав свій добуток мамі, що сказала:

— Не дуже вам з Оленкою щастить. Оленко, глянь на черепашки! — свіжий харч...

— Ми б назбирали більше, так Гриць напав.

— Відходьте і не бийтеся!

— Ми завтра з батьком Олекси будем рибу ловити.

— Гаразд; але це — непевна річ: піймаєте або ні.

Обполоскала вона черепашки, повкидала в чавунок і, вливши трохи води, накрила його і посунула в піч.

Оленка дивилася, сидячи на постелі, — худенька, аж прозора, як мармурова, і носик зовсім витончився. Коли мати показувала їй скойки, вона підійшла, торкнула їх і знов сіла.

Тим часом хлопець лагодив вудки.

Мушлі повідкривалися стулками, коли зайшла пара. Тоді мати повибирала їх на миску і присолила. Поживну воду з чавунця налила в чашки - для кожного.

— Ідіть їсти!

Посідали за стіл. Жують мушлі і жують. А мати нагадує:

— Соліть іще, коли не смачно! ,

Посипали вони сіллю і знов жують міцні мушлі. Оленка

скоро склала руки.

— Не смачно? — питає мати.

— Ні, дуже смачно, я наїлась.

Знов сіла на постелі; дивиться непорушно. Але перед хлопцем зникли всі мушлі і чашка швидко спорожніла.

— Глянь, як Андрійко їсть — може б, ти ще взяла?

— Ні, мамусю, я вже годі!

Хлопець пригадує: звідки йому смак мушель знайомий? — ну, певно, мов білок. Завтра знов можна назбирати, якщо рудий Гриць десь дінеться — нехай би ховраха з нори виливав.

Мати питає, журячись:

— Де це наш тато? І листів довго нема. Він, може, і таких мушель не бачить.

В неї покотилися сльози: одна по одній, аж ніби димучі з гіркоти, від душевного терпіння її.

Одвела їх долонею і почала прибирати з столу.

Хлопець сидів, похиливши голову: і сам дуже жалів батька, і не смів очі підняти перед материним горем; так смутно було, що він принімів.

*

На світанку другого дня він виглядав своїх супутників — Олексу і старого Крілика — біля річки. Дивився на людей, що, невеликою кількістю виживши, ходили в полі і при берегах. Виснажені, вони в чомусь невідомому всі змінилися, і навіть сам світ став якийсь інший, ніж був. Здавалося, обшир його стратив свою прозорість і взявся огненністю в самому собі, як дивна пожежа серед сірої прохолоди. Не торкає і не палить нікого, але стоїть невидимою грозою. Люди, рідко зоставшися живі, мабуть, перейшли тут, навколо, в незнаний світ і перестали бути, ким були досі. І поводяться по-іншому, мов стратили думку, що досі мали, і почали жити з другою, зовсім невідомою нікому.

Поиск по сайту: