ПрАТ «Національний книжковий проект», 4 страница

— Зірка вранці! — показав на чашу.

— Правда, але йди в хату, я зараз вернусь!

Тітка просить:

— Дарко, кажіть, де сховати! Вчора, проти комісії, Федора і Катря вихопили чашу і закопали за хатою. Тепер до двору черга — на обшук. Знайдуть анахтеми і заберуть.

Господиня гляділа на відсвіти і ввижалося їй, що невідомо де і як треба йти: довго і тяжко, з терпцем страшним, хоч падати, а знов підводитися і йти до останнього знаку, — так треба.

Зір звик до півсутінку і знаходить старолітній напис на чаші, про кров, що «за многих ізліваємая»; і зображено: Ісус Христос, розп’ятий на хресті, коло якого Богородиця і апостол. Окраса далі вкруг чаші - з тонкими галузочками; і самоцвіти, обрамовуючи хрещатий взір, розділяють картини з Святого Письма. Коштовні камінці скрізь: квадратові, в рамчатих обковах, золотих, як вся чаша. Осередніх каменів два — фіял-ковий і зелений. Спід посуду - теж в окрасі, ширшій хвилями, і також стебло і підстанова: триступінчата, в топазах і — узор серед них.

Дивиться на чашу Дарія Олександрівна і відчуває, як відійшла безвидна туча з просторів; так гарно на душі: спокій не-висловимий. Здається, могла стояти тут без кінця часу. Але ось, думає і не може знайти відповіді: де чашу сховати? — зрештою, зривається з уст:

— Маму спитаймо!

Бабуся ж, коли покликано її, тихо стояла перед чашею, слухаючи Ганниної мови і знаючи, чого треба; перебирала в думці, хто б міг сховати безпечно? Само надумалося — пічникова жінка, мовчазниця богобоязна; на огні паніть, не скаже нікому, де закопано. Чоловік її слуха, як вона згодиться, все добре буде: не хлібороби обоє і зроду землі не мали, — раз він для колгоспу робить, не ритимуться в його садибі.

— А покличте Мар’яну, пічникову! — сказала стара; всі зраділи: і правда, не буде в селі надійнішої.

— Її чоловік не в нашу церкву ходить, а на домашній спів, бо евангелик, тільки ж нехай кожен чесним буде, як він.

Мати велить найменшому:

— Біжи до пічників і проси тітку Мар’яну, хай зараз прийде — дуже треба!

Він пішов, але мати, виглянувши за поріг, вернула.

— Нікому про чашу не кажи! Бо нас арештують всіх і розвалять хату, — шепотом найстрогішим заборонила.

— Мовчатиму! — він поспішив до воріт.

Федора вгорнула чашу в хустку знов і, тримаючи на грудях, закрила під великий платок, що згортками спадав до землі.

Господиня ж їй сказала:

— От славно! Вихопили з кігтів.

— Умовилися, стоячи між людьми, — розповідає Федора, -вбігти і забрати, що можна, аби не попало в нечисті руки. Мені самій не пробитися; це — Катря, працювала передо мною ліктями: комсомольці, як грушки сипались.

— Нащо казати, хіба так було? - дивується Катря: русява, виструнчена, мов придорожна тополинка; брунастий жакет поверх вилинялого, колись зеленкавого, плаття.

— Чого ж ми тут? Заходьмо в хату!

- Ні, пора додому, - відказує тітка. — Хіба трохи посидим на призьбі: крайчик неба вгледіти. Скоро й того збудемось.

Вийшли — при останньому огні з сонця; сусідка скаржиться:

- Забігли вчора, все перевернули; як собаки, видряпали і забрали, що було. Я зразу до сестер. Хоч недалеко до їх хуторця, так забарилась я і заночувала там. Кажу до своїх: рятуйтеся! Що є, сховайте, і не в дворі, а в полі чи в лісі — виїдьте вночі, закопайте, та глибше, щоб гостряками не достати. Бо все заберуть. Ми з старим переб’ємся, він на заробітках, я тут, — хоч пропадем, то тільки двоє; а в них же діти малі.

Сидять жінки на призьбі, що рудіє глиною в вечірньому світлі: стіна за розмовцями яснить, мов срібна. Здається, тільки сонце в світі чує їхні жалі.

*

Андрій прийшов до пічників, коли вечеряли: варена картопля в череп’яній мисці, а в блюдці трішки олії; і сіль — хліба на столі нема. Почувши, чого прибув хлопець, пічничиха заклопоталася - йти.

- Може б, доїли з гостем, тоді підеш? - питає пічник.

- Вже годі!

Надягла старий чоловіків піджак поверх зношеної суконки. І припрошує:

- Сідай, синку! Ще є картопля.

Літня жінка, дрібна на зріст. Відзнак дивовижної вроди в обрисі обличчя, що помарніло від років і клопотів; оживлюється карими очима, тонко окрес-леними, як осереддя квіткові, світучими - в прозорості.

Всі в селі знають: мовчазниця і добра. Вдвох, справляючи печі і груби, за чверть віку ніде голки чужої не взяли, буваючи самі — цілими днями — серед чужого добра. їх рідко звали: Максим Бережан чи Мар’яна Бережан, а просто — пічники, бо при цій роботі в селі — тільки вони, обоє нарівні: коло глини і цеголля, піску і золи, попелу і сажі.

Хлопець спершу острашений від брів пічника, навислих, як стріхи, і здоровенних очей: синіх, що ніби аж переливаються повнотою. Сидячи смирно, тицяв картоплиною в олію, після чого обережно вів до губ, — а то розсиплеться. Смачна! — можна розсмоктувати до крихотки.

- Чи не Андрійком звуть? - раптом прогриміло низько з-під колоскуватого кольору вусів, рівно підрізаних і зовсім дрібних, так що хлопцеві дивно: чому крізь них грізний виголос.

- Так звуть, - потверджує гість і здогадується, що пічник пам’ятає його з минулої зими, коли піч лагодив.

- Соли картоплю!

Хлопець послухався і відчув, як смак гострішає і сильно входить в почуття.

Доїв і, обтерши губи, подякував; хотів піти додому.

- Підожди трохи! - наказує пічник.

Відчинив шаховку; обторкав порожні коробки, склянки, капшуки, поки натрапив на грудку цукру: для хлопця.

Той, дякувавши, взяв і відкусив білий гострячок, а решту — в кишеню.

Страх проминав.

- Дядьку, як роблять цукор? — питає Андрій; дивиться ж на піч, криву і низьку: в ворожбита, що всім ставить її, мов картину.

- Везуть білі буряки, що звуться цукровими, — почав пічник. — На завод везуть, патрають і женуть під ножі, вкріплені на колесах: стружка звідти збіга, як шаткована капуста. В казани її вкинули, завбільшки з будинок, і варять. Починається складна пісня — я забув, хоч і знав трохи. Варять так, що з січки, крізь її середні перегородки, як то бува в рослинах, цукровий сік сам висмоктується в гарячу воду, - і вже варять кристалик; додають щось — того я не знаю. Як зварять, наливають рідину в скажені посудини, що крутяться і ревуть гірш від звіра. При сітках кристалик задержується, а рідина відбігає геть. Вибирають рудий пісок і везуть сушити в нахилених бочках, що відкриті з обох країв і крутяться — довго переворушують пісок під протягами. Якось його відбілюють, то мені невідомо. Звідти брав маляс, як мали корову. І робив на заводі трохи: в ливарному цехові гуртом ставили піч.

- А вам хто піч робив?

- Піч - мені?

Хлопець мовчки показав на піч у хаті.

- Я сам! - запевняє пічник.

- Ні, ви дурите...

- Таки правда: я сам! А чого питаєш?

- Погана піч; якби ви ставили, була б гарна, як наша.

Регочеться пічник. Аж сльози витирає.

- Е, хлопче, - каже він, зрештою вдержавшись, - про це і приказку складено. Ходім, щось покажу!

Скоро старий і малий сиділи в сарайчику, розбираючи взірець печі з її секретами. Хлопець оглянув знаряддя, гострі і плесковаті, - серед цегли, кахлів, юшок, заслонок, колосників, всякого залізного і дощаного майна, потрібного майстрові.

Спитав про люту загадку кожної печі: «Чому вночі сажа горить?» - і, почувши причину, переминув цікавістю до садиби. Там - обтрушена шовковиця з гілками, простягнутими через двір; всі кажуть, під нею пічник читає в неділю.

Обсипаються огняними листками в присмерку вишні: їх чотири; і одна груша, мов свічка рівна; дві сливи сухуваті, з загрозливими колючками. Рядок тополь вистанув при паркані. Скрізь позаростало; ніколи господарям після праці, в зморі і турботі нужденній поратися з ростиною. На стежці просіяно жорству і пісок.

Поляна біля вишень; нічого нема, а колись був квітник рівні насипи, вкриті зелом, виказують, що красувався в зірчастому обрисі. Принесено купу поколотої цегли - мабуть, господар збирався рисунок відновити.

Затишок. Найдалі від вулиці, закритий кущами бузків і яс-минами.

Пригадує хлопець: недалеко пустош, біля якої вчора сидів з Миколою, дожидаючи тата. Ні передчуття жодного, ні здогаду в хлопця; нічого на думці, пов’язаного з майбутньою прикметою місця. Тільки чуття і погляд з більшою певністю спиняються тут, мов трохи звикшись - до іншої справжньості, якої ще зовсім не знати.

Прийшли жінки в двір: пічничиха, а з нею Федора і Катря.

- Мати звеліла бігти додому! - сказала Федора.

Коли хлопець відходив, йому в уяві проблискували видива: як десь тут сховають коштовність. Але відразу треба відсторонитися від того, бо мати заборонила страшно.

Притьма, мов при допиті, стрічається чоловік, дзьобаний і їдкий з лиця, як сірка, серед якої очі горять темною охрою! -палить ними хлопця і находить на нього, чогось прив’язнувши до його двору. Хлопець відскочив набік і, вбігши через хвіртку, оглянувся: причепа поволі рушає далі.

Батько почув про покльованого і здогадався:

- Приспосібник, як хорт; крикнуть: «Кусі»! - він кинеться до горла.

Став пильно глядіти Мирон Данилович на сторони; знав, що двір - під горючими очима жовтовида, який, здається, вночі бачить, як удень.

Микола і Оленка зголодніли вкрай; на городі мати накопала капустяних корінців - тим і втишила. Андрій розділив цукор: пити кип’яч.

Біля садиби, почавши тоді, сірчанить Шікрятов при сході і заході сонця; прислухається і розглядає, що Катранники роблять. Замучив їх. Сидять безвихідно, як вивірки в дуплі, коли пес обліг дерево, а перебігти вгорі — нема гілок.

Одного вечора звіяло його лихо; тоді Мирон Данилович набрав пшона з запасу. Пожурився, бачачи, як вичерпується запас; будуть одні бурячки, зариті на попелищі - харч несмачний, хоч можна перебути місяць, коло самої смерті.

Всі так виснажилися і ослабіли, що почали тремтіти; гіркота під грудьми в кожного.

Відро тягнуло руки, а Мар’яна, звикнувши до ваготи його при колодязях і криницях, муравлиним терпцем перемагала кволість і втому, як і острах серед темряви.

Напомацки працювала біля двох купок: висипаної землі, куди відхиляла відро, підтягнувши з ями, і — нарізаного на пустоті верхогрунту з травою, до якого чоловік приставив цебро з цементом і прислонив драбинку.

Спершу тільки від краю відгортала землю, що, копаючи, викидав чоловік; потім з глибини тягла в відрі; робота - без брязкоту.

Пічник і його жінка часом пережидали, поки минуть кроки на вулиці або відстукотить підвода, і знов трудилися коло схованки, мов дрібної шахти.

То посиплеться сівкий, як мачок, осінній дощ, то вщухне.

Бережан, копаючи на дні при сліпчакові, поставленому в коробку з проріззю збоку, завбільшки - ніби на карнавках, намагався забути про новину: що в колгоспі йому коло печей роботи нема; коли нема, треба з села виходити.

Шахта ставала глибша, ніж дістають залізні щупи бригадників. Пора сховок мурувати: в квадратній ямці, на середині дна.

- Подай драбину! — пошепки в темряві озвався пічник.

Мар’яна спустила драбину, і він, вибираючися по ній, приймав цеглу і зносив на дно; потім — цемент і причандалля, зрештою — скриньки і дошки.

Вимурував чотирикутник і всередину поставив скриньку, що видавалась темна, хоч була синя. В ній — чаша, обгорнута, як попереду, білою шовковою хусткою, а також аркушами воскового паперу. І скріпи між дошками завосковано скрізь. Зверху густо вкрито олійною фарбою.

Бережан замурував сховок цеглою, кладеною в два шари; дошками ж накрив яму на виступцях і нагорнув землі. Вибравсь нагору і витяг драбину; посидів трохи, спочиваючи.

Безшумно вдвох орудували лопатками, коли загортали, — ворушились, мов нічні птиці.

Знов сіє дощик: дрібніший, ніж пил.

— Якраз і треба було полити, — сказав Максим, — зелень візьметься.

— Візьметься: хоч пізно! - промовила жінка.

Починало заходити сірістю передсвітанковою і поволі дніти, коли скінчили роботу; рівно вклали скибки з травою - на скопаній місцині. Незвичним очам трудно примітити, що поверхня зрушена.

Віднесли пристрої в сіни. Хата дихнула теплою тишею; шибки — сіни, як фарба на захованій скриньці. Здається: от крізь сутінок проступить, жаріючи, ніби чаша, обвід сонця. Але ні, - хмари зап’яли небосхил і сіють найдрібнішим плачем, відсторонивши вікна від світла, як нагорнута земля — очі людські від чаші. І серце теж криється: в свій смуток.

Останню працю дома відбуто. Тепер зав’язуй клунки, пускайся рідного порога, бо нема праці... як нема? — печі ж пообвалювалися і димлять. А так рішено: хай дим очі людям їсть, бо в головарів ощадність, на кращий похапок собі.

— Знайдем роботу в місті! — сказав Максим.

Жінка оглянулась.

— Роботу знайдем, — пояснив він. — Сказали: тут нема.

Мовчки впроваджувала Мар’яна чавунок в огонь, розтопивши соломкою.

— Чудно якось: голова колгоспу Вартимець зустрівся, напроти так і валить — аж ми носами близько стали, тоді він стріпнув брови, неначе розбудився: «Максиме, ти?» - питає він і дивиться несвоїм поглядом.

«Мабуть, вам прикрість або" голова болить», - кажу йому.

А він:

«Не болить, уже завертається».

«Чого ж?»

Він оглянувся на розорені сараї, де худоба подохла.

«Чого? Дзижчать газетки, що ми заморочені від успіхів».

Як приглушений, стоїть; протягає гірко:

«Та-а-ак...»

Жаль стало його, я і раджу:

«Відхиліться думками від клопоту!»

«Куди? — питає він. — Скрізь однаково, і акти складені, що я винен; з посади відхилять, от що. Спішіть і ви звідси, бо роботи ремісникам не буде. Звільнять, аби зоставити без копійки».

Вартимець пішов; заточувався, як сонний. Думаю: бідний чоловік з посадою і партквитком! Бісові приписаний, а той першого ж його калічить. Нам би тут берегти, що люди довірили, — ні, тягнися під городські паркани. Заб’ю вікна дошками: комісія вгледить пустку і без мацання одшиється. Хіба влізуть злодії. Та чого, по щербаті горшки? Я їх сховаю в підпіччя і цеглою закладу: там низько, ніби глухий підмузок ліг. А робота в місті знайдеться. Ти — як?

- Про мене! - сказала жінка; себто, їй однаково.

Максим знає: хоч мовчить вона, а прийняла до серця. Чи

сказати, як Вартимець про смерть розпитував? Вагається пічник.

Дощик перестав; розлилась біляста світлота крізь хмари.

- Виходжу я з колгоспного — знов Вартимець навпроти: ви-питливо дивиться, радить перейти на цегельний завод — тепер печі перекладатимуть і треба мулярів. Дають сімейні кутки в бараках. І сам би пішов, так прив’язь.

Дякую йому і дивлюся — подобрішав чоловік; він мою думку вгадує:

- Посмієшся, бо говорю по-другому, ніж колись.

- Ні! Порадію...

Він скинувся і глянув пильно, ніби перший раз бачить:

Вартимця нема того, що був. Знаєш, за годину деколи життя перевернеться. Служив їм, як віл, собі рвав жили і всім — підганяв, бо вірив: ось правда. Вони ж, по центрах, дров наламали чортам на розпал. З нами обходяться, як дурні хазяї з собаками. От і я: піду під суд, можуть і в концлагер загнати, і на розстріл, значить, я їм ніщо. Віриш, що є чорти?

- Злі духи; без личин, як їх малюють.

- Що ж вони, в казанах печуть? На кухні чи де?

- Без казанів і кухні.

— Гляди, що так! — сказав він. — А то б треба індустрію вести для казанів, на цілу многість; і рудників треба — з безперервною, на чотири зміни, і десятників, кріпильщиків і всяких, бо звідки ж чавун? — і мулярів для печей, і цегельних заводів теж, — силу всього. Дивися, в нас руди повно, а піди казанок купи! — рідко буває, і ціна чортова.

— Там і без казанів, огонь завжди, — кажу йому. — Чи вже будуть грішники і демони, чи ще ні, огонь не гаситься.

— Від чого ж огонь? Ти — пічник і сам знаєш: на чомусь огонь існує.

— Не знаю, - признався я, — там огонь горить не так, як наш. Тут, коли вдарив мороз, який без нічого і ні на чому не держиться, то аж пече. А там не мороз, тільки горяч проти нього: сама собою. Становище таке, де немає милості від Бога -ніякої! Через те все горить огнем. Це однаково, якби хто від сонця сховався в землю: в саму середину. Вже ні хмарка не притінить, ні вітерці не повійнуть, ні деревце ніде не прийме в холодок, - нічого, що від сонця з’явлене, а тільки один огонь. Кажу для прикладу».

— Похоже, що ти влучив! — згоджується Вартимець. -1 добре, коли не второпаєм досередини, бо, замісто Сибірюги, туди б гнали етапом. Ось тепер і мене. З півночі по сніжку втекти можна. Не забудь про цегельний завод: з десяток мулярів приймуть, - мені казали. Скоріше, бо тут зав’яжуть під зашморг!

Вартимець пішов; а я не знаю, що думати, - чудний він...

— Чого ж чудний? - обізвалася Мар’яна, — в нього серце прокинулось: при біді.

— Правду сказала; так і виглядав, як вирвався з сну до живого дня. Прийшов на край і чує, де став.

— І я чую, — зовсім тихо сказала Мар’яна.

Вражено чоловік на неї дивиться, бо знає: казала завжди, що - на серці. Видно, велика тривога в неї.

— Зостанемося тут? — питає він, згадавши про вирішений від’їзд, можливо - причину страхів.

— Будемо їхати! - заперечила Мар’яна.

Він і сам бачив: треба. Заробітку по хатах жодного. Скорбота обгорнула йому думки від жінчиного передчуття. Один просвіток відкриється: як виїхати.

ТГТ рибрали на столі Катранники після голодного снідан-

-* -*■ ня і, почувши тупіт, виглянули в вікна: комісія! — біжить по садибі, вганяє щупи в ґрунт.

Мирон Данилович виступив за поріг; дивиться, як нишпорять піднаказки скеповида - важного, ніби індик, і подібно обдутого сизістю, коли мимо проходить, натужуючись і палячи охряними очима, аж в рукавах стіпується, мов шкварком крильним. Виклохтує спересердя:

- Гляжу, ще живий! Де ти їжу береш, що не здихаєш?

Діткнутий в середину серця, подумав Мирон Данилович:

«Це мені смерті хочеш, присурганивши з своєї Москви, — за віщо? Тобі ж не зичу гибелі!» Намірявся сказати, а змовчав: «Хай відбіга кудись, бо ще в хату вскочить і дітей покусає».

Вернувся господар до своїх, що ждали, чи скоро комісію лихо вивіє; а враз — крик, на стороні, де попелище. Бригадник гукнув під вікно:

- Виходь, опис буряків буде!..

Старші сполотніли: знайдено буряки і тепер скоро кінець. Вийшов до розритого попелища Мирон Данилович, затерпнувши від тривоги. Небагато буряків, а гамору навкруги — мов знайшли скарбницю царя. Перебирають знахідку в мішечок і складають опис. Шікрятов радий! — і лається; руками підкидає від розбурення, сам стаючи з жовтого і сизого аж червонастий, трішки менш, ніж вириті буряки. В руці щуп, як блискавичний гостряк демона.

Мирон Данилович немовний стоїть при всьому гомоні, знає: ось близько до хати — смерть.

*

Пробули в смутку, мов живими похоронені, півдня. Оленка притулилася до матері:

— їсти!..

— Цить, люба дитино, — терпи!

Мирон Данилович вирішив: «Навідаюся в магазин»; виходячи, глянув на доню — прозора з лиця, так схудла.

«...бідне моє, - тужить він, - ми старі мучимось, бо грішні, а воно безвинне терпить за нас».

Згорнувши мішечок під лікоть, подався до площі, хоч знав, що те місце не дуже поживніше, ніж пустеля; тільки рідким випадком — харчі на прилавках.

Черга! — привезено чогось, годящого в миску.

Мирон Данилович спитав дідка, шкільного сторожа, що обома руками спирався на ціпок:

— Що?..

— Аж дивно, — відказує дідок, — дають борошно, не знаю, яке, може, з кісток собачих. Животи скручує, хто куштував: от як! І дороге.

— Чого ж беруть?

— А що в рот класти, глину? Беруть, бо зветься: борошно. Жінка тут одна несла; од такого борошна до тесаного хрестика, як од тебе до мене — раз ступити.

Мирон Данилович добувся до терезів; глянув на їдку мішанину і як нюхнув — зразило його звідти трупною затхлістю... нерви збурилися дико і щось під грудьми, мов сіпнувши прив’язь, намагалось перекинутися і рвонути наверх з різким болем. Не витерпів чоловік: вийшов геть. Подихав на чистому повітрі, обпершись об стіну; перестояв недугу.

Багато відверталося від їдучої гнилі, намішаної на продаж.

Мирон Данилович пристав до кількох, що брали напрямок до хати робітника з олійного заводу: там макуху продають, з високою націнкою, а добру.

Заходять. Батько хазяїна, похилий віком та білий сивиною і сорочкою, беріг макуху в дірявому лантусі, під лавою.

От чотири кружки виторгувано, масні на Дотик, з різким і густим пахощем; колір трішки незвичайний...

«Темнувата, як на рижієву»! — подумав Мирон Данилович; прикупив також колотої на куски, ця — з тютюнового зерна, олію ж від нього на фарбування вжито.

Приніс додому добуток і поклав на стіл. Всі обступили: розглядають, обторкують, відкришують трішечки і їдять, хто — без води, як Андрій, тільки на зубах хрумкіт, а хто розмочує; всі хвалять.

— Неначе пряник, — каже бабуся.

Пробує тютюнову:

— Ні, ця не така!

— Ця гірша, — згоджується, покуштувавши, Дарія Олександрівна, — поїмо, коли буряки забрано.

Радяться, як розварювати і чого додавати.

Тітка Ганна приходить — хоровита; пробує макуху; питає, в кого куплено.

- Зразу ж піду сама. Погано мені: була в Йосипенків, страшного борошна купили, з зерна якогось, ніби льон; і зразу -пекти корж... я попробувала, тепер душу роздира, ледве ходжу. Глядіть, не купуйте тієї гнилі! По два пуди в одні руки відпускано, понакуповували люди і скрізь покотом лягають, мертві. Ой, погано! — а я ж дрібний шматочок з’їла.

Взявши, ніби празниковий гостинець, кусник рижієвої, тітка пішла: помалу стопи переставляючи.

*

Катранники декілька тижнів живилися макухою; але і вона стала виходити. Глянули одного ранку - рештки рудіють.

Холодний день починався в небі чистому, як вимите дзеркало, та швидко спохмурнів: зап’явсь олив’яними хмарами, що втопили село в тінь.

Знов купує рижієвої Мирон Данилович; знов дріб’язок визбирує на городах.

Діти виголодніли і не могли висидіти в школі. Мучить їх.

- Якби бурячки, - жаліється стара, - можна б зварити і дати по одному: нехай підкріплюються діти в перерві, а так — чого мордувати?

- І наука чудна; сьогодні підуть, і годі! - сказала мати. - Бо вертаються ледве живі.

Навчання в селі почалося пізно, бо, при лихому ремонті, школа до осені зоставалася руїною в риштованнях.

Побудуть діти в школі і похворіють; голови їм наморочаться, а в шлунках - пекота, і слабенькі стають, рухаються, як тіні. Дома полежать і трохи одійдуть.

- Чого вас учено сьогодні? - спитала одного разу мати.

- Вчитель казав, наші батьки - саботажники.

Мати змовчала. Але подумала, що навчання можна перервати на деякий час.

«Бо з якої речі? Змордовані діти від їхнього голоду будуть душами калічитися, завчаючи злу неправду про батьків».

Сьогодні ж, як вернулися з школи, мати знов спитала:

- Про що учать?

- Про партію, — відповів Андрій, — як гарно при ній...

— Щоб їх так гарно розірвало з нею разом, анахтемів! — сказала бабуся.

Цього чорного дня «наука» для дітей скінчилась.

Микола став аж землистий; запав очима і щоками, і всією душею. Сорочка висіла на раменах, як на жердинці.

Мовчить він - болісно думає. Ніби загадка, за знаття якої демони і їх прислужники вбивають зразу, намагаючись і коріння вирвати з життя.

Раз обізвався до батька:

— Половину вчителів забрано, нема нашої історії...

— Недарма ж забрано! — сказав Мирон Данилович. — Помовчуй на людях про ці речі.

Непокоїло, що став хлопець прилягати, мов недужий, з розкритими очима.

Менший зберіг живі поблиски в погляді, хоч зробився схожий на старичка: голова велика, а шия тоненька, як стеблинка жита, і на ній голова хитається: страшно постарів хлопчик і сміх стратив.

Тільки в Оленки трохи радості в очах, але вже, здається, нетутешньої, - стала доня схожа на воскову свічку: догоряти чистим вогником. А зшиток все тулить собі до грудей і на маму дивиться, як зачарована. Ніби хоче сказати щось безмежно важливе, але не може.

Харитина Григорівна враз ветха зробилася за осінь - тінь себе самої; рука тремтить і зір погас: неспроможна нитку в голку всилити, а недавно була видюща. І видається, час летить, як буря непрозорима, - всіх разом з хатою відносить, наче пором, відірваний від струни, до невідомого урвища і водяного спаду, чорнішого, ніж ніч.

Дарія Олександрівна, хоч найменше їсть, - усе дітям віддає! -Але тримається, мов чудом. А висохла; коли вкутається в платок, зав’язуючи біля шиї, тоді в його обводі над чолом, схожому на звід іконної ризки, раптом видно, як висохла хворісно.

Губи окреслилися в страдному і строгому виразі, а разом — з почуттєвою тихістю... «Праведниця моя!» — відгукнувся враз всім серцем до неї Мирон Данилович, але не проказав цих слів: боявся стратити їх щирість, коли вимовить.

Діти побули в хаті, жуючи рештки від макухи, потім з батьком вибралися на роздобичу; дома сама бабуся.

Довго рилися на городі, чи нема корінцюватих решток їстівного.

Околицею, через глухі садиби, яких чимало після висилок, діти майнули до польових видолинків з грядками і звідти вернулися в двір.

Зібрали з десяток картоплин, декілька бурячків, соняшни-чат з висохлим насінням і капустяних качанів...

«Бідолашні, бавляться і не знають, яке нещастя буде!» — сумував, дивлячись на дитячі розколини, Мирон Данилович.

Для нього вже світ змінився; то був спервовіку чіткий і несхитний підвалинами, безконечними в світлоті, на яких розгорталося все неосяжне, все красне багатство видимого - з явищами, відбуваними в твердому законі. А тепер зрушився весь, ніби підстави його вже розсипано і тому став виручий, темний, сторожкий — враз відрухнеться глибиною і далекістю на кожний помах твоєї руки чи навіть на короткий позирк. Світлота розвалена; взявся чорністю обшир і збір подій в ньому; наситився ворожістю протии душі. Звів незнані досі вихори - страшенно великі і сліпі — і обертати їх почав: швидкістю, дужчою і злішою щодня, такою, що для душі немає місця. Мусить сама переконатися, як приречена вийти з нього в неіснування, жахливо терплячи в голодних муках, невідомо від чого.

Гіркуща осінь! - а ось надходить моторошна зима; як перебути?

Поникавши по городу марно, Мирон Данилович надумався піти за село — до млина: часом люди дістають кілограм борошна; якби попоїсти хліба, справжнього! - можна віджити.

Незвичну слабість відчував, аж недужий, від якої тремтів нервами грудей, мов лихоманка вселилась. Голова темніє. Ноги неслухняні; хоч і худющі, а обважнілі.

Змінився зір! — все навколо зготувалося текти перед його поглядом, утративши і рівновагу попередньої видності, і сталість. Вигляди речей зробилися для сприйняття ніби стривоженими і позбавленими доброї значущості. Все почало нервувати Мирона Даниловича: його, завжди спокійного серцем, як вода в ставку... Ось зачепився рукавом за колючки шипшини і так стривожився, що хотів рвонути вмить — подер би одежу. З якоюсь, ніби дитячою, образливістю болючою вражалася душа від дрібниці, хоч одночасно, при пекучій діткливості і згостре-ності, наставало зглушення в істоті, через що речі, незвичайно важливі колись, погасли значенням для думки, мов зовсім порожні. Над всім - пережиття кривди, без уявимих мір: вона ранить жалом у кров серця, впорскуючи отруту, від якої біль, понад можливість терпіти, збирає при собі горючий неспокій.

Здається, ранить кожний доторк; а поряд болісної досади обпала серце скутість: її незримими ланцюгами прип’ято почуття. Тому перешкоджено думці вихід з круга біди, як з незбагненного полону, що забрав собі в жертву — повний гіркоти і подібний до пошесті. Щохвилини ж тиха сила з істоти противиться бран-ству, помагаючи вертати, поступовими зусиллями, попередню примиренність...

«Що буде, те й буде!» — поклав собі Мирон Данилович, прямуючи до млина: помалу, бо знеможений; нетерпеливився уявою, і тому дорога стала дальшою, ніж колись.

Спершу не впізнав будівлі — якась кріпость височіла над віткою залізниці та бур’янами. Навкруги никали люди, мов мухи — дрібні і сірі проти неї, обшитої свіжою сосниною.

Мирон Данилович мусив присісти на горбику, бо підбився, — треба дух перевести, біля потеряних, як він сам.

Сів і дивиться на височезний паркан, що ним оббудовано млин довкруги: нащо загорожа страшна?

Прихідці збиралися, і один з них, підліток — боса голова і, як паперик, білява, — спитав рідкобородого селянина поблизу, що з нього звисав столітній сіряк:

— Дядьку, чого млин затулено?

— Од таких, як ти! Скільки аршинів буде, як ти скажеш?

— П’ять буде, або шість...

— Бачиш, не вгадав! — дев’ять аршин заввишки. Бо дехто так робить, от якби твій батько був: бачить, що діти голодні, то взяв рукавець од материної сорочки, наточив борошенця повен і викида через паркан - у бур’яни. А ти б, скажім, з братиками та сестричками підібрав. По отаких перекидах всю дітвору попухлу, де в бур’янах кругом бродила, виловлено, а млин обстукано - дивись, якими государственними дошками!

Мовчить хлопець, глядячи на кріпосний паркан і на вагони, що все йдуть і йдуть, легкі — в браму млина, а важкі — звідти.

— Он, залізним колесом наш хліб тягнуть: од твого рота і од мого: прямісінько в Москву і там далі, далі, чортовому синові! — сказав дядько.

Слухав хлопець, коли стороною, обминаючи міліцію попід парканом, купка його однолітків почала підбиратися до воріт. Дехто з старших і собі рухався туди простішим напрямком; люди, ніби осліпши від болю, втратили твердий крок.

Поиск по сайту: