Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він Представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.
1. Коментована норма містить загальні обмеження повноваження, яке може бути надане представникові. Зокрема, ч. 1 ст. 238 ЦК вказує, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Це означає, що представник юридичної особи може вчиняти лише такі правочини, які відповідають вимогам ст.ст. 91, 92 ЦК. Не допускається укладення через представника правочину, який за своїм характером може вчинятися тільки особисто тією особою, яку він представляє, а також інших правочинів, вказаних в законі. Наприклад, тільки особисто мають здійснюватися договір довічного утримання, заповіт, трудовий договір, реєстрація шлюбу, всиновлення тощо. Представник має право і зобов'язаний вчиняти правочини лише в інтересах того, кого представляє. Відтак, з метою захисту цивільних прав та інтересів представлюваного, законом встановлена заборона укладення правочину представником відносно себе особисто або відносно іншої особи, представником якої він одночасно є. Наприклад, опікун не може укладати угод зі своїм підопічним, а також представляти його при укладенні угод або веденні судової справи між підопічним і своїми близькими родичами (ч. 1 ст. 68 ЦК). Виняток з цього загального правила передбачений ч. З ст. 243 ЦК, згідно з якою допускається комерційне представництво одночасно кількох сторін правочину. Це можливо за згодою сторін цього правочину та в інших випадках, встановлених законом.
Представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати свої повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє. Представник, який передав свої повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. 1. На виняток із загального правила про вчинення представником правочину особисто, допускається передоручення його здійснення іншій особі у випадках, передбачених ч. 1 ст. 240 ЦК. Така можливість, по-перше, може бути передбачена договором між особою, яку представляють, і представником. Оскільки коментована норма не встановлює точно, про який саме договір сторін йдеться (той, що став підставою представництва, чи спеціальний договір про передоручення, укладений вже після виникнення правовідносин представництва), можна дійти висновку, що це можливо як в одному, так і в іншому випадку. Тобто, право на передоручення може бути застережене безпосередньо в договорі доручення, в довіреності тощо, або передоручення може бути санкціоноване представлюваним, якщо у представника є можливість отримати попередню згоду. При цьому згода не обов'язково має бути висловлена у вигляді додаткового двостороннього документа, але можлива і в іншій формі (у листі, в телеграмі тощо). По-друге, передоручення може ґрунтуватися на положеннях акта цивільного законодавства. Зокрема, таким спеціальним положенням акта цивільного законодавства є передбачене ч. 1 ст. 240 ЦК правило, згідно з яким представник має право здійснити передоручення, якщо був «вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє». Частина 1 ст. 240 ЦК не визначає випадки, порядок та форму передоручення. Проте, комплексний аналіз положень цієї та інших норм дозволяє дійти висновку, що передоручення вже за самою своєю сутністю може мати місце лише при добровільному представництві, яке грунтується на договорі сторін. Оскільки представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю (ст. 244 ЦК) або безпосередньо на підставі договору (договору доручення, трудового договору тощо), то й передоручення можливе відповідно або шляхом видачі довіреності представником своєму заміснику, або шляхом внесення змін у договір, який є підставою представництва. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 245 ЦК довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків видачі довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), яка може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання (ч. 4 ст. 245). Строк, на який видається довіреність у порядку передоручення, не може перевищувати строку дії основної довіреності, на підставі якої вона видана. 2. На представника, який здійснив передоручення, покладається додатковий «інформаційний» обов'язок: він повинен повідомити про це особу, яку представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, котрій передав повноваження (замісника). Це необхідно для того, щоб особа, яку представляють, у разі незгоди з передорученням мала можливість вчасно скасувати довіреність, скориставшись правом, наданим їй ч. 1 ст. 259 ЦК. Гарантією захисту прав представлюваної особи від несумлінного передоручення є правило, згідно з яким невиконання представником зазначеного обов'язку тягне його відповідальність за дії замісника як за свої власні. 3. При передорученні відбувається заміна суб'єктів правовідносин представництва. Але це не впливає на існування самих відносин представництва та можливість виникнення цивільних прав і обов'язків у представлюваного внаслідок дій іншої особи. Тому правочин, вчинений після передоручення замісником первісного представника, так само створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки представлюваного, як це було б, коли б дії вчиняв первісний представник.
Види представництва.
ЦПК України прямо класифікацію процесуального представництва не проводить, проте аналіз окремих його статей, що визначають правові засади участі представника у цивільному процесі, дозволяє зробити висновок про наявність трьох видів представництва:
1) представництво фізичних осіб;
2) представництво юридичних осіб;
3) представництво держави.
За ознаками осіб, інтереси яких представляють, можна виділити представництво сторін (позивача і відповідача), третіх осіб, заявників, заінтересованих осіб, а також органів та осіб, які захищають права, свободи чи інтереси інших осіб; за ознаками осіб, які здійснюють процесуальне представництво, представництво, що здійснюється: адвокатами, батьками, усиновлювачами, опікунами, піклувальниками, співучасниками, іншими фізичними особами.
Крім того, ст. 39 ЦПК України виділяє окремий вид — законне представництво, яке є одним із підвидів представництва фізичних осіб. Воно виникає на підставі закону, адміністративного акта чи рішення суду за наявності таких юридичних фактів як спорідненість, усиновлення, встановлення опіки чи піклування тощо.
Можна виділити чотири групи осіб, права свободи та інтереси яких в суді захищають їх законні представники:
1) малолітні особи віком до чотирнадцяти років, а також недієздатні фізичні особи, представниками яких виступають відповідно їх батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом;
2) неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена. Їх представниками можуть бути відповідно їх батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом. При цьому суд може залучити до участі в справі саму неповнолітню особу чи особу, цивільна дієздатність якої обмежена;
3) особи, які визнані безвісно відсутніми, представниками яких у суді є опікуни, призначені для опіки над їх майном;
4) спадкоємці особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, яких захищає виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна.
Законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам [ч. 5 ст. 39, 2].
При розгляді цивільної справи може виникнути ситуація, коли у сторони чи третьої особи, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності, не буде представника або законний представник є, однак він не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом. В таких випадках суд має зупинити провадження у справі і запропонувати органу опіки і піклування чи іншому органу, визначеному законом, призначити або замінити законного представника [ст. 43, 2].
