Політика як суспільне явище

Розділ 6. ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА

Політика як суспільне явище. Поняття влади. Політика і вла­да. Поняття політичноїдемократії. Держава,її сутність, походжен­ня, роль у життєдіяльності суспільства. Форми державного устрою і правління. Поняття політичного режиму. Демократія і тоталі­таризм. Правова держава і громадянське суспільство. Громадські рухи та суспільно-політичні організації. Феномен політичної партії. Поняття політичної ідеології. Ідеологізація та деідеологізація. Пол­ітичне лідерство. Феномен політичної еліти. Політична еліта і народ. Сучасні проблеми формування незалежної української право­вої держави. Права і свободи громадян України.

Політика як суспільне явище

Поняття "політика"походить віддавньогрецького слова polis, щоозначає "місто-держава"та похідного від нього прикметни­ка politicos,яким позначалось усе пов'язане з містом — дер­жава,громадянин і т.п. Цей термін отримав розповсюдження завдяки трактату Аристотеля "Політика", присвяченого про­блемам держави, форм державного правління, уряду. Майже до кінця XIX ст. політика традиційно розглядалась як учення про державу. Однак уже в Новий час розвиток політичної думки та уявлень про державу і привели до виділення наук про дер­жаву і їх відділення від політичної філософії та політичної науки. Уявлення про політику значно розширилось.

В сучасній інтерпретації поняття "політика" охоплює всю сферу політичного життя суспільства,а за певних підходів пол­ітику розуміють як визначальний спосіб соціальної організації, системотворче начало в соціальній системі.

У сучасній науковій літературі виділяють чотири основних трактування політики:

1) яквідносини, що включають згоду, підкорення, панування, конфлікт і боротьбу між класами, групами та індивідами (внут­рішня політика) та державами (зовнішня політика). Таке розу­міння політики характерне для прихильників марксистсько-лені­нської теорії політики та теорії конфліктної природи політики;

2) пов'язане з першим розумінням,ототожнення політики з іншими політичними явищами, такими як влада, панування, держава;

3) пояснення політикичерез розкриття її функцій — уп­равління, підтримання порядку, стабільності суспільства, уз­годження інтересів членів суспільства та їх груп, чи нав'язу­вання волі панівних верств, збереження внутрішнього та зовн­ішнього миру, чи, навпаки, ведення війни і т.п.;

4) інтерпретація політики через вияснення її мети. Політика — сфера життєдіяльності суспільства, система

певних суспільних відносин, взаємодія індивідів, класів, націй, інших соціальних груп, держав з приводу влади. Це сукупність дій, заходів, установ за допомогою яких погоджуються інте­реси окремих частин суспільства, їх інтереси, забезпечується пріоритетність задоволення інтересів панівних груп, через по­дання їх як загальних. Це прагнення пов'язане із завоюван­ням та використанням державної влади, цілеспрямованим впливом на неї.

Сутність політики як особливої сфери соціального життя, системи відносин між людьми, виражена в тому, що ці відно­сини перш за все є міжгруповими(індивід вступає в них як представник певної соціальної групи), а політичні інтереси ма­ють не індивідуальний, а надособистісний характер, оскільки їх реалізація неминуче заторкує інтереси, соціальний статус, можливості інших груп.

Як і будь-який інший феномен суспільного життя, політика є явищем історичним. В цьому відношенні специфіка політи­ки полягає в тому, щовона виникає не водночас із перетворен­ням біологічної істоти homo sapiens в істоту соціальну — лю­дину, не одночасно з виникненням суспільства,а на одному з щаблів його розвитку.її поява пов'язана з певними змінами в соціально-економічних основах життя суспільства і появою потреби в новому способі управління суспільним життям яким і стає політичний, а його головним механізмом — держава.

На ранніх етапах суспільного розвитку, коли не існувало суттєвої відмінності й суперечностей соціальних інтересів, сус­пільство було соціально однорідним. Спільність інтересів за­безпечувала дію механізмів саморегуляції, громадського самоуп­равління в усіх сферах життя людей. Суспільна діяльність мала нерозділений характер, а виробництво, обмін, споживання і роз­поділ регулювались традиціями, звичаями та нормами моралі. Визначальною рисою владних відносин, реалізації управлінської функції в первісному суспільстві полягає в тому, що суб'єктом управління була вся спільність людей.

Із розпадом первіснообщинного ладу, виникненням майнової нерівності, приватної власності та соціального розшарування, що є наслідком соціального розподілу діяльності (закріплення за різними частинами суспільства моментів цілепокладання (уп­равлінська праця) та цілевиконання (виконавська праця), появи двох полюсів — "багатих" та "бідних", відбулася диференціа­ція суспільних інтересів, багато з яких набули непримиренного характеру і призводили до сутичок і гострих конфліктів. Нічим не обмежене задоволення групових інтересів загрожува­ло стабільності і цілісності суспільства. В таких умовах стара система управління (громадське самоуправління) виявилась неефективною, вичерпавши свої можливості.

Історична необхідність у створенні нової системи управлін­ня життям суспільства, збереження його цілісності та стаб­ільності, організації суспільного виробництва була реалізована через створення особливих суспільних інститутів, які загалом називають публічною владою.

Поняття влади

Влада є однією з першооснов існування людського суспіль­ства. Вона здійснюється в самих різноманітних сферах суспіль­ного життя — економічній, духовній, сімейній, політичній і т.п. Влада існує і функціонує не лише в різноманітних сферах сус­пільства, а й на трьох основних рівнях його соціальної струк­тури: суспільному, що охоплює найбільш складні соціальні та політичні відносини; публічному або асоціативному, що об'єднує колективи та відносини в них (громадські організації, спілки, виробничі колективи); особистісному, приватному, в малих соц­іальних групах. Історичне різноманіття форм влади, фундамен­тальність і багатовимірність цього феномену зумовлює багато­манітність її інтерпретацій.

Протягом тривалого періоду історії — від первіснообщин­ного до феодального ладу включно, феномен влади інтерпрету­вався на основі міфологічних і релігійних уявлень про богів, природу, суспільство та людину.

Незважаючи на те, що поняття "влада" (древньогрецьке — kratos) вживалася як самостійний філософський термін вже у вченнях античності, проте, лише починаючи з періоду Нового часу феномен влади намагалися пояснити як явище само­стійне, не звідне лише до його безпосереднього носія — дер­жави, правителя і т.д. У цей же період поняття "влада" почало набувати характеру базової категорії соціально-політичних і правових вчень.

Найбільш масштабні інтелектуальні результати в пізнанні феномену влади були досягнуті наприкінці XIX і, особ­ливо, в XX століттях, коли відбувся бурхливий розвиток комп­лексу наук, що вивчають життєдіяльність суспільства і люди­ни: історії, соціальної філософії, соціології, права, політології, психології, культурології і т.п.

В цей період у рамках окремих соціальних і гуманітарних дисциплін, а також на основі їхньої інтеграції була створена величезна кількість різноманітних концепцій влади. У кожній з цих теоретичних побудов їх творці (через відповіді на взаємо­залежний комплекс питань про походження, сутність, функції _та історичні типи влади, як вона розподіляється в соціальній структурі суспільства і функціонує в різних його підсистемах) пропонували свої визначення цього, як підкреслював всесвітньо відомий філософ Б.Рассел, "фундаментального поняття в сусп­ільних науках".

У існуючій дуже великій і багатоплановій літературі, при­свяченій проблемі влади, не сформувалося єдиного підходу, який бипояснював це явище. Немає і єдиного, універсального і за­гальновизнаного визначення поняття "влада".

На сьогодні в науці навіть виникла проблема систематизації всього різноманіття, створених за останні півтора сторіччя кон­цепцій влади, а запропоновані різними авторами варіанти кла­сифікації разюче відрізняються один від одного. Однією з го­ловних причин невдач систематизаторів є те, що, як правило, вони в довільній формі змішують, створюючи типології концепцій влади різні, суттєво не взаємопов'язані теоретико-методо­логічні засади. Одночасно для класифікації використовуються різні критерії, наприклад, авторські назви концепцій, теоретико-методологічні підходи, в яких пропонується тлумачення фе­номену влади (наприклад, біхевіворизм, структуралізм, функціо­налізм), суттєві ідеологічні течії в політичній думці (наприк­лад, марксизм, лібералізм) і т.п. Не рідко за точку відліку прий­мається галузь гуманітарного знання, у рамках якої дається пояснення феномену влади, наприклад, психологія, філосо­фія, соціологія і т.д.

Найбільш універсальним варіантом класифікації більшості концепцій влади можна визнати такий їх поділ, що приймає за основу сукупність реально взаємопов'язаних явищ, ознак — трактування сутності соціальних відношень і соціуму, а також природу соціальних суб'єктів і характер їх взаємодії.

Тому з усього різноманіття підходів в інтерпретації влади, найбільше універсальним є такий, що об'єднує багатоманіття Концепцій і поділяє їх на два загальних напрямки. У літера­турі вони одержали назву — реляціоністські і системні кон­цепції влади.

Кожен з цих двох напрямків по своєму пояснює феномен вла­ди, і, у свою чергу, кожен утворюється з декількох груп концепцій. Реляціоністські концепції влади. Реляціоністськими ці кон­цепції називають тому, що владні відносини інтерпретуються в них насамперед як відносини двох партнерів (як правило, індивідів і рідше груп), що здійснюють спрямований вплив один на одного і в результаті виникають відносини влади, тобто утво­рюються суб'єкт і об'єкт влади, підпорядкування дій одного волі та інтересам іншого.

Реляціоністський підхід представляє владні відносини як виключно асиметричні, ролі і ступінь впливу учасників влад­них відносин є нерівні.

Джерела сучасних реляціоністських концепцій — тракту­вання влади М.Вебером. Він інтерпретує владу як такі відноси­ни між людьми, що виражаються в застосуванні примусу і на­сильства і визначають владу як "здатність одного індивіда або групи здійснювати свою волю над іншими через страх або відмову в звичайних винагородах, або у формі покарання і незважаючи на неминучий опір; при цьому обидва способи впливу являють собою негативні санкції".

У рамках реляціоністського підходу виділяється декілька самостійних напрямків або груп концепцій. З них найбільш по­ширені в літературі: теорія "опору" і теорія "обміну ресурсами".

"Теорія опору". Серед її представників такі відомі філосо­фи і політологи, як Б.Рассел, Ч.Мерріам, Г.Лассуел, Р.Даль і багато інших.

У даній концепції влада розглядається як різновид причин­них соціальних відносин (хоча деякі дослідники зараховують до розряду владних відносин і владу людини над природою). Дво­ма його обов'язковими елементами є суб'єкт влади, що є причи­ною змін дій іншого учасника відносин — об'єкта. Зміна пове­дінки у ряді трактувань і свідомості (установок, цінностей і т.п.) об'єкта є прямим наслідком впливу з боку суб'єкта. Суб'єкт влади нав'язує свою волю об'єкта, підкоряє його собі, навіть якщо об'єкт влади не бажає цього і намагається протистояти впливу на нього. Так, наприклад, у трактуванні класика амери­канської політичної думки сучасності Г.Лассуела влада інтерп­ретується як "міжособистісна ситуація", "дія, яку індивід А може-здійснити щодо індивіда Б всупереч його опору". Або ж визначення влади, що стало класичним і сформульоване амери­канським політологом Р.Далем: "Влада А над Б є здатність А домогтися того, щоб Б зробив щось, чого він ніколи б не зро­бив без впливу А".

Нерідко для того, щоб розмежувати між собою такі соціальні процеси, як "влада" і "мимовільний вплив", а також "влада" і "соціальний контроль" (це насамперед регулювання поведінки людей за допомогою традицій і норм), у визначеннях влади підкреслюється той момент, що у суб'єкта влади обов'язково є мета (конкретний намір) впливу чи дії, відповідно до яких він підкорює собі і направляє поведінку об'єкта. Так, наприклад, у ще одному визначенні влади Р.Даля стверджується, що "А має вла­ду над Б постільки, поскільки, по-перше, А тим чи іншим спо­собом може змусити Б зробити щось, що, по-друге, відповідає інтересам А і що, по-третє, сам Б інакше не став би робити".

Незаперечним достоїнством теорії "опору", незважаючи на спрощеність запропонованих "формул влади", є те, що в ній роз­кривається такий аспект владарювання, що, як правило, упус­кається іншими концепціями. Справа в тому, що опір як владу можна розглядати не тільки як опір об'єкта волі суб'єкту, а й навпаки. Можна розглядати опір уже не з боку об'єкта влади, а з боку суб'єкта. У даному випадку влада як опір являє собою процес недопущення одним індивідом або групою, інших індивідів або груп до реалізації їхніх цілей і намірів, наприк­лад, позбавляє їх можливості належати до бажаної соціальної ніші або соціального статусу, позбавляє доступу до матеріальних і духовних благ, перешкоджає реалізації бажання отримати якийсь адміністративний або державний пост і т.п.

Незважаючи на уявну простоту, і наукову ефективність (ніби­то з'являється можливість кількісно виміряти силу влади, до чого так прагнули біхевіористськи орієнтовані політологи) ро­зуміння влади з позицій теорії "опору" має значну кількість недоліків. Серед них критики концепцій "опору" відзначають, як правило, такі.

У теорії "опору" науковому дослідженню піддається голов­ним чином тільки поведінка людей за простою, одновимір-ною схемою "стимул — реакція". Саме така дослідницька орієнтація домінувала в західних соціально-політичних науках у 50 — 70-х pp. XX сторіччя під назвою — біхевіоризм.

Так само відбувається значна персоналізація і психологі­зація феномену влади і владних відносин. Володіння владою перетворюється у властивість, що притаманна винятково суб'єкту і невіддільна від нього, а підпорядкування влади стає властивістю об'єкта влади. Яскравий приклад — це класифі­кація типів особистості, запропонована відомим англійським філософом та політологом Б.Расселом, що з погляду "психолог­ічного" ставлення людей до влади виділяє чотири групи. Перша з них — це "ті, хто прагнуть командувати". Друга — "ті, хто прагнуть підкорятися". Третя — "ті, кому подобається команду­вати в деяких ситуаціях, а в інших підкорятися". І, нарешті, четверта — "ті, хто має мужність відмовитися від підпорядку­вання і не мають особливого бажання кимось командувати".

Більш того, у теоріях "опору" влада розглядається у відриві від соціально-історичного контексту, тобто без урахування: ха­рактеру і ролі в механізмах владарювання економічних відно­син у суспільстві; специфіки функціонування політичних інсти­тутів (насамперед державних); форми правління; типу пол­ітичного режиму (демократичний або тоталітарний); впливу іде­ології та пропаганди і т.д.

Представниками теорії "опору" недооцінюється роль "при­хованих форм влади", зокрема над свідомістю, установками і мо­тивами поведінки людей. А вони, детермінуючи поведінку індивідів як представників соціальних груп, більшою мірою за­лежать не від індивідуальних особливостей людини, а формують­ся "незримо" у процесі соціалізації індивіда залежно від мікро-і макросоціокультурного середовища. За "межі" владних відно­син також виводяться процеси маніпулювання свідомістю людей, оскільки зовні дії людей здійснюються як би добровільно.

"Поза владою" виявляються і такі її види, що засновані на авторитеті.

Ще однією істотною вадою теорії "опору" визнається те, що запропоноване в ній розуміння влади неминуче припускає си­туацію конфлікту між суб'єктом (він примушує) і об'єктом (він пручається) влади. Відносини ж конфліктності, практично виключають можливість взаємного і зацікавленого співробіт­ництва та кооперації в суспільстві. В свою чергу наявність стійкої конфліктності в соціальних відносинах, як підкреслює багато західних політологів, ставить під удар ціннісні основи демокра­тичних суспільств і держав. Теорії "обміну ресурсами".

Серед їх представників такі американські вчені, як Дж.Келін, Д.Трумен, П.Блау, Д.Хіксон і ін. На відміну від теорій "опору", теорії "обміну ресурсами" здебільшого мають не психологічний, а соціологічний характер. Владні відносини розуміються не стільки як асиметричні, скільки як багатополюсні, обумовлені взаємовпливом індивідів і груп одне на одного.

Характерним для даного підходу в розумінні природи вла­ди є і те, що дуже часто на соціальні і політичні процеси пере­носяться механізми ринкової моделі економіки. Ринкові сти­мули і регулятори (попит і пропозиція, конкуренція і, насампе­ред, акт обміну) розуміються як джерела і суть влади. У такій теоретичній моделі уявляється, що суб'єкти політичних відно­син діють на ринку соціальних ресурсів, намагаючись використо вувати ті, що у них є, для отримання та утримання влади.

Відповідно до базових ідей теорії "обміну ресурсами" пере­думовою владних відносин у суспільстві служить соціальна нерівність у розподілі ресурсів. Тобто, основа влади — в існу­ючій нерівності у володінні і розпорядженні життєво важли­вими благами, які в сучасній політологічній літературі назива­ються "ресурсами".

На думку багатьох політологів, прямим наслідком нерівності володіння ресурсами є те, що ті з людей, хто позбавлений необ­хідних ресурсів, але потребує їх (це об'єкт влади), здійснює бажану поведінку для тих, хто має необхідні ресурси і віддає їх частину в обмін на здійснення бажаної для них поведінки (це суб'єкт влади).

Таким чином, влада є феноменом, який виникає з обміну — бажана для кого-небудь поведінка людини обмінюється нею на необхідні їй ресурси. В результаті влада є функцією за­лежності від розподілу ресурсів, що монополізовані суб'єктом і яких позбавлено об'єкт.

Деякі представники теорії "обміну ресурсами", з метою зро­бити її більш відповідною реальності, доповнюють концепцію постулатами про те, що для виникнення феномену влади одного контролю над ресурсами в рамках соціальної системи недо­статньо. Ресурси мають бути необхідними і бажаними. Люди також мають знати про неї і бути зацікавлені в них. Більше того, феномен влади і виникнення владних відносин залежить і від можливостей індивіда або групи знайти необхідні їм ресур­си в іншому місці. Ця ідея чітко висловлена, наприклад, амери­канським соціологом П.Блау, який, визначаючи владу з позицій теорії "соціального обміну", підкреслює, що індивід має владу над іншим, коли цей останній постійно від нього залежить, тому що потребує визначених благ, яких не може отримати від інших або в іншому місці.

У цілому в теорії "обміну ресурсами" практичну цінність представляють: значимість ресурсів для індивідів і груп; по­інформованість про їх наявність і можливі наслідки їх викори­стання; способи ефективного залучення ресурсів одними й одер­жання їх іншими.

Сам ресурс, за визначенням американського психолога М.Род­жерса, — "це атрибут, обставина або благо, володіння яким збільшує здатність впливу його власника на інших індивідів або групи". А за визначенням Р.Даля ресурс — "усе те, що індивід або група може використовувати для впливу на інших".

Прихильниками теорії "обміну ресурсами" пропонується різна класифікація ресурсів. Однією з найбільш доступних кла­сифікацій можна вважати ту, що була запропонована американсь­ким вченим А.Етціоні. Він розділив усі існуючі в соціальному середовищі ресурси на такі типи:

1. Утилітарні — це матеріальні блага.

2. Примусові — це обмеження в доступі до одержання мате­ріальних благ, обмеження в правах і свободах, що вже є в об'єкта влади.

3. Нормативні — по суті, духовно-психологічні чинники (цінності, ідеали, установки тощо).

У порівнянні з теорією "опору", позитивними моментами теорії "обміну ресурсами" є те, що феномен влади розкривається як "двосторонні" відносини. Природа влади депсихологізується, оскільки владна взаємодія припускає наявність єдиної для суб'єкта й об'єкта соціальної системи існування і вона є не про­сто зіткненням та протиборством воль двох сторін.

Феномен влади також розглядається через взаємозв'язок структурних елементів соціальної системи (соціальна струк­тура суспільства) і взаємовплив різних видів соціальних відно­син (матеріальних — економічних, та ідеологічних — політич­них, правових, моральних і т.п.).

Крім того, в теорії "обміну ресурсами" владні відносини ро­зуміються не обов'язково як асиметричні між одними й тими ж соціальними суб'єктами. Це більш точно відбиває соціальні реалії, де, як відзначає російський дослідник влади В.Ледяєв, існують "випадки, коли А може змусити Б зробити X і одночас­но Б може змусити А зробити X, також стосується влади: тутмова йде продва різні типи владних відносин, що мають тусаму сферу, алерізні суб'єкти і об'єкти".

Теорія "обміну ресурсами" успадковує цілий ряд недоліків, що характерні для теорії "опору", маючи при цьому і своївласні.

Так, часто використовувана аналогія "ринку" до розгляду фе­номену влади обмежує соціально-історичний контекст її досл­ідження, оскільки така аналогія не підходить до добуржуазних 'типів суспільства. Там немає вільного ринку і демократичного правління. Нерідко всі види влади і ресурси сконцентровані в окремих індивідів або малих груп, а замість обміну використо­вується відкрите фізичне насильство.

Важко вирішуваною є і проблема співвідношення значимості та взаємозамінності ресурсів влади, а також проблема моти­вації людських вчинків, ціннісних орієнтацій людей, наприклад, в аспекті оцінки людиною вигод і витрат, що можливі в резуль­таті підпорядкування влади (вони багато в чому індивідуальні).

Поиск по сайту: