Поняття політичної ідеології. Ідеологізація і деідеологізація

Як відзначається в сучасній літературі, термін "ідеологія" було введено в науковий обіг французьким економістом і філософом А.Л.К.Дестютом де Трасі в його роботі "Елементи ідеології" (1801—1815) для позначення вчення про ідеї, що становлять стійку основу політики, етики і т. ін. У подальшому цей термін одер­жав не тільки значне поширення в соціально-політичних науках, а й різне значеннєве наповнення. Особливу роль "ідеологія", "полі­тична ідеологія", процеси ідеологізації громадського життя і свідо­мості стали грати в останні півтора сторіччя в умовах великомас­штабних соціальних, міжнаціональних і релігійних конфліктів, світових війн, протиборства соціальних систем і т.п.

У широкому значенні ідеологія (від грец. "ідея" і "логос" — слово, поняття, вчення) — це рівень суспільної свідомості, що, як теоретична складова, поданий в усіх його формах і забезпечує фун­кціонування так званих ідеологічних відносин (загальну характе­ристику ідеології й ідеологічних відносин див. у питаннях: "Сус­пільна свідомість" та "Сутність і структура суспільних відносин").

Політична ідеологія становить різновид суспільної ідеології. Як явище вона досить самостійне і логічно структуроване утво­рення, подане у вигляді цілеспрямовано створеної системи взає­мозалежних ідей, цінностей, ідеалів.

У сучасній літературі, як вітчизняній, так і зарубіжній, по­няття "політична ідеологія" визначається багато в чому одно­типно, головним чином, через роль ідей у боротьбі соціальних груп за владу. Наприклад, американський соціолог А.Гіденс визначає ідеологію як: "Поширені ідеї або переконання покли­кані обґрунтувати інтереси панівних груп. Ідеологія існує в будь-якому суспільстві, де існує система й стійка нерівність між соціальними групами. Поняття ідеології тісно пов'язане з владою, оскільки ідеологічні системи сприяють узаконенню різних ступенів влади, що належить групам". У пострадянській політологічній літературі досить типовим є таке визначення: "Політична ідеологія" — це "специфічне вчення (доктрина), що обґрунтовує претензію того або іншого класу, соціальної групи на владу (або її використання) і домагається у зв'язку з цими цілями підпорядкування суспільної думки її ідеям".

За функціональною роллю політичної ідеології в політичній свідомості і діяльності людей сучасні дослідники виділяють у її структурі кілька взаємозалежних рівнів.

Концептуальний (теоретичний). Ця складова ідеології ста­новить філософське обґрунтування соціально-політичних цінностей і ідеалів бажаного (для визначеного соціального суб'єкта — класу, соціального прошарку, групи і т.д.) типу суспільного ладу і способів соціальних перетворень, а також логічно несупереч-ливу аргументацію на користь ствердження в житті тих або інших норм і принципів взаємовідносин між людьми (як на рівні окремих індивідів, так і на рівні великих соціальних груп). Часто ключовими у даному випадку стають трактування понять справедливості, рівності, свободи тощо.

Як правило, цей рівень формується такими напрямками в соц­іально-політичних науках, як філософія і політична філософія.

Програмно-директивний. Становить конкретне втілення цінностей та ідеалів, обраних теоретиками в інтересах соціальної групи й обґрунтованих ними як істинні та справедливі, у програ­ми, вимоги, гасла, заклики, що найбільш чітко виражені в базових документах політичних партій, рухів, асоціацій громадян. У цих програмах, в аспекті цілей і задач, етапів, засобів і способів, визна­чені стратегія і тактика політичних дій. Іноді, у тих випадках, коли політична партія монополізує державну владу в країні, про­грамно-директивний рівень політичної ідеології може бути по­даний у державних нормативно-правових документах, у тому числі й у конституції. А така ідеологія стає державною.

Актуалізований (деякі політологи дають йому назву "поведі-нковий"). Ця складова політичної ідеології становить"ідею в дії". Це втілення програмних положень, вимог, цілей, гасел у свідо­мості людей, яке виявляється у формах і способах їх політичної поведінки (активної політичної участі, спрямованості політичної дії, підтримки певних політичних сил, нейтралітеті і т.д.).

Політична ідеологія має чимало суспільних функцій. Серед основних можна відзначити такі.

По-перше, за допомогою ідеології відбувається усвідомлення і теоретичне вираження основних інтересів соціальних груп. Цей процес забезпечує соціально-політичне перетворення соціальної групи з об'єкта політики у суб'єкт політичної дії. Або, як відзна­чав К.Маркс, характеризуючи роль політичної ідеології як само­свідомості класів, вона творить з "класу в собі" "клас для себе".

По-друге, інтегративна функція політичної ідеології. Вона виявляється не тільки в тому, що на основі теоретично усвідом­леної спільності інтересів (ідей та цінностей) відбувається об'єднання представників однієї соціальної групи в боротьбі за вла­ду для задоволення цих інтересів, а й забезпечується залучення на бік цієї групи представників інших груп і соціальних шарів. В деяких історичних процесах завдяки політичній ідеології відбувається стимуляція й об'єднання політичної активності більшої частини населення країни (наприклад, національно-виз­вольна боротьба).

По-третє, політична ідеологія як концептуальна модель сус­пільного розвитку, забезпечує моделювання і прогнозування май­бутніх соціально-політичних станів суспільства. У різних пол­ітичних доктринах (наприклад, лібералізм, соціалізм, комунізм, анархізм і т.д.) ідеал суспільного устрою, що моделюється, буде істотно відрізнятися один від одного, оскільки він буде екстра­поляцією в майбутнє різних, іноді протилежних, цінностей і прин­ципів співжиття людей (інститутів власності, форм правління, типу політичного режиму, характеру прав і свобод тощо).

Політична ідеологія як суспільна свідомість у цілому і його окремі форми виконує також пізнавальну, виховну,регулятивну та комунікативну функції.

Деідеологізація визначалася у радянський науковій літера­турі (як це не смішно) "ідеологічно" як "соціально-філософсь­кий напрямок західної суспільної думки, що отримала поши­рення в середині XX ст., що ставить за мету і виправдання буржуазного об'єктивізму та "безпартійності" в науці" (Філо­софський енциклопедичний словник).

У пострадянській літературі пропонується більш науково ви­важена, ідеологічно не забарвлена інтерпретація. "Деідеологіза­ція" — "поняття, що об'єднало широко поширені в 50-х pp. XX ст. у західному суспільствознавстві соціально-філософські концепції, що проголосили "кінець ідеології" у суспільстві та можливість побудови вільної, чистої від ідеологічних наша­рувань науки" (Політологія: енциклопедичний словник).

Інтелектуальна тенденція "деідеологізації" бере початок від соціології знання німецько-американського політолога К.Ман-хейма, в якому ідеологія розглядалась як відносно довільна інтер­претація цінностей з позицій інтересів окремих соціальних груп.

Найбільш активно гасла та вимоги деідеологізації висували­ся в 50—60-х роках XX ст. у вченнях таких відомих західних соціологів, філософів, політологів, як Р.Арон, Д.Белл, С.Ліпсет, К.Поппер, Т.Парсонс, Е.Шилз.

У політичній науці установка на деідеологізацію пов'язана з різними процесами. По-перше, це панування в 50-х — першій половині 60-х років XX ст. у західній політичній науці (особли­во американській) біхейвіористського підходу. Його базова тео-ретико-методологічна установка, що сформувалася під впливом теорії пізнання неопозитивізму, вимагала повної "ідеологічної нейтральності політолога", тобто повної відмови в політичних дослідженнях від орієнтації на які-небудь цінності й ідеали. Тільки таким чином, на переконання прихильників біхейвіори­стського підходу, політологія може стати "наукою", аналогічною за своєю суттю та здобутками природознавству, оскільки зможе створювати загальновизнану теорію, єдиний (загальновизнаний) категоріальний апарат і відкривати закономірності в сфері сус­пільно-політичних явищ.

По-друге, тенденція "деідеологізації" суспільствознавства була зумовлена створенням соціально-філософських і соціологічних концепцій постіндустріального суспільства (додатково див. тему "Проблема періодизації суспільно-історичного процесу. Суспіль­ний прогрес і його критерії") та теорій конвергенції соціально-політичних систем. Теорії конвергенції, що ґрунтувалися на іде­ях технократизму, стверджували, що капіталістичне і соціалістич­не суспільства становлять той самий технологічний рівень роз­витку суспільства. Тому їхні ідеологічні розбіжності мають дру­горядний характер, а ідеологічні суперечності між ними не по­винні братися до уваги і впливати на політику цих держав.

Слід зазначити, що "ідеологізацію" та "деідеологізацію" як теоретичні підходи в політичній науці можна протиставля­ти лише умовно. Насправді гасло "деідеологізації" у західній науці часто приховувало неподільне панування та при­хильність суспільствознавців ліберально-демократичній ідео­логії. У даному випадку дуже показовою є відома стаття амери­канського політолога Ф.Фукуями "Кінець історії?" (1989 р.). У ній американський політолог доводить безперспективність і навіть "смерть" усіх ідеологічних доктрин, крім ліберально-де­мократичної, що, на його думку, має виняткову можливість стати "ідейним володарем" сучасного світу.

У цілому, тенденція "деідеологізації" як наукова та ідеоло­гічна установка проіснувала недовго. У політичній науці з кінця 60-х pp. почався відхід від методології біхевіоризму. У цей же час у соціально-політичному житті західних країн виникли чис­ленні рухи з різною ідеологічною спрямованістю, а з кінця 80-х років XX ст. ідеологізація науки, суспільної свідомості і політи­ки різко посилилася.

Поняття "ідеологізації" має сенс у тому випадку, коли пол­ітична діяльність, регулювання соціальних відносин, функціо­нування органів державної влади і навіть, у цілому, всі сфери життєдіяльності людей (наприклад, в умовах тоталітарних режимів), відбувається на основі ідейних і ціннісних стандартів, що проголошуються і впроваджуються в суспільну свідомість певною політичною силою, яка використовує певну ідеологію. Тобто тоді, коли соціальна реальність, поведінка людей починає оцінюватися, а в ряді випадків і насильно регулюватися через призму їх відповідності ідеалам і цілям суспільного устрою, що визнаються безумовно: істинними, довершеними, прекрас­ними в якійсь системі ідей, цінностей, символів, політизованих міфів (наприклад, релігійних вченнях, філософсько-політичних концепціях, партійних програмах тощо).

У існуючій науковій літературі поняття "ідеологізація" виз­начається переважно таким чином. Це — "розуміння політич­них та інших суспільних інститутів виключно як виразників тієї або іншої ідеології, що відбиває протилежні класові інте­реси і спрямована на їх легітимацію і захист. При цьому зав­дання політичних інститутів і політичних дій зводяться го­ловним чином до ідеологічної мобілізації мас на реалізацію цих інтересів".

У свою чергу, "ідеологізація політики" трактується як "про­цес підпорядкування політичної теорії і практичного політич­ного процесу, політичної свідомості ідеологічним концепці­ям, ідеям і установкам якогось одного або ряду різних на­прямків". (Політологія: енциклопедичний словник.)

Процеси ідеологізації зумовлені багатьма об'єктивними і суб'єктивними чинниками глобального-історичного та регіональ­но-ситуативного характеру. Виразна ідеологізація суспільного і політичного життя виникає в умовах загострення класової і національно-визвольної боротьби, революційних перетворень в суспільстві, пов'язаних переважно із зміною форм власності. У міжнародній політиці та практиці міжнародних відносин ідеоло­гізація нерідко обумовлена боротьбою держав за світове лідерство.

У сучасному суспільстві процес "ідеологізації" часто забез­печується за рахунок механізмів пропаганди та маніпулювання суспільною свідомістю. Для чого активно використовуються ЗМІ та деякі жанри мистецтва, створюються державні інститути ("міністерства інформації" і "пропаганди") і пропагандистські організації, цілеспрямовано розробляються та впроваджуються у свідомість людей ідеологеми, міфи, стереотипи, символи і т.п. Ідеологічному коригуванню, "пресу" і цензурі піддається так само наукова і науково-публіцистична література, особливо при­свячена історії, життєписам політичних лідерів, оцінці соціаль­но-економічного становища країни і т.п.

Слід визнати, що розвиток політичної науки XX століття був відзначений не лише спробою її деідеологізації, а й навпаки, ідеологізацією. Щодо цього показовим є створення в СРСР з наступним поширенням на інші країни так званого "реально­го соціалізму" ідей та теорії "наукового комунізму". За своїм задумом теорія "наукового комунізму" становила перетворення ідеології (хоча нерідко К.Маркс і Ф.Енгельс називали її "хиб­ною свідомістю") у науку. Тобто ретельно відібрані і теоретично оформлені ідеологічні постулати марксистсько-ленінського вчен­ня приймалися за аксіоми, на підставі яких будувалася теорія, що повинна була "розкривати загальні закономірності, шляхів і форм класової боротьби пролетаріату, соціалістичної революції, побудови соціалізму і комунізму" спочатку в одній або ряді країн, а потім і в усьому світі.

Поиск по сайту: