Кириличне книгодрукування

Першою датованою книгою, що була надрукована кирилицею, є "Осмогласник", або "Октоїх", видана в Кракові (1491). Видавцем її був Швайпольт Фіоль. За зразок для виготовлення друкарської кирилиці Фіолю служив кириличний рукописний шрифт "за типом уставного не дуже добре написаного" (В. Йончев). Літери розташовані в межах двох горизонтальних ліній. Багатьом літерам властиві приховані засічки, інші мають легкі засічки.

Вважають, що всього Фіоль за 1483–1491 рр. надрукував чотири книги, а саме: "Осмогласник", 1491 р., "Часословець", 1491 р., "Тріодь постная", близько 1491 р., "Трідь цветная" близько 1491 р. Точно датованими книгами є "Осмогласник" і "Часословець", щодо датування інших книг, то слід згадати, що в угоді Фіоля з Р. Борсдорфом на початку 1491 року згадувалося, що відливанню шрифту 1491 року передувало ще одне, отже, можна гадати, що шрифтом першої відливки були надруковані близько 1490 року дві "Тріоді".

Пізніше почали діяти Острозька друкарня, Києво-Печерська друкарня та інші. В сучасних друкарнях є цехи основного виробництва В українському Бересті існувала друкарня вже в 60-х роках 16 століття, а у 1574 Іван Федоров, вигнаний з Москви, надрукував у Львові книгу «Апостол», хоча є дані, що років за 20 до того вже з'явилися книги невідомих львівських друкарів.

Пізніше найвідомішими українськими друкарнями стала Львівська братська (заснована 1573), Острозька (1560), Києво-Печерська (1606), Почаївська (1618) та інші. З 1805 лідерство переходить до Харківської університетської друкарні, яка за перші 25 років надрукувала близько 300 книг.

Пізніше до видавничої справи долучилися відомі українські культурні діячі. П. Куліш у 1860-62 видав 39 випусків «Сільської бібліотеки», а І. Франко видав серію книг «Літературно-наукової бібліотеки». Видавничою діяльністю у Львові займалися «Народний дім», «Ставропігійський інститут», «Галицько-руська матиця». В Наддніпрянській Україні в кінці 19-го — на початку 20-го ст. у Києві відомими видавцями були І. Самоненко, Л. Ідзиковський, О. Череповський, в Одесі — Ю. Фесенко.

Велике значення для розвитку й поширення культури мали друкарні, яких у другій пол. XVII ст. в Україні діяло одинадцять. Провідне місце в розвитку книгодрукування посідали Галичина і Волинь.

У Східній Україні книгодрукування виникло лише у другому десятиріччі XVII ст., хоча в Західній Україні (Галичина, Волинь) воно зародилося в кін. XVI — на поч. XVII ст. Така послідовність закономірна. Вона відповідала тодішнім історичним умовам життя і боротьби українського народу за соціальне й національне визволення. Оскільки тягар цієї боротьби припав насамперед на Західну Україну, саме там почалося пожвавлення національної культурної діяльності у формі братств, вчених гуртків, шкіл вищого типу, нової літератури.

У1615 р. в Києві виникло Богоявленське братство, до якого колективно записалося все Запорізьке козацьке військо на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним. Тоді ж у Києві заснували братську школу на зразок львівської. Того ж року створили і першу в Східній Україні друкарню. Вона була організована в Києво-Печерській лаврі.

Фундатором першої в Києві друкарні називають Єлисея Плетенецького. Тут побачили світ два невеликі видання — "Часослов" і віршований панегірик "Образ доброчинностей".

"Лексикон" Памва Беринди — одне з найвизначніших видань друкарні Києво-Печерської лаври, яке містить 6962 словникові статті не тільки мовознавчого, а й енциклопедичного змісту. Це — первісток східнослов'янської лексикографії. Крім лаврської, у 20-х роках XVII ст., в Києві працювали ще дві приватні друкарні — Тимофія Вербицького і Спиридона Соболя.

Opera - [Книгодрукування - Історія України - Лазарович М.В. Бібліотека українських підручників]

Братства

Братства — національно-релігійні громадські організації українських (русинських) і білоруських (литовських) православних міщан у 16-18 ст.

Братства відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному житті, в боротьбі проти політики релігійних і національних утисків, яку проводили шляхетська Польща та католицька церква на теренах сучасної України і Білорусі.

У 1580-х роках широку діяльність розгорнуло Львівське Успенське Ставропігійне братство. Воно придбало друкарню, відкрило Львівську братську школу. Наприкінці 16 — на початку 17 ст. братства виникли в Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Любачеві, Дрогобичі та інших містах. Так, 1589 року організаційно оформилися братства в Рогатині, Могильові та Красноставі, 1591 року — у Бересті та Городку, 1592 року — у Комарні та Мінську. 1594 року братства засновані у Більську й у Любліні, де була невелика громада українців. Близько 1615 року було засновано Київське братство, до якого вступило багато міщан, православних шляхтичів, а також, у 1620 році, запорізьке військо на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним.[1] У 1617 році було створено Луцьке братство. В другій половині 17 — 18 ст. братства діяли в більшості міст і в деяких селах Галичини, Волині, в багатьох містах Наддніпрянщини.

Братства створювалися навколо парафіяльних церков, використовуючи організаційні форми, властиві середньовічним цехам, гільдіям та іншим міським корпораціям, як світським, так і релігійним. Вони мали свої статути, щорічні вибори службовців, обов'язкові щомісячні збори, общинні суди.[2] Витрати братств покривалися за рахунок внесків його членів, прибутків від нерухомого майна, відсотків від позик. Для Львівського братства важливим джерелом прибутків була друкарня. Братства дбали про свої патрональні церкви, справляли спільні культові відправи, подавали матеріальну допомогу своїм членам, брали участь у похоронах братчиків, утримували шпиталі. Братства також захищали соціальні інтереси ремісничо-торгового населення, боролися проти дискримінації та утисків русинів.

Діяльність братств мала переважно світський характер. З кінця 16 — початку 17 ст. братства брали активну участь у боротьбі проти посилення польсько-шляхетського гніту, національного та релігійного утисків і набували великого громадсько-політичного і національно-культурного значення. В числі провідних діячів братств були видатні вчені, письменники, політичні діячі того часу: Юрій Рогатинець, І. Красовський, Стефан Зизаній, Іов Борецький, Памво Беринда та ін.

Намагаючись перетворити православну церкву на знаряддя зміцнення своїх суспільно-політичних позицій,[Джерело?] братства виступали як проти необмеженої влади церковних феодалів — православних єпископів, так і проти польсько-шляхетського та католицького наступу. Боротьба братства проти засилля церковників, за розвиток світських елементів культури була, по суті, боротьбою проти феодалізму.[Джерело?]

Будучи насамперед організаціями заможного ремісничо-торгового міського населення (бюргерства), братства об'єднували навколо себе також представників інших соціальних верств України. Деякі з них приймали до свого складу православне духовенство й православну шляхту, які були невдоволені національно-релігійними утисками. Іноді братства підтримували і окремі православні магнати та єпископи (зокрема князь Костянтин Острозький).

У братствах виявлялися соціальні суперечності між різними групами міщанства, між міщанством, шляхтою і церковною верхівкою.[Джерело?] Вплив різних соціальних верств у братствах був неоднаковим. Братства вели боротьбу проти єзуїтської пропаганди та примусового насадження уніатства, підтримували зв'язки з Московією, Молдавією, південними слов'янами. Одночасно братства розгортали велику культурно-освітню діяльність. Вони відкривали школи, друкарні, навколо яких збиралися культурні сили. На базі Київської братської школи 1632 року було створено Києво-Могилянську колегію (з 1701 року — академію). З братських шкіл вийшов ряд письменників, учених, політичних діячів, діячів освіти, книгодрукування, митців. Сотні вихованців братських шкіл пройнятих духом православних традицій та обізнаних із західноєвропейськими науками ставали також мандрівними вчителями, розходилися містами і селами в пошуках заробітку. Цей освічений прошарок православного суспільства опирався полонізації та боронив православні традиції, що відрізняли русинів від поляків.[3]

У другій половині 17 — 18 ст. у зв'язку з дальшим зміцненням феодальних відносин, роль братств в суспільно-політичному житті зменшувалася. В Галичині і на Правобережжі вони підпадали під вплив духовенства, на Лівобережжі виконували переважно релігійно-побутові функції. Братства існували при деяких сільських і міських церквах. У 19 ст. братства не займалися громадсько-політичними і культурними справами, хоча зберегли деякі обряди та звичаї, властиві братствам 17 ст. Наприкінці 19 — на початку 20 ст. деякі діячі православної церкви створили клерикальні організації, які крім назви не мали майже нічого спільного з колишніми братствами, хоч покликалися на їхні традиції. У деякій мірі давніші цілі й завдання перебрали на себе українські братські організації, і католицькі, і православні, в еміграції, поширюючи свою діяльність на досить широкі ділянки, однак в інших — не станових і не в цехових рамках.

Opera - [Церковні братства — Вікіпедія]

Поиск по сайту: