Правове забезпечення оперативно – розшукової діяльності

Злочинність як антисоціальне явище є невід'ємним супутником суспільства упродовж усієї історії його розвитку. У всі періоди державності правоохоронні органи були вимушені вдаватися до негласних прийомів отримання інформації, зокрема і до конфіденційної допомоги населення, для адекватного реагування на дії злочинного світу. Поступово були створені передумови формування оперативно-розшукового законодавства для регулювання цієї галузі суспільних відносин, специфічною рисою якої було те, що раніше вона базувалася переважно на відомчих нормативно-правових актах закритого характеру. Таке становище не узгоджувалось із принципами побудови правової держави. З отриманням незалежності в Україні було прийнято низку законів для покращання ситуації. Основним законодавчим актом став Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність" (1992 р.), до прийняття якого оперативно-розшукове законодавство лише фрагментарно було врегульоване положеннями таких законів, як Закон України "Про міліцію" (1990 р.), "Про прокуратуру" (1991 р.), а також окремими статтями Кримінального-процесуального кодексу України. Після прийняття Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" були ухвалені закони України "Про службу безпеки України" (1992 р.), "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" (1993 р.), "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" (1994 р.), "Про державну охорону органів державної влади України і посадових осіб" (1998 р.), Податковим кодексом України (2010 р.). З 1996 р. певні питання цієї галузі права прямо врегульовані в Конституції України (ст. 30, 31, 32 та ін.). Однак через те, що при розробці оперативно-розшукового законодавства не було чіткої правової концепції, то при створенні його окремих інститутів допущено низку неузгодженостей, що призвело до правових колізій, які, в свою чергу, ускладнюють здійснення правозастосовчої практики. Водночас постала необхідність приведення положень зазначених законів і всього відомчого законодавства відповідно до положень Конституції України.

Виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей, оперативно-розшукова діяльність на сьогодні має здійснюватися з урахуванням широкого спектра прав і свобод громадян. Для контролю за їхнім дотриманням нині вітчизняні законодавці проводять масштабну роботу щодо встановлення додаткових механізмів, щоб забезпечити законність при здійсненні оперативно-розшукової діяльності. Як відомо, проведення оперативно-розшукової діяльності пов'язане з певним обмеженням прав і свобод громадян, стосовно яких така діяльність здійснюється, що відповідає Положенням Конституції. Так, наприклад, у ст. 32 Конституції зазначено, що ніхто не може зазнавати втручання в особисте і сімейне життя громадянина, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не припускається збирання, зберігання, використання і поширення конфіденційної інформації про особистість без її згоди, крім випадків, передбачених законом і лише в інтересах державної безпеки, економічного добробуту і прав людини. В п. 10 ст. 11 Закону України "Про міліцію", наголошується, що за міліцією закріплюється право на виконання негласних оперативно-розшукових заходів для розкриття злочинів. А відповідно до ст. 6 цього закону, міліції також надано право для виконання покладених на неї завдань залучати громадян за їхньою згодою до співпраці в порядку, передбаченому законом, що регулює оперативно-розшукову діяльність. При цьому примусове залучення громадян до співпраці з міліцією забороняється.

У Законі України "Про оперативно-розшукову діяльність" в п. 12, 13 ст. 8 зазначено, що для виконання завдань оперативно-розшукової діяльності оперативним підрозділам надається право мати гласних та негласних штатних співробітників, а також налагоджувати співпрацю з громадянами на засадах добровільності. У ст. 11 цього ж закону сказано, що за бажанням осіб, їхня співпраця може оформлюватися письмовою угодою з гарантією конфіденційності. Отже прийняттям даного закону у вітчизняній законодавчій практиці уперше на державному рівні відкрито оголошено про існування інституту негласної співпраці. Свій подальший законодавчий розвиток він дістав у ч. 1 ст. 13 Закону України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю". Відповідно до нього спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ при виконанні своїх завдань мають право, залучати штатних і нештатних негласних співробітників, якщо інших заходів недостатньо. До негласних штатних співробітників належить особистий склад оперативних підрозділів, які виконують завдання оперативно-розшукової діяльності конспіративно з використанням документів, що зашифровують особу або його відомчу приналежність. Під нештатними негласними співробітниками в даній статті закону маються на увазі громадяни, які не перебувають у штаті органів внутрішніх справ, але залучаються до негласної співпраці на засадах добровільності. Відповідно до ст. 14 Закону України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" оперативним працівникам підрозділів боротьби з організованою злочинністю надано право залучати до негласної співпраці учасників організованих злочинних угруповань, які при цьому можуть частково або повністю звільнятися від кримінальної відповідальності і покарання, якщо вони в процесі оперативно-розшукової діяльності, попереднього розслідування, судового розгляду справи сприяють викриттю організованих злочинних угруповань і розкриттю здійснених ними злочинів, притягненню винних до відповідальності, відшкодуванню збитків фізичним і юридичним особам. Однак з моменту прийняття даного закону до сьогодні не розроблено чіткого правового механізму звільнення даної категорії осіб від кримінальної відповідальності, що суттєво ускладнює можливість встановлення конструктивної співпраці оперативних апаратів з членами організованих злочинних груп, які могли б виступити як негласні інформатори і надавати цінну оперативно-розшукову інформацію з найбільш тяжких злочинів. Через це гарантії правої захищеності даної категорії осіб не можна назвати задовільними.

На нашу думку, для зміни ситуації на краще найближчим часом необхідно законодавчо врегулювати цей процес. Враховуючи те, що оперативно-розшукова діяльність відноситься до галузі державних таємниць, а закони, що її регламентують, мають відкритий характер, то вони на сьогодні регулюють лише основні положення. Подальша конкретизація прав і обов'язків усіх учасників цього роду правовідносин, а також гарантії їх правового і соціального захисту містяться у відомчих нормативних актах. Однак останнім часом вітчизняні законодавці намагаються більше демократизувати оперативно-розшукове законодавство. Так, серед інших, розглянуто поправку до Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" в частині уточнення термінології, що характеризує громадян, з якими оперативні апарати мають право встановлювати конфіденційні відносини. У п. 12 ст. 8 зазначеного Закону запропоновано додати слово "позаштатні". Таким чином, при прийнятті даної поправки відповідно з п. 12 ст. 8 оперативні апарати, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дістануть право мати гласних і негласних, штатних і позаштатних співробітників. З прийняттям даної поправки, на нашу думку, буде остаточно внесено термінологічну точність у понятійний апарат стосовно інституту негласної співпраці. При цьому необхідно внести відповідні корективи і в інші законодавчі акти, що регламентують дану галузь суспільних відносин. Насамперед потрібно замінити слово "нештатні" на "позаштатні" в ч. 1 ст. 13 Закону України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю", що лексично і юридично найчіткіше відображає дійсний правовий статус громадян, яких залучають до негласної співпраці. Аналіз положень зазначених законів дозволяє стверджувати, що терміни "штатні негласні співробітники" і "позаштатні негласні співробітники" є збірними поняттями, і вживання цих термінів у такому контексті повністю відповідає законам логіки, найбільш вдало характеризує дійсний правовий статус громадян, які є представниками кожної із зазначених категорій. Подальший розвиток оперативно-розшукового законодавства, на наш погляд, має спрямовуватись передусім на забезпечення правових і соціальних гарантій учасників оперативно-розшукових правовідносин. Одним з таких нормативно-правових актів міг би стати Закон України "Про негласну співпрацю", в якому необхідно остаточно закріпити правовий статус суб'єктів оперативно-розшукової діяльності з числа негласних співробітників, їхні права, обов'язки, гарантії правового і соціального захисту, а також дати офіційне визначення найбільш спірним поняттям, таким як добровільність, конфіденційність, компрометуючий матеріал та ін. для їхнього одноманітного розуміння і застосування. Прийняття вже внесених на розгляд Верховної Ради поправок, а також розробка і прийняття запропонованого нами закону сприятиме, на нашу думку, подальшій правовій регламентації суспільних відносин в Україні, а також найбільш повному забезпеченню конституційних прав та інтересів наших громадян.

Правове забезпечення діяльності слідчих підрозділів

Сьогодні повноваження працівників ОВС майже повністю викладено та закріплено у відповідних нормативно-правових актах. Проте, службова діяльність кожного окремого підрозділу ОВС регламентується окремими спеціальними нормативно-правовими актами. Основні норми, що регулюють професійну діяльність слідчого, містяться у розрізнених нормативно-правових актах. На сьогодні нормативно-правове забезпечення діяльності слідчих є невпорядкованим та недосконалим. Головним чином це пов'язано із тим, що існуючі нормативно-правові акти не відображають сучасних суспільних процесів та явищ. Ефективність правового регулювання службово-трудових відносин, які складаються в процесі функціонування органів, структур та підрозділів внутрішніх справ, безпосередньо залежить від його відповідності об'єктивним закономірностям існування й розвитку суспільства і держави. Оскільки правове регулювання є ефективним тоді, коли воно є об'єктивним, актуальним та повно відображає як процес, так і результат реформування суспільства, держави, економічних відносин. Іноді велика різноманітність нормативно-правових актів та їх розгалужена система негативно впливають на діяльність слідчого.

Трудові відносини працівників ОВС регулюються такими нормативно-правовими актами: Кодекс законів про працю України, Закон України "Про міліцію", Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом ОВС України, Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ. Окрім того, діяльність працівників ОВС регламентують загальні нормативно-правові акти, що регулюють трудові відносини, у частині, яка не врегульована спеціальним нормативно-правовим актом.

Серйозною проблемою у сфері правового регулювання службової діяльності працівників ОВС є застарілість та невідповідність об'єктивно існуючим умовам сьогодення зазначених нормативно-правових актів. Така ситуація склалася внаслідок того, що більшість актів було прийнято ще за радянських часів або після набуття Україною незалежності, але своїми коренями вони спираються на радянські. Однак реалії відображають безумовні зміни в суспільному житті країни. Відповідно, змінилися й суспільні відносини. Забезпечити їх ефективне правове регулювання можливо лише сучасним динамічним підходом з урахуванням усіх особливостей та змін, що сталися в Україні за останні роки. За таких умов необхідним є перегляд позицій стосовно «старих» нормативно-правових актів, аналіз їх положень, виокремлення тих норм, що відповідають сучасності та в змозі здійснювати дієвий вплив на суспільні відносини, та тих норм, що вже об'єктивно не відповідають вимогам сучасності. Останні потребують виключення та заміни новими.

Отже, сьогодні норми, що регулюють службову діяльність працівників ОВС, характеризуються безсистемністю, невпорядкованістю, дублюванням в окремих нормативно-правових актах, деякими протиріччями. Така нормативно-правова база не сприяє впорядкуванню суспільних відносин, що виникають у процесі проходження державної служби працівниками ОВС, а, навпаки, робить певний хаос, унаслідок чого виникає суперечливе становище щодо того, яка саме норма регулює відповідне питання та яким чином вирішується відповідна колізія. Іноді навіть виникають ситуації, коли спеціальні норми порушують деякі права трудящих, установлені загально-правовими нормами та принципами.

Зазначені проблеми повинні вирішуватися, бо інакше відбувається зневірення в праві, виникають сумніви щодо його регулятивних можливостей. Взагалі така ситуація вказує на недосконалість правотворчого та правозастосовного процесів, що потребує відповідної роботи в цьому напрямку.

Поиск по сайту: