Жодній країні в світі не вистачає для безперебійного функціонування коштів, які вона одержує обов'язковим методом мобілізації, тому вони запозичують їх у своїх та іноземних кредиторів.
Запозичення державою або органами місцевого самоврядування коштів у фізичних та юридичних осіб — резидентів та нерезидентів мають назву державного кредиту. Ці відносини мають особливе значення для держави й органів місцевого самоврядування, тому кожна держава регулює такі відносини правовими нормами, таким чином: державний або муніципальнийкредит— це врегульовані правовими нормами відносини, в яких позичальником виступає держава або муніципальний орган, а кредитором — фізична або юридична особа.
Запозичення держава і органи місцевого самоврядування одержують: випуском цінних паперів, які купують юридичні і фізичні особи, укладенням кредитних угод (особливо з іноземними кредиторами) і наданням гарантій за третіх осіб.
Основною особливістю відносин по державному кредиту є те, що позичальник в однобічному порядку встановлює свої умови кредиту і може навіть їх змінити при особливих умовах.
Право на здійснення внутрішніх і зовнішніх запозичень у межах і на умовах, передбачених законом про Державний бюджет України, належить державі в особі Міністра фінансів.
Основною формою запозичення коштів державою є випуск цінних паперів, які придбавають за вільні кошти юридичні й фізичні особи.
Рішення про випуск цінних паперів ухвалює Кабінет Міністрів України, у ньому визначаються умови випуску (загальна сума випуску, номінальна вартість однієї облігації, валюта, строк виплати, розмір доходу, строк погашення тощо).
Державні запозичення здійснюються, в основному, у формі емітування: облігацій та казначейських зобов'язань.
Облігація— цінний папір, що свідчить про внесення її власником коштів і стверджує обов'язок відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу у передбачений у ньому термін з виплатою фіксованого відсотку. Дохід за облігаціями процентної внутрішньої позики сплачується шляхом оплати купонів або при погашенні позик шляхом нарахування відсотків до номіналу без щорічних виплат.
Державні позики класифікуються за різними ознаками.
За строками діїборгові зобов'язання України можуть бути короткотерміновими (до 1 року), середньотерміновими (до 5 років) і довготерміновими (понад 5 років).
За ознакою суб'єктів— держателів цінних паперів бувають такими, що:
—реалізуються тільки фізичним особам;
—реалізуються тільки серед юридичних осіб;
—реалізуються і фізичним, і юридичним особам.
За формою виплати доходностіпозики діляться на: відсоткові, виграшні й цільові
За методами розповсюдження позики можуть бути добровільними і обов'язковими. У сучасний період запозичення буває тільки добровільним.
За формою позики бувають облігаційними і безоблігаційними. Облігаційні позики передбачають випуск облігацій. Безоблігаційні позики оформлюються угодами, а також записом у книгах боргових зобов'язань.
Обов'язок виготовлення, зберігання і розсипки облігацій покладено на Міністерство фінансів.
Казначейські зобов'язання— вид державних цінних паперів, які добровільно розповсюджуються серед населення, свідчать про внесення їх держателем коштів до бюджету і дають право на одержання фіксованого доходу протягом усього терміну володіння цими ціннішії паперами.
Казначейські зобов'язання можуть бути довгостроковими (від 5 до 25 років). Вони мають купонний лист і відсотки сплачуються щорічно; середньостроковими (від 1 року до 5) випускаються без купонів, оголошуються тиражі погашення; короткостроковими, які випускаються на три, шість та дванадцять місяців (безкупонні, погашаються шляхом їх викупу, включаючи відсотки).
Усі види цінних паперів, що випускаються емітентами (випускати), реєструє Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.
Реалізація державних цінних паперів в Україні покладається на банківську систему. Первинну реалізацію провадить Ощадний банк, вторинну — акціонерні комерційні банки.
Витрати з обслуговування запозичень, тобто з розміщення, виплати доходу, погашення боргових державних зобов'язань, провадяться за рахунок коштів Державного бюджету.
Випуск цінних паперів, пов'язаний з такими поняттями, як: номінальна вартість, тобто вартість, означена на цінному папері; емісійна вартість — вартість, за якою емітент передає цінні папери на первинному ринку, а різниця між емісійною та номінальною вартістю — прибуток банку.
При покращенні економічних умов у країні можна розраховуватися з кредиторами і достроково.
Згідно затвердженій раніше домовленості, Україна зобов'язана була розрахуватися з МВФ до 2009 р. Але Національний банк України прийняв рішення та повернув МВФ державний борг у розмірі 1,8 млрд. доларів до кінця 2003 р. При цьому дострокове повернення боргу дозволило Україні заощадити 40 млн. доларів за рахунок відсотків, які мусила б виплачувати держава.
Міністерство фінансів України для скорішого повернення запозичень і більш ефективного використання одержаних кредитів працює над змінами умов діючих запозичень і розробкою умов для здійснення нових запозичень. До основних методів управління боргом належать:
—рефінансування — погашення старої заборгованості шляхом випуску нових позик;
—конверсія — зміна розміру доходності позики: зниження або підвищення відсоткової ставки позики. Як правило, ставка знижується, інакше державі невигідно;
—консолідація — продовження строку її випущених позик;
—уніфікація — об'єднання кількох випущених позик в одну;
—відстрочка погашення позики, коли діяльність по випуску стає невигідною і неефективною;
—анулювання, тобто відмова держави від своїх боргових зобов'язань.
В сучасних умовах з'явилися відносини, які мають зовсім інший, ніж ми розглянули вище, зміст, але носять назву державного кредиту. В цих відносинах держава виступає кредитором і надає позички за рахунок бюджетних коштів. Особливість цих правовідносин полягає в тому, що вони належать скоріше до бюджетних правовідносин. Держава і органи місцевого самоврядування на умовах добровільності, зворотності, строковості та відплатності надають позички:
1) на житлове будівництво молодим сім'ям;
2) на одержання освіти.
Ці кредитні відносини можна визначити як врегульовані фінансово-правовими нормами, суспільні (економічні) відносин, в яких суб'єкти держави і органів місцевого самоврядування надають кредити в грошовій формі юридичним та фізичним особам на умовах зворотності, строковості, відплатності і добровільності за рахунок Державного або місцевих бюджетів.
ЛЕКЦІЯ 12
ТЕМА:Правове регулювання страхування
Навчальна мета:розкрити особливості правового регулювання страхування
Час: 80 хвилин.
Метод: лекція.
Місце: навчальна аудиторія.
Навчальні питання : 1. 35хв.
2. 35хв.
3. Заключна частина 10 хв.
Матеріально-технічне забезпечення: схеми, збірники документів та матеріалів,
Джерела та література:
Л –5,6,7,9
План
1.Поняття страхування, його завдання і функції
2.Законодавче та нормативно-правове регулювання страхових відносин.
1. Поняття страхування, його завдання і функції
Страхування — це врегульований правовими нормами процес формування цільових фондів коштів на відшкодування шкоди при виникненні непередбачених явищ, а також на надання матеріальної допомоги громадянам при настанні певних подій в їх житті.
Таким чином, страхування передбачає восновному рух грошових потоків від страхувальників до страховиків, а потім при настанні певних подій — від страховиків до страхувальників. Як і в давнину, окремі господарства і держава повинні убезпечнювати себе від несподіванок (недарма це явище має назву "страхування" — від кореня слова "страх") і робити запаси фуражу, палива, сировини тощо.
У сучасний період страхування демонополізоване, але держава не може допустити, щоб виплати постраждалим, як фізичним, так і юридичним особам, відшкодовувалися безконтрольно, тому вона жорстко контролює і регламентує діяльність страховиків через систему державного страхового нагляду.
Страхування — економічна категорія, воно підпорядковане загальним завданням розподілу і використання національного доходу в інтересах всього суспільства. Створення і використання фондів страхування має публічний фінансовий інтерес, оскільки у відшкодуванні збитків, нанесених як природними силами, так і діями людини, зацікавлено все суспільство: держава, органи місцевого самоврядування, кожне підприємство, кожна людина. За допомогою страхових фондів перерозподіляється частина національного доходу із суворо цільовим призначенням — відшкодування нанесених збитків.
Однак перерозподільні відносини у страхуванні обумовлені вірогідністю страхового випадку, який може нанести збитки. Можливість виникнення страхового випадку повинна носити випадковий характер. Якщо страхувальник впевнений, що немає ризику в тому, що він загубить речі, якщо буде нести їх в руках, то він не буде їх страхувати. А впевнений у тому, що страховий випадок обов'язково станеться, страховик не буде укладати договір із страхувальником. Основною ідеєю страхування є солідарний розподіл шкоди між страхувальниками. Відповідний страховий фонд, що має цільове призначення, утворюється з внесків певних .страхувальників і витрачається на покриття збитків, які нанесені тільки постраждалим страхувальникам, які уклали договори страхування саме з цим страховиком.
Страхові відносини — вид фінансових перерозподільних відносин, але вони виходять за межі календарного року, оскільки страхові події відбуваються не кожного року. Для того, щоб відшкодувати збитки, завдані особливо стихійним лихом, необхідно створити резерви. Страхувальники страхують не тільки майно, але й заощаджують кошти для несподіваного випадку; повноліття дитини, дожиття до певного віку тощо.
Таким чином, завданнями страхування є відшкодування шкоди, нанесеної стихійним лихом або іншими непередбаченими подіями, а також заощадження коштів страхувальника.
У плановому господарстві СРСР держава вільно розпоряджалася коштами державних підприємств, перерозподіляючи їх за потребою, тому страхування не було гостро потрібно як особливий метод захисту майна навіть державних підприємств. Зараз, коли країна переходить до ринкових відносин, воно стає необхідним. Шкода наноситься підприємствам, які розташовані на певній території країни, а не на всій, тому можна допомогти постраждалим підприємствам за рахунок страхового фонду, створеного саме цими зацікавленими суб'єктами. І чим більше суб'єктів певної території або галузі бере участь у створенні страхового фонду, тим менша частка при розкладі втрат припаде на кожного страхувальника. Саме цим і забезпечується концентрація коштів у єдиному фонді і з'являється можливість відшкодування збитків при невеликих витратах кожного страхувальника. Оскільки шкода не виникає повсякчасно, кошти у фонді накопичуються, а щоб вони не лежали, їх інвестують, і страховики одержують прибуток.
Кошти, які страхувальники вносять у страхові фонди, мають одне призначення — відшкодування втрат, які може понести суб'єкт страхових відносин, тому вони віддаються у фонд страховика беззворотньо, якщо не наступають події, від яких застраховане майно, здоров'я чи ще якесь благо, що належить суб'єкту страхових відносин.
Сутність страхування виявляється в його функціях, які відрізняють його як ланку фінансової системи. Перш за все, через страхування частина національного доходу, що знаходиться в страхових фондах, буде використана на відшкодування нанесеної шкоди, тобто кожен страхувальник ризикує понести втрати від подій, які вказані в договорі страхування. І щоб не ризикувати, страхувальник вносить свої кошти у фонд, а страховик перерозподіляє їх серед учасників.
Страхування виконує також відновлювану функцію, оскільки при настанні страхового випадку страховики відшкодовують збитки страхувальника. Кошти, які сплачують страхувальники, зберігаються у страховиків, які накопичують їх для використання при настанні страхових випадків або певної дати, події.
Держава, як і все суспільство, зацікавлена в тому, щоб нанесена шкода юридичній або фізичній особі була відшкодована. За рахунок централізованих фондів, які належать державі, вона не може відшкодовувати всі збитки, які наносять стихійні лиха, пожежі тощо. Страхування як система економічних відносин, які існують у грошовій формі, охоплюють різні об'єкти і суб'єкти страхової відповідальності. Держава ж, виражаючи публічний фінансовий інтерес при утворенні і витрачанні страхових фондів, провадить державний контроль за страхуванням, не втручаючись в конкретні цивільно-правові відносини страховиків і страхувальників.
В Україні, як самостійній і демократичній державі, процес демонополізації охопив усі галузі народного господарства і позначився на сфері і таких суспільних правовідносин, як страхування. Ліквідація державної монополії в галузі страхування і створення недержавних страхових компаній створили передумови формування страхового ринку України.
Страховий ринок, який формується в Україні, згідно зі ст. 2 Закону України "Про страхування", наповнюється страховиками різних форм власності і організаційно-правових форм діяльності.
У ринковій економіці розрізняють за об'єктами п'ять основних галузей страхування: особисте, майнове, відповідальності, економічних ризиків та соціальне.
При особистому страхуванні об'єктами виступають: життя, здоров'я і працездатність людини, від нещасного випадку.
Об'єктом страхових правовідносин є майно, яке належить страхувальнику або знаходиться в його володінні, користуванні або розпорядженні. Майнове страхування може класифікуватися також за формою власності і соціальних груп страхувальників. Особливе значення має виділення небезпеки, яка є основою для виділення видів страхування:
а) страхування майна від вогню;
б) страхування сільськогосподарських культур від посухи та іншого стихійного лиха;
в) страхування тварин від падежу та вимушеного забою;
г) страхування транспортних засобів від аварій та інших небезпек.
3. Страхування відповідальності. Об'єктом виступає відповідальність власників транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам, та за умовами, передбаченими міжнародними договорами України. Закон України "Про страхування" до переліку видів обов'язкового страхування включив страхування відповідальності суб'єктів туристичної діяльності за збиток, нанесений життю і здоров'ю туриста
або його майну. Раніше цей вид страхування був заявлений як обов'язковий тільки в ст. 17 Закону України від 15 вересня 95 р. "Про туризм".
Об'єктом страхування економічних ризиків є шкода, яка виникає в процесі підприємницької діяльності. Страхують прямі ризики, наприклад, збитки від простоїв обладнання, страйків та непрямі — банкрутство тощо.
Відносини в галузі соціального страхування в Україні регулюються іншими законами.
Страхування за формами може бути добровільним і обо-в 'язковим.
Добровільне страхування— це страхування, яке здійснюється на основі договору між страховиком і страхувальником. Види добровільного страхування визначені ст. 6 Закону України "Про страхування". Особливо важливим видом добровільного страхування є страхування життя, коли страховик зобов'язаний здійснити страхову виплату згідно з договором у разі смерті застрахованої особи чи настання нещасного випадку, що стався із застрахованою особою або її хворобою, а також, якщо це передбачено страховим договором, у разі дожиття застрахованої особи до визначеного договором віку.
Страховики мають право займатися тільки тими видами добровільного страхування, які визначені в ліцензії.
Обов'язкове страхуванняіснує в силу Закону, який встановлює суцільне охоплення об'єктів страхування з нормуванням страхового відшкодування. Закон України "Про страхування" та підзаконні нормативно-правові акти вирішують ці питання, хоча конкретні страхові відносини регулюються цивільним законодавством, оскільки з кожним страховиком укладаються свої угоди.
Обов'язкове державне страхування— це некомерційна форма, за якої забезпечуються інтереси не окремого страхувальників, а всіх громадян країни.
Тому цю форму страхування можна поділити на два підвиди: обов'язкове загальне й обов'язкове професійне, яке поширюється на громадян, професійна діяльність яких пов'язана з особливою небезпекою.
Обов'язкове професійне страхування проводиться виключно за рахунок коштів Державного бюджету. Закон України
"Про страхування" не включив види цього страхування у перелік видів обов'язкового страхування. Для цих категорій осіб п. 10 розділу V Закону України "Про страхування" передбачено заміну обов'язкового державного страхування на безпосереднє здійснення потерпілим компенсаційної виплати з Державного бюджету за місцем роботи потерпілого за окремим Законом.
Залежно від черговості здійснення страхових правочинів розрізняється первинне страхування, коли правовідносини виникають між страховиком і страхувальником, та вторинне — перестрахування, коли правовідносини виникають між страховиками.
Перестрахування — це страхування одним страховиком, перестраховиком на визначених договором умовах ризику виконання частини своїх обов'язків перед страхувальником у іншого страховика (перестраховика) резидента або нерезидента, який має статус страховика або перестраховика, згідно з законодавством країни, в якій він застрахований.
Порядок і вимоги перестрахування у страховика-нерезидента встановлюються Кабінетом Міністрів України.
За Законом України "Про страхування" (ст. 12) перестраховиком може бути як резидент України, так і іноземна страхова організація. Кабінет Міністрів України затверджує форму декларації, яку подають уповноваженому органу страховики, які з початку календарного року передали перестраховикам більше ніж 50 відсотків своїх страхових платежів.
Особливістю перестрахування є те, що перестраховик не вступає у правовідносини із страхувальником, правовідносини по страхуванню виникають між страховиком і страхувальником, а при перестрахуванні правовідносини виникають між страховиком і перестраховиком. Страхувальника можна і не повідомляти, оскільки відповідальність за компенсацію можливих збитків у повному обсязі несе страховик.
Таким чином, фінансові зусилля по досягненню найбільшої результативності страхових операцій окремих страховиків можуть бути розподілені між перестрахувальниками.
2. Законодавче та нормативно-правове регулювання страхових відносин. Терміни, які зазначаються у страхових документах при страхових правовідносинах
Відносини, які виникають в галузі страхування, носять складний характер і регулюються нормами кількох галузей права: адміністративного, цивільного, господарського і фінансового.
Регулюванню страхових відносин присвячена глава 67 Цивільного кодексу та ст.ст. 352-355 Господарського кодексу. Велика частина відносин у галузі страхування керуються нормами фінансового права, адже при страхуванні виникають грошові перерозподільні відносини. Наявність обставин, які можуть нанести шкоду здоров'ю, життю або майну фізичних і юридичних осіб, примушують страхувальників частину національного доходу, яка їм належить, передати на утворення страхових фондів. Причому участь у створенні цих фондів може бути обов'язковою (при обов'язковому страхуванні — ст. 7 Закону України "Про страхування") або добровільною (ст. 6 Закону "Про страхування"). Ці фонди не належать державі, і вона не втручається в конкретні страхові відносини страховиків і страхувальників. Однак держава підтримує публічний фінансовий інтерес усіх учасників страхових відносин, і не тільки регулює частину відносин методом владних приписів, але й частину витрат на виплату відшкодувань працівникам бюджетних установ, які служать у особливо небезпечних умовах (військовослужбовці, митники, пожежники, службовці органів внутрішніх справ тощо), бере на себе за рахунок коштів Державного бюджету.
Страховиками в Україні визнаються фінансові установи. Фінансова установа, згідно зі ст. 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12 липня 2001 р. № 2664-ИІ, — це юридична особа, яка відповідно до Закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. Страхові організації можуть бути створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю відповідно до законодавства і одержали в установленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Учасників страховика повинно бути не менше трьох.
Ст. 2 Закону України дозволяє створення страхових компаній у вигляді українського спільного підприємства з іноземною інвестицією більше ніж 50 відсотків.
В окремих випадках, установлених законодавством України, страховиками можуть бути державні організації, але за умови, що єдиним власником такого страховика є держава.
Держава визначає порядок одержання ліцензії і ліцензійні умови для здійснення страхової діяльності в ст. 38 Закону України "Про страхування", у Ліцензійних умовах здійснення страхової діяльності, затверджених наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики і підприємництва. Відповідно до Закону України "Про фінансові послуги і державне регулювання ринку фінансових послуг" від 12 липня 2001 р., Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг, затвердженого Указом Президента України від 4 квітня 2003 р. № 292/2003, уповноваженим державним органом, що здійснює видачу ліцензій на здійснення страхової діяльності і нагляд за діяльністю страховиків, є Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг.
Страховикам закон дозволяє формувати статутні фонди виключно у грошовій формі. Дозволено до такого фонду вносити державні цінні папери за їх номінальною вартістю, але не більше 25% загального розміру статутного фонду.
Закон "Про страхування" встановлює мінімальний розмір статутного фонду страховика, який займається іншими видами страхування, ніж страхування життя, в сумі, еквівалентній 1 млн. євро, а страховика, який займається страхуванням життя,— 1,5 млн. євро за валютним обмінним курсом валюти України.
Законодавством в Україні регулюються відносини у сфері страхування, спрямовані на створення ринку страхових послуг та посилення страхового захисту майнових інтересів підприємств, установ, організацій та громадян.
Закон України "Про страхування" у ст. 1 дає визначення страхуванню: страхування — це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.
Наша держава дозволяє всім охочим займатися підприємницькою діяльністю. Страхування — особливий вид підприємництва. Це створення страхового захисту, захисту від ризику будь-якого випадку, передбаченого в договорі про страхування. Страхувальник повинен обирати собі страхові послуги і можливості покриття різних видів шкоди, яка може бути нанесена його майну, його здоров'ю або життю.
Тому держава мусить потурбуватися, щоб кожен підприємець і кожен громадянин був надійно захищений від будь-якого ризику. Державний захист повинен ґрунтуватися на правовому забезпеченні страхових відносин.
Закон України "Про страхування" визначає об'єкти страхування, види обов'язкового страхування, вимоги до договорів страхування, порядок здійснення державного нагляду за страховою діяльністю. Ст. ЗО Закону "Про страхування" визначає умови забезпечення платоспроможності страховиків.
Гарантією виконання зобов'язань страховика за угодами страхування держава вважає страхові резерви — спеціальні фонди, які створюються із страхових внесків і витрачаються, в першу чергу, для здійснення страхових виплат страхувальникам.
Страховики зобов'язані дотримуватися таких умов забезпечення платоспроможності:
—наявності сплаченого статутного фонду та наявності гарантійного фонду страховика;
—створення страхових резервів, достатніх для майбутніх виплат страхових сум і страхових відшкодувань;
—перевищення фактичного запасу платоспроможності страховика над розрахунковим нормативним запасом платоспроможності.
Законодавством України можуть визначатися уповноважені страховики для здійснення тих чи інших видів страхування, якщо здійснення правовідносин передбачає використання бюджетних коштів, валютних резервів держави, гарантій Кабінету Міністрів України. Для визначення уповноважених страховиків необхідно провадити відкриті тендери з оприлюдненням у засобах масової інформації його умов і результатів.
В інших випадках держава не має права на уповноваження страховиків для здійснення окремих видів страхування.
Законом України "Про страхування" (ст. 15) визначено порядок і умови здійснення діяльності страхових і перестрахових брокерів. Брокерам-громадянам заборонено отримувати і перераховувати страхові платежі. Закон дозволяє діяльність на страховому ринку України зареєстрованих належним чином страхових і перестрахових брокерів-нерезидентів, якщо вони надають послуги через свої представництва.
Законом встановлюються і причини, за яких може бути відмовлено у страховій виплаті і підкреслено, що негативний фінансовий стан страховика не може бути причиною для відмови у страховій виплаті.
Закон України "Про страхування" дозволяє страховикам, які здійснюють страхування життя, надавати кредити страхувальникам, які уклали договори страхування життя. Однак порядок, умови видачі та розміри кредитів і порядок формування резерву для покриття можливих втрат повинні встановлюватися Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг по узгодженню з Національним банком України.
Держава гарантує збереження таємниці страхування, дотримання і захист майнових та інших прав і законних інтересів страховиків, умов вільної конкуренції у здійснені страхової діяльності.
Втручання в діяльність страховиків з боку державних та інших органів, якщо воно не пов'язане з повноваженнями органів, які здійснюють державний нагляд і контроль за діяльністю страховиків, заборонено.
Ст. 116 Конституції України поклала на Кабінет Міністрів України забезпечення проведення фінансової, податкової політики, політики соціального захисту населення. В галузі страхування Законом України "Про страхування" на Кабінет Міністрів покладено встановлення розміру плати за видачу ліцензії на страхову діяльність; визначення порядку і правил проведення обов'язкового страхування, встановлення особливих умов ліцензування обов'язкового страхування, розмірів страхових сум та максимальних розмірів страхових тарифів або методику актуарних розрахунків.
Кабінет Міністрів України встановлює випадки та умови, коли із централізованих страхових резервних фондів виплачуються компенсації за шкоду, заподіяну життю і здоров'ю потерпілих у дорожньо-транспортних подіях, або інших випадках (ст. 13 Закону України "Про страхування").
Виконуючи свої повноваження, Кабінет Міністрів України в галузі страхування:
1) встановлює на підставі Закону "Про страхування":
—порядок та правила проведення обов'язкового страхування, форми договору, особливі умови ліцензування обов'язкового страхування, розміри страхових сум та максимальні розміри страхових тарифів;
—вимоги страховика-нерезидента до перестрахування;
—форму декларації по операціях перестрахування у нерезидента;
—випадки та умови виплати компенсацій з централізованих страхових резервних фондів Моторного страхового бюро України;
—випадки та умови забезпечення пільгового страхування для окремих категорій автовласників за рахунок коштів централізованих страхових резервних фондів Моторного страхового бюро України;
—розмір плати за видачу ліцензій на проведення конкретних видів страхування;
—порядок використання коштів резервів по страхуванню життя для довготермінового кредитування житлового будівництва.
2) також має право:
—змінювати порядок визначення фактичного і нормативного запасу платоспроможності та структуру гарантійного фонду;
—змінювати перелік страхових резервів і порядок їх обліку;
—приймати рішення про створення фондів страхових гарантій за сферами страхування.
Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг підтримує в своїй діяльності публічний фінансовий інтерес не тільки держави. Вона покликана забезпечувати захист майнових інтересів юридичних і фізичних осіб — страхувальників при настанні несприятливих подій і явищ.
На Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг як спеціальний уповноважений орган виконавчої влади в сфері регулювання ринків фінансових послуг покладено нормативно-правове регулювання з таких питань:
—розробка нормативно-правових актів з питань страхової діяльності, що віднесені до компетенції Уповноваженого органу;
—узагальнення практики страхової та посередницької діяльності, розробка пропозицій щодо розвитку і вдосконалення законодавства України в сфері страхової діяльності;
—прийняття в рамках своєї компетенції нормативно-правових актів з питань страхування та перестрахування.
Уповноважений орган визначає:
—характеристику та класифікаційні ознаки видів добровільного страхування;
порядок реєстрації страхових та перестрахових брокерів;
—випадки необхідності відповідних сертифікатів у учасників страхувальника;
—керівну особу, без згоди якої не може здійснюватися фінансове, господарське та кадрове управління страховиком, що знаходиться в стані примусової санації.
Також Державна комісія встановлює та проводить:
—за згодою з Національним банком України порядок, умови видачі та розміри кредитів, котрі надаються страхувальникам по страхуванню життя, й порядок формування резервів страховиків по страхуванню життя для покриття можливих витрат;
—перелік видів посередницької діяльності страхових та перестрахових брокерів;
—порядок та умови персоніфікованого обліку договорів страхування життя страховиками, котрі здійснюють страхування життя;
—методику формування та ведення обліку технічних резервів по видам страхування іншим, ніж страхування життя;
—методику формування резервів по страхуванню життя, об'єми страхових зобов'язань залежно від виду договору страхування життя та мінімальні строки дії таких договорів;
—форму поквартальної фінансової звітності та інших звітних даних страховика;
форму річного балансу та порядок його публікації;
—правила формування, обліку та розміщення страхових резервів та показників звітності;
–-заборону на вільне користування майном страховика та прийняття страхових зобов'язань без дозволу Уповноваженого органу;
––обов'язковий для виконання графік здійснення розрахунків зі страхувальниками;
—ведення єдиного державного реєстру страховиків, страхових та перестрахових брокерів;
—видачу свідоцтв про включення страхових та перестрахових брокерів в державний реєстр і проведення перевірки щодо дотримання ними законодавства про посередницьку діяльність в страхуванні та перестрахуванні та достовірності їх звітності;
—реєстрацію правил добровільного страхування, на котрі видається ліцензія;
—реєстрацію змін чи доповнень до правил добровільного страхування у випадках, коли страховик вводить нові правила страхування чи вносить до них зміни та доповнення.
Уповноважений орган здійснює:
—ліцензування страхової діяльності;
—контрольно-наглядову функцію, а саме:
—проведення перевірок відносно правильності застосування страховиками, об'єднаннями страховиків та страховими по середниками законодавства про страхування;
—контроль за платоспроможністю страховиків стосовно взятих ними зобов'язань перед страхувальниками.
Уповноважений орган має право:
—одержувати в установленому порядку від страховиків звітність про страхову діяльність, інформацію про їхнє фінансове становище та необхідні пояснення щодо звітних даних, а від підприємств, установ (у тому числі банків), організацій і громадян — інформацію, необхідну для виконання покладених на нього завдань;
—проводити перевірку щодо правильності застосування страховиками законодавства України про страхову діяльність і щодо достовірності їх звітності за показниками, що характеризують виконання договорів страхування, не частіше одного разу на рік призначати проведення за рахунок страховика додаткової обов'язкової аудиторської перевірки з визначенням аудитора;
—видавати приписи страховикам про усунення виявлених порушень вимог законодавства про страхову діяльність, а у разі їх невиконання — зупиняти чи обмежувати дію ліцензій цих страховиків до усунення виявлених порушень або приймати рішення про відкликання ліцензій та виключення з державного реєстру страховиків (перестраховиків);
—проводити тематичні перевірки діяльності страховика у випадках необхідності перевірки фактів, викладених у скаргах, заявах, зверненнях страхувальників, достовірності показників звітності, виконання вимог раніше наданих приписів, за дорученням правоохоронних органів або органів державної влади, зустрічні перевірки достовірності і правильності укладених договорів страхування та перестрахування та у разі надходження інформації від страхувальників про порушення;
—одержувати від страхових та перестрахових брокерів установлену звітність про їх діяльність та інформацію про укладені договори, а також необхідні пояснення щодо цих даних;
—видавати приписи страховим посередникам про усунення виявлених порушень законодавства, а у разі їх невиконання приймати рішення про виключення страхового або перестрахового брокера з державного реєстру страхових та перестрахових брокерів;
—одержувати в установленому порядку від аварійних комісарів інформацію, необхідну для виконання покладених на нього завдань, у тому числі інформацію про обставини і причини настання страхового випадку та заподіяну шкоду;
—створювати комісії та робочі групи для проведення перевірок діяльності страховиків та страхових посередників;
—здійснювати контроль за достовірністю та повнотою інформації, що надається учасниками страхового ринку.
За вимогами Закону України "Про страхування" страховик створює гарантійний фонд. Законом визначені і джерела цього фонду: додатковий, резервний капітал та сума нерозподіленого прибутку.
Для забезпечення виконання страховиками зобов'язань щодо окремих видів обов'язкового страхування за Законом України "Про страхування" страховики можуть утворювати централізовані страхові резервні фонди і органи, які управлятимуть цими фондами. Положення про централізовані страхові резервні фонди затверджує Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг.
Джерелами централізованих страхових резервних фондів можуть бути відрахування від надходжень страхових платежів, внески власних коштів страховика, а також доходи від розміщення коштів централізованих страхових резервних фондів.
Страховики як суб'єкти фінансових правовідносин сплачують податки і збори та інші обов'язкові платежі до Державного бюджету України та внески до державних позабюджетних цільових фондів і придбавають цінні папери, які емітує держава.
Як платники податків страховики несуть відповідальність за додержання податкового законодавства і відповідають в разі його порушення.
ЛЕКЦІЯ 13
ТЕМА:Правові основи держави і місцевих видатків.
Навчальна мета:висвітлити правові основи держави та місцевих видатків
Час: 80 хвилин.
Метод: лекція.
Місце: навчальна аудиторія.
Навчальні питання : 1. 25хв.
2. 25хв.
3. 20хв.
4. Заключна частина 10 хв.
Матеріально-технічне забезпечення: схеми, збірники документів та матеріалів,
Джерела та література:
Л –1,3,5,7,19,21.
План
1.Поняття і види державних і місцевих видатків
2.Розподіл видатків між ланками бюджетної системи України
3.Поняття і правові принципи фінансування державних і муніципальних видатків.
1. Поняття і види державних і місцевих видатків
Держава і органи місцевого самоврядування, як ми бачили, вивчаючи фінансово-правовий інститут публічних доходів держави, застосовують законодавство з метою якомога ретельної мобілізації коштів, яких потрібно все більше і більше. На функціонування держави потрібні дуже великі фінансові ресурси для покриття зростаючих видатків. Саме видатки примушують державу відшукувати доходні джерела. Однак об'єктивно існуючий закон випереджаючого зростання видатків над доходами держави, який відкрив німецький вчений Адольф Вагнер, примушує державу і органи місцевого самоврядування, які представляють публічний фінансовий інтерес, ретельно розподіляти одержані доходи з тим, щоб була змога покривати першочергові, пріоритетні видатки.
Усі видатки, які фінансуються на території держави, покриваються за рахунок чистого доходу суспільства. Але в державі, де існують різні форми власності, видатки покриваються з різних фондів коштів. Публічні видатки, які пов'язані з виконанням функцій держави і органів місцевого самоврядування, фінансуються за рахунок бюджетних коштів та позабюджетних централізованих цільових коштів. Державні видатки покриваються прибутками, що залишаються у розпорядженні підприємств державної і муніципальної форми власності, за рахунок сум амортизації, що включається у собівартість продукції і скеровується на збільшення виробничих фондів. На фінансування видатків спрямовуються кредити банків, які беруть підприємства на виробничі потреби.
За свій рахунок фінансують потреби приватні підприємницькі структури на території держави. Таким чином, поняття видатків держави ширше за поняття видатків державного бюджету. І хоча видатки об'єднаного державного бюджету складають левову частку видатків держави, вони залишаються часткою загальних публічних видатків держави.
Видатки держави представляють собою прямі витрати матеріальних і фінансових ресурсів на її функціонування. Оскільки в умовах товарно-грошових відносин і дії закону вартості всі витрати набувають грошового характеру, видатки держави прийнято розглядати як використання фінансових ресурсів.
Оскільки видатки держави опосередковують її функціонування, велика частина їх покривається за рахунок бюджету. Система бюджетних видатків (тобто єдність усіх витрат державного і місцевих бюджетів, які знаходяться у взаємозв'язку) безпосередньо залежить від політичного і соціально-економічного характеру діяльності держави.
Видатки державного і місцевих бюджетів — об'єктивна економічна категорія, яка опосередковує його доходи і завершує розподільні відносини. Вони мають подвійний характер. З одного боку — це витрати держави, які вона здійснює на своє функціонування, а з другого, це доходи, за рахунок яких державні установи, підприємства й організації утворюють свої фонди, необхідні для їх функціонування. Кошти, які виділяються з бюджетів на потреби цих установ і організацій, державне управління, оборону, соціальні потреби, економічно обслуговують державу як надбудову над економічним базисом. Держава, органи місцевого самоврядування і органи, які підтримують публічний фінансовий інтерес і дозволені державою, на підставі законодавства виділяють кошти, розмір яких установлює державний, місцеві бюджети і фінансові плани публічних позабюджетних (соціальних) фондів.
Вплив на публічні видатки з боку органів державної влади, органів виконавчої влади загальної компетенції, фінансово-кредитної системи за допомогою усіх правових засобів здійснюється протягом всього видаткового циклу, тобто від виникнення об'єктивно обумовленої потреби у витратах конкретних коштів на конкретні заходи та дозволу на їх витрачання певних сум, визначених у затверджених бюджетах і кошторисах, фінансових планах, до їх повного задоволення. Цикли витрат продовжуються по-різному. Наприклад, видатки на охорону здоров'я і освіту об'єктивно потрібні завжди, а видатки на будівництво шкіл, лікарняних закладів — з моменту їх проектування, виділення на ці цілі асигнувань тощо.
Виходячи з цього всі видатки держави, що покриваються бюджетними коштами, можуть бути об'єднані у 2 групи: ті, що повторюються щороку (наприклад, на фінансування діючих лікарень, шкіл, дитячих садків, вузів, тобто видатки, що встановлені діючими нормативно-правовими актами) і нові, що вводяться з наступного бюджетного періоду.
Фінансове право, як ми знаємо, регулює складну групу відносин в галузі видатків, які пов'язані із забезпеченням публічного фінансового інтересу, тобто із діяльністю державних і муніципальних органів, що виконують державні функції, функції місцевих органів самоврядування та організацій, які виконують з дозволу і під контролем держави соціальні функції (наприклад, Пенсійний фонд, інші фонди соціального страхування).
Кожний суб'єкт підприємницької діяльності, незалежно від організаційно-правової форми діяльності і форми власності, що розташований на території нашої держави, здійснює видатки і вступає у грошові правовідносини із багатьма суб'єктами. Однак ці відносини регулюються не фінансовим, а цивільним, господарським правом. Це ще раз підкреслює, що поняття публічних видатків, шо провадяться на території держави, ширше, ніж поняття бюджетних видатків.
Основним призначенням витрат усіх ланок бюджетної системи є фінансове забезпечення безперебійного функціонування держави й органів місцевого самоврядування.
Видатки, що здійснюються на території держави, являють собою певну систему і класифікуються за різними підставами. Видатки держави можна класифікувати на поточні і видатки на розвиток; у зв'язку з розподілом державного і місцевих бюджетів на загальний і спеціальний видатки можна класифікувати на такі: 1) пов'язані з фінансуванням діючих установ, учбових закладів, соціальних програм тощо; 2) пов'язані із окремими, спеціальними заходами, програмами.
Видатки класифікуються і за роллю у суспільному виробництві— на розвиток матеріального виробництва і нематеріальної сфери; за суспільним призначенням: економічний розвиток; соціально-культурні заходи, освіта і наука; оборона країни; правоохоронна діяльність; зовнішньоекономічна діяльність, обслуговування державного боргу; за цільовим призначенням на: заробітну плату, нарахування на заробітну плату; господарські витрати, поточний і капітальний ремонт.
Видатки можна класифікувати залежно від форм власності суб'єктів, які здійснюють публічні витрати: державні і муніципальні1.
Залежно від джерел фінансування і планування їх в бюджетах видатки можуть підрозділятися на централізовані (тобто ті, що покриваються за рахунок бюджетів та централізованих позабюджетних цільових фондів) і децентралізовані (що покриваються за рахунок власних коштів підприємств різних форм власності). У процесі діяльності по здійсненню бюджетних видатків держави і органів місцевого самоврядування виникає широке коло відносин, які обов'язково набувають форму правовідносин і мають грошовий характер. Однак ці відносини регулюються різними галузями права. Відносини з купівлі-продажу продукції і одержання прибутків — це цивільно-правові відносини. У фінансових правовідносинах з видатків завжди беруть участь три суб'єкти. Перш за все, це уповноважений державою або місцевим органом самоврядування суб'єкт, що представляє публічний фінансовий інтерес, оскільки відносини у галузі публічних видатків не виникають в інтересах окремої юридичної або фізичної особи, а виникають в інтересах держави або органу місцевого самоврядування
Другим обов'язковим суб'єктом відносин у галузі видатків є банк, у якому відкритий рахунок третього суб'єкта і через який Державне казначейство видає кошти; третій суб'єкт — одержувач коштів, які виділені з відповідного бюджету за призначенням, указаним у кошторисі. Одержувачем бюджетних коштів виступають державні та муніципальні установи, підприємства й організації. А якщо є рішення про виділення коштів з державного або місцевого бюджету підприємствам недержавної або муніципальної форми власності, кошти видаються їм.
Сукупність фінансово-правових норм, що регулюють відносини у галузі видатків, складають розділ Особливої частини фінансового права як учбової дисципліни. У цих відносинах відбивається специфіка правових режимів державних і муніципальних видатків, тому відносини в галузі видатків складають два, як прийнято вважати, правових інститути, або існують два правових режими фінансування.
Правові режими фінансування госпрозрахункових підприємств різних форм власності і організацій, які не займаються підприємницькою діяльністю, зовсім різні як за джерелами фінансування, так і за предметно-цільовим скеруванням коштів.
Розрізняють два правовій режими фінансування видатків залежно від суб'єктів, яким надаються кошти для їх функціонування, змісту і порядку затвердження фінансових планів, на підставі яких виділяються з різних джерел асигнування, змісту прав і обов'язків цих суб'єктів, а також за предметно-цільовим скеруванням видатків:
1) правовий режим фінансування державних і муніципальних організацій, за якими майно закріплюється на праві господарського відання;
2) фінансування установ і організацій, як державних, так і муніципальних, які від своєї статутної діяльності ніяких доходів не отримують, а повністю фінансуються з державного або місцевих бюджетів, тобто знаходяться на кошторисно-бюджетному фінансуванні.
Після заснування нової суверенної держави Україна, яка поставила собі за мету служити своїм громадянам, у фінансовому праві з'явився ще один правовий режим фінансування видатків — інститут державного кредитування.
В інших підручниках з фінансового права відносини з державного кредитування включаються в інститут державного кредиту. На наш погляд, це різні інститути. Інститут державного кредиту, як ми вже бачили, передбачає регулювання відносин, у яких держава або муніципальні органи виступають позичальниками, а кошти, які надійшли шляхом викупу населенням або юридичними особами державних або муніципальних цінних паперів чи шляхом одержання позичок коштами, стають державним боргом. Зовсім інші відносини виникають при бюджетному кредитуванні. У Законі про Державний бюджет щороку виділяється певна (змінна) сума, яка йде на конкретно визначені цілі: на кредитування пріоритетних галузей народного господарства, на інвестиції агропромислового комплексу (надання кредитів на придбання сільськогосподарської техніки або на фінансову підтримку через механізм здешевлення кредитів комерційних банків, на житлове будівництво на селі, військовослужбовцям, молодим сім'ям, на одержання освіти).
Державу турбує доля молоді, яка хоче здобути освіту, але не може сплатити вартість навчання у вузах, коледжах, технікумах. Бажаючим надаються кредити на навчання.
Держава також піклується про житло для молоді. Не може держава забезпечити родини і одинаків молодого віку гарними квартирами, тому і надає пільгові довгострокові державні кредити молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) та придбання житла, а також часткову компенсацію відсоткової ставки кредитів комерційних банків молодим сім'ям .
Однак з фінансовими органами, які виконують бюджет, у кредитні відносини позичальники не вступають. Безпосередньо надання кредитів на будівництво (реконструкцію) і придбання житла здійснюють регіональні відділення Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву. Цей Фонд інвестує житлове будівництво за рахунок бюджетних коштів, первинних внесків позичальників, а також коштів, повернутих позичальниками.
Відносини, що виникають з державного кредитування, мають складний характер, але вони безпосередньо стосуються фінансово-правового інституту кредитування, оскільки виникають на стадії виконання державного бюджету по видатках.
Але ці відносини не вписуються ні в один правовий режим бюджетного фінансування. Мова йде про нові відносини, які з'явилися на сучасному етапі розвитку ринкової економіки в Україні. Із бюджетними відносинами їх поєднує те, що кошти плануються і виділяються з бюджету, але не беззворотньо, як при фінансуванні. Крім того, як і банківські кредити, бюджетні можуть надаватися відплатно, але можуть надаватися і безвідплатно, тобто при бюджетному кредитуванні існує зовсім особливий правовий режим. Але цей фінансово-правовий інститут має своє майбутнє, про що свідчить практика країн з розвиненою ринковою економікою.
Виходячи з вищевикладеного, можна визначити видатки державного і місцевих бюджетів як засновані на фінансово-правових нормах прямі планові витрати держави і місцевих органів самоврядування, пов'язані з їх функціонуванням,що покриваються за рахунок бюджетних асигнувань і незалежно від скерування здійснюються на засадах, установлених державою.