Становлення радянської адвокатури

У 1917 р. влада в Україні певний час належала Цент­ральній Раді, яка частково реформувала судову систему царської Росії, але щодо організації та діяльності присяж­них і приватних повірених не було внесено ніяких змін.

Першим законодавчим актом радянської влади в Укра­їні з питань судоустрою і судочинства була постанова На­родного секретаріату Української Народної Республіки "Про введення народного суду" від 4 січня 1918 р., що в ці­лому дублювала положення Декрету про Суд № 1 1917р., у статті 3 якого говорилося, що обвинувачами і захисника­ми, які допускалися до участі у справі на стадії поперед­нього слідства, були всі незганьблені громадяни чоловічої та жіночої статі, які користувалися цивільними правами'''¹. У статті 18 постанови вказувалося, що "обвинувачами і за­хисниками в суді і на попередньому слідстві можуть бути усі громадяни, які досягли 18 років"-. Як зазначав М.О. Чельцов, за першими декретами захист допускався на будь-якій стадії, але в період інтервенції це право було обмеже­не. Характерною рисою забезпечення права па правову допомогу була широка участь громадськості. У криміналь­но-процесуальній літературі така допомога одержала назву - інститут загальногромадянського обвинувачення і захисту/

Узагалі ставлення до інституту захисту в XX ст. у нашій країні було не завжди однаковим. Так, під час громадянської війни 1918—1920 рр. було прийнято нормативні акти, які фактично ліквідували інститут адвокатури в Україні (поста­нова Народного секретаріату "Про введення народного суду" від 4 січня 1918 р.; Положення про революційні трибунали, затверджене 23 лютого 1918 р.^і; Декрет Ради Народних Ко­місарів України "Про суд" від 14 лютого 1919 р.; Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали УСРР, прийняте Раднаркомом України 14 лютого 1919 р.; Декрет Раднаркому України "Про трудову повинність спеціалістів по судовій частині" від 16 квітня 1919 р.). В Україні було організовано колегії правозаступників, члени яких обирали­ся з громадян, що відповідали вимогам, встановленим для виборців, і перебували на державній службі. Питання про до­пуск захисника до участі в досудовому слідстві було винесено на розгляд слідчого.

У цей період в Україні починається активне втручання державних органів у діяльність адвокатури, зокрема керівництво адвокатурою в різних формах державними струк­турами. Нарком юстиції УСРР М.О. Скрипник виступав проти надання адвокатурі автономії, за встановлення над нею судового нагляду.

Крім того, адвокатура політизувалася і керувалася на­самперед не інтересами клієнта, а політичними інтереса­ми. Це призвело до правової незахищеності громадян, зокре­ма у політичних процесах, в Україні, коли захист перетво­рився на формальну процедуру⁶⁰.

Певні зміни інститут адвокатури зазнав у зв'язку з при­йняттям Кримінально-процесуального кодексу (КГІК) УСРР 1922 р. У ньому зазначалося, що обвинувачення на суді підтримується прокуратурою. Потерпілому право обвину­вачення надається лише у випадках, встановлених зако­ном (ст. 8). Статті 55, 56, 57 регламентували коло осіб, які могли виступати як представники потерпілого, цивільного позивача і захисники обвинуваченого''¹. КГІК УСРР 1922 р., посилюючи роль прокурора у кримінальному процесі, од­ночасно послаблював значення інших осіб у наданні право­вої допомоги потерпілому, тобто поклав початок підпоряд­куванню інтересів потерпілого інтересам держави. Цим са­мим нормативним актом надання обвинуваченому допомо­ги захисника передбачалося лише на судових стадіях. 06- меження в реалізації права па захист у кримінальному су­дочинстві були пов'язані зі структурно-організаційними змінами адвокатури.

За відносно короткий час організація адвокатури зміню­валась кілька разів:

• адвокатура загальногромадянська, за якої кожний не­порочний громадянин міг виступати в суді як захисник (Декрет про Суд № 1);

• адвокатура посадова, за якої адвокати були посадови­ми особами держави (Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали);

• адвокатура як громадська організація на засадах са­моврядування, що перебувала під контролем державних органів (Декрет про Суд № 2).

Реорганізація адвокатури великою мірою обґрунтовува­лася необхідністю контролю за суб'єктами захисту в кримі­нальному судочинстві.

2 жовтня 1922 р. після обговорення Всеукраїнським цент­ральним виконавчим комітетом було прийнято законопроект про реформування колегій правозаступників як Положення про адвокатуру Української СРР^М. На його підставі Нарко­мат юстиції УСРР затвердив 14 листопада 1922 р. Інструкцію про організацію губернських колегій захисників при губрай-нарсудах, а 27 грудня 1922 р. — Положення про консульта­ції для надання юридичної допомоги населенню, що органі­зовуються колегіями захисників.

Відповідно до цих документів було створено нові адво­катські органи, які відрізнялися ширшими правами само­врядування. Але водночас Наркомат юстиції був наділений дуже широкими повноваженнями щодо контролю за діяль­ністю колегій захисників.

Колегії захисників з перших років існування намага­лися підвищити престиж і авторитет своєї професії. Так, у 1923 р. Київська колегія захисників прийняла звер­нення до членів колегії, яке містило норми професійної етики'. У 1926 р. Харківська губернська колегія захис­ників звернулася до Раднаркому УСРР з пропозицією про зміну назви "колегія захисників" на "колегія адво­катури". Але через негативне ставлення до дореволюцій­ної та закордонної адвокатури ця пропозиція не знайш­ла підтримки.

З кінця 20-х років XX ст. висловлювалися заперечення щодо цього кримінально-процесуального інституту. Участь захисника на досудовому слідстві заперечував А.Я. Вишинський, мотивуючи це недостатньо високою і доверше­ною технікою нашого слідчого апарату, з одного боку, і не­можливістю очікувати ідеально-суспільний підхід у вико­нанні взятого на себе обов'язку захисту — з іншого.

У цей час серед юристів розгорнулася дискусія щодо шляхів реорганізації колегій захисників, у результаті якої сформувалося п'ять позицій:

1)необхідно скасувати існуючий інститут адвокатури і запровадити колегії правозаступників, які б утримувалися за рахунок держави;

2)момент для остаточного одержавлення адвокатури ще не настав, і тому колегії захисників повинні бути реорганізо­вані в інститут державної адвокатури зі скасуванням приват­них кабінетів і запровадженням державних адвокатських конто]) на засадах госпрозрахунку та самоокупності;

3)перетворення адвоката на державного чиновника су­перечить основнії"! ідеї адвокатури, однак у зв'язку з необ­хідністю юридичного обслуговування державних і колек­тивних установ необхідно створити кооперативні артілі ад­вокатів із самостійними адвокатськими конторами;

4)юридичні консультації повинні бути реорганізовані в колективні кабінети захисту, які б поступово витіснили іс­нуючу індивідуальну форму діяльності адвоката;

5)доцільно залишити існуючу форму організації коле­гій захисників.

У результаті дискусії 12 вересня 1928 р. колегія Наркомюсту УСРР прийняла постанову "Про реорганізацію колегій захисників"⁷⁰, згідно з якою робота членів колегій захисників була переведена на колективні форми організа­ції, а приватна адвокатська практика ліквідована.

У новому Положенні про судоустрій від 11 вересня 1929 р. було передбачено, що колегії захисників працюють при ок­ружних судах і діють як на підставі цього Положення, так і на підставі наказів і розпоряджень Наркомюсту Украї­ни. Відповідно до цього 20 жовтня 1929 р. Наркомюст УСРР затвердив Положення про колективні форми роботи колегій захисників.

За першими підсумками ліквідації приватної адвокат­ської практики і переходу колегій захисників на колектив­ні форми роботи вважалося, що цей досвід себе виправ­дав. У юридичних виданнях того часу зазначалося, що колективні методи діяльності колегій захисників дали можливість усунути з їх складу "чужі" елементи (було виключено 14 % від загальної кількості членів колегій, розширити коло громадян, яким надавалася юридична до­помога, сконцентрувати в колективах усю роботу з право­вого обслуговування державних установ і організацій. Водночас кількість захисників скоротилася з 3197 осіб у 1929 р. до 1884 — у 1931 р.

26 квітня 1932 р. Наркомюст УСРР запровадив систему госпрозрахунку, за якою кожна юридична консультація ко­легії перетворювалася на госпрозрахункову бригаду⁷⁷. Зміст цієї системи полягав у тому, що консультаціям давався фі­нансовий план, який передбачав контрольну суму прибутків. Така система фактично діяла до 90-х років XX ст.

Після прийняття 5 грудня 1936 р. Конституції (Основ­ного Закону) СРСР 16 серпня 1939 р. Раднарком СРСР за­твердив Положення про адвокатуру СРСР⁷⁸. Ним були ви­значені завдання адвокатури, керівництво її діяльністю, структура і порядок прийому та виключення з колегії ад­вокатів, дисциплінарна відповідальність. У цьому Положен­ні термін "захисник" не вживався, натомість було введено терміни "адвокатура" і "адвокат". Повернення до вживан­ня цих термінів було схвально зустрінуте переважною біль­шістю працівників юстиції.

У цей час місце і роль адвокатури були зведені нанівець прийняттям деяких нормативних актів, які обмежували права громадян. Так, Постановою Президії ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. "Про порядок ведення справ про підготов­ку або вчинення терористичних актів" усувалась участь захисника навіть у суді. Аналогічний порядок був запро­ваджений 14 вересня 1937 р. у справах про шкідництво та диверсії"'. Негативну роль відігравали також так звані "Особлива нарада", "трійки", "двійки", які розглядали спра­ви без адвоката.

Друга світова війна внесла істотні корективи в роботу адвокатури України. 22 червня 1941 р. Президія Верхов­ної Ради СРСР прийняла Указ "Про воєнний стан", згідно з яким у місцевостях, переведених на воєнний стан, усі спра­

ви про злочини стосовно порушення громадського порядку та державної безпеки передавалися на розгляд військових трибуналів. Справи розглядалися у складі трьох постійних членів суду, як правило, без прокурора й адвоката, вироки касаційному оскарженню не підлягали. 25 грудня 1941 р. Наркомюст СРСР у листі "Про призначення захисту на ви­могу судів" встановив порядок виділення адвокатів для за­хисту обвинувачених у справах, що розглядалися військо­вими трибуналами і загальними судами. В умовах війни адвокатські колегії значно розширили перелік безкоштов­ної допомоги.

Поиск по сайту: