Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Адвокатура у Новий час



Упродовж XVI—XIX ст. адвокатура поступово набува­ла іншого вигляду. У цей час вона стала на самостійний шлях і виробила ту станову організацію, яку має і сьо­годні. Можна стверджувати, що інтерес до інституту ад­вокатури в період буржуазних революцій у європейсь­ких країнах відродився. Це пов'язано насамперед з роз­витком вчення про права людини. У Франції під час об­говорення Статуту 1670 р. Ламуаньон зазначав, що адво­кат дається обвинуваченому не в силу ордопансів, а зав­дяки природному праву, що є найдавнішим з усіх люд­ських законів. Робесп'єр, відстоюючи вільну адвокатуру, говорив, що право мати захисника спирається на основні начала людського розуму й за сутністю є невідчужуваним та природним правом.

Так, у Франції формування самостійного стану — общи­ни адвокатів — відбулося в результаті розпаду "общини ад­вокатів і повірених", про яку йшлося вище. Органом само­врядування адвокатської общини стали комітет або рада.

В Англії організація судових колегій набула більш стрункого вигляду: вони перетворилися на самоврядні об­щини з виборними старшинами, членами яких були як ад­вокати, так і кандидати. Вони присвоювали кандидатам звання адвоката, здійснювали нагляд за внутрішньою дис­ципліною, позбавляли звання адвоката та загалом відали всіма справами общини.

У Німеччині за статутом 1878 р. адвокати об'єднувались в адвокатську камеру (колегію) на чолі з виборною радою.

У США за законом 1871 р. адвокати Нью-Йорка об'єд­нувалися в одну самоврядну колегію на чолі з виконавчою комісією і головою.

У Канаді в ті самі роки всі адвокати та повірені також об'єднувалися в єдину самоврядну колегію, яка поділялася на шість відділів (секцій) за округами головних міст країни.

У цей період утвердилася додаткова умова щодо допус­ку до адвокатської професії — наявність практичного ста­жу юридичної діяльності або стажування. Наприклад, у Франції згідно з указом 1822 р. вимагали наявність три­річного практичного стажу або п'ятирічне стажування. У Німеччині статут 1878 р. встановив трирічну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності.

Докорінної зміни зазнала і гонорарна практика. Винаго­рода за захист у суді або за надання юридичної поради пе­рестала бути платою за особисту послугу і перетворилася на по­чесний подарунок з боку клієнта, який не можна було ні обу­мовлювати, ні вимагати судом (зокрема у Франції та Англії). Але і клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати його по­вернення. У Німеччині за законом 1879 р. визначення гоно­рару відбувалося як за домовленістю, так і за таксою. У США та Канаді гонорар обумовлювався договором, на підставі яко­го адвокат міг подати до клієнта судовий позов.

У підсумку слід зазначити, що, виникнувши на нижчих стадіях розвитку людської культури і проходячи через різно­манітні фази свого розвитку, адвокатура найбільшого розвит­ку набула в цивілізованих державах Західної Європи. Пер­винною її формою є родинна або сусідська адвокатура, яку ми бачимо як у некультурних народів, так і в Стародавніх Греції та Римі. Поступово в напівцивілізованих державах адвокату­ра переходить до сторонніх осіб і перетворюється на про­фесію. Почався цей перехід у Греції, але там не встиг закін­читися. Відбувся в Римі, а потім і в усіх інших цивілізованих країнах Європи. Перетворившись на професію, адвокатура тривалий час залишалась неорганізованою сферою діяль­ності, доступною для всіх бажаючих.

З економічним та соціальним розвитком і ускладненням правовідносин у суспільстві почалась організація діяль­ності адвокатури. У республіканському Римі законодавча діяльність поширювалася лише на обмежені сторони адво­катської професії. Визнаючи її абсолютно вільною, римсь­ке право створило межі допуску до адвокатури та виріши­ло питання винагородження юристів. Організація римсь­кої республіканської адвокатури ґрунтувалася на принци­пах відокремлення правозаступництва від судового пред­ставництва, абсолютної свободи професії, відносної її без­оплатності. Зі зміною форми правління в Римі змінилося і становище адвокатури. Місце вказаних принципів зайня­ли інші, їм протилежні. Так, правозаступництво злилося із судовим представництвом, професія з вільної перетвори­лася на замкнуту, повна незалежність змінилася підпоряд­куванням судово-адміністративній владі, гонорар з добро­вільного пожертвування перетворився на винагороду, одержувану через суд.

У такому вигляді адвокатура перейшла в середні віки. Протягом цього періоду принципами її організації були: від­сутність станової організації, відокремлення правозаступ­ництва від судового представництва, відносна свобода про­фесії, тісний зв'язок із судовими органами та дисциплінарна залежність від останніх, римська система визначення гонора­ру. У Новий час (XVI—XIX ст.) сталися зміни двох останніх принципів: адвокатура оформилася у стан, знову запроваджу­ється відносна безоплатність праці адвоката.

У XX ст. адвокатура домоглася незалежності та солідар­ності. Вона стала силою, яка активно використовується в усьому світі для забезпечення демократичних прав і свобод людини.

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.