На перших стадіях юридичного розвитку суспільства адвокатура не існувала в тому вигляді, в якому ми її спостерігаємо нині у європейських народів. Ще у XIX ст. професор Є.В. Васьковський писав, що адвокатура, подібно до всіх соціальних інститутів, не виникає одразу в цілком організованому вигляді, а утворюється спочатку у вигляді незначного зародка, який може за сприятливих умов формуватися і досягти певного розквіту'".
Адвокатура не виникла разом із судом. Лише в міру ускладнення політичної організації шляхом об'єднання кількох племен під владою єдиного вождя відправляти правосуддя стало не під силу одній особі. Вождь для успішного виконання урядового контролю уже потребував помічників. Він збирав біля себе людей, які здобували для нього необхідні відомості, давали поради та виконували його накази. Деякі з них допомагали йому відправляти правосуддя і, таким чином, виникали органи суду11. У народів, які досягли цього ступеня розвитку, вже можна знайти перші зародки адвокатури. Це — королівства зулусів, бечуанів12. У кафрів (Південно-Східна Африка) позивач приходив до суду зі своїми рідними, які здійснювали функції адвокатів. У Китаї захист дозволялося здійснювати родичам або приятелям обвинуваченого. У Туреччині були так звані муфтії — знавці ісламського права, обов'язки яких полягали в на данні юридичних порад зацікавленим особам. Вони коментували правові норми, і їхня думка мала силу закону. У стародавніх іудеїв захисником міг бути будь-який бажаючий. Це допускалося і навіть вважалося священним обов'язком: "Робіть добро, прагніть до справедливості, допомагайте пригнобленим, віддавайте право сиротам і захищайте вдів'.
Найбільш чітко оформленою адвокатура була у Греції та Римі. Хоч у Греції особливого стану адвокатів і не було, але вже сформувався особливий прошарок осіб, які займалися складанням промов для виголошення їх позивачами в суді.
М.О. Чельцов-Бебутов, розкриваючи зміст судового розгляду епохи розквіту афінської демократії VI—IV ст. до н. е., вказував на наявність права обвинуваченого мати захисника. Незважаючи на те, що закон Афін вимагав від сторін вести свою справу самостійно, без сторонньої допомоги вони могли вести лише приватні дрібні процеси. У більш складних процесах необхідно було не тільки надати факти, що роз'яснюють справу, а й згрупувати їх у належному вигляді й висвітлити так, щоб справа була зрозумілою для суддів. Саме у зв'язку з цим виникла потреба в тих, хто, добре знаючи звичаї і закони, міг допомогти вдалому веденню справи. Це були логографи та диктографи, найбільш видатні з них — такі знані оратори, як Антіфон, Лізій, Ісократ, Есхіл, Демосфен.
Обов'язки логографа перед клієнтом полягали у збиранні матеріалу, що був потрібний для попередньої перевірки справи, а також у виборі найбільш вигідного виду скарги. У тих випадках, коли покарання встановлювалося не законом, а стороною, вони пропонували відповідну кару. Головним завданням було написання промови для клієнта, яку логограф вивчав і оголошував перед судоми.
Ще одним видом захисту був виступ синегора. Обвинувач чи обвинувачений у цьому випадку проголошували короткий вступ, а саму промову чи найбільш важливу її частину вимовляли за них, з дозволу суддів, синегори. Поширеним видом захисту у кримінальному процесі Стародавньої Греції була участь параклета — оратора з народу, який у своїй промові, як правило, зображував моральні якості чи громадянську гідність підсудного. О.Д. Свято- цький та М.М. Михеєнко зазначають, що грецький народ великою мірою був схильний до мистецтва, зокрема до ораторства, тому грецька адвокатура більше тяжіла до ораторського мистецтва, ніж до правознавства17.
З римської адвокатури почався розвиток світової адвокатури, тому на ній слід зупинитися більш детально.
У кримінальному процесі Риму (II ст. до н. е.) судове представництво спочатку здійснювали знатні громадяни- патрони. Пізніше їх монополію було скасовано, і до судового захисту були допущені всі вільні громадяни.
Виділяли три групи захисників:
а) адвокати — особи, які надавали сторонам юридичні поради;
б) лаудатори — особи, які говорили не про сутність справи, а висловлювалися про особисті риси обвинуваченого;
в) патрони — особи, які обиралися з найбільш гідних громадян: не тільки з фахівців-законників, а й з тих, що відзначалися здібностями і глибокими знаннями'8.
Пізніше римський літопис давав таку класифікацію захисників:
а) патрон — оратор, який захищає будь-кого в суді;
б) адвокат — особа, яка допомагає юридичними порадами або своєю присутністю виралсає дружню підтримку;
в) повірений — особа, яка веде справу;
г) когнітор — особа, яка бере на себе справу присутнього і захищає як свою.
Для римської адвокатури характерними були як необмежена свобода, так і необмежена регламентація. У республіканський період адвокатура була абсолютно вільною професією, і законодавча регламентація її майже не зачепила. Існували певні правила діяльності адвокатури, але вироблені вони були лише практикою та звичаями. Так, молоді люди, які вступали до адвокатури, викликалися на форум для презентації, при цьому їх супроводжувала впливова особа з колишніх магістратів (консулів, преторів або цензорів). Якісь умови для здобуття професії адвоката — освіта, практична підготовка, моральні якості — визначені не були. Кандидати в адвокати прослуховували курс риторики, брали консультації у знаменитих правознавців, відвідували засідання судів, але ні порядок, ні термін, ні обов'язковість цих занять не було визначено законом. Таким чином, будь-яка особа, яка мала здібності та досвід, могла надавати своїм співгромадянам юридичну допомогу. Правозаступництво було відокремлене від судового представництва: адвокати здебільшого були ораторами. Слід зазначити, що адвокатура цс був один з прямих шляхів до вищих посад у державі, висунувши зі своїх лав таких видатних судових ораторів, як Маріс Антоній, Гай Гракх, Красс, Юлій Цезар, Помпей, ІДицерон.
Пізніше організувалася римська адвокатура як особливе об'єднання, що складалося з певного числа вчених-юристів, на яких поширювалася адміністративна влада суду.
За часів імперії (І ст. до н. е. — IV ст. н. е.) римська адвокатура зазнала істотних змін. Адвокатська професія була помітно обмежена. Так, за кодексами Юстініана вона прирівнювалася до державної служби. Допуск до адвокатури залежав від вищого адміністративно-судового чиновника міста чи провінції. Не допускалися до адвокатури неповнолітні, особи з фізичними вадами (глухі, німі), позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної відповідальності, жінки та ін. Заборонялося займатися адвокатською діяльністю суддям і намісникам провінцій. Кандидат до адвокатури повинен був закінчити спеціальний п'ятирічний курс в юридичній школі та вдало скласти іспити. Адвокатів заносили до списку ("гоіиіа") за префектурами у порядку їх допуску до професії. Перший у списку був старшиною ("ргішаз"). Усі адвокати поділялися на два розряди: штатних ("зіаініі"), кількість яких була обмежена і які мали право виступати у всіх судах, і позаштатних ("знрегпшнегагіі"), кількість яких не була обмежена і які практикували у нижчих судах. Штатні адвокати призначалися правителем провінції з числа позаштатних. Головними професійними злочинами вважалися: віроломна зрада клієнта, вимагання великих гонорарів, кляузництво. За ці та подібні порушення професійних обов'язків на адвокатів чекало єдине покарання — заборона займатися адвокатською діяльністю. Перед розглядом кожної судової справи адвокати складали особливу професійну присягу, в якій зобов'язувалися докладати всіх зусиль до захисту законних і справедливих вимог клієнта, відмовлятися від ведення справи у будь-який час, навіть під час її провадження, якщо переконаються у неправоті вимог, незалежно від того, чи буде ця неправота юридичною або моральною. Якщо адвокат відмовлявся від участі у справі, позивач не міг запросити іншого, щоб, як зазначалося в законі, "нехтуючи кращими адвокатами, сторони не стали б обирати нечесних". Якщо ж позивач мав кількох адвокатів, і частина з них відмовлялася продовжувати справу, а частина — ні, то на місце перших заборонялося запрошувати інших, а другі продовжували захист. На суді адвокат повинен був уникати образливих висловів і свідомо не затягувати процес. До розгляду справи адвокат не мав права встановлювати розмір гонорару, але після закінчення розгляду він уже міг це робити. За відсутності домовленості гонорар за позовом адвоката призначав суд, з огляду на складність справи, талановитість адвоката, традиції адвокатури та ранг суду. У цей період правозаступництво злилося із судовим представництвом.
Під час імперії адвокати виконували функції республіканських адвокатів, повірених та юрисконсультів.
А. Стоянов писав, що значні зміни, які відбулися в інституті захисту в часи Римської імперії, були зумовлені централізацією державної влади. Скасовувалися демократичні форми здійснення правосуддя, приватне право обвинувачення послаблялося, розширювалися публічні засади судочинства, обмежувалися змагальність і усність процесу. Відсутність публіки під час розгляду кримінальних справ у суді призвела до того, що адвокати здебільшого ставали донощиками. Здійснювати захист стало непрестижно, й у судову практику "відкрився приплив гірших людей", які у своїй діяльності керувалися не принципами правосуддя, а лише користю. Водночас із різних причин від здійснення захисту в кримінальному судочинстві ще не можна було відмовитися. Усе це призвело до необхідності вирішення питання про організаційний устрій адвокатури. Державному регулюванню підлягала не лише кримінально-процесуальна діяльність захисників (у цей період захисниками називалися не тільки особи, які реалізовували функцію захисту), а й організаційне підпорядкування з метою впливу на осіб, які надавали правову допомогу сторонам.
Таким чином, хоча зародки інституту адвокатури виникли на найнижчих ступенях юридичного розвитку людського суспільства21, наявність у стародавньому світі окремої групи осіб, що сприяла захисту прав та інтересів по- страждалого й особи, яка скоїла злочин, є характерною для держав з більш високим рівнем суспільного розвитку, базованих на демократичних засадах (Стародавній Рим, Греція тощо). Характерною рисою становлення інституту адвокатури є те, що спочатку надавати правову допомогу мали право не лише юристи, а й будь-хто. Згодом до надання правової допомоги допускалися особи, які відповідали певним вимогам. Професіоналізація надання правової допомоги сторонам у кримінальному судочинстві супроводжувалась її підпорядкуванням державним інтересам.