Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Історія розвитку інституту адвокатури у світі



Зародження адвокатури

На перших стадіях юридичного розвитку суспільства адвокатура не існувала в тому вигляді, в якому ми її спо­стерігаємо нині у європейських народів. Ще у XIX ст. про­фесор Є.В. Васьковський писав, що адвокатура, подібно до всіх соціальних інститутів, не виникає одразу в цілком ор­ганізованому вигляді, а утворюється спочатку у вигляді незначного зародка, який може за сприятливих умов фор­муватися і досягти певного розквіту'".

Адвокатура не виникла разом із судом. Лише в міру ускладнення політичної організації шляхом об'єднання кіль­кох племен під владою єдиного вождя відправляти право­суддя стало не під силу одній особі. Вождь для успішного виконання урядового контролю уже потребував помічни­ків. Він збирав біля себе людей, які здобували для нього необхідні відомості, давали поради та виконували його на­кази. Деякі з них допомагали йому відправляти правосуд­дя і, таким чином, виникали органи суду11. У народів, які досягли цього ступеня розвитку, вже можна знайти перші зародки адвокатури. Це — королівства зулусів, бечуанів12. У кафрів (Південно-Східна Африка) позивач приходив до суду зі своїми рідними, які здійснювали функції адвокатів. У Китаї захист дозволялося здійснювати родичам або прияте­лям обвинуваченого. У Туреччині були так звані муфтії — знавці ісламського права, обов'язки яких полягали в на­ данні юридичних порад зацікавленим особам. Вони комен­тували правові норми, і їхня думка мала силу закону. У стародавніх іудеїв захисником міг бути будь-який бажаючий. Це допускалося і навіть вважалося священним обов'язком: "Робіть добро, прагніть до справедливості, допомагайте пригнобленим, віддавайте право сиротам і захищайте вдів'.

Найбільш чітко оформленою адвокатура була у Греції та Римі. Хоч у Греції особливого стану адвокатів і не було, але вже сформувався особливий прошарок осіб, які займалися складанням промов для виголошення їх позивачами в суді.

М.О. Чельцов-Бебутов, розкриваючи зміст судового роз­гляду епохи розквіту афінської демократії VI—IV ст. до н. е., вказував на наявність права обвинуваченого мати захисни­ка. Незважаючи на те, що закон Афін вимагав від сторін вести свою справу самостійно, без сторонньої допомоги во­ни могли вести лише приватні дрібні процеси. У більш складних процесах необхідно було не тільки надати факти, що роз'яснюють справу, а й згрупувати їх у належному вигляді й висвітлити так, щоб справа була зрозумілою для суддів. Саме у зв'язку з цим виникла потреба в тих, хто, добре знаючи звичаї і закони, міг допомогти вдалому ве­денню справи. Це були логографи та диктографи, най­більш видатні з них — такі знані оратори, як Антіфон, Лізій, Ісократ, Есхіл, Демосфен.

Обов'язки логографа перед клієнтом полягали у збиран­ні матеріалу, що був потрібний для попередньої перевірки справи, а також у виборі найбільш вигідного виду скарги. У тих випадках, коли покарання встановлювалося не зако­ном, а стороною, вони пропонували відповідну кару. Голов­ним завданням було написання промови для клієнта, яку логограф вивчав і оголошував перед судоми.

Ще одним видом захисту був виступ синегора. Обвину­вач чи обвинувачений у цьому випадку проголошували ко­роткий вступ, а саму промову чи найбільш важливу її ча­стину вимовляли за них, з дозволу суддів, синегори. По­ширеним видом захисту у кримінальному процесі Старо­давньої Греції була участь параклета — оратора з народу, який у своїй промові, як правило, зображував моральні якості чи громадянську гідність підсудного. О.Д. Свято- цький та М.М. Михеєнко зазначають, що грецький народ великою мірою був схильний до мистецтва, зокрема до ора­торства, тому грецька адвокатура більше тяжіла до ора­торського мистецтва, ніж до правознавства17.

З римської адвокатури почався розвиток світової адво­катури, тому на ній слід зупинитися більш детально.

У кримінальному процесі Риму (II ст. до н. е.) судове представництво спочатку здійснювали знатні громадяни- патрони. Пізніше їх монополію було скасовано, і до судово­го захисту були допущені всі вільні громадяни.

Виділяли три групи захисників:

а) адвокати — особи, які надавали сторонам юридичні поради;

б) лаудатори — особи, які говорили не про сутність спра­ви, а висловлювалися про особисті риси обвинуваченого;

в) патрони — особи, які обиралися з найбільш гідних гро­мадян: не тільки з фахівців-законників, а й з тих, що відзна­чалися здібностями і глибокими знаннями'8.

Пізніше римський літопис давав таку класифікацію за­хисників:

а) патрон — оратор, який захищає будь-кого в суді;

б) адвокат — особа, яка допомагає юридичними порада­ми або своєю присутністю виралсає дружню підтримку;

в) повірений — особа, яка веде справу;

г) когнітор — особа, яка бере на себе справу присутнього і захищає як свою.

Для римської адвокатури характерними були як необ­межена свобода, так і необмежена регламентація. У рес­публіканський період адвокатура була абсолютно вільною професією, і законодавча регламентація її майже не заче­пила. Існували певні правила діяльності адвокатури, але вироблені вони були лише практикою та звичаями. Так, молоді люди, які вступали до адвокатури, викликалися на форум для презентації, при цьому їх супроводжувала впли­вова особа з колишніх магістратів (консулів, преторів або цензорів). Якісь умови для здобуття професії адвоката — освіта, практична підготовка, моральні якості — визначені не були. Кандидати в адвокати прослуховували курс рито­рики, брали консультації у знаменитих правознавців, відвідували засідання судів, але ні порядок, ні термін, ні обов'язковість цих занять не було визначено законом. Та­ким чином, будь-яка особа, яка мала здібності та досвід, могла надавати своїм співгромадянам юридичну допомогу. Правозаступництво було відокремлене від судового пред­ставництва: адвокати здебільшого були ораторами. Слід зазначити, що адвокатура цс був один з прямих шляхів до вищих посад у державі, висунувши зі своїх лав таких видат­них судових ораторів, як Маріс Антоній, Гай Гракх, Красс, Юлій Цезар, Помпей, ІДицерон.

Пізніше організувалася римська адвокатура як особливе об'єднання, що складалося з певного числа вчених-юристів, на яких поширювалася адміністративна влада суду.

За часів імперії (І ст. до н. е. — IV ст. н. е.) римська адвока­тура зазнала істотних змін. Адвокатська професія була по­мітно обмежена. Так, за кодексами Юстініана вона прирів­нювалася до державної служби. Допуск до адвокатури зале­жав від вищого адміністративно-судового чиновника міста чи провінції. Не допускалися до адвокатури неповнолітні, особи з фізичними вадами (глухі, німі), позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної відповідальності, жінки та ін. Заборонялося займатися адвокатською діяльністю суддям і намісникам провінцій. Кандидат до адвокатури повинен був закінчити спеціальний п'ятирічний курс в юридичній школі та вдало скласти іспити. Адвокатів заносили до списку ("гоіиіа") за префектурами у порядку їх допуску до професії. Перший у списку був старшиною ("ргішаз"). Усі адвокати поділялися на два розряди: штатних ("зіаініі"), кількість яких була обмежена і які мали право виступати у всіх судах, і позаштатних ("знрегпшнегагіі"), кількість яких не була об­межена і які практикували у нижчих судах. Штатні адвока­ти призначалися правителем провінції з числа позаштатних. Головними професійними злочинами вважалися: віроломна зрада клієнта, вимагання великих гонорарів, кляузництво. За ці та подібні порушення професійних обов'язків на адво­катів чекало єдине покарання — заборона займатися адво­катською діяльністю. Перед розглядом кожної судової спра­ви адвокати складали особливу професійну присягу, в якій зобов'язувалися докладати всіх зусиль до захисту законних і справедливих вимог клієнта, відмовлятися від ведення спра­ви у будь-який час, навіть під час її провадження, якщо пере­конаються у неправоті вимог, незалежно від того, чи буде ця неправота юридичною або моральною. Якщо адвокат відмо­влявся від участі у справі, позивач не міг запросити іншого, щоб, як зазначалося в законі, "нехтуючи кращими адвока­тами, сторони не стали б обирати нечесних". Якщо ж пози­вач мав кількох адвокатів, і частина з них відмовлялася продовжувати справу, а частина — ні, то на місце перших заборонялося запрошувати інших, а другі продовжували захист. На суді адвокат повинен був уникати образливих висловів і свідомо не затягувати процес. До розгляду спра­ви адвокат не мав права встановлювати розмір гонорару, але після закінчення розгляду він уже міг це робити. За відсутності домовленості гонорар за позовом адвоката при­значав суд, з огляду на складність справи, талановитість адвоката, традиції адвокатури та ранг суду. У цей період правозаступництво злилося із судовим представництвом.

Під час імперії адвокати виконували функції республі­канських адвокатів, повірених та юрисконсультів.

А. Стоянов писав, що значні зміни, які відбулися в інсти­туті захисту в часи Римської імперії, були зумовлені цент­ралізацією державної влади. Скасовувалися демократичні форми здійснення правосуддя, приватне право обвинувачен­ня послаблялося, розширювалися публічні засади судочин­ства, обмежувалися змагальність і усність процесу. Відсут­ність публіки під час розгляду кримінальних справ у суді призвела до того, що адвокати здебільшого ставали донощи­ками. Здійснювати захист стало непрестижно, й у судову практику "відкрився приплив гірших людей", які у своїй діяльності керувалися не принципами правосуддя, а лише користю. Водночас із різних причин від здійснення захисту в кримінальному судочинстві ще не можна було відмовитися. Усе це призвело до необхідності вирішення питання про ор­ганізаційний устрій адвокатури. Державному регулюванню підлягала не лише кримінально-процесуальна діяльність за­хисників (у цей період захисниками називалися не тільки особи, які реалізовували функцію захисту), а й організаційне підпорядкування з метою впливу на осіб, які надавали право­ву допомогу сторонам.

Таким чином, хоча зародки інституту адвокатури ви­никли на найнижчих ступенях юридичного розвитку люд­ського суспільства21, наявність у стародавньому світі окре­мої групи осіб, що сприяла захисту прав та інтересів по- страждалого й особи, яка скоїла злочин, є характерною для держав з більш високим рівнем суспільного розвитку, базо­ваних на демократичних засадах (Стародавній Рим, Греція тощо). Характерною рисою становлення інституту адвока­тури є те, що спочатку надавати правову допомогу мали право не лише юристи, а й будь-хто. Згодом до надання правової допомоги допускалися особи, які відповідали пев­ним вимогам. Професіоналізація надання правової допомо­ги сторонам у кримінальному судочинстві супроводжува­лась її підпорядкуванням державним інтересам.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.