Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Філософія та природничонаукова думка в епоху Середньовіччя



 

Середні віки займають особливе місце в історії науки і філософії. Триваючи тисячоріччя, вони пізнали і періоди глибокого політичного, економічного й інтелектуального варварства (VI-XI ст.), і епоху винятково плідну, безприкладну за інтенсивністю інтелектуального та художнього життя (XII-XIV ст.), яким Європа зобов'язана готичним мистецтвом, схоластичною філософією та пробуджуваною наукою. Цьому сприяв і розвиток товарного виробництва, вдосконалювання ремесел, розширення торгівлі, зростання міст, а також поширення знання арабських мислителів, які заново відкрили для Заходу античну філософію і науку.

Філософія і наука в арабо-мусульманських країнах

У період раннього феодалізму філософія та при природничонаукова думка на Сході здобула відносну самостійність. Широко відома діяльність арабських учених у цей період часу в галузі математики і астрономії, механіки і хімії, медицини і літератури, географії та філософії.

IV-XII ст. – це вік розквіту культури, науки і філософії. Арабський світ цілком справедливо проголосив себе спадкоємцем і продовжувачем світу елліністичного. Були перекладені, прокоментовані й освоєні основні філософські та наукові праці грецьких мислителів. Понад те, арабські вчені зробили значний внесок у розвиток існуючого наукового знання.

Коло проблем арабомовної філософії досить широке: це й онтологічні проблеми, і гносеологічні, й антропологічні, і соціальні. Значне місце у філософії посідала проблема класифікації наявного знання і їх співвідношення. Аль-Кінді (IX ст.), який започаткував арабську філософську традицію і став «філософом арабів», вважав, що філософія виступає як основа енциклопедичного наукового знання. Той, хто всерйоз займається філософією, повинен знати математику, точніше, комплекс математичних наук, у який входять арифметика, геометрія, наука про зірки (астрономія і астрологія) та гармонія.

Оригінальну класифікацію навів Аль-Фарабі. Вона включає 4 розділи. У перший входить наука про мову (закони, які керують

 


Філософія пізнання

словами мови), другий присвячений логіці (науці про правильне мислення), третій – математиці, що включає в себе комплекс дисциплін (арифметику, геометрію, оптику, науку про зірки, науку про музику, науку про митецькі прийоми – будівництво, теслярська справа й ін.); у четвертий розділ Аль-Фарабы відносить дві науки: а) природничу науку, або фізику, що розглядає природні й штучні тіла; б) метафізику, в якій мислитель виділяв два аспекти: гносеологічний і онтологічний.

Трохи інша класифікація наук була представлена в трактаті «Про класифікацію раціоналістичних наук» Ібн-Сіною (Авіцена; 980-1037), який ділив раціональні науки на дві частини: теоретичну і практичну філософію. Теоретична філософія, у свою чергу, підрозділяється на три науки: метафізику, математику і фізику. Потрійний розподіл зберігав Ібн-Сіна і для практичної філософії: перша – наука про управління містом, друга – про управління будинком, третя – наука про управління самим собою.

Ібн-Сіна наполягав на логічній строгості побудови думки, на точних методах доказів і на визнанні значення чуттєвих сприйняттів для пізнання, захищає принцип єдності логічного мислення і досвіду, розуму й експерименту. Тільки ту науку він уважав діючою, в якій теорія поєднується з практичним застосуванням.

Своєрідну енциклопедію знання створив Ібн-Рушд (Авероес; 1126-1198), що містила в собі матеріали з медицини, астрономії, юриспруденції, філології, філософії. У своїх трактатах Ібн-Рушд обґрунтовував необхідність поділу релігії і науки, які отримують відособлені сфери застосування. Виступаючи за емансипацію науки і філософії, вчений ратував за надання їм автономії та відомої свободи від церковної опіки. У цьому зв'язку він сформулював учення про двоїсту істину.

Значення арабо-ісламської середньовічної філософії і науки досить велике. Це новий і в багатьох відношеннях більш високий етап розвитку філософської та природничонаукової думки, що привів до розквіту культури, найважливішим відкриттям в астрономії, хімії, математиці, медицині, оптиці, які прославили арабо-ісламську науку та вплинули на європейську наукову думку. Завдяки працям арабських мислителів Західна Європа познайомилася з античною спадщиною, насамперед з Аристотелем, сприйняла вільнодумство і невтомний пошук ідеального людського об'єднання, що дарує людям щастя.


Розділ 1

Природничонауковий напрям у західноєвропейській схоластиці

Натурфілософські праці Аристотеля, теоретична спадщина арабомовних учених і філософів стали стимулами розвитку природознавства і філософії в Західній Європі XII-XIII ст. Посилення потягу до знання сприяло виникненню шкіл, перейменованих потім в університети. Статус університету визначався санкцією королів або римських пап.

Центром науково-викладацької діяльності в XIII ст. став Оксфордський університет, у якому не було жорсткого контролю римської інквізиції й у якому виникла перша оксфордськая школа філософів. Засновником її був єпископ Лінкольна Роберт Гросетест (1175-1253). Знаючи єврейські, арабські, грецькі мови, він один із перших став перекладати природничонаукові твори Аристотеля безпосередньо з оригіналу і писати до них коментарі. Не меншу роль він зіграв і як автор природничонаукових трактатів, у яких підкреслював значення досвідного пізнання і роль гіпотез. Не випадково про нього пишуть як про практику експериментального природознавства, що було надзвичайно важливо для звільнення наукового знання, що розвивається, від спекулятивних і догматичних настанов теолого-філософського мислення його епохи.

Роджер Бекон (біля 1214-1294) на три століття раніше від свого знаменитого однофамільця Френсиса Бекона побачивши в сучасному йому знанні «чотири найбільші перешкоди в осягненні істини» – слідування авторитетам, сила звички, посилання на думки й, нарешті, показна мудрість, яка прикриває неуцтво.

Лінію, започатковану Гросетестом і Беконом, продовжив Вільям Окам (ок. 1300-1349), який висунув ідею радикального емпіризму. Подібно до того як знання чуттєвих речей починається з відчуття, тобто інтуїтивного чуттєвого знання, наукове знання чисто пізнаваних речей починається з інтуїтивного розумного знання цих пізнаваних розумом речей. Причому зі спостереження в досвіді одного явища неможливо однозначно вивести необхідність іншого. Можна лише будувати різні допущення, засновані на тих або тих принципах. Число таких допущень повинно бути мінімальним. Окам уперше сформулював принцип простоти наукового знання, який увійшов у методологію науки за назвою «бритви Окама», вістря якої було спрямоване проти схоластики й розчищало поле діяльності натуралістів.

Середньовічна філософія в цілому мала прогресивне значення, з одного боку, підготувавши відродження класичної стародавності, з іншого боку – ставши провісником досвідного природознавства. Важливу роль зіграла й середньовічна діалектика, що розвивається


Філософія пізнання

схоластикою. Побудована на раціоналістичних принципах, діалектика створила науковий філософський апарат, скрупульозно вигострюючи дефініції та вишиковуючи класифікації, зуміла виробити термінологію, якою користується наукове знання дотепер. Руху до науки сприяли і дискусії номіналістів і реалістів про природу універсалій (категорій одиничного й загального), без яких не може обійтися жодна наука. Ці й інші проблеми сприяли розвитку самостійності наукової думки, її активності, розширенню сфери раціональності.

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.