Наука, її структура та функції

Перш ніж наука набула сучасного вигляду відносно закінченого продукту духовного виробництва, тривалий час ішло формування її передумов. Це пов'язано з певним етапом суспільного розвитку: відокремлення розумової праці від фізичної, поява держави, класової структури суспільства і т.д. Добір, диференціація й інтеграція духовної праці ніколи не припинялись і не припиняються до сьогоднішнього дня. Щоб сформувалась якась сукупність особливо впорядкованих інтелектуальних дій, в її основі або тезаурусі повинен виявитися певний набір хаотичних, неупорядкованих дій, з яких згодом буде здійснюватися добір. Науку можна визначити як надупорядкована систематизована духовна праця. Але щоб вести мову про особливу її специфіку в ряді інших форм суспільної свідомості, варто розгорнути, по можливості, весь спектр передумов її формування. Тезаурус науки дуже багатий. Тут доречні рядки А.А.Ахматової: «О, якби знали, з якого сміття ростуть вірші, не знаючи сорому!». Космос буденної свідомості, що формулює основну масу потреб суспільства, власне наукова діяльність і філософія, маса довколонаукових, псевдонаукових, паранаукових і антинаукових форм свідомості, мистецтво, мораль, правосвідомість, релігія і міфологія – все це служить тезаурусом науки. Добір, в остаточному підсумку, здійснюють люди, зайняті наукою, вчені. Їхня діяльність, спонукувана ідеалами життєвого покликання, професії, служіння суспільству, є головним інструментом добору з безлічі варіантів, з маси видів і форм духовної діяльності. Поява цієї множини варіантів дій не випадкова. Вона відбувається в момент дозрівання якоїсь важливої суспільної потреби. Поява такої потреби, запиту або соціального замовлення – це своєрідна біфуркаційна точка, момент розгалуження еволюційної лінії розвитку суспільства. Вона ніби екзаменує різного роду способи духовного виробництва на предмет їхньої здатності її задоволення.

Добір найефективніших організацій духовної праці здійснюється, по-перше, завдяки їх успіху в конкурентній боротьбі, по-друге, у зв'язку з практичною застосовністю й оптимальною втілюваністю знань у дійсність, що забезпечує тій або тій організації найбільшу соціальну стійкість.

Розділ 1

Тривала практика добору найбільш ефективних, а отже, й соціально стійких організацій інтелектуальної праці приводить до появи науки як особливого процесу виробництва раціональних і емпірично перевірюваних знань і відокремленню їх від усіх інших духовних продуктів, зокрема від фантазій і ідеалів. Для ідеалу характерна свідома зміна світу (об'єкта) відповідно до потреб, бажань і фантазій людини (суб'єкта). Істина ж, навпаки, виражає процес свідомої зміни суб'єктом своїх уявлень і знань відповідно до світу (об'єктом). Так, Платоном (V-V- IV ст. до н.е.) ще не проводиться виразного вододілу між ідеалом і істиною. Його вічні, досконалі й незмінні ідеї, як прекрасні безтілесні форми, персоніфікували собою абсолютну істину, тобто повністю виражали істинний зміст речей. Об'єктивний світ ніби підкорився фантазії великого філософа, а платонівський ідеал – небесні ідеї – ставали водночас істинами земного світу і людини. Його учень, Аристотель (IV ст. до н.е.), навпаки, бачить в удосконалюванні й уточненні знань ідеал науки. Якщо для Платона в пізнанні вічних ідей, а не тлінних речей, головним залишається прагнення до ідеалу, то для Аристотеля в пізнанні речей головним стає пізнання їхньої сутності. А це і є прагнення до істини, до істинного знання.

З тих пір, як у діяльності творців науки сформувався суспільно значимий стереотип поведінки, який відокремлює прагнення до ідеалу від прагнення до істини, почалося формування науки, яка істотно змінила структуру духовної культури. Якщо для виробництва істинних знань потрібні критичне переосмислення раніше накопичених знань і регулярна експериментальна перевірка нових знань, то для утвердження ідеалу потрібні віра і жертвопринесення. Через жертовність людина прихиляється до ідеалу, незважаючи навіть на його невідповідність із дійсністю. Чим більше жертовність, тим сильніша віра в ідеал. Для діяльності, що осягає істину, навпаки, характерний сумнів, а не віра, критика існуючого образу дійсності та прагнення експериментально його підтвердити або спростувати. Істинне знання відповідає за дійсність, а ідеал (образ бажаної дійсності) – за свідому діяльність людей взагалі й наукову зокрема. Ідеал, отже, є передумовою науки, а її метою стає істина.

Наука, як ідеал, утілюється в особливому соціальному інституті. Прагнення людей до такого ідеалу пояснюється його привабливістю. Немаловажну роль тут відіграє привілейованість науки в суспільстві,

Філософія пізнання

її тісний зв'язок з інтересами панівних класів, елітарність, корпоративна замкнутість, приналежність людини до співтовариства вчених, верстви інтелектуалів з особливим способом життя, з особливою мовою (науковим жаргоном) і традиціями. Престижність професії вченого характеризується і можливістю реалізувати піднесений смисл життя.

Однак тривалий час наукова практика не приносила безпосередньої економічної вигоди. Лише наприкінці XIX ст. окремі приватні дослідницькі лабораторії перетворилися на промислові, а вчені-винахідники на бізнесменів-підприємців. Характерний приклад – життєдіяльність Т.Едісона.

Як соціальний інститут, наука, інтегрована в суспільний поділ праці, є галуззю духовного виробництва. На цілі й засоби, методи і вибір предметів науки вирішальний вплив здійснюють потреби виробництва: потреби матеріальної сфери, організаційно-політичне життя, різні форми суспільної свідомості, характер ідеології та пануючий у суспільстві світогляд, рівень технічного розвитку й оснащення всіх сфер життя, запити гуманітарної культури і логіка розвитку самої людини, її здібностей і потреб, страх перед смертю, втратою здоров'я, загибеллю культури.

Наука дедалі виразніше виявляє себе як найважливіший елемент суспільного виробництва, як найрозвиненіша і водночас уразлива його ланка. З одного боку, на науку покладають дедалі більші надії, створюють занадто абстрагований її ідеал, вважають її ледь не єдиним рятівним засобом перед лицем глобальних проблем, що насуваються, а з іншого боку, наука – всього-на-всього одна з іпостасей людини, вираження її багатосторонності, тобто «людського занадто людського» (Ф.Ніцше). Наука не може замінити релігію, мораль без того, щоб самій не перетворитися на релігію чи мораль. Міць науки, світло її істини не можуть бути монополізовані ні окремим класом, ні націями без того, щоб не нанести тим самим непоправної шкоди людству. Вони позакласові, інтернаціональні, вселюдські. Наука просто зобов'язана зберігати «білий одяг», зберігати непорочні, незаплямованими свої ідеали.

Що ж таке наука? Особливий раціональний спосіб пізнання світу, заснований на емпіричній перевірці й логіко-математичному доведенні. Раціональність традиційно розуміється як постійне звертання до аргументів розуму та максимальне виключення емоцій, пристрастей і суб'єктивних думок при формуванні знань. «Наука як раціональне знаряддя вивчення світу і його динаміки,

Розділ 1

де вона сама є продуктом такої динаміки» (К.Ясперс). «Наука як галузь знань і навичок» (К.Попер). «Наука як продукт, створений людиною, і особливий світ, який трансформується і виявляється через людину» (М.Гайдеґер). «Наука як знання, прирівняне до природної сили» (Ф.Бекон). Таке розмаїтість уявлень про науку.

З розквітом науки пов'язана її широка диференціація, поява безлічі окремих дисциплін, які досліджують свою частину світу і досягають успіху завдяки специфічним методам і засобам. Нині зафіксовано понад 15 тис. конкретний наук. Ця тенденція обертається все більшою фрагментарністю поглядів на світ, їхньою роздробленістю. Вузькі фахівці часом просто не розуміють один одного.

На противагу диференціації в науці мають місце потужні інтеграційні процеси. Поєднуються не тільки зусилля вчених, але, передусім, узагальнюються знання, методи наукового дослідження. Наука охоплює ніби єдиним поглядом дедалі більш великі сфери світу. Предметом науки стає те, на що раніше зважувалися лише потужні філософські уми: структура матерії, сутність живого, проблема смерті й т.д. В основі інтеграції лежить логіка розвитку науки, яка прагне пізнати системну складність взаємозв'язків світу. Так, сучасна біологія широко використовує методи фізики, хімії, геології. Виникають нові інтегративні наукові дисципліни: біофізика, біохімія, біогеохімія. Однак процеси наукової інтеграції не обмежуються створенням основ для міждисциплінарних досліджень. Важливого значення набуває інтеграція природничих наук і гуманітарних знань.

Традиційний образ ученого, такого собі «кабінетного хробака», «жерця храму науки», байдужого до хвилювань суєтного світу, пішов у минуле. Дедалі частіше видатні вчені відчувають потребу жити інтересами суспільства (А.Айнштайн, А.Сахаров). Відбувається «обмирщение» науки. Вона перестає бути «книгою за сімома печатками». Кожна освічена людина, відмовившись освоювати неосяжний арсенал спеціальних наукових знань, цілком здатна збагнути інтегрований науковий продукт, якісь загальнонаукові уявлення про світ.

Здавна в науці виникла традиція створювати «картини світу» – синтезовані, цілісні уявлення про природу на даному етапі розвитку наукового знання. У структурі наукової картини світу виокремлюються два головні рівні: концептуально-поняттєвий і чуттєво-образний. Концептуальний рівень представлений філософськими поняттями (матерія, рух, простір, час і ін.), принципами (принцип загального взаємозв'язку, принцип розвитку й ін.),

Філософія пізнання

а також загальнонауковими поняттями (поле, речовина, енергія й ін.) і законами (закон збереження та перетворення енергії, закон еволюційного розвитку й ін.). Чуттєво-образний рівень – це сукупність наочних уявлень про світ (наприклад, планетарна модель атома Резерфорда, образ метагалактики розширюваної сфери, або уявлення про спін електрона як про обертову дзиґу). Існують уже досить розроблені картини світу, що стосуються трьох галузей знань: про природу, суспільство і людину. Природничо-наукова картина світу містить у собі фізичну, астрономічну, хімічну, біологічну картини світу. Соціальна картина світу включає художню, релігійну, соціологічну, антропологічну картини світу. Це світи очима ідеального фізика, біолога, художника, антрополога і т.д.

Починаючи з давніх часів людина намагалась осмислити ціле, створюючи у своїй уяві повну, впорядковану систему об'єктів, явищ і їхніх причин.

Картини світу – це арена конкурентної боротьби різного роду зразків наукової діяльності. Існування такого роду зразків (парадигм), визнаних всіма наукових досягнень, які упродовж певного часу дають модель постановки проблем і їх розв'язків науковому співтовариству [1], створило можливість формування спочатку конкретно-наукових картин світу, а потім і загальнонаукових. Саме в парадигмі, як в ідеалі, дзеркалі наукової діяльності, найбільш опукло відображена структура науки та її функції.

Структура наукового способу пізнання включає такі рівні: емпіричний, теоретичний і філософський.

На емпіричному рівні відбувається процес одержання знання в результаті взаємодії людини (суб'єкта) з природним або соціальним середовищем (об'єктом) за допомогою органів почуттів. Дослідник одержує конкретну інформацію про одиничні явища. На цьому рівні пізнання застосовні спостереження, експеримент і вимірювання.

Теоретичний рівень включає систематизоване вираження сутності досліджуваного явища у формі поняття, судження й умовиводу. На основі конкретного емпіричного матеріалу виводяться загальні закономірності, що охоплюють певний клас явищ, формуються гіпотези і теорії. На цьому рівні використовуються такі методи, як гіпотетико-дедуктивний метод, абстрагування, ідеалізація, формалізація, аналіз і синтез, уявний експеримент і т.ін.

Емпіричний і теоретичний рівні знання розрізняються за предметом (на другому рівні він може мати властивості, яких немає в емпіричного об'єкта), засобами (у другому випадку це уявний

Розділ 1

експеримент, моделювання і т.д.) і результатами дослідження (у першому випадку емпіричне узагальнення, у другому – гіпотеза і теорія).

Філософський рівень дає можливість установити місце предмета науки в системі світу як цілого і пов'язати його зі світоглядом. Ученим властива така світоглядна філософська настанова, що виникає на основі узагальнення даних усіх наук. Науковий світогляд передбачає такі принципи:

Принцип об'єктивності (якщо у вихідному судженні ми приходимо до соліпсизму, отже, допущена помилка у вихідних засновках теорії).

Принцип пізнаванності (якщо в ході міркувань ми приходимо до абсолютної непізнаваності в розумінні І.Канта чи Г՚юма, то мала місце помилка у вихідних засновках).

Принцип детермінізму (тобто визнання існування об'єктивної закономірності в природі).

Принцип еволюціонізму (тобто світ трактується як результат еволюційних змін).

Принцип раціональності (передбачає критерій свідомості, відсутність логічних суперечностей).

Принцип верифікованості (тобто досвідної перевірки суджень, прямої чи непрямої).

Принцип відповідності (передбачає зв'язок між абсолютною та відносною істинами) [2].

Світоглядні настанови вчених неминуче трансформуються у функції науки, що цілісно виражають її структуру, такі, як пояснення, розуміння, передбачення.

Пояснення – це підведення явища, факту чи події під якийсь загальний закон, теорію чи концепцію. Для того щоб пояснити, наприклад, чому яблуко падає з дерева на землю, а не злітає в повітря, варто підвести цей факт під закон всесвітнього тяжіння, відкритий І.Ньютоном.

Розуміння – це спосіб, за допомогою якого можна інтерпретувати (витлумачувати) ті чи ті явища, як природної, так і духовної дійсності. Якщо який-небудь об'єкт або явище не можна підвести під наявні закони або теорії, то необхідно поглиблювати своє розуміння дійсності, тобто відшукувати нові, більш ґрунтовні причиново-наслідкові зв'язки, а можливо й переглядати існуючі теорії. Особливо ця функція актуальна в гуманітарних науках, де велика роль інтерпретації.

Передбачення – це виведення припущень про факти або явища з наявних установлених законів і теорій, причому ці

Філософія пізнання

припущення залишаються гіпотезами доти, доки вони не будуть підтверджені емпірично.

Якщо пояснення і розуміння стосуються явищ теперішніх або минулих, то передбачення спрямоване в майбутнє і дає можливість прогнозування. Але водночас передбачення має імовірнісний характер. Імовірність передбачення у природничих науках досить велика, тоді як у гуманітарних вона мала. Прогнозування сьогодні здобуває особливу значимість. Наукове прогнозування передбачає загальну імовірнісну тенденцію, і цим воно відрізняється від передбачень, які перебувають поза межами наукової методології (пророцтв, віщих снів, гадань і т.ін.).

Поиск по сайту: