Історичні типи світогляду і його структура

ВСТУП

Дві речі наповнюють душу завжди новим і дедалі сильнішим здивуванням і благоговінням, чим частіше й триваліше ми міркуємо про них, – «зоряне небо наді мною та моральний закон усередині мене».

Імануїл Кант

Перед вами підручник, спеціально написаний для аспірантів і магістрів до курсів «Філософія науки» і «Філософія та методологія наукової творчості». Тривала суперечка з питання, який курс філософії для аспірантів більш потрібний, більш корисний: загальний, але більш поглиблений, ніж для студентів, або філософія науки, філософія пізнання, – закінчився на користь другого рішення.

Справді, здавна відомо, що головне призначення філософії для окремих наук полягає в її методологічній функції – бути інструментом пізнавальної діяльності. Всі науки вивчають світ, але тільки одна філософія серйозно і глибоко досліджує проблему: а як його вивчати? Філософії це найлегше зробити, тому що вона підходить до розв'язання цієї проблеми «у чистому вигляді», без зв'язку з конкретною користю, розв'язуваною конкретною наукою. В силу цього її знання є загальнозначущими, корисними однаковою мірою для представників будь-якої науки.

А що відрізняє цей підручник від багатьох інших, присвячених філософії та методології науки? Ці відмінності, ці новації визначені як умовами, в яких ми всі зараз проживаємо, так і складом авторського колективу цього підручника. Коротенько новаторство полягає в наступному.

Ми живемо в переломну добу, що традиційно настає на стику століть і тисячоріч. Характерними ознаками такої епохи є девальвація цінностей, які слугували людству упродовж цілого сторіччя, болісні пошуки нових цінностей і ідеалів, відсутність загальноприйнятих ідеологічних нормативів і як наслідок – незліченна розмаїтість поглядів практично з будь-якого смисложиттєвого питання.

Наша епоха не може не відбитися на складі авторського колективу. У ньому представлені як матеріалісти, у тому числі й найрадикальнішої,

Філософія пізнання

марксистської форми, так і філософи-ідеалісти, у тому числі й такої крайньої його форми, як релігійна філософія. Поряд із цими традиційними напрямами в підручнику представлена і позиція реалізму, що небезпідставно вважає себе синтезом двох однаково однобічних протилежностей – матеріалізму й ідеалізму. Як відомо, позиції реалістичного світогляду були сильні в Росії, особливо у філософії, науці та культурі на рубежі XIX-XX століть. Нині цей напрям набуває нового дихання, по-новому, з позиції сьогоднішнього етапу розвитку науки, обґрунтовується його неодмінність. З позиції реалізму матеріалізм та ідеалізм розуміються не як взаємовиключні напрями філософської думки, з яких один повинен обов'язково перемогти, а інший – обов'язково загинути, а як рівнонеобхідні, взаємододаткові напрями філософської думки.

Якщо матеріалісти традиційно тяжіють до науки, ґрунтуються на її фундаменті, то ідеалізм традиційно пов'язаний з релігією і мистецтвом. Реалізм, який є діалектичною єдністю матеріалістичного й ідеалістичного підходів до світу, неминуче являє собою синкретичну єдність наукової та позанаукової форм пізнання світу і людини. Така єдність, у якій наукове та позанаукове пізнання представлені як такі, що кожен несе свою правду, як взаємодоповнюючі й однаково необхідні форми пізнання світу. І в цьому полягає ще один аспект новаторського підходу авторського колективу до досліджуваних проблем. Проблема позанаукового пізнання ввійшла вже у стандарти вузівського курсу філософії. Тим більше що ця проблема повинна бути поставлена і з'ясована у курсі, що читається для молодих учених: магістрів і аспірантів. Детально специфіка і необхідність позанаукового пізнання обґрунтовуються в підручнику, тут же ми обмежимося лише посиланням на ряд життєвих прикладів.

У юриспруденції судовий процес здійснюється людьми, які мають спеціальне наукове знання: прокурорами, адвокатами, суддями. Проте, вступ у практику судових засідань інституту присяжних засідателів, тобто осіб, які не мають наукового пізнання у сфері правознавства, повинно зробити судовий процес більш об'єктивним, більш зваженим. Відомо, яку роль у праві відіграє прецедент, тобто вдало знайдене практичне рішення якоїсь судової колізії. Але практично знайдене рішення скоріше належить до сфери позанаукового знання, ніж строго наукового.

У Санкт-Петербурзькому державному університеті недавно відкрито медичний факультет, де студенти вивчають не лише традиційні дисципліни для медичних спеціальностей: анатомію, фізіологію і т.д., а й древні манускрипти, які містять таємниці народної медицини різних країн.

Вступ

Випускники Санкт-Петербурзького державного аграрного університету ремствують на те, що вони вивчали лише наукові дисципліни, але не вивчали позанаукові, наприклад астрологію. За їхніми даним, астрологічні календарі садівників і городників справді дають вагоме збільшення до врожаю, але ці знання перебували поза межами звичного для сільськогосподарського навчального закладу кола дисциплін.

У Медичній академії післядипломної освіти читаються курси біоенергетики і психотерапії. Ще недавно ці напрями офіційно вважалися реакційними лженауками. Тепер же усвідомлено, що й біоенергетика, і психотерапія галежать до особистісно зорієнтованих концепцій і форм практики. Із часів З.Фройда відомо, що основою сучасної психології та психоаналізу є психологія розуміння (а не психологія пояснення), що прагне не стільки наукового пояснення психологічних процесів, скільки розуміння унікальності психіки пацієнта і діяльності психотерапевта. Наукові знання побудовані на знанні законів, на вибудовуванні причиново-наслідкового ряду структурно-функціональних співвідношень, головне ж завдання особистісно зорієнтованої психології та психотерапії у визнанні унікальності людини як психологічної істоти. І біоенергетика, і психотерапія використовують психологію, століттями напрацьовану в древніх культурах: буддизмі (Індія), даосі (Китай), суфізмі (Близький Схід), які, в принципі, не є науковими, але допомагають сучасному психотерапевтові у з'ясуванні унікальності пацієнта. Тому знання, що обслуговують сучасну психотерапію, в тому числі біоенергетику, є переважно позанауковими, які відображають особистий досвід дослідників, а не якісь позаособистісні закони.

Приклади взаємодоповнюваності, зростаючого взаємопроникнення (конвергенції) між науковим і позанауковим знанням можна було би без кінця продовжувати, але й сказаного досить, щоб побачити, відчути проблему, розв՚язати яку й намагається авторський колектив цього підручника.

Незважаючи на гадане різноманіття, навіть строкатість зібраного в підручнику матеріалу, тут присутня низка фундаментальних узагальнюючих принципів, які надають цілісність концепції, що розкривається в підручнику. Така цілісність досягається, зокрема, застосуванням реалістичного світогляду, в межах якого здійснюється подолання розриву теорії і практики, наукового і позанаукового підходів, матеріалістичного й ідеалістичного способів освоєння світу і т.д.

РОЗДІЛ I.

СПІВВІДНОШЕННЯ ФІЛОСОФІЇ,
НАУКИ І КУЛЬТУРИ В ДУХОВНОМУ
РОЗВИТКУ ЛЮДСТВА

ГЛАВА1.

СВІТОГЛЯД І ФІЛОСОФІЯ

Історичні типи світогляду і його структура

Термін «Weltanschauung» був уведений І.Кантом і спочатку перекладався російською мовою як «споглядання світу». Світогляд, за Кантом, це результат не стільки відображуюючої, скільки конструктивної діяльності. У середині XIX ст. у німецькій ідеалістичній філософії виокремлюється структурно-споглядальний підхід до світогляду як уявленню про цілісність світу безвідносно до людини. Існуюче в літературі структурно-відображальне трактування світогляду як розкриття «світу в цілому» є певним рецидивом традиційного для минулого структурно-споглядального підходу до світогляду. Але також однобічним є розуміння світогляду як цілевизначення щодо практичного освоєння світу, оскільки в цьому випадку скидається його філософський складник. Як і всі форми духовного освоєння світу, світогляд не це лише свідомість (мислення), а й певний вид діяльності, що включає в себе мету, стратегію і тактику її здійснення і т.ін. Те, що діяльнісна спрямованість філософії вперше була розроблена в німецькій класичній філософії й у ній же вперше обґрунтування дістало вчення про світогляд, підтверджує нерозривний зв'язок учення про діяльності і вчення про світогляд (виникають одночасно). І хоча дотепер сутність світогляду по-різному розуміється різними авторами (якщо одні ототожнюють його з філософією, то інші – із сукупністю всіх знань про світ; якщо одні автори трактують його застосовним лише до теоретичної свідомості, то інші – й до теоретичного і до буденного), то в

Розділ 1

розумінні основного питання світогляду погляди практично всіх авторів збігаються.

Основним питанням світогляду є питання про ставлення людини до світу. Воно уточнюється, конкретизується через масу інших питань: що таке світ, що таке людина, які смисл її життя, її призначення, таємниця її смерті, які можливості людини впливати на навколишній світ? І т.д.

Всі ці питання постають перед людиною з того самого часу, як вона себе пам'ятає. Але вони по-різному розв՚язуються на різних етапах її життя. І тут, залежно від віку, ступеня зрілості особистості, можна виокремити три основні світоглядні типи, рівні.

Уже дошкільник задає питання: з чого все походить, як він у цьому світі з'явився, а чим усе закінчиться? Діти, виховані на казках, і світоглядні питання розв՚язують у руслі казкової свідомості. Подібно до того, як першою історичною формою існування світогляду людства був міф, першою формою існування світогляду дитини є світ казок.

У шкільний період утверджується буденний рівень світогляду, що включає традиції, звичаї, а також елементи міфологічної, релігійної та наукової свідомості. Цей рівень світогляду складається в основному стихійно, під впливом умов життя, оточення особистості: родини, школи, товаришів, книг, кінофільмів і т.д.

Світогляд формується в людини все її життя, аж до останніх годин, оскільки все життя відновлюється потреба розв'язати суперечності між суб'єктивним світом людини й оточуючою її реальністю, між обов'язком і бажанням, свободою і доконечністю, ідеалом і реаліями. Але особливе значення має період юності, тому що саме тут у цілому завершується формування особистості і здійснюється перехід світогляду на якісно інший рівень – рівень формування наукового світогляду. І хоча світогляд не можна сформувати за замовленням, тому що це таке знання, що обов'язково пропущене через власний світ суб'єкта, відповідального за його формування, наука тут може підказати шляхи, надати певну допомогу у свідомому виборі світоглядної орієнтації.

Саме в цей період світогляд піднімається до рівня саморефлексії, у зв'язку із чим постають питання: що таке світогляд сам собою, чим науковий світогляд відрізняється від донаукового, чому передусім філософія відповідає за розробку світоглядної проблематики? На всі ці запитання ми й постараємося дати відповіді.

Філософія пізнання

Світогляд визначається як ідейно-філософське обґрунтування основних проблем людського буття. Але таке його розуміння співзвучне розумінню філософії як науки про загальні властивості світу, місце людини у цьому світі, її здібності та можливості пізнавати світ і впливати на нього. Ця подібність не є суто формальною – за своєю глибинною сутністю філософія і світогляд справді збігаються. Проблема світу в цілому філософію постійно цікавила у контексті людського існування в цьому світі. Той факт, що філософія досліджує проблеми світу в нерозривному зв'язку з проблемою стосунків людини із цим світом, тобто світоглядна насиченість філософії має невід'ємний характер, приводить навіть до того, що ряд учених заперечують за філософією право називатися наукою, залишаючи за нею право бути лише феноменом культури.

Збігаючись по суті, філософія і світогляд не збігаються за змістом. Світогляд, з одного боку, за обсягом вужчий від філософії, оскільки є її складником. У філософії існують такі розділи, які в принципі можуть і не мати світоглядного змісту (логіка наукового пізнання, наприклад). З іншого боку, у формуванні, розвитку наукового світогляду, поряд із філософією, беруть участь і всі інші науки, і в цьому розумінні світогляд виходить за межі філософії.

Про незвідність світогляду до філософії говорить і той факт, що перший існував ще до виникнення другої, у лоні міфології та релігії. При цьому варто враховувати, що в суспільстві діє єдина з усією природою закономірність, відповідно до якої поява нового виду рослини чи тварини не означає припинення життя старого, що дало новому життя. Навпаки, старе може навіть пережити нове. Так відбувається й у суспільстві, де поява нового історичного типу світогляду не означає припинення існування попереднього історичного типу й де міфологічна, релігійна і філософська свідомість співіснують, утворюючи часом найвигадливіші поєднання.

Тут напрошується таке зауваження. Гегелем була розроблена діалектична концепція розвитку через знесення, як таке заперечення новим старого, котре зберігає, утримує все позитивне у змісті старого, в силу чого виникнення нового, за Гегелем, не давало ніяких перспектив для продовження існування старого. У певному розумінні ця ж концепція була запозичена і марксизмом. У строгій відповідності з нею в перші післяжовтневі роки країна жила в напруженому очікуванні прийдешньої світової революції, оскільки вважалося, що поява нового

Розділ 1

суспільного ладу не давало ніяких перспектив для продовження існування старого, капіталістичного ладу. Трохи пізніше зростання атеїзації населення стало приводом для метафізично мислячих адміністраторів почати процес руйнування церков, – за релігією заперечувалися всякі перспективи на існування в майбутньому. Ще пізніше – і знову в строгій відповідності з тыэю ж суто спекулятивною концепцією – була розроблена програма ліквідації безперспективних сіл.

У всіх цих і багатьох подібних випадках дійсне заперечення новим старого ніяк не означало знищення цього старого. Пристосовуючись, видозмінюючись, воно продовжувало жити, знаходячи свою нішу в суспільному житті, а іноді й розраховуючи на реванш. Отже, виникнення філософії не приводить до знищення ні міфу, ні релігії, внаслідок чого аналіз основних історичних типів світогляду: міфу, релігії, філософії (або, у ширшому плані, науки взагалі) – має не тільки історико-теоретичне, а й повсякденно-практичне значення.

Міф зароджується в епоху формування родового ладу як неодмінна умова духовного єднання людей на основі культу тотема (міфічного прабатька даного роду, як правило, тваринного, рідше рослинного, походження, що спотворено відображає дійсну єдність людини з природою) і культу предків. Міфологія характеризується як світогляд, оскільки всі основні проблеми останнього в ній уже представлені: походження світу і його будова (хаос і космос), шляхи виникнення найважливіших явищ природи і суспільного життя, таємниці народження і смерті людини, її місце та призначення у світі.

В епоху, коли зароджувалася міфологія, основним видом людської діяльності було не виробництво продуктів (скотарство і землеробство), а присвоєння даного природою (полювання і збирання). Тому головний наголос у міфологічній свідомості робився не на осмисленні природних закономірностей, а на доцільності діяльності, що привело до наділення свідомістю та волею всієї природи. Магія, ритуали, заклинання, жертвопринесення, віра в зумовленість доль людських одушевленими силами природи – ось що характеризує світогляд первісної людини. Міф це перша синкретична (нерозривна, цілісна) форма суспільної свідомості, в якій вигадливо поєднувалися правильні спостереження з вимислом, реальне й ілюзорне, матеріальне й ідеальне.

У цьому своєму класичному вигляді міфологічна свідомість гине разом з античною епохою, але елементи її, інколи значні, продовжують жити й понині, і можна припустити, що міф

Філософія пізнання

ще дуже довго існуватиме як неодмінна форма освоєння дійсності.

В епоху «розвинутого соціалізму» найпоширенішими були міф рівності, міф загальнонародної держави й т.ін. Останнім часом у зв'язку з потужним сплеском ірраціоналізму міфотворчість набуває ще більших масштабів. Соціально-економічна і політична криза, що переживається суспільством, відсутність ясних і переконливих рецептів виходу з цієї кризи, певний параліч економічної, політичної, соціологічної та інших наук утворюють певний вакуум, що миттєво заповнюється неоміфологією. Існують як міфи, які зароджуються стихійно, «знизу», так і запроваджувані свідомо, «зверху». Причому міфи намагаються проникнути в усі пори соціального організму, не тільки у свідомість, а й у саму «плоть» суспільного та приватного життя. Тут і політичні міфи, коли те чи те угруповання, рух приписують своїм лідерам і їхнім програмам чудодійну силу, що викликає ледве не релігійний екстаз у їхніх прихильників, і економічні міфи, коли міфологізується здатність ринку бути панацеєю від усіх наших лих, і медичні міфи, коли чудесне зцілення від незліченної кількості захворювань обіцяється після декількох сеансів телеговорильні.

Міфологія дедалі більше освоює неземний світ (розповіді «очевидців» зустрічей із НЛО проникають уже на Центральне телебачення), а земний світ усе більше виявляється підпорядкованим небесному, про що не перестають нагадувати віщуни, провісники, чаклуни білої та чорної магії та ін., – представлений весь набір епохи міфологічної свідомості. Але є, зрозуміло, й відмінність від класичного міфу первісної епохи: нинішні міфи найчастіше (але не завжди) намагаються знайти підпірку або в науковій і довколанауковій аргументації, або в релігійній, або в тій і іншій водночас, тобто в наявності багата палітра всіляких еклектичних поєднань різних історичних типів світогляду.

Міфологічний світогляд, розвиваючись, неминуче перетворюється в умовах переходу до класового суспільства на релігійний світогляд. Між міфом і релігією існує тісний зв'язок, подібність: відображення дійсності у фантастичній формі, наділення речей і явищ надприродними властивостями, одухотворення матеріального й упредметненя ідеального. Релігійно-магічні обряди входять до складу міфології на зрілому етапі її розвитку, а міфи – невід'ємний складник будь-якої релігії.

Але релігія не тільки породжується міфом, розвиває його, а й заперечує: якщо міфологія не знає розділення віри і знання,

Розділ 1

природного і надприродного, оскільки будь-який міфічний об'єкт для неї достовірний і очевидний, то релігія роздвоює єдиний світ на світ надприродний і світ природний; якщо в міфології боротьба людини із силами природи зображується як героїчна боротьба, в якій людина дерзає вступити у єдиноборство із самим богом, то релігія зводить людину до становища «раба божого», що цілком сподівється на божественну благодать.

Те, що релігійний світогляд не стільки продовжує міфологічний, скільки заперечує його, прекрасно ілюструє наша дійсність, коли найбільш негативно-принципова оцінка поширення неоміфології в суспільстві дається з боку служителів культу. Тут, утім, релігія вірна своїм споконвічним традиціям: згадаймо, наприклад, судовий процес над давньоримським письменником Апулеєм за зв'язок з магією та чарами. Це й зрозуміло, оскільки поширення віри в чаклунів, віщунів природно звужує соціальну базу віруючих у традиційні релігійні догмати. Крім того, тут позначаються глибокі корені в культурі та сильні інтелектуальні традиції релігії.

Суть будь-якої релігії – віра в надприродне. З неї випливають, нею визначаються такі компоненти релігійного світогляду, як віра у всемогутність Бога-Творця, уявлення про безсмертя душі, віра у «спасіння».

Науковий, філософський світогляд, який приходить на зміну міфологічному і релігійному, перебуває з ними у відношенні діалектичної суперечності, що передбачає як відмінність, так і єдність. Якщо релігія заснована на догмах, то наука – на сумніві («піддавай усе сумніву»), якщо метою релігії є служіння вірі, то метою науки – допитливі пошуки істини, якщо релігія виходить із незаперечних авторитетів, то наука неможлива без незалежності й свободи. (Ми описуємо тут лише пануючі тенденції, прекрасно усвідомлюючи, що реальне життя повне винятків: існують як «єретики» в релігії, так і ортодоксальні мислителі в науці. І, наприклад, цілком правий був Е.Мах, який заявив, що віра в непогрішність механіки І.Ньютона на ціле сторіччя затримала розвиток людської думки у сфері фізики).

Тим часом між релігією і філософією існує і глибока внутрішня єдність. Не випадково тому існування релігійної філософії, що внесла безсумнівний внесок у світову культуру. Єдністю міфу, релігії та філософії є їхній світоглядний складник, розв՚язання ними тих самих загальних, тобто вічних, проблем людського буття.

Філософія пізнання

Розподіл світогляду на три згаданы історичны типи є лише найзагальнішою, приблизною його класифікацією, оскільки кожен історичний тип містить у собі величезну множину підтипів. У випадку філософії, наприклад, мова повинна йти про такі підтипи, як матеріалістичний і ідеалістичний, метафізичний і діалектичний, а також раціоналістичний і ірраціоналістичий світогляд.

Крім того, типологія світогляду може бути здійснена і на іншій підставі – за суб'єктом, і тоді як типи виокремлюються індивідуальний, груповий, класовий, національний і загальнолюдський світогляд. Кожен із цих типів світогляду має свої якісні особливості й може трактуватися відносно відокремлено від інших типів. Так, наприклад, аналіз індивідуального світогляду виявляється найбільш плідним при дослідженні творчості видатних учених. У цьому випадку більш опуклою стає не лише цінність їхніх відомих відкриттів, а й допущені помилки, а також ще не затребувані їх ідеї.

Світогляд не є власністю тільки філософії. У міру фундаменталізації конкретних наук, насичення їх філософським змістом, їх гуманізації світоглядна функція стає дедалі більш очевидною. Відома конвергентність, зростаюча взаємна потреба і взаємопроникнення філософії та конкретних наук є загальною закономірністю їхнього розвитку. Звідси випливає, що формування наукового світогляду, його структура не можуть бути зрозумілими без урахування як філософії, так і гуманітарних і природничих наук.

Світогляд утворює не сума природничих і суспільних наук, а їх особливий сплав, здійснюваний філософією. Природничонаукові знання при цьому включаються у світогляд у «знятому вигляді», пропущені крізь призму оцінного ставлення до світу. Це ж стосується й комплексу соціально-гуманітарних наук. Переоформлені у такий спосіб елементи наукового знання входять у світогляд не роз'єднано, а в інтегрованому вигляді, як частка єдиного сплаву світосприймання в цілому: адже філософія в силу специфіки свого предмета є наукою узагальнюючого, синтезуючого досягнення різних видів людського пізнання.

Зростання ролі світогляду в суспільному житті, пов'язане зі зростанням демократичних свобод і прав людини, змушує вчених досліджувати його більш ретельно і системно. У ході його розрізняють вихідний світогляд, формований в особистості на рівні повсякденної свідомості, і науковий світогляд, свідомо формований в процесі виховання і навчання.

Розділ 1

Вихідний, так званий ненауковий, світогляд, який не підкріплюэться безпосередніми науковими даними, не спирається на сучасну науку, найпоширеніший світогляд серед людей. Саме в ньому розгортаються всі найцікавіші його колізії. Ігнорування існування множини шарів реального світогляду, що втілюють фактичний стрижень проживання людських життів, спроба насадити єдиний догматичний світогляд усвідомлюються зараз як вияв корисливих інтересів адміністративно-бюрократичного апарату, для якого людська розмаїтість, обдарування, талант являли смертельну загрозу. Адже у формуванні світоглядної орієнтації людини важливий внесок роблять повсякденний досвід людей, безпосередні умови побуту й життя, переживання, емоції і т.ін.

Поступаючись у багатоплановості, різнобарвності вихідному світогляду, науковий, філософський світогляд водночас має свої переваги, які роблять його більш адекватним свідомості та діянням високоосвіченої особистості.

Треба ще раз підкреслити, що самі собою ні філософія, ні природничі й інші науки світогляду не формують. Для цього потрібні, з одного боку, переконаний педагог, здатний до проблемного, діалогового спілкування, з іншого боку – мислячий учень, який замислюється про смисл людського буття.

Поиск по сайту: