ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ

1. У ПОШУКАХ ЛОГІКИ ВІДКРИТТЯ

Ф.БЕКОН

Розвиток науки й, особливо, природознавства, як відомо, тісно пов'язаний з емпіричними методами дослідження. Усвідомлення їхнього значення прийшло в епоху Відродження й це було, можливо, найбільш значною революцією в історії науки.

Одним із головних її ідеологів, безсумнівно, був Ф.Бекон. Він різко виступив проти книжної науки схоластів і їхнього догматичного мислення, проголосивши велич досвіду й закликавши вчитися читати книгу самої Природи.

«Істина - дочка Часу, а не Авторитету».

Цей чудовий афоризм Ф.Бекона є одним із кращих виразів духу його епохи.

Подібно до всіх великих реформаторів епохи Відродження Ф.Бекон ставить перед собою величезне завдання – домогтися того, «щоб нарешті після багатьох століть існування світу філософія і наука більше не були висячими в повітрі, а спиралися на міцну основу різнорідного й до того ж добре зваженого досвіду».

Справжні знання про світ, на його думку, можна отримати тільки на ґрунті спостережень і експериментів. Чисто логічні міркування не можуть привести до відкриттів ні нових явищ, ні нових закономірностей. Особливе значення в

пізнанні має експеримент. Чуття можуть обманювати нас, у чому кожен може переконатися на власному досвіді. До того ж вони й обмежені у своїх можливостях осягати природу.

Інша справа експеримент. Його пізнавальні можливості величезні.

Як писав Ф.Бекон, «природа речей краще виявляє себе в стані штучної скутості, ніж у природній свободі».

Однак спосіб міркувань, заснований на силогістиці, не придатний для осягнення природи за допомогою досвіду.

«Мати оман і нещастя всіх наук, – уважав Ф.Бекон, – це той спосіб відкриття й перевірки, коли спочатку будуються найбільш загальні основи, а потім до них пристосовуються й за допомогою них перевіряються середні аксіоми».

Він зовсім не вважав, що міркування від загального до часткового порочні. Вони цілком доречні в певних ситуаціях. Однак у пізнанні природи потрібно опиратися не на дедукцію, а на індуктивний метод.

«Індукцію, – писав Ф.Бекон, – ми вважаємо тією формою доведення, що зважає на дані чуттів, і наздоганяє природу, й спрямовується на практику, майже змішуючись із нею».

Справжній шлях пізнання природи – поступовий рух від частковостей до все більших узагальнень. Він, звичайно, не легкий і вимагає чимало терпіння, зате міцний і надійний в отриманих результатах.

Цей метод ще не був належно розроблений. Але це не повинно нас бентежити.

«Хіба можна не зважати на те, що далекі плавання й подорожі, які так почастішали в наш час, відкрили й показали в природі безліч речей, що можуть пролити нове світло на філософію. І звичайно, було б ганебно, якби в той час, як межі матеріального світу – землі, моря й зірок – так широко відкрилися й

розсунулися, розумовий світ продовжував залишатись у тісних межах того, що було відкрито древніми».

В індуктивному методі повинні бути здійснені радикальні зміни. Колишня її форма не придатна для досягнення поставлених цілей.

«Індукція, – вважав Ф.Бекон, – яка відбувається шляхом простого перерахування є дитяча річ: вона дає хибкі висновки й піддана небезпеці з боку суперечних частковостей, виносячи рішення здебільшого на підставі меншої, ніж треба, кількості фактів, і притому тільки тих, які є в наявності. Індукція ж, яка буде корисна для відкриття й доведення наук і мистецтв, повинна розділяти природу за допомогою належних розмежувань і виключень. І потім після достатньої кількості негативних суджень вона повинна висновувати про позитивне».

Є два шляхи в діях людей, про які говорили ще древні. Перший шлях, спочатку легкий, наприкінці стає непрохідним. Другий починається важко, зате в міру проходження по ньому людині стає все легше.

Ф.Бекон вважає, що аналогічно з дедуктивним і індуктивним методами пізнання:

«Якщо хто-небудь відправляється від установлених положень, він приходить під кінець до сумніву, якщо ж починає з сумнівів і терпляче справляється з ними, через якийсь час приходить до правильного висновку».

Ф.Бекон будує досить витончену схему індуктивного методу в якій ураховуються випадки не тільки наявності досліджуваної властивості, а й її різних ступенів, а також відсутності цієї властивості в ситуаціях, коли її прояв з тих або тих міркувань очікувався.

Він упевнений, що тепер наука отримала метод відкриття нового знання, яким може опанувати кожний. Тепер широко відкрилася дорога для збільшення знання, так необхідного людям для поліпшення їхнього життя. Якщо раніше вирвати таємниці в природи вдавалося лиш обраним, часто в результаті випадкових обставин, то тепер з'явилися зовсім нові, небачені можливості для осягнення дійсності.

«Наш же шлях відкриття наук такий, – пише Ф.Бекон, – що він мало що залишає гостроті й силі обдарування, а майже зрівнює їх. Подібно до того як для проведення прямої лінії чи опису досконалого кола багато значать твердість, умілість і випробуваність руки, якщо діяти тільки рукою, – мало чи зовсім нічого не значать, якщо користуватися циркулем і лінійкою. Так і з нашим методом».

Скільки ще невідомого нам таїть у собі природа, скільки корисних винаходів може здійснити ще людина – цього неможливо навіть собі уявити. Звичайно, з часом природа розкриє людині свої таємниці.

«Однак тим шляхом, про який ми тепер говоримо, все це можна уявити й передбачити швидко, негайно, зараз».

Настільки високо оцінюючи свій внесок у розвиток науки, Ф.Бекон все-таки допускав можливість удосконалення методу наукового пізнання.

«Ми не стверджуємо, однак, – зауважував він, – що до цього нічого не можна додати. Навпаки, розглядаючи розум не тільки в його власній здатності, а й у його зв'язку з речами, ми повинні встановити, що мистецтво відкриття може зростати разом з відкриттями».

Р.ДЕКАРТ

Однак докази Ф.Бекона, якими він з таким пафосом обґрунтовував ефективність індуктивного методу пізнання, не здавалися переконливими іншому видатному представникові цієї великої епохи Р.Декарту.

Ставлячи перед собою те ж завдання, котре намагався розв'язати й Ф.Бекон – знайти міцну основу наукового пізнання, виробити його метод – він будує дедуктивну модель науки.

Р.Декарт був переконаний у тому, що наука по суті своїй повинна репрезентувати достовірне знання. Однак те, що йменувалося

науковим у його час, лише дуже незначною мірою відповідало цій якості.

Як же можна було позбутися від засилля в науці випадкових думок, невизначених суджень?

Як примножити міцно обґрунтоване, справжнє знання?

Прагнення відповісти на ці питання привело Р.Декарта до розробки пов'язаної з його ім'ям концепції методології наукового пізнання.

Його міркування зовсім прозорі й цілком послідовні.

«Смертними, – писав Р.Декарт, – володіє цікавість настільки сліпа, що часто вони ведуть свій розум незвіданими шляхами без усякої основи для надії, а тільки для того, щоб перевірити, чи не лежить там те, чого вони шукають; так якби хто зайнявся настільки безрозсудним бажанням знайти скарб, що безперервно бродив би дорогами, виглядаючи, чи не знайде він випадково який-небудь скарб, загублений подорожанином».

Ось положення, характерне для наукових вишукувань. Але хіба можна на цьому шляху одержати справжні знання? Для відшукання істини, проникнення в таємниці світобудови абсолютно необхідний послідовно застосовуваний метод.

«Тому що недостатньо просто мати гарний розум, але головне – це добре застосовувати його. Найбільш велика душа здатна як до найбільших пороків, так і до найбільших чеснот, і той, хто йде дуже повільно, може, завжди йдучи прямим шляхом, просунутися значно далі від того, хто біжить і віддаляється від цього шляху».

Отже, необхідний метод, застосовуючи який можна було б здійснювати раціональний пошук нових знань і гарантувати їхню достовірність. Р.Декарт упевнений у тому, що такого роду метод може бути знайдений.

Як же він повинен виглядати? Яким вимогам він повинен відповідати?

«Під методом же я розумію достовірні й легкі правила, – писав Р.Декарт, – строго дотримуючись яких, людина ніколи не прийме нічого помилкового за істинне й, не затрачаючи дарма ніякого зусилля розуму, але постійно крок за кроком збільшуючи знання, прийде до істинного пізнання всього того, що вона буде здатна пізнати».

Як можна знайти такий метод?

А для цього потрібно насамперед звернутися до самої науки й подивитися, де їй вдається успішно вирішувати це завдання. Очевидно, що цим вимогам відповідають тільки арифметика й геометрія, тільки вони «залишаються не торкнутими ніяким пороком неправди і недостовірності».

Цим наукам вдається домогтися таких результатів тому, що вони застосовують єдино правильний, надійний метод пізнання.

Вся справа в тому, що вони опираються на інтуїцію й дедукцію.

Інтуїція дає нам можливість побачити в реальності не викликаючі ніяких сумнівів прості істини.

«Так кожен може побачити розумом, що він існує, що він мислить, що трикутник обмежений тільки трьома лініями, а куля - єдиною поверхнею й тому подібні речі, які набагато більш численні, ніж помічає більшість людей, тому що вони вважають невартим звертати розум на такі легкі речі».

Застосування ж дедукції дозволяє вивести з очевидних істин знання, які вже не можуть із безпосередньою ясністю осягатися нашим розумом, однак є в силу самого способу їх отримання цілком обґрунтовані й тим самим достовірні. Дедукція, що здійснюється за строгими правилами, не може приводити до оман.

Р.Декарт переконаний у тому, що в такий же спосіб можна отримувати знання в будь-якій галузі науки.

«Ці два шляхи є найбільш правильними шляхами до знання, і розум не повинен допускати їх більше – всі інші треба відкидати як підозрілі й такі, що ведуть до оман».

Дотримуючись їх, ми можемо бути впевнені, що прийдемо до пізнання речей без оман.

«Ті довгі ланцюги висновків, дуже простих і легких, якими геометри зазвичай користуються, щоб дійти до своїх найбільш важких доведень, дали мені можливість уявити собі, що й усі речі, які можуть стати для людей предметом знання, знаходяться між собою в такій же послідовності. Таким чином, якщо втримуватися від того, щоб приймати за істинне що-небудь, що таким не є, і завжди зберігати порядок, в якому варто виводити одне з іншого, то не може існувати істин ні настільки віддалених, щоб вони були недосяжні; ні настільки таємних, щоб не можна було їх розкрити».

Так обґрунтовуються Р.Декартом вихідні основи його вчення про метод наукового пізнання. Вони дають йому можливість сформулювати вже універсальні правила для керівництва розуму в його пошуках нового знання.

І ось, нарешті, самі ці знамениті правила.

Усвідомлення масштабів здійсненого, спокій і впевненість відчуваються в цих простих і ясних приписах.

«І подібно до того як надлишок законів нерідко дає привід для виправдання пороків і держава краще управляється, якщо законів небагато, але їх строго дотримуються, так і замість великої кількості правил, які складають логіку, я дійшов висновку, що було б досить чотирьох таких, аби тільки я прийняв тверде рішення постійно дотримуватись їх без єдиного відступу.

Перше – ніколи не вважати за істинне нічого, що я не визнав би таким з очевидністю, тобто ретельно уникати поспішності й упередження й включати у свої судження тільки те, що здається моєму розуму настільки ясно й чітко, що жодним чином не зможе дати привід до сумніву.

Друге – ділити кожну з розглянутих мною труднощів на стільки частин, скільки буде потрібно, щоб краще їх розв'язати.

Третє – розташовувати свої думки у певному порядку, починаючи з предметів найпростіших і легко пізнаваних, і сходити помалу, як по щаблях, до пізнання найбільш складних,

припускаючи існування порядку навіть серед тих, які в природному ході речей не передують один одному.

Й останнє – робити всюди переліки настільки повні й огляди настільки всеохоплюючі, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено».

Що може бути важливішим у науці, ніж розв'язання цієї проблеми?

Р.Декарт цілком усвідомлює її масштаби. Запропонована ним система правил, як він вважав, відкриє небачені можливості для розвитку науки.

Як писав великий мислитель, і якщо говорити відверто, я переконаний, що вона перевершує будь-яке інше знання, передане нам людьми, тому що вона служить джерелом усіх інших знань».

І разом з тим це ж був Декарт, який дивно поєднав у собі кришталеву ясність розуму, переконаність у можливості досягнення істини з чудовою здатністю не схилятися ні перед чиєю думкою і в усьому сумніватись. І тому нас не повинно дивувати й таке його висловлення:

«Втім, можливо, що я помиляюся, і те, що приймаю за золото й алмаз, не більше ніж крупинки міді й скла».

2. КРИТИЧНІ АРГУМЕНТИ

Індуктивістська модель наукового пізнання була дуже популярна в історії методології науки. Коли вчені говорили, що не можна пізнати дійсність, не спостерігаючи, не експериментуючи, коли вони воювали проти всіляких умоглядів стосовно дійсності, коли вони висловлювалися в тому стилі, що факти - це повітря вченого, в принципі вони опиралися на ті ідеї, які висунув ще Ф.Бекон досить давно й у досить систематичній формі.

Здається цілком природним, що наукове пізнання дійсності здійснюється тільки тоді, коли ми маємо можливість її спостерігати, експериментувати з нею, і загалом же навіть сучасному здоровому глузду відповідає таке

XV

Поиск по сайту: