Право на повагу до приватного життя.

Відповідно до ст. 8 Європейської конвенції, кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції. Частиною 2 передбачено, що органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Право на приватність гарантується Конституцією України. Зокрема, ст. 30 захищає територіальну приватність (недоторканність житла), ст. 31 — комуніка­ційну приватність (таємниця листування, телефонних розмов, телеграфна та інша кореспонденція), ст. 32 — інформаційну приватність («ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Консти­туцією України», «не допускається збирання, зберігання, використання та поши­рення конфіденційної інформації про особу без її згоди»), а ст. 28 — деякі аспекти фізичної приватності («жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам»).

Право на приватність гарантується низкою міжнародних документів, серед яких: ст. 19 Загальної декларації прав людини; статті 6, 8, 10 Європейської кон­венції з прав людини та основоположних свобод; Конвенція ООН про доступ до інформації, участь громадськості у процесі вироблення рішень та доступі до правосуддя у питаннях, коли йдеться про захист довкілля (ухвалена в Оргусі, Данія, 25 червня 1998 р.), та Конвенція про захист осіб стосовно автоматизова­ної обробки даних особистого характеру від 28 січня 1981 p. (ETS № 108);

3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...

Декларація про свободу вираження поглядів та інформації, ухвалена 28 січня 1982 p., а також Рекомендація № R (81) 19 про доступ до інформації, яка знахо­диться в розпорядженні органів державної влади; Рекомендація № R (91) 10 про повідомлення третім сторонам даних персонального характеру, які зберігають­ся в державних органах; Рекомендація № R (97) 18 щодо захисту даних персо­нального характеру, які збираються та записуються для статистичних цілей, а також Рекомендація № R (2000) 13 стосовно європейської політики в питанні доступу до архівів.

Приватність тісно пов'язана з людською гідністю й іншими ключовими цінностями, такими, як свобода асоціацій та свобода слова. Вона стала одним із найбільш важливих питань у галузі прав людини новітнього часу.

Майже всі країни світу визнають право на приватність безпосередньо у своїх конституціях. Щонайменше, такі правові норми передбачають право на недотор­канність житла та таємницю кореспонденції. Найновіші конституції, наприклад, Південної Африки та Угорщини містять спеціальні норми щодо доступу та кон­тролю за інформацією особистого характеру.

У багатьох країнах, де приватність не визнано безпосередньо у конституції, наприклад, Сполучених Штатах, Ірландії та Індії, для реалізації цього права суди застосовують інші норми. Зокрема, міжнародні договори, де визнається право на приватність: Міжнародний пакт про громадянські та політичні права або Євро­пейська конвенція про права людини, що є частиною законодавства багатьох країн.

На початку 70-х років XX ст. у різних країнах почали прийматися законодавчі акти з метою захисту приватності. У всьому світі існує загальний рух у напрямі прийняття всеохоплюючого закону, яким встановлювалися б рамки для захисту. Більшість таких законів побудовані на моделях, запроваджених Організацією еко­номічного розвитку та співробітництва й Радою Європи.

У 1995 p., взявши до уваги недоліки законодавства та різний рівень захисту в кожній із держав, Європейський Союз запровадив загальноєвропейську директи­ву, що має забезпечити громадянам більш широкий обсяг захисту від зловживань їхніми даними. Директива щодо «Захисту осіб у зв'язку з обробкою інформації про особу та відсутністю обмежень на переміщення такої інформації» встановлює основу для національного законодавства. Кожна країна — член Європейського Союзу була зобов'язана внести необхідні зміни в національне законодавство до жовтня 1998 р.

Директивою також накладено зобов'язання на держав-членів забезпечити, щоб інформація особистого характеру щодо громадян держав — членів Євросою-зу передавалася та оброблялася за межами Європейського Союзу тільки у випад­ках, передбачених законом. Результатом цієї вимоги стало зростання тиску за межами Євросоюзу щодо ухвалення закону з питань приватності. Більше 40 країн вже мають закони з питань захисту даних або захисту приватності в інфор­маційному законодавстві. Багато інших започаткували процес розробки подібних законів.

Деякими країнами, особливо у Центральній Європі, Південній Африці та Південній Америці ухвалено законодавчі акти з метою захисту від порушень при­ватності, що допускалися за часів попередніх авторитарних режимів.

У багатьох країнах, особливо в Азії, а також у Канаді, існує розвинене або та­ке, що активно розвивається, законодавство з метою просування електронної торгівлі. У цих країнах визнають складність роботи із персональними даними споживачів, що відправляються з усього світу. Закон щодо приватності вводиться

Поиск по сайту: