Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

змагальності як в цивільних, так і в кримінальних справах. Дослідження, при­свячені розвитку адвокатури у давні часи, свідчать, що в Стародавній Індії була відома адвокатура. Цікавим є те, що обов'язки правозахисту та представництва інтересів виконували особи одного й того самого класу. Давньому Єгипту теж знайома адвокатура. Так, один із папірусів свідчить про участь адвокатів у цивільному процесі, що відбувався між жрецем і грецьким найманим воїном. Захисниками були два грека. Після подання прохання і пояснень ворогуючими сторонами адвокати теж пред'явили по одному писаному мемуару. У давніх іудеїв захисником міг бути кожний бажаючий. Це допускалося без перешкод і навіть вважалося священним обов'язком. Діяльність захисника мала форму бла­годійної діяльності, навіть милостині. Пізніше адвокатура набула іншої форми: за талмудним правом при судах синедріону перебували особи, які готувалися бути суддями і називалися кандидатами, вони були присутні на засіданнях і могли говорити промови на захист обвинуваченого. Така форма діяльності була максимально наближеною до адвокатської в прямому значенні. Але оскільки такі особи брали участь у процесі не за запрошенням підсудних і безпосередньо не узгоджували своєї позиції з ними, вони все ж таки не можуть бути визнані справжніми адвокатами. Пізніше в єврейській мові виникає термін «адвокат», запозичений із грецької.

Окрему увагу слід приділити розгляду розвитку іституту адвокатури в Старо­давній Греції та Стародавньому Римі, оскільки в цих державах він досяг найбільш високого рівня розвитку.

Процес становлення адвокатури у Стародавній Греції можна простежити на прикладі Афін, як найбільш розвинутої держави-міста Стародавньої Греції. Ще Цицерон відмітив, що ораторське мистецтво розвинулося виключно в Афінах і що він не знає жодного грецького оратора, який би походив з інших місць. В Афінах рано створилися умови для виникнення адвокатури: демократичний устрій, розвиток ораторського мистецтва, усність та публічність розгляду справ судами, панування змагального принципу як у цивільному, так і в кримінально­му процесах. За таких умов виникла потреба в судовому захисті для осіб, які не володіли юридичними знаннями та красномовством. Слід відзначити, що вмін­ню говорити правильно і гарно мешканці Стародавньої Греції надавали особли­вого значення. Той, хто погано говорив, як правило, програвав справу. Для осіб-учасників судової справи, які не мали таланту красномовства, позовні й виправ-дальні промови складали рідні й друзі. Потім складання таких промов (так званих логографів) стало зайняттям особливого прошарку осіб, які називалися логогра­фами чи диктографами. Першим професійним логографом вважається Антифон (V ст. до н. е.), який, за словами Амміана Марцелліна й Плутарха, ввів звичай брати плату за складення судових промов. Серед відомих логографів були також такі талановиті оратори, як Лізій, Ісократ, Есхіл і Демосфен.

Однак логографи не задовольняли потреб судового захисту, оскільки їх роль зводилася виключно до складання обвинувальних і позовних промов, які готува­лися заздалегідь. Логографи не брали участі у судовому засіданні, а тому не могли заперечувати вимоги обвинувача чи позивача безпосередньо.

У той самий час в Афінах виник інститут, який нагадував сучасну прокурату­ру. Приватному обвинувачу надавалося право обрати для себе одного або навіть декількох помічників із середовища видатних ораторів, а у виняткових випад­ках — народ або вищі урядові установи за відсутності приватних скаржників при­значали офіційних обвинувачів, які мали назву категорів чи сінегорів. Ними були видатні оратори Греції — Перікл, Демосфен та ін. Усе це призвело до того, що

1. Історія адвокатури. Правове становище адвокатури та адвокатська діяльність

і. історія адвокатури, і іравове становище адвокатури та адвокатська діяльність

суди почали в окремих випадках допускати захист позивачів сторонніми особами. При цьому судам доводилось звертатися до деяких хитрощів: оскільки закон вимагав, щоб сторони особисто захищали свої інтереси, сторони, як і раніше, з'являлися до суду для ведення дебатів, але тепер їм давалася можливість після проголошення першої промови просити суд, щоб другу промову виголосив хтось зі сторонніх осіб. Друга промова називалася девтерологією, а той хто її виголошу­вав — синегором, аналогічно до кримінального обвинувача.

Поряд із логографами розвивався усний захист, спочатку у вигляді родинної адвокатури, а потім вільнодоговірної. Хоч логографи існували й у пізніші часи, деякі факти свідчать, що «усний» захист поступово витіснив «німий». Як відомо, перший професійний логограф Антіфон ніколи не говорив у судовому засіданні, а тільки писав промови для учасників процесу. Його сучасник Лізій, виходячи з його промов, виступав всього 23 рази як захисник друзів і рідних. Те саме стосується й Ізея (IVст.). Ісократ, який мав тихий голос і слабке здоров'я, не нава­жувався говорити перед народом і обмежувався викладанням риторики й напи­санням логографій.

Вже оратори останнього періоду, а саме Демосфен, Есхіл і Гіперид, поряд зі складанням промов для сторін спору займалися й усним захистом, і при цьому захищали не тільки друзів і рідних, а й сторонніх осіб.

Дослідники також звертають увагу на такі особливості грецької адвокатури як крайня нерозбірливість у виразах, різкість і навіть просто непристойність ба­гатьох промов ораторів. Перебуваючи під впливом ораторського запалу адвокат не щадив нічого: ні доброго імені свого супротивника, ні честі його дружини і матері, ні скромності слухачів. Якщо у цивільних справах адвокати були більш-менш стримані у висловах, то захист у кримінальному процесі нерідко нагадував памфлети. Деякі промови Демосфена через це були б просто неможливі у сучас­ному суді.

Адвокати не соромились застосовувати будь-які засоби захисту: вони благали суддів про помилування підсудного, приводили з собою його дітей, рідних і друзів, які своїми сльозами мали пом'якшити суворість суду тощо. У літературі наводяться яскраві ілюстрації способів діяльності адвокатів у суді. Так, Гіперид у процесі Фріни, проти якої було висунуто обвинувачення у безбожжі через її неземну красу, на підтвердження невинності своєї підзахисної, коли інші аргу­менти не переконали суддів, зірвав з обвинуваченої одяг, щоб у всій повноті представити її красу перед суддями. Фріна була виправдана.

Узагальнення наведеного матеріалу дає змогу виокремити такі основні риси становлення адвокатури у Стародавній Греції:

1) адвокатура міст-полісів була більш пов'язана з ораторським мистецтвом, ніж із правознавством. Це, перш за все, пояснюється схильністю елінів до прекрасного. Такий характер адвокатури обумовлював те, що підготовка до участі у судових процесах полягала не у вивченні правових дисциплін, а в заняттях ораторським мистецтвом;

2) позивачі та їх представники в суді були обмежені в часі свого виступу. Ціка­во, що таке обмеження існувало для важливих справ, в той час як дрібні й незначні справи не піддавалися жодним обмеженням. Час визначався водяними годинниками, які називалися клепсидрами. Тому всі справи поділялися на «справи з водою» та «справи без води».

Вважається, що саме з римської адвокатури почався висхідний розвиток світо­вої адвокатури. У Римі, як і в Греції, первісною формою була родинна адвокату­ра. У деяких пам'ятках збереглися відомості про давні судові процесі, які свідчать,

------------------------------------------------------- 7 ------------------------------------------------------------

Поиск по сайту: