Адвокатура в Стародавній Греції

Початок судового красномовства в Греції віднесено до часів Солона(640-559 рр. до н.е.), афінського архонта (найвища посадова особа у Стародавній Греції), якого вважали одним із семи видатних грецьких мудреців. Він запровадив обов’язок кожного захищати свою справу в суді особисто, ніякі заміни не допускалися. Однак у багатьох випадках дотримання закону Солона було неможливим і тоді це правило дозволялося порушувати й допускати представництво та заміну однієї особи іншою, наприклад, осіб, що не володіли достатньо словом, дітей, жінок, а також у разі захисту громадських інтересів. Звертатися до ритора (оратор в Стародавній Греції та Римі) або до софіста (професійного оратора, вчителя красномовства), яким сплачувався гонорар, що залишався у секреті, дозволялося суддями у виключних випадках, коли особа не володіла мовою.

Значна частина ораторів відрізнялися багатослів’ям, вони не зупинялися у своїх висловлюваннях, які нерідко були різкими, образливими, брутальними, не обмежувалися оратори і у виразах щодо свідків протилежної сторони. Наприклад, як небезпідставно стверджував Є. В. Васьковський, промови, котрі виголошував знаменитий Демосфен, були б просто неможливі в судах у більш пізні часи.

Досить часто промови для обох сторін писали логографи — особи, які складали судові промови (в Афінах з кінця V ст. до н.е.) від імені клієнта, з урахуванням його характеру, освіченості, інших його рис, для його особистого (як сторони) виступу на суді. Логографи виконували роль помічників, суфлерів, котрі найчастіше були поряд з клієнтом, щоб за необхідності йому підказати, виправити його помилку. Нерідко клієнт після викладення обставин своєї справи просив заслухати ще й оратора, котрим найчастіше й був логограф. Відомим є факт, що до цієї діяльності вдався й Демосфен, який розпочав свою кар’єру писанням логографій. Він, зокрема, писав промови для осіб, які захищали самостійно свої інтереси в суді, написані ним промови виголошували ті, хто не володів мовою.

Адвокатура в Греції була переважно пов’язана з ораторським мистецтвом, що на той час було розвинуте принаймні більше ніж право. Таким чином красномовство, в умовах усного і голосного судочинства перед живою аудиторією, заміщало недостатність юридичних знань. Більш обізнаними у законодавстві були юрисконсульти, котрі складали правові документи, але особисто не виступали на суді; вони лише супроводжували ораторів на суд і повідомляли їм необхідні юридичні відомості. Підготовка до адвокатської професії зосереджувалась саме на занятті ораторським мистецтвом, яке було на першому місці, а не на вивченні законодавства. Аристотель наголошував: «Соромно не вміти захищатися словом». Погано говорити майже напевне означало програти справу.

Цицерон стверджував, що ораторське мистецтво розвивалось виключно в Афінах. Визнавалося, що саме в Афінах були всі необхідні умови для появи адвокатури: демократичний устрій республіки, розвинуте громадське життя, процвітання ораторського мистецтва, усність та публічність провадження перед судом, який складався з народу, принцип змагальності.

Відомий оратор Греції Антифан (V ст. до н. е.) — першим присвятив себе практиці та навчанню судового красномовства, але обмежувався професієюент»
логографа. Він найбільше виявляв свій талант у судових процесах про вбивства. Антифан першим застосував методику підготовки загальної побудови промови, що давало можливість наповнювати написану ним «канву» конкретними фактами і застосовувати її у будь-якій справі.

Найбільш відомим логографом був Лізій(V ст. до н. е.), який поєднував стриманість і виразність стилю Антифана, але пом’якшував його, прикрашаючи сучасною мовою. Ставши логографом Лізій змінив деякі прийоми красномовства, зокрема відмовився від штучної мовної естетики, та почав застосовувати мову просту і доступну кожному, зрікся імпровізацій, пристосовував свою мову до особистих рис кожного свого клієнта, намагався думати, відчувати, поводитися як той, і у такий спосіб вкладав природний зміст у промову свого клієнта, який завдяки цьому виглядав більш природно і справляв належне враження на суддів.

Ісей(поч. ІV ст. до н. е.) — логограф і юрисконсульт. На відміну від багатьох він був відомим юристом в Афінах, вчителем Демосфена. Характерним для Ісея було постійне старання якнайкраще захистити інтереси клієнта. Особливих успіхів він досяг у веденні процесів про спадкування.

Демосфен(384-322 рр. до н. е.) — грецький оратор і політик, один з найвидатніших представників грецької риторики. Залишившись в дитинстві без батька, він був вимушений відстоювати свої права в суді, а отже, навчався красномовству у Ісея. Двадцятирічною молодою людиною він виграв у суді процес щодо повернення йому батьківського майна. Ставши логографом, він складав не тільки судові промови, а й політичні. Багато працював над дикцією під керівництвом актора Сатира. Демосфен очолив антимакедонську партію і в своїх політичних промовах попереджав афінян про те, що політика Філіпа є загарбницькою, і закликав греків захищати свободу. Визнанням заслуг Демосфена у політичній діяльності було нагородження його золотим вінком. Однак, деякі відомі діячі того часу виступили проти цього. Демосфен їм відповів відомою промовою «Про вінок», в якій фактично розповів про своє життя і діяльність на благо держави. Через переслідування він покінчив життя самогубством у храмі Посейдона на острові Калавра. Збереглася 61 політична і судова промова Демосфена. Зокрема, в Олінфійських промовах він виступав проти бездіяльності Афін, яким загрожувало вторгнення Філіпа, виступав за проведення податкових реформ і спрямування коштів на посилення армії і флоту. У своїх відомих «Філіпіках» Демосфен закликав греків боротися за свободу і майбутнє країни. Промови Демосфена відрізнялися логікою, виразністю, емоційністю. Цицерон і Квінтіліан вважали його найвизначнішим грецьким оратором.

Історія адвокатури

Історичні джерела засвідчують, що паростки адвокатури виникли ще у древніх народів, коли у племенах або між ними виникали суперечки і їх врегулювання потребувало від вождя племені виконання функцій, подібних доправосуддя. Знаходилися радники вождя, котрі інформували його про суть конфлікту, надавали йому поради щодо врегулювання ситуації, прийняття рішення. Одночасно з'явилась і потреба у захисті, який здійснювали батьки або друзі, так звана родинна адвокатура. Під час розгляду суперечки збиралися родичі, сусіди, знайомі, які висловлювали свою думку на користь кожного з супротивників, або радили, яка зі сторін є пра́вою, допомагали звернутися до вождя тим, хто був невдоволений прийнятим ним рішенням, виголошували промови на захист певної особи. Тобто вже тоді вирізнялися люди, які захищали чиїсь, а не свої, інтереси.

Особи, які професійно займалися правозахистом, з'явилися значно пізніше, коли звичаєве право замінювалося писаними законами.

В літературі обстоювалася думка, що адвокатура існувала в усі часи і у всіх народів, їй надавали божественне походження, стверджувалося, що швидше за все адвокатура виникла ще тоді, як тільки люди вперше засвоїли форми громадянського устрою. Припускалося, що адвокатура народилася разом з першим судовим процесом, де перед першим суддею виступив і перший адвокат. У стародавніх країнах правосуддя здійснювалося із застосуванням принципів усності, гласності, змагальності (наприклад, у Стародавній Індії) або, навпаки, процес був письмовий і таємний (наприклад, у Стародавньому Єгипті). У стародавніх іудеїв, де суд був змагальним і гласним, підсудні мали право на захист, який здійснювати могла кожна людина, а згодом цю функцію виконували кандидати на суддівську посаду, на участь яких не бралася згода особи, яку вони захищали.

Початок судового красномовства в Греції віднесено до часів Солона (640–559 рр. до н. е.), афінського архонта (найвища посадова особа у Стародавній Греції), якого вважали одним із семи видатних грецьких мудреців. Він запровадив обов'язок кожного захищати свою справу в суді особисто, ніякі заміни не допускалися. Однак у багатьох випадках дотримання закону Солона було неможливим і тоді це правило дозволялося порушувати й допускати представництво та заміну однієї особи іншою, наприклад, осіб, що не володіли достатньо словом, дітей, жінок, а також у разі захисту громадських інтересів. Звертатися до ритора (оратор в Стародавній Греції таРимі) або до софіста (професійного оратора, вчителя красномовства), яким сплачувався гонорар, що залишався у секреті, дозволялося суддями у виключних випадках, коли особа не володіла мовою.

Досить часто промови для обох сторін писали логографи — особи, які складали судові промови (в Афінах з кінця V ст. до н. е.) від імені клієнта, з урахуванням його характеру, освіченості, інших його рис, для його особистого (як сторони) виступу на суді. Логографи виконували роль помічників, суфлерів, котрі найчастіше були поряд з клієнтом, щоб за необхідності йому підказати, виправити його помилку. Нерідко клієнт після викладення обставин своєї справи просив заслухати ще й оратора, котрим найчастіше й був логограф. Відомим є факт, що до цієї діяльності вдався й Демосфен, який розпочав свою кар'єру писанням логографій. Він, зокрема, писав промови для осіб, які захищали самостійно свої інтереси в суді, написані ним промови виголошували ті, хто не володів мовою.

Адвокатура в Греції була переважно пов'язана з ораторським мистецтвом, що на той час було розвинуте принаймні більше ніж право. Таким чином красномовство, в умовах усного і голосного судочинства перед живою аудиторією, заміщало недостатність юридичних знань. Більш обізнаними у законодавстві були юрисконсульти, котрі складали правові документи, але особисто не виступали на суді; вони лише супроводжували ораторів на суд і повідомляли їм необхідні юридичні відомості. Підготовка до адвокатської професії зосереджувалась саме на занятті ораторським мистецтвом, яке було на першому місці, а не на вивченні законодавства. Аристотельнаголошував: «Соромно не вміти захищатися словом». Погано говорити майже напевне означало програти справу.

Цицерон стверджував, що ораторське мистецтво розвивалось виключно в Афінах. Визнавалося, що саме в Афінах були всі необхідні умови для появи адвокатури: демократичний устрій республіки, розвинуте громадське життя, процвітання ораторського мистецтва, усність та публічність провадження перед судом, який складався з народу, принцип змагальності.

Виникнення і становлення адвокатури в Стародавньому Римі пов'язано з відповідними реформами, які спричинили появу адвокатської професії. Впродовж перших п'яти століть у Римі не було потреби у судовому красномовстві, оскільки діяв судовий патронат патриціїв, привілеєм яких було знання законів і процесу, і котрі вели справи своїх клієнтів без будь-якої винагороди.

З посиленням Риму, централізацією правосуддя значно збільшувалася кількість гучних судових процесів, де захист, як і обвинувачення, були незалежні, бо кожен мав право виступати як обвинувач у кримінальному суді.Кримінальний процес здійснювався перед усім народом — на площі, де розглядалися звинувачення у вимаганнях, насильстві, зрадах тощо. Отже, адвокати звертали своє слово до величезної кількості присутніх і мали робити це витончено, орієнтуючись на натовп, створюючи певний настрій, застосовуючи риторичні прийоми впливу на тих, хто прийшов на площу висловити своє ставлення до справи, що розглядалася. Зовнішній «красивості» промови приділялася величезна увага, кожен жест, гра голосу, наголос, емоційність спрямовувалися на те, щоб сподобатися натовпу, переконати його, викликати підтримку.

Більшість адвокатів у Римі займалися виключно веденням судових справ. Адвокатом міг бути кожен, юридичних знань не вимагалося, бо це було прерогативою юрисконсультів — особливих повірених, які складали подання, записки з питань права, але котрі не виступали особисто на підтримку своєї думки в суді. Таким чином, професія адвоката була широко доступною для усіх, хто мав намір досягти популярності, здобути славу громадського діяча.

Адвокатський гонорар (гроші, подарунки) був заборонений у Римі (lex Cincia de donationibus). Однак нагорода вимірювалася іншим — визнанням, відомістю, громадськими посадами; багато хто з адвокатів досягав високих громадських посад, продовжуючи адвокатську діяльність.

Основу адвокатської професії в Римі становило вміння адвокатів складати і проголошувати судові промови, отже, на перший план висувалося мистецтво «судоговоріння», якому постійно навчалися, пристосовуючи мову для кожного конкретного випадку, не покладаючись на імпровізацію.

З початком падіння судового красномовства співпадає розвиток римського права, що суттєво вплинуло на адвокатську професію, оскільки гостро виникла необхідність відмовитися від красивих, але часто беззмістовних промов і глибоко оволодіти юридичними знаннями. Ораторське мистецтво поступово втратило свою важливість, а промови адвокатів ставали більш конкретними, побудованими не на театральності й ораторських прийомах, а на застосуванні права. Адвокатура віднайшла організаційні форми своєї діяльності^.

Адвокатура у середні віки
У середні віки (V—XV ст.) принципи організації адвокатури зазнали певних змін. Зокрема, це стосувалося допус­ку до адвокатської діяльності. У Франції для цього необ­хідно було мати юридичну освіту, скласти присягу і бути зарахованим до списку адвокатів (практичний досвід не був обов'язковим). У Німеччині адвокатська професія була абсолютно вільною, нею міг займатися будь-хто, звання ад­воката давалося судом на невизначений строк.

Слід зазначити, що в епоху інквізиції інститут адвокатури зазнав істотних обмежень. Це зумовлювалося тим, що сторони особисто вели процес, висловлюючи всі необхідні зауваження та заперечення. Винятки становили лише деякі кате­горії кримінальних справ. Так, у Франції духовні особи, літні люди, жінки, діти і каліки могли мати представника для двобою. У Німеччині закон регулював випадки, коли інтере­си малолітнього, старого, жінки, покаліченого чи пораненого міг представляти опікун²⁵. Але таке представництво назвати у: правовою допомогою навряд чи можна.

Класичний порядок допуску до адвокатури склався в Англії. Кандидат до адвокатури мав пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії і через три роки отримував звання "внутрішнього адвоката", бо не мав права виступати в суді, а ще через п'ять років навчан­ня — "зовнішнього адвоката", і отримував право практикувати.

Для внутрішньої організації середньовічної адвокатури були характерними такі особливості. Так, у Німеччині адво­кати були абсолютно самостійними і незалежними від своїх колег і в організації не об'єднувалися. У Франції сформува­лися засади станової організації. У XIV ст. у складі релігійно­го "братства св. Миколи" (який, до речі, є патроном юристів) утворилася община адвокатів і повірених на чолі з депутата­ми, які обиралися її членами, розпоряджалися майном общи­ни, були її представниками у відносинах з урядовими устано­вами, захищали права та привілеї своїх членів. В Англії у ХШ ст. виникли перші чотири "судові колегії", які й сьогод­ні готують та об'єднують у єдину корпорацію практикуючих юристів (суддів та адвокатів).

Гонорарна практика у середні віки пішла шляхом юстініанового законодавства. Так, у Франції застосовувалась такса, що встановлювала максимум винагороди, яку міг визначити й отримати адвокат, обумовивши її розмір пе­ред початком процесу. Якщо такої угоди не було або клієнт вимагав зменшення гонорару, то його розмір визначав пар­ламент. Адвокат міг також у разі ухилення клієнта від сплати гонорару звернутися з позовом до суду. У Німеччині встановлювалася такса юридичних послуг, за порушення якої адвокат позбавлявся права практикувати і ра­зом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді — й тілесному покаранню.

Професійна діяльність адвокатів включала надання юридичних порад, захист у суді, складання судових паперів. Великих змін у середні віки зазнала діяльність адвокатів у кримінальному процесі. У цей період публічний і змагальний процес почав перетворюватися на таємний та інквізиційний, що значно обмежувало участь адвоката у кримінальному процесі. Наприклад, у Франції в 1539 р. указом короля Франциска І участь адвоката у кримінальному процесі дозволялася лише за спеціальним дозволом суду.

Загалом характерними для адвокатури середньовіччя були:

• відсутність чіткої станової організації;

• відокремлення правозаступництва від судового пред­ставництва;

• відносна свобода професії;

• тісне спілкування із судом;

• дисциплінарна залежність від судів;

• римська система визначення гонорару.
Адвокатура у Новий час
Упродовж XVI—XIX ст. адвокатура поступово набувала іншого вигляду. У цей час вона стала на самостійний шлях і виробила ту станову організацію, яку має і сьогодні. Можна стверджувати, що інтерес до інституту ад­вокатури в період буржуазних революцій у європейсь­ких країнах відродився. Це пов'язано насамперед з роз­витком вчення про права людини. У Франції під час об­говорення Статуту 1670 р. Ламуаньон зазначав, що адво­кат дається обвинуваченому не в силу ордонансів, а зав­дяки природному праву, що є найдавнішим з усіх люд­ських законів. Робесп'єр, відстоюючи вільну адвокатуру, говорив, що право мати захисника спирається на основні начала людського розуму й за сутністю є невідчужуваним та природним правом.

Так, у Франції формування самостійного стану — общини адвокатів — відбулося в результаті розпаду "общини ад­вокатів і повірених", про яку йшлося вище. Органом само­врядування адвокатської общини стали комітет або рада.

В Англії організація судових колегій набула більш стрункого вигляду: вони перетворилися на самоврядні общини з виборними старшинами, членами яких були як ад­вокати, так і кандидати. Вони присвоювали кандидатам звання адвоката, здійснювали нагляд за внутрішньою дис­ципліною, позбавляли звання адвоката та загалом відали всіма справами общини.

У Німеччині за статутом 1878 р. адвокати об'єднувались в адвокатську камеру (колегію) на чолі з виборною радою.

У США за законом 1871 р. адвокати Нью-Йорка об'єд­нувалися в одну самоврядну колегію на чолі з виконавчою комісією і головою.

У Канаді в ті самі роки всі адвокати та повірені також об'єднувалися в єдину самоврядну колегію, яка поділялася на шість відділів (секцій) за округами головних міст країни.

У цей період утвердилася додаткова умова щодо допуску до адвокатської професії — наявність практичного стажу юридичної діяльності або стажування. Наприклад, у Франції згідно з указом 1822 р. вимагали наявність трирічного практичного стажу або п'ятирічне стажування. У Німеччині статут 1878 р. встановив трирічну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності.

Докорінної зміни зазнала і гонорарна практика. Винагорода за захист у суді або за надання юридичної поради пе­рестала бути платою за особисту послугу і перетворилася на почесний подарунок з боку клієнта, який не можна було ні обумовлювати, ні вимагати судом (зокрема у Франції та Англії). Але і клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати його по­вернення. У Німеччині за законом 1879 р. визначення гоно­рару відбувалося як за домовленістю, так і за таксою. У США та Канаді гонорар обумовлювався договором, на підставі яко­го адвокат міг подати до клієнта судовий позов.

У підсумку слід зазначити, що, виникнувши на нижчих стадіях розвитку людської культури і проходячи через різно­манітні фази свого розвитку, адвокатура найбільшого розвитку набула в цивілізованих державах Західної Європи. Пер­винною її формою є родинна або сусідська адвокатура, яку ми бачимо як у некультурних народів, так і в Стародавніх Греції та Римі. Поступово в напівцивілізованих державах адвокату­ра переходить до сторонніх осіб і перетворюється на професію. Почався цей перехід у Греції, але там не встиг закінчитися. Відбувся в Римі, а потім і в усіх інших цивілізованих країнах Європи. Перетворившись на професію, адвокатура тривалий час залишалась неорганізованою сферою діяльності, доступною для всіх бажаючих.

З економічним та соціальним розвитком і ускладненням правовідносин у суспільстві почалась організація діяльності адвокатури. У республіканському Римі законодавча діяльність поширювалася лише на обмежені сторони адвокатської професії. Визнаючи її абсолютно вільною, римсь­ке право створило межі допуску до адвокатури та вирішило питання винагородження юристів. Організація римської республіканської адвокатури ґрунтувалася на принципах відокремлення правозаступництва від судового пред­ставництва, абсолютної свободи професії, відносної її безоплатності. Зі зміною форми правління в Римі змінилося і становище адвокатури. Місце вказаних принципів зайняли інші, їм протилежні. Так, правозаступництво злилося із судовим представництвом, професія з вільної перетвори­лася на замкнуту, повна незалежність змінилася підпорядкуванням судово-адміністративній владі, гонорар з добровільного пожертвування перетворився на винагороду, одержувану через суд.

У такому вигляді адвокатура перейшла в середні віки. Протягом цього періоду принципами її організації були: відсутність станової організації, відокремлення правозаступ­ництва від судового представництва, відносна свобода професії, тісний зв'язок із судовими органами та дисциплінарна залежність від останніх, римська система визначення гонорару. У Новий час (XVI—XIX ст.) сталися зміни двох останніх принципів: адвокатура оформилася у стан, знову запроваджу­ється відносна безоплатність праці адвоката.

У XX ст. адвокатура домоглася незалежності та солідарності. Вона стала силою, яка активно використовується в усьому світі для забезпечення демократичних прав і свобод людини.

2. Говорячи про роль адвокатури, її соціальне значення, слід також згадати про функцію щодо правових установ, правосуддя, яку можна назвати конт­рольно-стимулюючою. Участь адвоката у різноманітних процесах змушує їх учасників працювати більш якісно, виважено, відповідно до букви і духу за­кону. Крім іншого, сама наявність інституту адвокатури створює певні мож­ливості для надання широкого кола правових послуг усім верствам населен­ня, особливо тоді, коли без втручання кваліфікованого юриста не обійтись. Професійні асоціації адвокатів виконують життєво важливу функцію з підтримання професійних стандартів юридичної діяльності й етичних норм, на яких вона ґрунтується, а також захищають своїх членів — представників незалежної юридичної професії, від переслідувань, обмежень та різноманіт­них посягань.

Згідно з чинним законодавством, адвокатура України— є добровільне про­фесійне громадське об´єднання, покликане сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу.

Розкриваючи основні риси адвокатської роботи як одного з видів прак­тичної юридичної діяльності, необхідно торкнутися питання про види та принципи адвокатської діяльності, порядок набуття та припинення права на адвокатську діяльність, особливості участі адвоката у кримінальному та ци­вільному процесі, питання етики адвоката, його соціального захисту, відпо­відальності тощо.

Характерною рисою сучасного стану цього виду діяльності можна назва­ти значне підвищення престижності серед інших юридичних професій, збільшення корпусу адвокатів. Це пояснюється різними факторами су­б´єктивного та об´єктивного походження. Серед останніх слід назвати підви­щення ролі права у суспільстві, нагальну потребу участі юристів у вирішенні конкретних ситуацій, що передбачає застосування спеціалізованих юридич­них знань у різних сферах життєдіяльності суспільства.

Досить висока роль адвокатської роботи в системі економічних відно­син,де виникають проблеми захисту власності, відшкодування збитків, по­вернення втраченого майна. Це можуть бути ситуації, пов´язані з розподі­лом спадщини або майна подружжя, приватизацією житла, невиконанням договірних обов´язків адміністрацією підприємства. Таких ситуацій справді виникає досить багато і визначити особисту лінію поведінки без компетентного помічника, який вміло розбирається у всіх тонкощах господарського або цивільного права, буває неможливо. Так, говорячи про зміст адвокатської роботи, А.Е. Жалінський вказує на те, що виникають нові види юридичних послуг в економічній сфері: розробка установчих документів, реєстрація юридичних осіб, правове супроводження ліцензування, договорів із нерухомі­стю тощо¹. Як приклад він наводить діяльність колегії адвокатів "Московський юридичний центр". Ця колегія, крім інших послуг, провадить економіко-правовий аналіз використання правових засобів у діяльності підприємств та установ, здійснює правове супроводження аудиту, пропонує методику пере­вірки фінансового стану контрагентів, надає допомогу в поверненні боргів тощо.

Не менш важливою вбачається роль адвокатів і в системі політичних стосунківміж окремими організаціями, громадянами та державою, коли виборюється право на існування, захищаються честь, гідність, повертається чесне ім´я людині тощо. І знову виникає потреба участі спеціаліста, який за­безпечить інтерес громадянина або організації в ході здійснення юридичних процедур, складання документів, свідчення фактів тощо. Такого спеціаліста, який у разі необхідності зможе сам виступити від імені свого підзахисного: зробити офіційну заяву, висунути вимогу, поставити запитання, надати не­обхідні докази, подавати документи.

3. Предметом курсу «Адвокатура України» є вивчення закономiрностей органiзацii адвокатури, шляхiв демократизацiї її дiяльностi, правового статусу адвокатури в системi opгaнiв Української держави. Така спрямованiсть курсу створює можливiсть поряд iз загальнонауковими таспецiальними науковими методами широко використовувати сучасну методологiю пiзнання та вдосконалення соцiально-правової дiяльностi, яка дає змогу визначити та описати систему адвокатури в єдностi та взаємозумовленостi елементiв, якi її утворюють. Унаслiдок цього курс набуває статусу комплексної теоретико-практичноi та прикладної дисциплiни, яка вивчає у рамках єдиної систем и юридичної підготовки самостiйну, недостатньо розроблену галузь суспiльних знань, що стосується дiяльностi opгaнiв адвокатури.

Особливістю цього курсу є наявність практичних за­вдань, які допоможуть слухачам та курсантам отримати більш точні уявлення про специфіку діяльності адвокатів.

Викладання курсу «Адвокатура України» є нагального потребою сьогодення, тому що питання захисту прав і сво­бод громадян вийшло на перший план, інтерес до діяль­ності адвокатури зростає, і все більше студентів юридич­них ВНЗ і факультетів мають бажання після закінчення ВНЗ займатися адвокатською діяльністю. (68)

Поиск по сайту: