ХУДОЖНЬО-СТИЛЬОВІ ТЕРМІНИ ТА НАЗВИ ДАВНІХ ІКОН

Стиль (грец. єтіАоо — палочка для письма) — сукупність головних художніх особливостей, які виявляються в темах, ідеях, зображу­вально-виражальних засобах, прийомах, технічній обробці мате­

ріалу, виконанні, у творчості архітектора, письменника і т. д. Стиль зумовлюється соціальним ладом, суспільними ідеалами, рі­внем розвитку. Архітектурний стиль — сукупність функціональ­них, конструктивних і художніх рис.

Живопис — вид образотворчого мистецтва, художнє зображення на площині предметного світу фарбами. За призначенням та особли­востями художнього виконання живопис поділяється на монумен­тальний, декоративний та станковий.

Монументальний живопис — підпорядковується архітектурній спо­руді, тісно з нею пов'язаний.

Декоративний живопис — застосовується для прикрас архітектурного ансамблю, витворів декоративно-ужиткового мистецтва.

Станковий живопис (від слова станок, мольберт, на який ставиться основа) — дошка, полотно, картон для написання картин.

Жанр живопису — за тематикою живопис поділяється на жанр побу­товий, історичний, батальний, портрет, пейзаж, натюрморт, міфо­логічний, релігійний, анімалістичний.

Мозаїка — сюжети, орнаментальні композиції, виконані з природних каменів, смальти, керамічних плиток (смальта — кольорове, не­прозоре скло у формі кубиків та пластинок).

Темпера — фарби для живопису з води та яєчного жовтка (натуральні скріплюючі матеріали) або з водного розчину клею з олією (шту­чні емульсії").

Акварель (лат. а§иа — вода) — фарба, що розводиться водою; твір жи­вопису, виконаний такими фарбами.

Гуаш — водяна фарба.

Пастель (фр. рааїеі, від разїа — тісто) — означає малювання олівцями, виготовленими з тонкотертих барвників з домішкою крейди, клею, гіпсу чи інших скріплюючих або вибіліюючих речовин.

Ікона (зображення, образ) — живописне мозаїчне, рельєфне зображен­ня Богородиці, Ісуса Христа, святих. Це окрема живописна ком­позиція, виконана на дерев'яній дошці, полотні, рідше металевій пластинці. В іконі поєднується радість, скорбота та аскетизм.

Іконопис — писання ікон, образів Бога-Отця, Богородиці, Ісуса Хрис­та, святих. Культовий, релігійний вид живопису. Іконопис відо­бражає естетичний, духовний досвід народу. Естетика цього жи­вопису потребує втілення божественного, надчутливого змісту в зримих ідеально піднесених образах. Носієм божественного в християнській традиції є золото, світло сонця.

Іконостас — перегородка з рядами (чинами) ікон, які відділяють вівтар від основної частини православного храму.

Алімпій Печорський — видатний іконописець київської школи іконо­пису Київської Русі.

Найдавніші ікони — «Богородиця-Елеуса» (відома «Вишгородська Божа Мати», викрадена в 1155р. Андрієм Боголюбським і вивезена до м. Володимира. Сьогодні відома як «Володимирська Богородиця»).

Богоматір «Велика Панагія» — Марія Оранта. Київської шко­ли Алімпія, ікона з Михайлівського Золотоверхого собору, зруй­нованого в 1934—1936рр., вивезена до Москви. Зберігається під назвою «Ярославська Оранта».

«Ангел Злати власи» (золоте волосся) — один з найпоетичні-ших творів давньоруського іконописання (кінець XII ст.). Зберіга­ється в Державному російському музеї Санкт-Петербурга.

Ктиторський портрет (грец. Ісіітог — засновник, меценат) — такі пор­трети писались і зберігались у храмах України, починаючи з XII ст.

Пярсуна (персона — викривлено) — найменування творів українсько­го, а також російського і білоруського портретного живопису кін­ця XVI—XVII ст., які зберігають прийоми іконопису.

Графіка (грец. •ура(рі5Сіг|, від урафе — пишу, креслю, малюю) — вид образотворчого мистецтва, у якому дійсність образно відображує­ться за допомогою малюнка.

Гравюра — малюнки, виконані на дереві, металі, камені. Розмножую­ться на папері.

Офорт — гравюра на металі, заглиблені елементи якої витравлюються кислотою.

Фреска (італ. Ггезсо — свіжий, сирий) — техніка стінного розпису во­дяними фарбами по свіжій штукатурці, яка вбирає їх до певної глибини, що забезпечує міцність фарб.

УКРАЇНСЬКА МУЗИКА

Українські народні пісні мелодійні, виразні, пластичні. Стародавні пі­сні — колядки, щедрівки, веснянки, купальські, колискові, весільні. В іс­торичних піснях, речитативно-протяжливих думах зображена боротьба українського народу за своє національне визволення.

У першій половині XVII ст. на народній основі розквітає пісенна лі­рика (творчість народної співачки М. Чурай). Своєрідна поліфонія під­голоску українських хорових пісень з імпровізованим верхнім голосом.

У XVII ст. виникають рекрутські, чумацькі та бурлацькі пісні. Нові інтонації вносять у народну українську музику побутовий романс, на­родні танці: гопак, козачок, гуцулка, коломийка; музичні інструменти — бандура, ліра, цимбали, бубен, басоля, сопілка, трембіта, дуда, скрипка. Типовий ансамбль — троїсті музики. Витоки професійної української музики походять від мистецтва Київської Русі. Збереглися відомості про князівських співаків, зображення музичних інструментів.

З прийняттям християнства (X ст.) виникає церковна музика. У XVII ст. поширюється партесний спів (багатоголоса — хорова ком­позиція — концерти).

У 1632 р. заснована Київська академія, яка стала центром українсь­кої народної культури. У XVIII ст. розвивається світська музика (пісні Г. Сковороди). Багато творів української музики було запозичено ро­сійською музикою.

Аркас Микола Миколайович (1852—1909) — український композитор. Автор опери «Катерина» (поставлена в 1899 р.), романсів, обро­бок народних пісень.

Березовський Максим Созонович (1745, м. Глухів — 1777, Петербург) — український композитор, співак та скрипаль. З дитинства жив у Петербурзі. Навчався в придворній співацькій капелі, потім в Іта­лії. У Ліворно поставлена його опера «Демофонт». Духовні кон­церти Березовського — зразки українського хорового мистецтва XVIII ст. Кращий з них «Не отвержи меня во время старости». Березовський покінчив життя самогубством.

Бортнянський Дмитро Степанович (1751, Глухів — 1825, Петербург) — український композитор. З 1758 р. жив у Петербурзі (у 1769—1779 рр. в Італії, де було поставлено три його опери). Був капельмейстером при дворі царя Павла в Гатчині та Павловську. Класик церковної хорової музики, Бортнянський відіграв велику роль в історії української інст­рументальної музики. Твори: опери— «Креонт», «Алкід», «Квінт», «Фабій», концертна симфонія, триголосна літургія, романси.

Ведель Артемій Лук'янович (1767—1806) — український композитор та хоровий диригент. Керував хорами в Києві, Харкові та Москві. Май­стер церковного хорового концерту. Переслідувався царизмом за не­згоду працювати в Москві. Помер замучений у в'язниці.

Вериківський Михайло Іванович (1896, Кременець — 1962, Київ) — український композитор та хоровий диригент, заслужений діяч ми­стецтв (1944). Професор Київської консерваторії класу диригу­вання. Автор першого українського балету «Пан Каневський» (1931).

Верховинець (Костів) Василь Миколайович (1880—1938)— українсь­кий диригент, композитор, фольклорист та педагог. 1906—1919 — актор, потім хормейстер та диригент українського театру Садов-ського. У 1929 р. організував жіночий хоровий танцювальний ко­лектив «Жінхоранс». Створив праці «Українське весілля», «Тео­рія українського народного танцю».

Вілінський Микола Миколайович (1888—1956) — український композитор, заслужений діяч мистецтв УРСР (1951). Викладав в Одеській (1926), Ташкентській (1920), Київській консерваторіях. Твори: кантата «Мол­давія», 4 оркестрових сюїти, інструментальні п'єси, багато романсів.

Гулак-Артемовський Семен Степанович (1813—1873)—український співак (бас) і композитор. Співав на сценах російського театру в Петербурзі та італійської опери. Автор комічної опери «Запоро­жець за Дунаєм».

Данькевич Костянтин Федорович (1905—1984, Одеса) — український композитор та музичний діяч, народний артист. Професор Київ­ської консерваторії. Опери «Трагедійна ніч», «Богдан Хмельниць­кий», балет «Лілея», симфонії, хори.

Демуцький Порфирій Данилович (1860—1927) — український фольк­лорист, хоровий диригент і композитор. Уперше записував підго­лоски народних пісень.

Дилецький Микола Павлович (1630—1680) — український компози­тор, педагог та музичний теоретик. Автор трактату «Буквар гра­матика співу мусікійського».

Козицький Пилип Омелянович (1893—1960) — український компози­тор, заслужений діяч мистецтв УРСР. Професор, завідуючий ка­федрою історії музики Київської консерваторії. Опери «Невідомі солдати», «За вітчизну», романси, пісні.

Колесса Філарет Михайлович (1871—1947) — український композитор та літературознавець. Професор Львівського університету ім. І. Фран­ка. Автор творів з українського фольклору, оброблювач українсь­ких пісень.

Колодуб Левко Миколайович (1930) — український композитор. Тво­ри: «Українська карпатська рапсодія», симфонічні твори.

Кос-Анатольський Анатолій Йосипович (1909—1983) — український композитор, заслужений діяч мистецтв УРСР. Доцент Львівської консерваторії. Опера «Назустріч сонцю», оперета «Весняні грози», балети «Орися», «Платок Довбуша», «Закарпатська рапсодія».

Косенко Віктор Степанович (1896—1938) — український композитор та піаніст, один з видатних майстрів в українській музиці. Профе­сор Київської консерваторії. Твори — «Героїчна увертюра», «Мол­давська поема», музика для театру та кіно, сонати, етюди.

Лисенко Микола Віталійович (1842—1912) — український компози­тор, піаніст, хоровий диригент та етнограф, основоположник на­ціональної музичної школи. Автор опер, що заклали основу українського національного оперного мистецтва, вокальних та ін­струментальних творів. Створив класичні зразки обробок україн­ських пісень. Створив у Києві музично-драматичну школу. Твори:

опери «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Утоплениця», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Ноктюрн»; дитячі: «Коза-дереза», «Зима і весна», пісні для хору. Літературні твори.

Людкевич Станіслав Пилипович (1879—1979) — український компо­зитор, музичний діяч, народний артист. Професор Львівської кон­серваторії, доктор музикознавства. Видатний композитор-симфо­ніст Західної України. Збирач народних пісень. Опери «Бар Кох-ба», «Довбуш», кантата-симфонія «Кавказ», «Прикарпатська си­мфонія», концерти, хори, романси, п'єси.

Лятошинський Борис Миколайович (1894—1968, Житомир) — укра­їнський композитор, професор Київської консерваторії. Твори:

«Золотий обруч», «Щорс», 2 кантати, 4 симфонії, поеми — «Воз­з'єднання», «Гражина».

Майборода Григорій їларіонович (1913—1992) — український компо­зитор, народний артист СРСР. У своїй творчості тяжіє до героїко-патріотичної теми. Твори: опери «Мілана», «Арсенал», вокально-симфонічна поема «Запорожці».

Майборода Платон їларіонович (1918—1989) — український компози­тор. Автор пісень «Рушничок», «Київський вальс».

Мейтус Юлій Сергійович (1903—1981) — український композитор, за­служений діяч мистецтв УРСР, Туркменської РСР. Опери «Вкра­дене щастя», «Дочка вітру», пісні, хори, вокальні цикли.

Нижанківський Остап Йосипович (1862—1919) — український ком­позитор, хоровий диригент та суспільний діяч. Син його Нестор (1894—1940) — композитор. Його твори: хори, пісні, обрядові народні пісні, фортепіанні п'єси.

Ніщинський Петро Іванович (1832—1896) — український композитор та поет-перекладач (літературний псевдонім Петро Байда). Жив в Одесі. Музичні твори для хору, солістів та оркестру: «Вечорниці», пісня «Закувала та сива зозуля», обробки українських народних пісень «Байда», «Соловейко», романси.

Ревуцький Левко Миколайович (1889—1977) — український компози­тор, народний артист, доктор мистецтвознавства, професор Київ­ської консерваторії. Академік АН УРСР. Учні: Дремлюга, П. Май­борода, Філіпенко. Твори: кантата-поема «Хустина», 2 симфонії,

2 фортепіанні концерти, обрядові народні пісні.

Скорульський Михайло Адамович (1887—1950) — український ком­позитор, заслужений діяч мистецтв УРСР. Народився в Києві. Ви­кладав у Житомирі, з 1933 р. і до останніх років життя в Київській консерваторії. Опера «Весілля Свічки», балет «Лісова пісня», ін­струментальні п'єси, квінтети, романси, пісні.

Сокальський Володимир Іванович (1863—1919) — український ком­позитор, піаніст і музичний критик. Племінник П. Сокальського. Літературний псевдонім Дон-Дієз. Твори: опера «Ріпка», сюїта «Зліт соколів слов'янських», симфонії.

Сокальський Петро Петрович (1832—1887) — український композитор, музичний критик, фольклорист, учений, суспільний діяч. У 1859р. відновив в Одесі діяльність філармонічного товариства, організував та очолив хор. Редактор «Музичного вісника», белетрист, автор праць

3 хімії, економіки, техніки та статей з музики. Праці Сокальського про народну музику — важливий етап у розвитку української музич­ної фольклористики. Опери «Осада Дубно», «Майська ніч», кантата «Пир Петра Великого», збірка українських та російських пісень.

Степовий (Якименко) Яків Степанович (1883—1921) — український композитор, педагог та музичний діяч. Твори: п'єси, хори, оброб­ки народних пісень.

Стеценко Кирило Григорович (1882—1922) — композитор та хоровий диригент. Твори: дитячі опери, твори, кантати, хори, обробки на­родних пісень.

Філіппенко Аркадій Дмитрович (1911—1983) — український компози­тор, заслужений діяч мистецтв УРСР. Твори: вокально-симфо­нічна сюїта «Дружба», «Величальна», для оркестру— поема «Дума про безсмертного кобзаря», хори, романси, пісні.

Поиск по сайту: