Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ДІЯЧІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ XVIII—XIX ст.



Гердер Й. Г. (1744—1803) — німецький філософ, просвітник. Гердер репрезентує новий етап просвітництва в Німеччині, підкреслюю­чи роль почуттів у людській особистості і у зв'язку з цим — бага-томаніття творчих проявів людини та різних народів. У зрозумілій формі сформував ідею органічного розвитку світу, простежуючи її в неживій і в живій природі, у житті і в історії людства, що є рі­зними рівнями єдиного світового організму. Головні твори: «Про походження мови» (1772), де мова розглядається як породження людського розуму, і «Ідеї філософії історії людства» (1784— 1791), де виклад розпочинається з картини поступового формування Землі й завершується нарисом історичного розвитку людства.

Лессінг Г. Е. (1729—1781) — німецький філософ, просвітник, пись­менник, критик. Обґрунтував принципи реалістичного художньо­го образу на противагу абстрактності алегоричних і умовних фі­гур мистецтва бароко та класицизму. У трактаті «Лаокоон. Про межі живопису й поезії» Лессінг здійснює аналіз сутності і засо­бів словесного та образотворчого мистецтва, чим започатковує роздуми про природу різних мистецтв. У своїх тезах «Виховання людського роду» Лессінг упритул підходить до ідеї органічного розвитку та поступального руху людства до досконалості.

Вінкельман І. (1717—1768) — німецький просвітник. Головний твір— «Історія мистецтва старовини» (1764), який є першим прикладом на­укової історії мистецтва. У ньому розглядаються не окремі майстри,

а мистецтво в цілому, його виникнення, розквіт та занепад. Ідеал Вінкельмана — грецька скульптура епохи Фідія, її пластична доско­налість, урівноваженість та гармонія. Вінкельман уперше вказав на загальну значущість та неминучу цінність грецького мистецтва і пое­зії; у їх класичній завершеності та глибоко людяному змісті він вба­чав продукт соціальної гармонії, акт творчості вільного народу. Ес­тетика Вінкельмана сприяла звільненню мистецтва від аристокра­тичної майстерності та догматичних канонів класицизму XVII ст., де батьківщиною мистецтва проголошувався імператорський Рим, а жива античність підмінювалася зібранням абстрактних правил.

Гете Й. В. (1749—1832) — німецький поет, природознавець та мисли­тель. У сфері природознавства— прибічник еволюційної ідеї. Ос­новні принципи діалектики Гете втілені в його художніх творах, передусім у «Фаусті». Головна рушійна сила історичного проце­су, сенс людського існування — діяльність і праця. Мистецтво для Гете є наслідуванням природи, поняття якої охоплює талант і «природні» закони суспільства. Завдання художника — ухопити та виразити смисл природи. Мистецтво — це витвір людського духу, активна діяльність людини, що підноситься над природою. Гете розрізняє три види мистецтва: «просте наслідування приро­ди», «манера» і «стиль». Перше означає відтворення окремих предметів природи (наприклад, натюрморт у живописі), манера є відтворенням деякої природної цілісності при ігноруванні її дріб­них складових (наприклад, ландшафтний живопис); стиль— пі­знання цілісності речей у тій мірі, у якій можемо пізнати її у ви­димих та відчутних образах. Це досягається за рахунок того, що художник, зображуючи центральний образ, підпорядковує йому інше; увага глядача зосереджується на основному, через яке ство­рюється враження про ціле.

Джефферсон Т. (1743—1826) — державний та політичний діяч США, ідеолог буржуазно-демократичної течії під час війни за незалеж­ність у Північній Америці 1775—1783 рр., філософ, юрист. Автор проекту Декларації незалежності 1776 р.

Франклін Б. (1706—1790) — американський учений, економіст та діяч національно-визвольного руху. Один з авторів Декларації незалеж­ності (1776) та Конституції 1787 р. Відомий своїми працями з теорії електрики, відкриттям електричної природи блискавки й винайден­ням у 1752 р. громовідводу. У 1729 р. розробив трудову теорію вартості, визначаючи людину як тварину, що виробляє знаряддя. Відстоював сувору, практичну мораль, що базується на таких ви­могах до людської поведінки: помірність, мовчазність, порядок, розсудливість, простота, щирість, справедливість, старанність, по­міркованість, непорочність, скромність, охайність, спокій.

Шиллер Ф. (1759—1805) — німецький поет, філософ, історик. У його концепції одне з центральних понять — гра як вільне самодіяльне розкриття всіх сил людини, її сутності. Людина в грі творить реаль-

ність вищого порядку («естетичну реальність») і творить саму себе як всебічну гармонійну особистість, а суспільство як суспільство «естетичне». У грі Шиллер сподівається відновити внутрішню ціліс­ність особистості, розколотої внаслідок розподілу праці, подолати іс­торичну суперечність між реальним та належним у людському житті.

Бомарше П. О. К. (1732—1799) — французький драматург. Створив «міщанські драми» «Євгенія» й «Два товариша». Критикував кла­сицизм, пропонуючи зробити театр виразником інтересів народу. «Севільський цирульник» (1775) та «Весілля Фігаро» (1784) запо­чаткували сатиричну комедію у французькій літературі. У них по­казана приреченість феодального світу, а розбещеності аристок­ратів протиставлена гідність простолюдина.

Гайдн Ф. Й. (1732—1809) — австрійський композитор, один із заснов­ників віденської класичної школи. Своєю творчістю утвердив жа­нри і форми інструментальної музики: симфонії, сонати, камерно-інструментальні ансамблі. Автор 104 симфоній, 52 сонат для фор­тепіано, 24 опер, 3 ораторій (серед них «Створення світу», 1789;

«Пори року», 1801).

Гендель Г. Ф. (1685—1759) — німецький композитор. Увійшов в істо­рію музики передусім як творець опер і видатний представник класичного типу ораторії, монументальної за масштабом, демок­ратичної за музичною мовою.

Глюк К. В. (1714—1787) — австрійський композитор. Реформатор опери XVIII ст. Відстоював принцип музичної драми, сповненої трагедійності та героїки в дусі передових ідей просвітництва XVIII ст. Попередник віденської класичної школи. Серед тво­рів — опера «Орфей та Еврідіка», балет «Дон Жуан».

Дефо Д. (1660—1731) — англійський письменник та публіцист. Один із засновників європейського реалістичного роману. Автор всесвіт-ньовідомого роману «Життя й надзвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо» (1719). Серед творів: «Роксолана» (1794), «Не-упереджена історія життя та діянь Петра Олексійовича, ниніш­нього царя Московії» (1723).

Бетховен Л. ван (1770—1827) — німецький композитор, піаніст та ди­ригент. У центрі творів (3-тя, «Героїчна», 5-та та 9-та симфонії") — образ борця проти насильства та тиранії, образ народних мас, що в боротьбі здобувають свободу. Останній з представників віден­ської класичної школи. Бетховен розширив форму сонатно-симфонічного циклу, створив серію обробок австрійських, англій­ських, угорських, іспанських, слов'янських та інших народних пі­сень; зробив обробку для голосу з фортепіано української народ­ної пісні «Їхав козак за Дунай». Серед творів — 9 симфоній, 5 концертів для фортепіано з оркестром, 32 сонати для фортепіано ^(«Патетична», «Місячна», «Апассіоната»).

Бах Й. С. (1685—1750) — композитор та органіст, один з творців німе­цької національної музики, найвидатніший представник поліфо­

нічного стилю у світовій музичній культурі. Творчість Баха охоп­лює понад 1000 творів різних жанрів: світські та духовні кантати, меси, ораторії, хорали та ін. вокальні твори, написані переважно на релігійні теми. Однак їх музика сповнена реалістичним відчут­тям життя, високим гуманізмом, філософською глибиною, драма­тизмом та оптимізмом.

Гольдоні К. (1707—1793) — італійський драматург, один із засновни­ків національної комедії. Здійснив реформу італійського театру. «Мемуари Карло Гольдоні» (1784—87) — цінний документ з іс­торії італійського театру XVIII ст.

Моцарт В. А. (1765—1791) — австрійський композитор, представник віденської класичної школи. Творчий спадок Моцарта (більш як 600 творів) охоплює всі жанри і форми музики: 16 опер, церковна музика, «Реквієм», близько 50 симфоній і т. д. У творах компози­тора переважають світлі настрої, яскрава і виразна мелодія, гар­монія, темброве багатство оркестрування. Творчість Моцарта — вершина європейської музики XVIII ст.

Серед творів — «Весілля Фігаро» (1786); «Дон Жуан» (1787);

«Чарівна флейта» (1787).

Бальзак О. (1799—1850) — французький письменник-реаліст. Творча спадщина Бальзака різноманітна в жанровому плані: романи, по­вісті, драми, статті. Більшість романів та повістей об'єднані єди­ним задумом і утворюють багатотомну епопею «Людська коме­дія», у якій Бальзак створив широку реалістичну картину сучас­ного йому французького суспільства.

Діккенс Ч. (1812—1870) — англійський письменник. Тема бідувань наро­ду поряд з гострою критикою капіталізму є провідною для його творчості. («Пригоди Олівера Твіста», 1838; «Домбі та син», 1848;

«Девід Копперфілд», 1850.) Особливе місце у творчому спадку посі­дає роман «Тяжкі часи» (1854), який зачіпає найгостріше питання буржуазного суспільства — суперечність між працею та капіталом.

Скотт В. (1771—1832) — англійський та шотландський письменник. Створив жанр історичного роману — «Талісман» (1825), «Айвен-го», «Монастир», «Аббат» (1820). Перший з романістів зобразив народ як активну силу історії.

Шатобріан Ф. Р. (1768—1848) — французький письменник і політич­ний діяч. Відіграв важливу роль у становленні французького ро­мантизму. Належав до консервативних романтиків, прославляв католицьку церкву і монархію. Твори: «Подорож до Америки» (1827), «Атала» (1801), «Мученики» (1809). Філософські та літе­ратурні погляди узагальнив у «Замогильних записах» (1848—50).

Шопен Ф. (1810—1849) — польський композитор і піаніст. Творчість Шопена сповнена духом польської народної пісні, елементами на­родної музики інших слов'янських народів, у тому числі й украї­нців. Шопен створив стиль фортепіанного письма та виконання, новий жанр фортепіанної балади.

Золя Е. (1840—1902) — французький письменник. Використовуючи естетику І. Гена, створив теорію натуралізму, у якій пропонував зображувати соціально-біологічні закономірності людського бут­тя («Тереза Ракен», 1867; «Мадлена Фера», 1868). «Жерміналь» (1885) — перший у Франції XIX ст. соціальний роман про боро­тьбу робітничого класу.

Россіні Дж. А. (1792—1868) — італійський композитор. Автор 38 опер, серед них— комічні (опери-буфф) — «Севільський цирульник» (1816), «Попелюшка» (1817); (опери) «Сорока-крадійка», «Отелло» (1816); «Вільгельм Телль» (1829). Творчість Россіні справила знач­ний вплив на розвиток європейського оперного мистецтва XIX ст.

Роден Р. Ф. (1840—1917) — французький скульптор. Виступив проти академізму, надаючи створюваним образам життєвих рис, розкри­ваючи глибину емоційного стану моделі. Використовував нова­торські образотворчі засоби, що наближує його до імпресіоністів («Три тіні», «Поцілунок», «Мислитель», «Вічна весна», «Думка», композиція «Ворота до пекла»).

Вагнер Р. (1813—1883) — німецький композитор, драматург. Естетик. Творчість Вагнера — вершина німецького романтизму в музиці. Естетичні принципи викладені в праці «Опера та драма». Музика, згідно з Вагнером, — мистецтво правдивого вирішення людських почуттів, мелодія відтворює внутрішній світ народу.

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.