КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО РОЗУМІННЯ КУЛЬТУРОТВОРЧИХ ПРОЦЕСІВ ТА УЯВЛЕНЬ ПРО КУЛЬТУРУ

ТЕОРІЯ КУЛЬТУРИ

Культура — поняття має полісематичне значення: 1) вирощування;

2) обробка; 3) виховання, освіта (розумова та моральна); 4) ушану­вання. Має близько тисячі визначень. Уперше поняття культури вжив у сучасному значенні (відносно розумової діяльності, а не обробки землі) Ціцерон.

«Культура — це сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людством протягом усієї історії, а також сам процес тво­рення і розподілу матеріальних і духовних цінностей» (Н. Я. Горбач).

«Культура — це система життєвих сенсів особи, спільноти, що реа­лізується в засобах та результатах його діяльності» (А. К. Бичко).

«Культура — це те, що дає змогу внести у світ та особистість люд­ське значення, здатність користуватися багатовіковим досвідом розвит­ку людства, це механізм самосвідомості».

Культ (лат. сиііиз — ушанування) — 1) обов'язковий елемент усіх релігій, який полягає в особливих ритуалах, магічних обрядах, діях священнослужителів і віруючих з метою отримання підтримки від над­природних сил; 2) ушанування, звеличення когось (культ святих, культ особистості). Деякі дослідники визначають етимологію поняття куль­тури як культ Ора (Ура) — ушанування бога сонця (світла).

Культура — це надзвичайно складне явище, що пронизує букваль­но всі сфери життя та діяльності суспільства і людини.

Культура — це ядро, основа, «душа» суспільства, зокрема:

— матеріальні і духовні цінності людини;

— спосіб життєдіяльності людей;

— їхні взаємини;

—своєрідність життя націй і народів;

— рівень розвитку суспільства;

— інформація, що накопичується в процесі розвитку суспільства;

—сукупність соціальних норм, законів, звичаїв, традицій;

— релігія, міфологія, наука, мистецтво, політика;

— особлива знакова система і т. д. (В. А. Саприкін). Культура — це специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності v продуктах матеріальної і духовної праці, системі соці­

альних норм і настанов, духовних цінностях, сукупності відносин люди­ни і природи (А. К. Бичко).

Культурологія (наука про культуру) — наука про найбільш загальні закони розвитку культури як системи зі складною внутрішньою структу­рою, яка перебуває в постійному розвитку і взаємозв'язку з іншими си­стемами та суспільством у цілому (В. А. Саприкін).

Типологія культури — є різні підходи в уявленнях про типологію культури: Ф. Ніцше визначає діонісійське (життєве і трагедійне) і апол-лонівське (споглядальне, світле, інтелектуальне) начала. Ідеал — у дося­гненні цих двох начал. О. Шпенглер визначає вісім типів культур: єгипет­ську, індійську, вавилонську, китайську, «аполлонівську», греко-римську, «магічну» (візантійсько-арабську), «фаустівську» (західноєвропейську).

У навчальному посібнику «Введение в культурологию» — М. Владос, 1995 р., за редакцією Є. В. Попова, визначено такі типи культур: 1) конфу-ціансько-даосистський; 2) індо-буддійський; 3) ісламський; 4) християнський.

Є історична типологія (за археологічною періодизацією): 1) первіс­на культура; 2) культура великих стародавніх цивілізацій: а) Стародав­нього Сходу; б) антична; в) середньовічна; г) епохи Відродження; ґ) Но­вого часу;д)сучасної епохи.

Українська культура є складовою слов'янського типу культури. Сформувалась на ґрунті давньої язичницької (трипільської, скіфської) та християнської матеріальної і духовної культур.

Методи вивчення культури: 1) хронологічно-історичний — тлума­чення явищ, фактів, подій культурно-творчого процесу в хронологічній процесуальній послідовності; 2) аналітично-хронологічний — тобто ви­користання аналітичного підходу для вивчення культур різних епох чи цивілізацій; 3) порівняльно-історичний — коли порівнюються й аналі­зуються в історичному розрізі явища, їхня сутність і^ роль у культурно­му процесі; 4) структурно-функціональний метод. Його суть полягає у структуризації об'єкта вивчення на частини та виявлення зв'язків і співвідносин між ними. Застосовують також методи: семіотичний (зна­ковий), психологічний, біографічний, метод моделювання.

Закони розвитку культури — сутнісні, стійкі, повторювані відно­сини, що об'єктивно існують між культуротворчими явищами, проце­сами, які відображають зв'язки між ними, особливості їх функціону­вання протягом певних періодів та епох існування людства. Розрізня­ють такі закони:

1) Закон єдності і різноманітності культур. Відповідно до закону культура — здобуток усього людства, вона втілює родову властивість людини і людства, національні культури народів внутрішньо єдині й одночасно самобутні, унікальні. Різноманіття і єдність культури — це об'єктивна реальність.

2) Закон спадкоємності і розвитку культури. Він проголошує, що культура є історичним успадкованим досвідом поколінь людського ро­ду. Спадкоємність — основа розвитку культури, вона є важливою об'єк­тивною закономірністю.

3) Закон перервності і безперервності розвитку культури. Культу­ра — складна система, яка у своєму розвитку перервна і одночасно без­перервна. Кожна історична епоха людства, цивілізація має свій тип культури. Культури змінюються зі зміною цивілізацій. Це перервність. Однак стара культура не знищується. Кожна епоха в розвитку людства наслідує досягнення попередніх культур, поєднуючи їх у систему сус­пільних відносин. Перервність має відносний характер. Безперерв­ність — абсолютний.

4) Закон взаємодії і співіснування різних, навіть суперечних культур. Взаємовплив, співробітництво культур — об'єктивна закономірність. З ним пов'язаний і п'ятий всезагальний закон розвитку культури.

5) Закон функціональної єдності і взаємозалежності існування природи, людини, культури у Всесвіті. Він говорить — технічні та тех­нологічні досягнення культури нині набули такого розвитку, що явля­ють собою небезпеку для самого існування людства і природи, планети Земля як частини Всесвіту.

Цивілізація (лат. сіуіііз — громадянський, державний, суспіль­ний) — 1) ступінь суспільного розвитку, який іде після варварського етапу розвитку людства; 2) синонім культури; 3) рівень суспільного розвитку матеріальної і духовної культури.

СТРУКТУРА КУЛЬТУРИ

Культура — система складна і багатофункціональна. І все ж її мо­жна структуризувати. Поділяють культуру за її носієм на світову і наці­ональну. Світова культура — це синтез досягнень усіх національних культур світу. Національна культура — культура певної нації, синтез культур її соціальних верств і груп, яка відзначається неповторністю, самобутністю мистецтва, звичаїв, господарства, тобто духовної і мо­ральної сфери життя і діяльності.

За носієм культура поділяється на: міську, сільську, молодіжну, окремої людини, сім'ї.

За різновидом діяльності культуру поділяють на матеріальну, духо­вну і фізичну.

Матеріальна культура — це світ вироблених речей, культура праці і матеріального виробництва, культура побуту, культура житла, міста, села, культура ставлення до власного тіла.

Види матеріальної культури:

1) породи тварин, носії породи — самці і самиці;

2) сорти рослин — кількість культурних сортів постійно зростає;

3) культура ґрунтів — ґрунт — складний компонент — співвідно­шення живого і неживого, тому ставитися до нього слід дбайливо;

4) будинки і споруди — наочні елементи матеріальної культури (не­рухомість, яка має бути збережена);

5) інструменти й устаткування — категорія, яка забезпечує всі ви­ди фізичної і розумової праці;

6) шляхи сполучення і транспортні засоби — єдиний комплекс, є ознаки нерухомості як у споруди і рухомості;

7) зв 'язок і його засоби — галузь матеріальної культури, яка охоп­лює пошту, телеграф, радіо, телезв'язок, телефон;

8) технології— мистецтво праці в усіх галузях діяльності. Культура технології виявляється в усіх видах матеріальної культури;

9) засоби нападу і захисту;

10) засоби масової комунікації',

11) засоби освоєння космосу;

12)одяг.

Духовна культура — складна багатофункціональна система, яка об'єднує в собі всю сферу духовної діяльності людини: науку, філософію, літературу, право, мораль, звичаї, традиції, спосіб мис­лення, відносини між людьми, групами, народами, ставлення до самого себе.

За змістом і впливом культуру поділяють на прогресивну і реакцій­ну: культура як явище, що формує людину, може виховувати особис­тість як моральну, так і аморальну.

Є ще поділ за організаційними формами існування культури. До та­ких форм належать держава, школа, церква. Існує поділ за ознакою ак­туальності культури, яка характерна для кожної окремої епохи.

У культурі розрізняють також дві грані:

1) ціннісно-нормативну;

2) функціональну.

Цінності культури — це твори, норми культури, вимоги до кож­ного члена суспільства. Це моральні цінності, правові, етичні, релі­гійні норми.

Функціональна грань — це процес руху культури.

Функції культури. У багатофункціональній системі, якою є куль­тура, можна виділити найбільш значущі з них:

1) гуманістична, або світоглядна, — це функція людинотворча, фун­кція людського духу, його пізнавальних вольових, чуттєвих, оцінних чинників;

2) пізнавальна — розкриває людині досягнення людства в історич­ному пізнанні світу;

3) транслятивна функція полягає в переданні історичного соціально­го досвіду поколінь;

4) ціннісно-нормативна (або регулятивна) функція реалізується че­рез систему норм і цінностей;

5) перетворююча — полягає в перетворенні природи і людини через систему норм і цінностей;

6) інтегративна — виявляється в здатності об'єднувати людей, неза­лежно від їх світогляду, нації в певні спільноти, а народ — у світову цивілізацію;

7) семіотична — реалізується через функціонування певних знако­вих систем, мов, символів, специфічних знакових систем фізики, хімії, математики, музики, живопису і т. д.

Національний менталітет (лат. тепгіа — розум) — характеризує спосіб мислення життя народу, його душевний стан, інтелектуальну сферу, традиції, звичаї.

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО РОЗУМІННЯ КУЛЬТУРОТВОРЧИХ ПРОЦЕСІВ ТА УЯВЛЕНЬ ПРО КУЛЬТУРУ

Античні уявлення. Найвідомішим є уявлення Полібія (201— 120 рр. до н. е.), суть яких полягає в тому, що розвиток суспільства відповідає круговороту явищ природи і підпорядкований діалектичній зміні державного устрою і культури.

Сучасник Полібія, китайський історик Сима Цянь (145—86 рр. до н. е.) розглядав історію як циклічний процес, рух по колу. Це концепція цик­лічного круговороту. В античному розумінні в основі культури був іде­ал людини як мета культурного процесу. У центрі античного розуміння культури було визначення абсолюту божественного порядку речей.

Середньовічні християнські концепції. У даній концепції Бог є центром і творчою силою світобудови. Головне для людини — пізнан­ня Бога через позбавлення гріховності, очищення і підготовка до спра­вжнього життя — вічного. Аврелій Августин (354—430). На цій основі було розвинуто пізніше ряд богословських концепцій. П. Тілліх (1886— 1965), М. Бердяєв (1874—1948).

Просвітницькі концепції. У центрі концепції — розум, розвиток наук, мистецтв, виховання особистості. Освіта — основа гуманності (Ж.-Ж. Руссо, Г. Е. Лессінг, Й. Г. Гердер (1744—1803), Гегель (1770—1831)).

Еволюційні концепції культури. Представники цієї концепції на­голошують на єдності людського роду, спільності всіх культур. Людст­во однорідне за природою, лише перебуває на різних ступенях розвитку культури (Л. Морган (1818—1881), Е. Тейлор (1832—1917)). Л. Морган вирізняє три етапи розвитку суспільства: дикість, варварство, цивілізацію.

Концепції культурних круговоротів. Представники цієї концепції М. Данилевський (1822—1885), О. Шпенглер (1880—1936), А. Тойнбі (1889—1975). М. Данилевський всесвітню історію культури поділив на 10 самобутніх культурно-історичних типів — єгипетський, індійський, іранський, германо-романський, грецький та ін. Він уважав, що слов'ян­ський тип перебуває у процесі становлення. Культура виникає з етногра­фічного матеріалу, розвивається і рухається до завершення (смерті).

Функціональні концепції культури. За цією концепцією культура зводиться до біологічної природи людини, яка пристосовується до умов навколишнього середовища. Б. Малиновський (1884—1942) — заснов­ник цього напряму.

Символічна концепція. Одним з її представників є Г. Сковорода, в основі його вчення про три світи є такі поняття: мікрокосм (людина), макрокосм (Всесвіт) і дух (Біблія) — символічний світ.

Є багато інших підходів до розуміння культури як процесу.

ПЕРВІСНА КУЛЬТУРА

Анімізм (від лат. апігпа, апітиз — душа, дух) — віра в існування душі і духів як причини явищ природи, віра в одухотвореність природи, в існу­вання надприродних істот, що перебувають у якихось тілах.

Архаїка (від грец. агспа§05 — давній) — ранній етап розвитку мис­тецтва будь-якого стилю. Належить до раннього періоду єгипетського, да­вньогрецького мистецтва (для Греції з Х до VII ст. до н. е.).

Бронзова доба — період у розвитку людства, який характеризуєть­ся винайденням і поширенням бронзових знарядь і виробів. Датується залежно від території. Для Середземномор'я ранній бронзовий вік охо­плює період 2500—2000 рр. до н. е. Це час пірамід, період Древнього царства Єгипту, пізній вік — це час біблійної історії— від Авраама до Мойсея. В Україні бронзова доба — це перші століття II тисячоліття до н. е. до початку І тисячоліття до н. е., коли винайдено залізні вироби.

Залізний вік — період в історії людства, який розпочинається бли­зько 1000 років до н. е., пов'язаний з розвитком металургії, заліза, заліз­них виробів і зброї. В Україні він поділяється на три періоди: перед-скіфський — до VIII ст. до н. е., скіфський — VII—III ст. до н. е., сармат­ський — II ст. до н. е. — IV ст. н. е.

Кам'яний вік — найдавніший технологічний період у класифікації розвитку людства, коли метал ще не був відомий, а знаряддя виготов­лялось з каменю, дерева і кістки. Приблизне датування — понад 2 млн — до 6 тис. років тому.

Тотемізм — віра в існування тісного зв'язку між людиною чи яко­юсь родовою групою та її тотемом — певним видом тварин, інколи ро­слин. Рід носив ім'я свого тотема, і члени цього роду вірили, що похо­дять від спільних з ним предків, є кровними родичами.

Фетишизм — віра в надприродні властивості неодухотворених пре­дметів, у те, що останні можуть якось допомагати людині. Фетишем може бути певне знаряддя праці, дерево, камінь, а пізніше й спеціально виготовлений культовий предмет.

Магія — віра в здатність людини особливим чином впливати на ін­ших людей, тварин, рослин, явища природи. Магія поділялась на виро­бничу, шкідливу, охоронну, любовну, лікувальну.

Синкретизм — абсолютна недиференційованість, злиття, органічна єдність елементів як реалістичних, так і фантастичних. Синкретизм ро­бить неможливим розмежування суб'єктивного і об'єктивного, уявного, того, що спостерігається, домислюваного в первісній культурі. Все це однозначно переживається і сприймається.

Міф — це пояснення явищ, вияв віри, що переживається як дійс­ність. У первісній культурі міф відбиває й узагальнює вірування, об­ґрунтовує моральні норми, доводить доцільність культів і обрядів, міс­тить практичні правила людської поведінки. Міф — це спроба людей осмислити своє буття, потреба передавати загальне через конкретне, це відбиття в людській свідомості закономірності й упорядкованості при­роди. Міф — це колективний досвід, мудрість предків. Міфологія — засіб самовираження людини. Це найдавніша форма проявів творчих здібностей людини.

Поиск по сайту: