Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Система стримувань і противаг у структурі “владної горизонталі”.



Основою стабільного функціонування системи державної влади демократичної держави є система стримувань і противаг, яка забезпечує взаємну підконтрольність різних гілок і центрів державної влади та запобігає концентрації влади в одній гілці чи в руках однієї особи, унеможливлюючи тим самим згортання демократії та обмеження чи скасування прав і свобод людини як наслідків узурпації влади. Отже, розглянемо систему стримувань і противаг в Україні. Основними складовими цієї системи у республіці зі змішаною формою правління є: подвійність джерел формування виконавчих структур, імпічмент, право розпуску парламенту, право вето, конституційний нагляд. Система конституційного нагляду в Україні, здійснюваного Конституційним Судом, має досить стандартний вигляд, цілком відповідає світовій практиці і не викликає серйозних нарікань правового характеру.

На приналежність України до строкатого списку держав зі змішаною формою правління в першу чергу однозначно вказує подвійність джерел формування уряду – Кабінету міністрів. Прем’єр-міністр України, відповідно до конституції, призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради. (Відповідно до попередньої редакції Конституції, що діяла в період чинності Закону України “Про внесення змін до Конституції України”, Прем’єр-міністр України призначався Верховною Радою Украни). Персональний склад Кабінету міністрів призначається Президентом України за поданням Прем’єр-міністра України. При цьому досить помітною є нерівність впливів на український уряд з боку Президента та Верховної Ради. Участь останньої в процесі формування Кабінету міністрів обмежується лише затвердженням запропонованої Президентом кандидатури на посаду Прем’єр-міністра, в той час як контроль за розподілом „міністерських портфелів” повністю зосереджений в руках Президента. Більшими є й повноваження Президента України у сфері контролю за урядом, який відповідальний лише перед Президентом, хоча підконтрольний і підзвітний Верховній Раді. Адже, по-перше, в Президента, на відміну від Верховної Ради, яка може висловлювати недовіру лише до всього уряду, є право звільняти з посад окремих міністрів, що є значно гнучкішим і більш дієвим важелем впливу на Кабінет міністрів; по-друге, у разі затвердження Верховною Радою Програми діяльності Кабінету міністрів, він стає на рік „недоторканим” для парламенту, в той час як аналогічної „страховки" від Президента уряд не має.

Ще одним доказом визначального впливу Президента України на виконавчу гілку влади є його контроль за виконавчими структурами на місцях, адже призначення на посади та звільнення з посад голів місцевих державних адміністрацій здійснюється Президентом. Тут спостерігається правовий нонсенс: Конституція України чітко визначає, що „Кабінет міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади” (Президент України визначається як “глава держави”). На практиці ж реальне керівництво виконавчими структурами в Україні здійснюється Президентом, який при цьому де-юре не є представником чи, тим більше, главою виконавчої влади, а значить і не несе відповідальності за її діяльність. На нашу думку це положення є недоліком системи стримувань і противаг в Україні і підлягає коригуванню.

Другою складовою системи стримувань і противаг є процедура усунення Президента з поста Верховною Радою в порядку імпічменту. Така процедура чітко виписана в Конституції України. Проте ця процедура є досить складною, багатоступеневою, передбачає участь Конституційного Суду та Верховного Суду, а також прийняття Верховною Радою відповідного рішення більшістю у три чверті голосів від її конституційного складу. По суті це робить реалізацію ідеї імпічменту практично неможливою.

Стандартним атрибутом правового статусу глави президентсько-парламентської республіки є процедура розпуску парламенту. Проте Конституція України передбачає лише один випадок, за якого Президент достроково припиняє повноваження Верховної Ради: „якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися”. Цей параграф основного закону має радше регламентаційний характер, а тому навряд чи може бути застосований. (Нагадаємо, що попередня редакція Конституції передбачала три можливості, за яких Президент мав право дострокового розпуску Верховної Ради).

Ще однією складовою системи стримувань і противаг в Україні є інститут президентського вето. Президент України володіє правом класичного, відкладального вето. Таке вето долається парламентом більшістю у дві третини голосів. Проте в Україні процедура подолання вето виписана у найжорсткішій формі: дві третини від конституційного складу Верховної Ради. Для полегшення процедури подолання президентського вето , на нашу думку, цілком виправданим було би „запозичити” конституційну норму США: прийняття законопроекту двома третинами присутніх депутатів означає його автоматичне перетворення на закон – підпис президента в таких випадках не передбачається.

Можна констатувати, що в Україні діє система стримувань і противаг. Проте, відчувається потреба у певній корекції балансу повноважень між гілками і центрами державної влади, зміст якої залежатиме від напрямів трансформації конституційного ладу та реформування системи державного правління в Україні. Також актуальним залишається надання усім механізмам системи стримувань і противаг у структурі “владної горизонталі” дієвого, реального характеру.

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.