Основою стабільного функціонування системи державної влади демократичної держави є система стримувань і противаг, яка забезпечує взаємну підконтрольність різних гілок і центрів державної влади та запобігає концентрації влади в одній гілці чи в руках однієї особи, унеможливлюючи тим самим згортання демократії та обмеження чи скасування прав і свобод людини як наслідків узурпації влади. Отже, розглянемо систему стримувань і противаг в Україні. Основними складовими цієї системи у республіці зі змішаною формою правління є: подвійність джерел формування виконавчих структур, імпічмент, право розпуску парламенту, право вето, конституційний нагляд. Система конституційного нагляду в Україні, здійснюваного Конституційним Судом, має досить стандартний вигляд, цілком відповідає світовій практиці і не викликає серйозних нарікань правового характеру.
На приналежність України до строкатого списку держав зі змішаною формою правління в першу чергу однозначно вказує подвійність джерел формування уряду – Кабінету міністрів. Прем’єр-міністр України, відповідно до конституції, призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради. (Відповідно до попередньої редакції Конституції, що діяла в період чинності Закону України “Про внесення змін до Конституції України”, Прем’єр-міністр України призначався Верховною Радою Украни). Персональний склад Кабінету міністрів призначається Президентом України за поданням Прем’єр-міністра України. При цьому досить помітною є нерівність впливів на український уряд з боку Президента та Верховної Ради. Участь останньої в процесі формування Кабінету міністрів обмежується лише затвердженням запропонованої Президентом кандидатури на посаду Прем’єр-міністра, в той час як контроль за розподілом „міністерських портфелів” повністю зосереджений в руках Президента. Більшими є й повноваження Президента України у сфері контролю за урядом, який відповідальний лише перед Президентом, хоча підконтрольний і підзвітний Верховній Раді. Адже, по-перше, в Президента, на відміну від Верховної Ради, яка може висловлювати недовіру лише до всього уряду, є право звільняти з посад окремих міністрів, що є значно гнучкішим і більш дієвим важелем впливу на Кабінет міністрів; по-друге, у разі затвердження Верховною Радою Програми діяльності Кабінету міністрів, він стає на рік „недоторканим” для парламенту, в той час як аналогічної „страховки" від Президента уряд не має.
Ще одним доказом визначального впливу Президента України на виконавчу гілку влади є його контроль за виконавчими структурами на місцях, адже призначення на посади та звільнення з посад голів місцевих державних адміністрацій здійснюється Президентом. Тут спостерігається правовий нонсенс: Конституція України чітко визначає, що „Кабінет міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади” (Президент України визначається як “глава держави”). На практиці ж реальне керівництво виконавчими структурами в Україні здійснюється Президентом, який при цьому де-юре не є представником чи, тим більше, главою виконавчої влади, а значить і не несе відповідальності за її діяльність. На нашу думку це положення є недоліком системи стримувань і противаг в Україні і підлягає коригуванню.
Другою складовою системи стримувань і противаг є процедура усунення Президента з поста Верховною Радою в порядку імпічменту. Така процедура чітко виписана в Конституції України. Проте ця процедура є досить складною, багатоступеневою, передбачає участь Конституційного Суду та Верховного Суду, а також прийняття Верховною Радою відповідного рішення більшістю у три чверті голосів від її конституційного складу. По суті це робить реалізацію ідеї імпічменту практично неможливою.
Стандартним атрибутом правового статусу глави президентсько-парламентської республіки є процедура розпуску парламенту. Проте Конституція України передбачає лише один випадок, за якого Президент достроково припиняє повноваження Верховної Ради: „якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися”. Цей параграф основного закону має радше регламентаційний характер, а тому навряд чи може бути застосований. (Нагадаємо, що попередня редакція Конституції передбачала три можливості, за яких Президент мав право дострокового розпуску Верховної Ради).
Ще однією складовою системи стримувань і противаг в Україні є інститут президентського вето. Президент України володіє правом класичного, відкладального вето. Таке вето долається парламентом більшістю у дві третини голосів. Проте в Україні процедура подолання вето виписана у найжорсткішій формі: дві третини від конституційного складу Верховної Ради. Для полегшення процедури подолання президентського вето , на нашу думку, цілком виправданим було би „запозичити” конституційну норму США: прийняття законопроекту двома третинами присутніх депутатів означає його автоматичне перетворення на закон – підпис президента в таких випадках не передбачається.
Можна констатувати, що в Україні діє система стримувань і противаг. Проте, відчувається потреба у певній корекції балансу повноважень між гілками і центрами державної влади, зміст якої залежатиме від напрямів трансформації конституційного ладу та реформування системи державного правління в Україні. Також актуальним залишається надання усім механізмам системи стримувань і противаг у структурі “владної горизонталі” дієвого, реального характеру.