Конституційні засади розбудови системи державного правління в Україні.

Упродовж останніх століть термін “конституція” асоціюється з такими поняттями , як “справедливість”, “демократія”, “суспільний прогрес”. Базовими засадами конституціоналізму є визнання народу єдиним джерелом влади в державі, права і свободи людини і громадянина, розподіл влади, парламентаризм, політичний та ідейний плюралізм, незалежне судочинство, місцеве самоврядування. Суб’єктом встановлення конституції виступає народ.

Процеси формування інститутів державності в Україні супроводжувалися утвердженням нової моделі суспільного розвитку, основними характеристиками якої мали стати соціально орієнтована ринкова економіка, соціально структуроване громадянське суспільство, політичний плюралізм. Основні концептуальні засади державотворення в Україні та нові ціннісні орієнтації суспільства закладалися в конституційному процесі. Він був започаткований прийняттям Декларації про державний суверенітет та затвердженням Верховною Радою 24 жовтня 1990 р. Комісії по розробці нової Конституції Українина чолі з тодішнім Головою Верховної Ради Л. Кравчуком. Із здобуттям Україною незалежності 24 серпня 1991 р. конституційний процес вийшов на новий, вищий організаційно-правовий рівень, став однією з найважливіших складових процесу розбудови незалежної, правової, демократичної Української держави.

28 червня 1996 року Конституція України була прийнята п’ятою сесією Верховної Ради. У третьому читанні за неї проголосувало 315 депутатів, проти — 36, утрималося - 12, не голосувало - 30. Конституція як результат численних компромісів між Президентом (Л. Кучмою) і парламентом закріпила нову систему розподілу повноважень між гілками влади. Прийняття Конституції, з одного боку, дозволило Україні уникнути глибокої політичної кризи з такими можливими наслідками, як розпуск парламенту, всенародна недовіра владі; з іншого – нова система організації державної влади залишила потенційні можливості для загострення протиріч між її гілками.

Незважаючи на те, що Конституція України була оцінена світовою спільнотою як така, що відповідає міжнародним демократичним стандартам, у процесі її реалізації виникли певні проблеми. Частина політичної еліти, невдоволена розподілом повноважень в системі органів державної влади та існуючою системою стримувань і противаг між її гілками, ставить питання про внесення змін до Конституції. Протягом 2001–2004 рр. з’явилося багато проектів конституційної реформи. Зміни до Конституції України стали реальністю у 2004 р. під час політичної кризи як наслідок компромісу між прихильниками конкуруючих кандидатів у Президенти – В. Ющенка та В. Януковича.

8 грудня 2004 року Верховна Рада 402 голосами ухвалила Закон України “Про внесення змін до Конституції України”, який передбачав перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління, змінивши баланс повноважень щодо контролю за виконавчою владою в країні на користь парламенту (закон набув чинності з 1 січня 2006 року). Однак із впровадженням у життя конституційної реформи характеристиками української політики стали безперервні політичні конфлікти і кризи у владному трикутнику "Президент (В. Ющенко) – парламент – уряд", які різко знижували ефективність політичного функціонування, зокрема результативність діяльності державних структур. Практика політичного процесу переконливо продемонструвала неприйнятність нової форми державного правління для українських політичних реалій. Політична еліта та громадськість країни солідаризувалися у переконанні про необхідність чергової конституційної реформи. Пропонувалися такі варіанти конституційного реформування державного правління в Україні: 1) повернення до президентсько-парламентської (з певною корекцією балансу повноважень між гілками влади), а то й запровадження суто президентської моделі республіки; 2) перехід до парламентської форми державного правління.

30 вересня 2010 р. Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон України „Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 у зв’язку з порушенням конституційної процедури його розгляду і прийняття та зобов’язав органи державної влади невідкладно привести нормативно-правові акти у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін.

Правове поле країни повернулося до Конституції від 28 червня 1996 р. (президентсько-парламентська модель республіки). При цьому як у владному, так і в опозиційному політичному середовищі не зникло усвідомлення потреби продовження процесу конституційних змін. 21 лютого 2011 р. Президент України В. Янукович видав Указ про створення науково-експертної групи з підготовки Конституційної Асамблеї, покликаної проаналізувати концепції реформування Конституції України з врахуванням думки науковців та широких кіл громадськості. Пошук оптимального для Української держави варіанту Основного Закону триває.

Україна проголошується в Конституції демократичною, соціальною, правовою державою.

На демократичність України вказує конституційне визнання носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі українського народу, який складається з громадян України усіх національностей. На соціальний характер Української держави вказує перелік соціально-економічних прав і свобод, гарантованих громадянам України: захист від незаконного звільнення з роботи; доступність і безплатність медичного обслуговування, загальної середньої освіти, вищої - на конкурсній основі; соціальний захист у разі втрати працездатності, безробіття, у старості; інші види соціального захисту, що повинні забезпечити рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Про правовий характер Української держави свідчить широкий спектр гарантованих Конституцією особистих та політичних прав і свобод людини і громадянина, які є невідчужуваними та непорушними; принцип верховенства права; принцип поділу єдиної державної влади на законодавчу, виконавчу і судову.

2.1. Структура та повноваження Верховної Ради.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України. Конституційний склад Верховної Ради України – 450 народних депутатів, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років (1 лютого 2011 р. Верховна Рада внесла зміни до Конституції, продовживши термін, на який обирається парламент, з 4-ох років до 5-ти). Народні депутати працюють на постійній основі і не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі, а також займатися іншими видами прибуткової діяльності (окрім викладацької, наукової та творчої); не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах; не можуть бути без згоди Верховної Ради притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані. Народним депутатом може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу, проживає в Україні протягом останніх 5 років. Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Верховна Рада України працює сесійно. Верховна Рада України обирає зі свого складу Голову Верховної Ради, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України.

Організаційно-фахова структуризація Верховної Ради передбачає поділ на комітети, які здійснюють законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають питання, віднесені до їх компетенції. Верховна Рада України у межах своїх повноважень може створювати тимчасові спеціальні комісії та тимчасові слідчі комісії.

Політична структуризація Верховної Ради передбачає створення депутатських фракцій та депутатських груп. Депутатські фракції – це об’єднання депутатів, сформовані на основі партійної приналежності. До складу депутатської фракції можуть входити й позапартійні депутати, які підтримують програмні документи відповідної партії. Депутатські групи формуються на позапартійній основі й об’єднують депутатів, які поділяють однакові або схожі погляди з питань державного розвитку. Згідно із попередньою редакцією Конституції, що діяла з часу набуття чинності Закону України “Про внесення змін до Конституції України”, у парламенті формувалася коаліція депутатських фракцій, до складу якої входила більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України, яка висувала кандидатуру Прем’єр-міністра України. Відповідно до чинної на даний час Конституції існування коаліції депутатських фракцій із стійкою більшістю політичних сил вже не виступає необхідною умовою функціонування парламенту. Стабільна політична структура Верховної Ради із усталеним поділом депутатів на правлячу більшість і опозицію не є обов’язковою. Для ухвалення законопроектів та прийняття рішень парламентом достатньо ситуативної більшості. Кандидатуру Прем’єр-міністра тепер висуває Президент України. За цих умов важелі впливу депутатських об’єднань на процес формування Кабінету Міністрів відчутно послабшали. Попри це конфігурація уряду та посада його глави й надалі у значній мірі залежить від розкладу політичних сил у парламенті.

Повноваження Верховної Радиможуть бутидостроково припинені Президентом України,якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Повноваження Верховної Ради, що обрана на позачергових виборах, проведених після дострокового припинення Президентом України повноважень Верховної Ради попереднього скликання, не можуть бути припинені протягом одного року з дня її обрання. Також повноваження Верховної Ради не можуть бути достроково припинені в останні шість місяців строку повноважень Президента України.

Функції, що здійснює Верховна Рада України, можна поділити на законодавчі, установчіі, контролюючі, фінансові.

До законодавчих повноважень Верховної Ради належить внесення змін до Конституції України в межах і в порядку, передбачених розділом ХІІІ Конституції. При цьому зміни не можуть стосуватися скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина та не можуть бути спрямованими на ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності України. Лише Верховна Рада України визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики Української держави, затверджує загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля. Лише законами України регулюються питання прав і свобод людини і громадянина, громадянства, прав корінних народів і національних меншин, основ соціального захисту, правового статусу власності, територіального устрою України, судоустрою і судочинства, національної безпеки, організації Збройних Сил, направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав, допуску та умов перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України.

Установчіі функції Верховної Ради стосуються впливу на формування інших органів державної влади: призначення виборів Президента; надання згоди на призначення Президентом Прем’єр-Міністра, Генерального прокурора, Голови Антимонопольного комітету, Голови Фонду державного майна, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення; призначення на посаду за поданням Президента Голови Національного банку, членів Центральної виборчої комісії; призначення третини складу Конституційного Суду; обрання суддів безстроково.

Реалізація контролюючих функцій Верховної Ради передбачає здійснення контролю за діяльністю інших органів державної влади: усунення Президента України з поста в порядку імпічменту; здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України, розгляд питання про його відповідальність та ухвалення резолюції недовіри йому; висловлення недовіри Генеральному прокурору, що має наслідком його відставку з посади; ратифікація підписаних Президентом і урядом міжнародних договорів і угод; проведення парламентських слухань та звернення із депутатськими запитами до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснюється Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини (омбудсменом).

Повноваження Верховної Ради у фінансовій галузі передбачають затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього, а також контроль за його виконанням, який здійснюється Рахунковою палатою; затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам, а також рішень про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, здійснення контролю за їх використанням. Виключно законами України встановлюються: система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти та іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів.

Поиск по сайту: