Основні напрямки сучасної західної соціології.

У середині ХХ ст. відбувається вихід соціології за національні межі, її інтернаціоналізація та теоретико-методологічного розмежування; у цей період важливим чинником розвитку соціології стало протистояння методологічних орієнтацій макро- і мікросоціології, що довели існування істотно різних картин соціальної реальності.

Цей період презентований такими основними соціологічними напрямками:

1. Структурний функціоналізм. Виступаючи багато в чому послідовниками Г. Спенсера, сучасні соціологи-функціоналісти і, перш за все, американський соціолог Роберт Мертон, поділяють точку зору, згідно з якою суспільство в цілому і його окремі частини мають найтісніший взаємозв’язок, котрий підкріплюється їх функціями.

Паралельно із функціоналізмом розвивалася інша велика соціологічна школа, очолювана американським соціологом Талкоттом Парсонсом, яка отримала назву «структурний функціоналізм». Вихідною точкою у формуванні структурного функціоналізму став принцип системної побудови суспільства.

Інакше кажучи, суспільство можна представити як сукупність взаємопов’язаних структурних елементів, що виконують специфічні і життєво необхідні функції, та утворюють певну соціальну систему. Основна умова існування суспільства, таким чином, - це рівновага. Виходячи з цього, задача соціології – сприяти підтриманню існуючої системи та її рівноваги.

2. Теорія конфлікту – виникла як противага структурному функціоналізму, тому суспільств, соціальних відносин без конфліктів не існує.

Найбільш повно погляди на роль соціального конфлікту розкрив американський соціолог Льюіс Козер. Головна ідея американського дослідника полягає у прагненні обґрунтувати позитивні функції соціального конфлікту в суспільній життєдіяльності, його корисність у справі оновлення соціальних систем. За висновками Козера, конфлікт – це «страхуючий» клапан системи. Конфлікт дозволяє за допомогою необхідних для його вирішення реформ та інтегративних зусиль привести соціальний організм у відповідність умовам, що змінилися. Для «еластичного суспільства», за його словами, конфлікти корисні, оскільки конфліктні процеси допомагають модифікувати старі й створювати такі нові форми, які забезпечують йому подальше існування в нових умовах.

Значний внесок у розробку «теорії конфлікту» зробив німецький соціолог Ральф Дарендорф. Учений зазначав, що в кожному суспільстві існують осьові лінії соціальних конфліктів. Конфлікт, на думку Р. Дарендорфа, народжується з того, що одна група або один клас протистоять «тиску» або пануванню протилежної їм соціальної сили. Причому, з точки зору німецького соціолога, конфлікт є зворотною стороною будь-якої інтеграції і тому він так само неминучий у суспільстві, як інтеграція соціальних інститутів.

3. Символічний інтеракціонізм виник у 20-ті роки ХХ століття, його засновником був Джордж Г.Мід. Він вважав, що спілкування, взаємодія (інтеракція) між людьми здійснюється шляхом особливих засобів - символів (жестів і особливо мови), що мають певне значення і викликають відповідну реакцію з боку партнера чи партнерів. Тому його вчення й одержало після його смерті назву «символічний інтеракціонізм».

4. Феноменологічна соціологія – дослідження духовних сутностей, є різновидом «розуміючої» соціології М. Вебера. Її прибічники вважають, що суспільство – явище, яке постійно створюється і відтворюється у процесі духовної взаємодії людей. Засновник цього напряму – австрієць А.Шюц, він вважав, що соціальний світ – це повсякденний світ, який тлумачиться людьми як світ сенсів, уявлень людей про об’єкти світу. Завдання соціології – відкривати і систематизувати принципи організації повсякденного життя людей.

5. До феноменологічної соціології безпосередньо приєднується і навіть розглядається як її різновид соціологічна етнометодологія її основоположником вважається Гарольд Гарфинкель . Головне в етнометодології — це вивчення повсякденних норм, правил поведінки, змісту мови спілкування, які регулюють взаємини між людьми, дослідження процедур інтерпретацій і схованих, неусвідомлюваних механізмів міжособистісних взаємодій.

6. Інтегральна соціологія (в деяких підручниках її називають «інтегративною»). Її засновник російсько-американський соціолог П.О.Сорокін вважав, що суспільство – сукупність людей, які спілкуються і взаємодіють в одному соціальному просторі. Елементами взаємодії є індивіди, акти (дії) і провідники спілкування (символи, інтеракції), мова, музика, мистецтво, гроші тощо.

Інтегралістичні, об’єднавчі тенденції в сучасній соціології рельєфно проявилися, зокрема, у новітніх концепціях комунікативної дії Ю.Хабермаса, «структуралістського конструктивізму» П.Бурдьє, «структурації» Е.Гідденса, «неофункціоналізму» Дж.Александера та ін.

Окремо приділяють увагу розвитку соціології в США, яка виникла пізніше європейської і мала емпіричну спрямованість. Вперше соціологію як навчальний курс почали викладати у Єльському університеті (з 1876 р.), почав його читати Вільям Грем Самнер, праці якого стали внеском у розробку теорії малих груп і теорії соціальних інститутів.

П.Бурдьє Е.Гідденс

Основними представниками першого періоду в історії американської соціології були також Альберт Смолл, який вважав, що основне завдання соціології – практичне поліпшення суспільства.

Лестер Франк Уорд – перший президент Американської соціологічної асоціації. Генрі Гіддінгс – почав викладати соціологію в Колумбійському університеті. Едвард Росс – одним з перших звернувся до вивчення проблем соціального контролю і відхилень.

На другому етапі особливого розвитку та розповсюдження здобули емпіричні дослідження. На рубежі ХІХ-ХХ ст. м. Чикаго стає осередком промисловості, науки й культури на заході США. Засновниками Чиказької соціологічної школи вважають В.Томаса та Р.Парка. Класичним соціологічним дослідженням, від якого прийнято вести відлік існування школи, є п’ятитомна праця В.Томаса і Ф.Знанецького «Польській селянин в Європі та Америці» (1918-1920), яка ініціювала науковий інтерес до проблеми цінностей.

Вплив Чиказької школи був вагомий до 30-40-х рр.., в подальшому він зберігається відносно досліджень проблем міста та соціальної екології (Р.Парк). З 40-х років ініціатива переходить до Гарвардського та Колумбійського університетів. З цього ж часу виникає криза довіри до емпіричної соціології, що стало причиною появи нових теорій та наукових парадигм[3] в соціологічній науці (Т.Парсонс).

Поиск по сайту: